Дня шостого вересня, приїхавши ввечері ве Львів, натихмяст поза брамою названієм Галицька потонули-сьми в океані людському. На вежі такого ж названія висіла коругва жовто-блакитна, сі ж штандари ніс по дивачному убраний тлум. Вельми здивований сим дійством, хтіл-єм розпитати Ботія, обаче загубил-єм і го, і козаків, не встигнувши навіть, яко належіть шляхтичеві, поштиво пожегнати.
Спитал-єм шлях до корчми ормянської в єднего человіка перехожего, лєч той, убраний, як і ввесь калабалик на майдані, у вузькі шати, зиркнул на мене з-під дивачного широкого капелюша і мовил: "Йаг вет інте". Не зрозуміл-єм ані єго мови, ані для чого свої длугі руді вуси ма підкрученими догори.
Слідуючий спитаний мною человік носил на голові своїй волосіє штучне. Попервах взял-єм го за блазня, обаче примітивши єго коштовне убраніє шолкове, чемно ся звернул-єм. Сей же махнул гдесь рукою і, мовивши: "Відаре норрут", пішол далі. Подяковал-єм і поїхал-єм в тому керунку, аж поки не зналязл-єм припадком на якійсь вулиці роксоланця, вказавшого мені шлях.
Юж вночі вступил-єм в той шинок. На моє питаніє, где можна зналезти пана Пакаша Галинського, шинкар, ормянин череватий, показал сидячу в куту спиною до мене постать в убранії чорним. Змучений дорогою і оглушливим гармидером міським, чином негідним шляхтича, коїм єстем, пхнул-єм в рамено означеного человіка, мовивши му не збит чемно:
"Здоров будь, пан Пакаш. Москалів шукаю. Чи допомогти чимсь можеш?"
Гди ж сія постать чорна ся до мене обернула і дала увидіти своє лице щупле і посмішку непевну, то поблідл-єм - не важко було одгадати по лихоманливих очах, же се бул єзуїт. Будучи же, як і вшисткий люд роксоланський, віри істинної, кальвінської, не мігл-єм зробити нічого нерозумнішого, аніж учинити сварку з єзуїтом ве Львові.
