Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46602
Рецензій: 90907

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сатира й гумор

Тільняшка

© Залєвський Петро, 31-05-2009
  Даремно сидимо. І вчора, і сьогодні. Не бере. Ніяк не хоче. Й разу не смикнуло.
  – Ага-а, жди… – братуха вкотре витяг вудку з води, поглянув на кволого черв’яка, – геть і не вкусило.
  Я й собі ліниво глипнув на Володьчину  наживку. Одним оком:
  – Живий ще, ворушиться…  
  – І що тій рибі треба, га?
  – Ти б менше вудкою, а то… Туди-сюди, туди-сюди… Дурний карась тобі вчепитися…
  – Не вчи вченого! Можна подумати, що в тебе клює.
  – Я ондечки, під самісінький кущ закинув, – показав на високу рогозу, що зеленою стіною оточила берег, – там візьме.
  – А за печінки б його взяло! – згадав братуха бабу Настю.
  – Два дні, га?.. Два! І нічо-о′!..
  – Може, риба, ну, те-е…
  – Що?
  – Не голодна? Одні жаби…
  – Бо ставок же… Жабків!
  – Диви, ну куди воно лізе! Прямісінько до поплавка, – Володька спробував відігнати зелену нахабу довгим стеблом рогози, що валялось під ногами, – спасу нема!
  – І риби… – підтакнув я.
  – А коли вона, це… – братуха підкинув свіженьку мислю′, – вимерла? Вся?..
  – І чого? Обжерлася? – мені пригадався вчорашній банячок товченої картоплі, густо перемішаної з комбікормом.
  – А то!.. Баняк картоплі! Повний! Щоб тобі скільки? За раз!.. Вижив би? – Володька не став дочікуватись моєї відповіді, – лопнув!
  – То, здається, була твоя ідея… – хмикнув я, – рибу манити.
  – Я ж тобі казав – не все зразу, потрошки… А ти вивернув! Усьо′го!
  – Так думалось – припливе, а вона…
  – Спливе-е!...
  – І гусенята… Ні за цапову душу.
  – Ой-йой-йой! – закопилив братуха губи, – поду-у-маєш! Нічого їм не сталось! Хай звикають.
  – А ти? Голодним спати? Пробував?
  – Зате водою! Не кожний же день... Пообпивались! –  Володька натякнув на те, що після вчорашнього грабунку наші голови зметикували налити гусям повне відро води. Замість картоплі. В баняк. Ага…
  – Не тре′ було комбікорму досипати.
  – Тю… А що?
  – Написано ж було – для птиці. Уяснив?
  – І що? Потрава? – братуха заходився змотувати вудку, – коли б що – поспливала б… Факт!..
  – Хіба тут розбереш? У тій рогозі. Та й ряска ще…
  – Ти, головно, мамі не проговорись, – Володька підвівся з насидженої коряки, – про гусей.
  – Та я що?! Маленький?..
  – Ідеш?
  – Без риби? Й додому? –  завагалася моя рибацька душа, – кури засміють!
  – А будеш тут ночувати? – братуха ляснув себе по вусі, – комарам на вечерю!
  Вибір ясно – невеликий. Хай уже краще ті горлохвати регочуть… Недобитки петардні. А особливо півень. Ага. Коли б не баба Настя, сміялись би вони… Сердитий на всіх на світі та найбільше на домашню птицю, яка ще й прісної гадки не мала про наше грядуще позорисько, я витяг з води пусту-пустісіньку торбину:
  – Ходімо!
  – Ти хоч торбу скрути, аби менше люди бачили…
  – Знаю!
  Я скільки міг, зіжмакав мішковину в кулаку. Та хіба, як-то в баби Насті, шило в мішку утаїш? То ж Володечка закомандував – тре′ велику торбу! Риба-а-к. Ну, і… Комбікорм з мішка – на приманку, мішок – ножицями поперек, торочка йому… Ставок улізе! Увесь!.. Аби ж тільки клювала.
