Мружачись під нестерпно яскравим сонячним світлом, Варан важко підвівся і сидів тепер на траві, розмахуючи руками і щось собі під ніс бурмочучи. Напевно, велетню снилася велика зелена муха, або зграя кровопивць комарів, яких він намагався будь що розігнати. Розмах його, схожих на величезні крабові клешні, рук виявився достатнім для того, щоб вперіщити нижче пояса Льончика, який, не передбачаючи лихого, беззахисно лежав поряд, розкидавши свої довгі руки і такі ж, худі незграбні ноги по всьому периметру їхньої хаотичної ночівлі. Зрозумівши спросоння тільки те, що його б’ють, причому б’ють, куди попало, Льончик видав достойний оперної співачки Степової високий звук, що враз підняв на ноги Чіпа і Дейла – двох безшабашних братів-близнюків. І поки Чіп, який народився явно першим, хоча би намагався второпати, що відбувається навколо, Дейл, надзвичайно жваво, як для людини з середньої важкості бодуна, заскочив на байк. В стані афекту він скерував транспортний засіб в кущі, де лежав напівпорожній пакет з припасами. Передсмертний звук, що видав роздавлений Дейлом пакет, важко вдарив по серцю Варана, який ще вночі заникав в кущах кілька пляшок для поправки здоров’я на ранок.
Сповнений неймовірного душевного болю зойк, Варан підкріпив ударом пудового кулака по стражденному місцю Льончика, який не встиг вчасно зникнути з траєкторії. Із слів, які потоком ринули з чотирьох пересохлих горлянок наляканих самими собою байкерів, літературним було лише одне слово іншомовного походження „мать” , та й то не в такому контексті, як вживали його хлопці. Коли переполох трохи вщух, стали підраховувати втрати.
Втрати виявились непоправними. Загинули всі чотири непочаті пляшки „Біленької”. Їхні понівечені, такі дорогі серцю Варана мертві тіла, пахли, немов живі. Всі інші учасники конфлікту відбулися легким переляком, крім, звичайно, Льончика, який сидів, широко розставивши ноги, і кидав на Варана сповнені гіркотою та невимовними стражданнями погляди. Та Варан, засліплений несподіваним горем, не помічав цього.
Дейл, боячись караючої десниці друга, полохливо визирав з кущів, витягуючи шию, як молодий гусак в шлюбний період.
- Чуваки, а що сталося, в натурі? – похмуро окинув червоним оком присутніх Варан.
- А сталося те, що руками не треба в сні махати… декому, - з докором в голосі заявив Льончик, вхопившись за постраждалу частину тіла, - так і інвалідом недовго…
- Та ти, довгий, з народження інвалід, на всю голову, - бурчав Варан, - ну а ти?! – Варан підвівся, повільно рушив в напрямку кущів.
Дейл застиг, в недоброму передчутті.
- Тебе ж не те, що до мотоцикла, тебе до ровера трьохколісного підпускати страшно. Ти куди їхало, чудо природи?
- Я… злякався я… мені Смоляна дівка приснилася, а тут Льончик як заверещить бабським голосом! Я подумав – вона по мою душу, ну і…
- Даун, - безнадійно махнув рукою Варан.
Закінчивши опитування свідків, бідолаха знов засумував, лагідно дивлячись на розчавлені пляшки, що поширювали любий серцю аромат по всьому пустирі.
- Чуваки, а де ковбаса? – жалібно запитав Чіп, який нарешті прийшов до тями і тепер стояв широко розплющивши очі, з порожнім пакетом в тремтячих руках.
- Що?! – як по команді „рівняйсь”, повернули до нього голови друзі.
- Ковбаса. Тут, в пакеті ковбаса була, а тепер тільки це… - розгублено повідомив Чіп, простягаючи друзям майже повну пляшку тієї ж Біленької.
- Це… це ж що, горілка?! – просвітліло обличчя Варана.
- Ти хочеш сказати, хтось спер всю нашу ковбасу?! – підскочив, забувши про хворе місце, голодний Льончик.