  – Коли б нам Сокора не здибати, впорожні…
  – Хе, і буде він тобі тут сидіти? Раз така ловля!..
  Діда справді не зустріли. Старий Сокір завжди знає, коли карасям не до їжі. А ще після нашої приманки…
  Зате Ромку здибали. Іде стежиною назустріч, рот до вух чи то аж до потилиці. Торбу якусь цупить. Важкеньку, видно…
  – Наловили? – наче мішка не бачить, в якому сховалась моя п’ятірня.
  – М-гу… – буркнув щось незрозуміле Володька.
  А я – прямо:
  – Рибі – капут. Обжерлася гусячим…
  – Тю-ю… – не дослухав-присвиснув Ромка, – а це? Що?
Він поставив на землю свою ношу:
  – Дивись!
  Володька встромив свого писка в торбу. Ну і я ж туди.
– Бачили?
  – Ого-о… – проволік я.
  – Хе! – захихотіла Ромчина потилиця, – тре′ вміти!
  – Скажи чесно, де ловив? – Володька нарешті висунув носа з Ромчиної торби, майже по ручки заповненої жовтобокими карасями.
  – Секрет! – сусід хитро прищурив ліве.
  – То ти нам друг, чи… – Володька аж зубами скрипнув.
  Ромці, звісно, ніскілечки не кортіло бути для нас ганчіркою, і тому він здався без бою:
  – На ставку!
  – То це й кобилі відомо, що не на дорозі! – ошкірився братуха.
  – Е-е… – блимнув ображено Ромка, – ти послухай спочатку!
  – Ну-у!
  – На плесі. Там її – тьма! Бери – не хочу.
  – І як же ти туди добрався? На середину?
  – Хо! З дядьком, у гості приїхав. Він човна привіз. Резинового.
  – А на що бере?
  – Відомо, – знизав плечима Ромка, –  а то не знаєте! Черв’яки.
  – А вудки де?
  – Там, – кивнув головою Ромка, – на тому березі. У дядька в машині. А я – навпрошки.
  – Бачимо, – прогудів я, – а нас, того′, дядько в човен не візьме?
  – Взавтра. – підкинув братуха.
Роман заперечливо похитав головою:
  – У-у… Навряд. Там тільки для двох!
  За Ромкою ще не перестали гойдатися здоровенні лопухи, що росли обабіч стежини, як Володька відразу взявся до мене:
  – Подо-о-хла!..  Потра-а-ва! – він заходився пригадувати усі подробиці нашої недавньої бесіди, – дурна вона тобі отут під берегом товктися! На глибині вся!
  – Там тієї глибини… – я показав рукою трохи вище пуза, – сам знаєш!
  – То ж не по коліна! – Володечка поклав таки своє зверху. Вічно він так! А потім, колупнувши вказівним пальцем у носі, замислено додав: – треба щось думати. О!
  На запитання баби Насті, де мовляв, риба, запустили звичне:
  – Так діда Сокора ж не було!
  – Чом же сидьма сиділи?
  У відповідь бабі я махнув рукою:
  – На середині бере, треба човн… – та братуха вчасно смиконув мене за рукав:
  – Цить! Бо зараз про потопельників не переслухаєш!
– Так де ж там топитися? Жабі по коліно!
  – А спробуй докажи це бабі!
  З цим я погодився, бо бабця при найменшій нагоді дуже любить розповідати про якогось моряка, що бозна-коли проплив усі моря-окіяни, а в Жабковому втопився.  
  – Так нема ж на чім плавати!
  – Буде! Тільки нікому ні гу-гу, уяснив?
  – Що ти надумав?
  – Завтра скажу!
  Володька вкинув до рота пару смажених яєць замість карасів і вклався спати. А мені чомусь всю ніч снився отой бабин матрос, що не зміг вибратися зі ставка. Він перелякано гойдався над самісінькою водою на рогозині та слідкував за нашим котом, що безпечно пішечки перебирався плесом на інший берег. Я хотів було нагадати моряку про те, що йому вже пора топитися, бо ж баба Настя завжди знає, що каже! Але тільки я відкрив рота, як той не втримався на тонкому стеблі і ляпнув у воду так, що бризки полетіли прямо на мене!