- Ти сам подивися! – Чіп тицяв під ніс Льончика порожній пакет.
- Що? чого ви на мене вилупилися?! – почервонів раптом Варан.
- А хто минулого разу, видув за ніч все наше пиво? – кинув з кущів Дейл, який, пригадавши давній гріх Варана, почував себе мерзенним скунсом вже тільки на половину.
- Не я… хлопці… гадом буду, не я… Ну відкусив перед сном пару разів, але що б все… та я ж не свиня, пацани, - наливаючись густою червоною фарбою бурмотів під ніс присоромлений Варан.
- А де Сем? – помітив, нарешті, відсутність друга Льончик.
- Та там, в кущах хропе, - повідомив Дейл.
- Чого це він в кущах? – підозріло втупився в інтелектуальне обличчя, що стирчало з заростів терену, Варан, - він там з Янкою, чи що?
- Сам.
- Де?
Пліч о пліч Чіп, Льончик і Варан, попрямували туди, куди вказував їм Дейл. Колоритне нагадування про маму почулося звідти за якусь секунду. Витягнувши шию, наскільки це можливо було зробити при середньостатистичному зрості, Дейл побачив хлопців, які тупо дивилися на величезного сенбернара, що мирно спав, із шматком трофейної ковбаси в зубах.
- А ну, вставай, сука! – з цими словами, Варан, пхнув тварюку під зад. Пес загарчав, і сів на задні лапи, здивовано дивлячись на непроханих гостей.
- Ну, і як це називається? – скорботно промовив Варан, дивлячись в великі небесно-сині очі підлого собаки.
- Баф! – гордо відповів пес, проковтнувши рештки ковбаси, яку не подужав прикінчити вночі.
- Та що з ним говорити… з твариною, - зітхнув Льончик, ковтаючи слину.
Так, напавши на сліди ковбаси, і зразу ж її безповоротно втративши, бідолахи сиділи посеред пустиря, дивлячись на почату пляшку горілки і кусок зачерствілого за ніч батона. Все, що залишилось їхнім стражденним душам з похмілля.
- Пацани, а ви вже мене простили? – захвилювався в кущах Дейл, - випустіть мене, а?
Друзі мовчали. Варан підвівся і довго з багатозначним виглядом збирав в порожній пакет рештки побитих пляшок.
- Простіть, мене, а? Тут комарі кусаються… І взагалі я в лайно якесь вступив…
- А воно, знаєш, собі подібних притягує, - філософськи помітив Льончик.
- Вилазь! – похмуро наказав Варан Дейлові.
Той боязко вийшов з кущів на волю.
- Тримай, - Варан простягнув „вбивці” пакет, наповнений загиблими пляшками.
- Це мені нащо? – не зрозумів Дейл.
- Поховаєш. По-християнськи, - відчеканив, мов народний обвинувач.
- От знущаєшся ти наді мною, як останній садюга, - стогнав Дейл, риючи руками яму.
- Спіть спокійно, мої маленькі друзі, - промовив Варан, коли над траурним пакетом із скорботним написом Boss, виросла гірка свіжої землі, - вічна і незабутня вам пам'ять. Лиха рука, безбожного мародера, обірвала в польоті ваші і без того недовгі життя, пролила на сиру землю ваші, створені дарувати радість, душі. Прощайте, і хай земля вам буде пухом… наливай! – простягнув він Льончику пластиковий стакан.
Льончик із точністю аптекаря розлив залишки горілки по стаканах.
- Ну, за упокій, - проковтнув свою порцію Варан.
- А де все таки Сем? – випивши, захвилювався Льончик, - і Янка кудись поділася…
- І що дивного? Чкурнули десь разом. Не слухати ж їм всю ніч, як Варан хропе, - зітхнув Чіп, - я б з Янкою сам, хоч зараз…
- Ага, фантаст знайшовся, - хмикнув Дейл, старанно витираючи капці лопухом.
- В щось я, чуваки, таке вліз, що ніяк не витирається… - бурмотів він, здивовано дивлячись на брудну, чорну підошву правого черевика.
- Сказав, би я в що ти вліз…
- Та то не гівно, то якась мазута…
- Смола, чи що? – з відразою дивлячись на черевик, пробурмотів Варан.
- Смола? Звідки тут смола? – здивувався Дейл, і раптом замовк, злякано округливши очі.
- Дивіться, тут теж, смола, - скрикнув Льончик, тикаючи пальцем собі під ноги.
Всі вилупилися на чорні, схожі на відбитки босих ніг, смоляні плями. Занімілі від жаху, вони постояли так мить, дивлячись один на одного величезними очима, і, як по команді, кинулись до байків. Коли хмара здійнятого ними пилу осіла, на пустирі не залишилось і сліду від вчорашнього шабашу. Тільки чотири пластикові стаканчики осиротіло лежали на землі.
„Баф” – сказав приблудний сенбернар, випливши з кущів. Він понюхав стаканчик Варана, лизнув його, тоді, піднявши праву задню лапу, зробив своє собаче діло, доводячи цим, що був облаяний „сукою” вкрай несправедливо, і побрів геть, гордо несучи за собою кудлатий, обтиканий реп’яхами, рудий хвіст.
Сем зупинив байк перед входом в один із посередніх барів під багатообіцяючою назвою „Версаль”, коли сонце вже майже випливло із-за сірого горизонту. Він стояв біля барної стійки, осушуючи залпом один бокал пива за другим. Він ладен був напитися до безпам’ятства, лиш би не відчувати клятий цвях в мізках. Чортові Янчині очі. Вони пронизували його, мов рентгенівські промені. Від них неможливо було нічого приховати. Так, наче жив з душею навиворіт. А він не звик, щоб на його душу витріщалися всі, кому не лінь.
Дочекавшись закриття бару, і, на прощання, запивши пиво горілкою, під явно зацікавленим поглядом бармена, він, все ще на твердих ногах, підійшов до свого байка. Здавалося, він сів на мотоцикл, повернув в замку ключ… а далі була тільки темрява, повний провал, кудись в безодню. Політ в темноті, під надсадне виття вітру в вухах тривав довго. Сем отямився на дорозі, десь між Чорноріченськом, та мертвим селом Мілавичі, останні жителі якого пішли ще років десять тому. Нестерпно хотілося пити. Сонце напекло і без того схожу на розпечене залізо потилицю. Сем почував себе, немов в мікрохвильовці. Хотілося як можна швидше померти, щоб не дивитися на розпечений клятим сонцем світ, запаленими хворими очима.
Ватяною рукою повернув ключ. Проїхавши якийсь кілометр, звернув на польову дорогу, хвилин за п’ять опинившись під розлогими кронами дерев, що дарували живильну прохолоду. Він зупинився біля однієї з покинутих хат, що тьмяними шибами затягнутих павутиною вікон сумно дивилися навколо. Поруч з хатою була криниця, що й привабило помираючого від спраги бідолаху. Сем викрутив відро холодної, кришталевої води і жадібно пив її прямо з відра. Вдосталь напившись, вилив решту води на свою гарячу голову, і, задоволено посміхаючись, сів під криницею, витягнувши занімілі від спання на мотоциклі ноги. Спати. Добре. Спати. Сон прийшов миттєво, не принісши з собою цього разу ніяких жахів.
А тим часом, в селі, несправедливо названому мертвим, яке не яке, жевріло життя. Причому, жевріло воно саме в цій хаті, де знайшов Сем порятунок.
Сем прокинувся якось раптово, від неприємного відчуття, що хтось пильно спостерігає за ним, скануючим, проникливим поглядом.
Розплющивши очі, хлопець побачив постать в теплій хустині на голові, не зважаючи на дику спеку, що мало не розплавила його мозок там, на дорозі. Від несподіванки він схопився за ноги, боляче вдарившись лобом об корбу.
- Що тебе привело сюди, синку? – спитала стара, як світ жителька Мілавичів, яку давно вважали померлою.