  …Тю-ю!.. Наді мною стояв Володька з квартою води:
  – Не добудишся тебе! Вставай.
  – Ти чо′?! – я сердито обтер мокре обличчя підодіяльником, – водою?
  – Пішли! Діло є. – Братуха не звернув уваги на моє ображене сонне сопіння, – роботи багато!
  На ходу застібаючи штани, я вибіг слідом за братом:
  – Ну-у?
  – Давай на став!
  – А вудки? А мо′, перевіримо спочатку, чи дід Сокір ловить? – я засипав старшого ранковими запитаннями, на які він не звернув жодної уваги і замість відповіді кинув:
  – Пилку беремо. Дворучку, – а зауваживши мій прочинений рот, додав: – там дізнаєшся.
  І – на став. Володька розмашистим рішучим кроком – з усього видно, щось придумав! А я дрібцюю слідом, зіщулившись від ранкової прохолоди, цуплю пилку.
Уже на березі братуха посвятив мене в свої грандіозні плани:
  – Значить так, – він розпочав командирським голосом, а побачивши, що я саме солодко позіхнув, різонув долонею повітря, – двічі повторювати не буду!
  Я принишк. І справді, діло серйозне. Коли зранку мене водою… А то ж сам, було, спить до обіду, гарматою не збудиш. Иги-и…
  – Будемо майструвати пліт! – братуха витримав паузу, певно, хотів поглянути на моє враження від його геніальної думки. Але я, всупереч дожиданням, з ніг не звалився.
  – Пліт? З чого?
  Володька, з усього видно, очікував на отаке моє пустоголове, як він іноді каже, ляпання, бо завчено потарабанив пальцем по своєму лобі. Добре, що мій не зачепив. Бо й було б… Ох, і сам не знаю, що… Але будівництво плота затяглося б. Факт!..
  – Тобі тут що, дерев мало?
  – Будемо валить? – я ковзнув поглядом по старезній вербі, що розперезалася на добру половину берега.
  Володька знаюче хмикнув:
  – Пилка не візьме. Короткувата.
  – А що тоді?
  – Та тут на березі повно, де гілляка, де колода…
… До обіду наші чуби упріли, скажу вам, добряче. Зате ж на купі лежав наш пліт. Поки що, правда, розібраний.
  – Треба цвяхи. – кинув я цілком слушну думку.  
  – Ти що?! – Володька покрутив пальцем біля виска, – тут тільки гупання не вистачало! Все село дізнається! Тоді нас мама так уплаває, що…
  – А як тоді?
  – Будемо зв’язувати.
  – Хіба… – засумнівався я в братушиній геніальності, – а коли розлізеться? І мотузки де?
  – Мотузки – вдома. Мамині, ті, що для прання висять. Ми тихенько… А інакше баба Настя ще й тільняшку нам покаже, у якій той моряк потонув. Не переслухаєш…
  – Чи ти в своєму умі? – я витріщив на Володьку очі, – ще за комбікорм не вихватили, а ти вже й за мотузки взявся!
  – А ти хочеш два рази від мами? І потім, звідки вона взнає, що мотузка – то наша робота? Скажемо, украв хтось, – перейшов братуха на змовницький шепіт, – а комбікорм – то ж те-є, гусям висипали, набрешемо… Може й минеться ще…
  …Мотузки зникли безслідно. Так само, як ото бува зникають у собачому роті свіженькі вареники. Вмить!..
  До вечора ми пихтіли, тулили, в’язали-клеїли… Я кілька разів нагадував, що оте наше доробало триматися купи не буде, на що Володька злісно шипів:
  – В’яжи!..  Затягуй!
  Комарі вже нахабно дзиґотіли навколо носа, коли ми врешті спробували забратись на нашу морську штуковину. Вона стривожено загойдалась на воді, проте нас втримала.