- Я сам не знаю, - зітхнув Сем, розуміючи, що вигадати щось більш менш правдоподібне йому не вдасться.
- Зате, я знаю, - відрізала бабка. Ніщо не трапляється просто так. Ходи до хати. Бачу, допомога тобі потрібна…
- Та не треба мені ніякої допомоги, - буркнув Сем, і все таки побрів в двір за бабкою.
- Бачу, мучить щось тебе, - прямо з порога заговорила стара, - от тільки що, ти зрозуміти не можеш…
Сем стояв посеред просторої кімнати де не було нічого, крім столу, неохайно застеленого ліжка і старих вицвілих образів на побитій грибком, сирій стіні. Незважаючи на облізлу обстановку, повітря в хаті було чисте і свіже воно пахло полином, м’ятою, і ще якоюсь, з дитинства знайомою травою. Сем добре знав, де опинився. Це була дуже відома в свій час ворожка. Баба Юстина. Скільки бабі років ніхто точно не знав. Єдине, що вона пам’ятала ще часи, коли працювала проклята штольня. А це означало, що вік старої перемахнув за столітній рубіж. Важко було повірити, що Юстина все ще живе, причому тут, в забутому богом і людьми селі.
- Ти сідай, Віталіку, - тихо прошамкала вона, поглядом вказуючи на єдиний в її домі стілець, зовсім почорнілий від часу.
Сем, дуже здивований, тим фактом, що бабка назвала його по імені, все ж слухняно сів. На те вона й ворожка, щоб вгадувати. Хоча… Дивно. По імені його останнім часом не кликала навіть мама. Хіба що Янка, зрідка, під настрій.
- Знаю, погано в тебе на душі, хоча, нібито і приводу для того нема, - говорила стара, не дивлячись на приголомшеного Сема.
- Ти впусти мене. В душу свою пусти. Поганого я там не зроблю, а допомогти спробую…
- А хіба я вас не пускаю? – дивлячись на стару, як на божевільну, запитав Сем.
- Стіна в тебе там. Висока міцна стіна. Зруйнувати її ти сам мусиш. А я хіба що допомогти можу. Дай мені руки свої.
Бабка підійшла впритул до Сема, невідривно дивлячись в його бірюзові очі. З її очей лився чорний морок, і чим довше це продовжувалося, тим відчутнішим ставав цвях в мозку Сема. Він пульсував, ставав гарячим, як розпечене залізо. Нарешті, голосно скрикнувши, бабка відсахнулася від хлопця, вхопившись рукою за серце. Хатою добряче трусонуло, як при землетрусі, зі столу, голосно брязнувши впала склянка, один з гострих осколків, відбившись від стіни, влучив Сему під око. Він схопився рукою за лице, витер кров, що тонкою цівкою побігла по щоці.
- Сильний ти… - прийшовши до тями, заговорила стара, - дуже сильний. Від мене сильніший. Що ж ти таке?
- Про що ви?
- Ти не людина.
- Що-що?! – повільно закипаючи, але все ще спокійно перепитав Сем.
- Знаю, що кажу. Сильний ти. І сам своєї сили не знаєш. Тому і п’єш. І куди себе подіти не відаєш. Не можу я допомогти тобі. Якщо сам собі не допоможеш.
- Що я повинен робити? – спантеличено запитав Сем, щоб тільки відв’язатися від божевільної старої, і зникнути з чортового села раз і назавжди.
- Дізнайся, хто батько твій. Від нього твоя сила… покажи руку…
Сем простягнув Юстині свою холодну долоню. Баба дивилася на неї кілька секунд, і, врешті, заперечно похитала головою.
- І лінії в тебе не людські. Важко тобі буде людським життям прожити. Дізнайся, хто батько твій. Тоді до мене прийдеш.
- Та навряд, - відступаючи до порога, заперечив Сем.
- Прийдеш. Воно само приведе тебе, як сьогодні. Йди! Дурно часу не трать. Не багато його в тебе залишилося! – прикрикнула баба, на Сема, за яким з грюкотом зачинилися старі рипучі двері хати.