  – Ну що? Спробуємо? – Володька відштовхнувся довгою тичкою від берега.
Пліт неквапом посунувся вперед, підламуючи під себе зелену рогозу.
  – Ого, пре! – я трохи не очманів від захвату, – корабель!
  – А ти думав! Хе! – закопилив губу братуха, – крейсер!
  – І нащо нам ті резинові човни? – я продовжував видавати найрозумніше, на що тільки й був здатний, – проколеш ще, спустить…
  – Ну!
  – Вся риба – наша!
  Тим часом саморобна риболовецька шхуна, подолавши прибережні зарості, хвацьки вийшла у відкрите море-плесо, частенько заслане густими острівцями жабуриння. Володька поклав палицю на пліт:
  – Завтра – з вудками!
  – Я беру дві!
  – І я! – братуха піднявся зі свого місця, – я сідаю ось тут, з цього боку! Є на що вудлища зіперти, – кивнув на товсту гілляку, що рогом стирчала з чудо-конструкції, – а таки добре, що не обрізали.
  – Ага!
  Братусі заманулось перебратись до своєї майбутньої рибної позиції, і він уже було схопився за  корчака, на якому малися лежати взавтра його вудлища, коли зненацька пліт підозріло гойднувся, закректав, і… далі не знаю, він, здається, зрадницьки розсунувся під ногами. Бо я слідом за братухою шубовснув у воду. Наступним, що я побачив, відпльовуючи з рота гидке жабуриння, була купа дровиняк, що безнадійно розпливалась навсібіч. Володька, обдираючи зі своєї голови слизькі водорості, мало не плакав:
  – То ж треба, га?
  Я не став підливати масла в огонь, промовчавши про цвяхи. Що вже тепер…
  – Побрели. На берег. Не судьба…
  – Судьба! – зарепетував Володька, – ще одного зроблю! І попливу! – він теж забрьохав за мною до берега, наостанок зі злості штовхнувши дровиняку, що хвилиною тому була частиною нашого крейсера. І краще би він цього не робив… Чесно.
  Бо з-під коряки вислизнула на поверхню ставка якась чимала ганчірка, біла, в синю смужку… Я заціпенів. Тільняшка! Володька теж занімів, витріщивши очі. Я відчув, як задерев’яніли в грузькому дні мої обидві ноги, а по спині побігли холодні мурашки. У Володьки заворушився мокрий чуб.
  – Вона…
  Братуха затряс підборіддям:
  – Матросова…
  Не змовляючись, ми кинулись навтьоки, не розбираючи шляху. Ноги самі понесли! За нашими спинами тріщала-шуміла стіна високої рогози. То ж, певно, за нами гнався той потопельник, моряк…
  Віддихались аж на греблі.
  – Озирнись, не біжить?
  – Хто?.. – насилу вичавив з цокотання зубів братуха.
  – Утопленик!..
  – А коли дожене?
  – Тік-к-аємо!
  Ми влетіли на подвір’я, наче дві торпеди. Нас обох зловила в пелену баба Настя, що зовсім випадково опинилася на нашому шляху. Замалим її з ніг не збили!
  – Ви це звідки? А в болоті чого? Мокрі?
  – Бабо, там біжить…
  – Тут буде… Той…
  – Хто?
  – Ти ж сама говорила!
  – Я? – бабуся здивовано знизала плечима, – про кого?
  – Моряк. Зі ставу.
  – Що всі моря переплив. А в Жабковому – потонув.
  – А-а! – зрозуміла баба, – то коли ж це було!... Я малою була, то мені моя бабуся розказувала…
  – Так чого тоді тільняшка посеред ставу? – заперечив братуха, – як нова? Га? Самі бачили!
  – Ну-у, того я не знаю, – призналась бабця, – а ви таки у ставку були! Потонути ж можна! – вона сплеснула в долоні, – як той… – та запнулась на півслові. Хотіла, певно, за звичкою додати слівце про матроса, та лишень махнула рукою та закомандувала:
  – Зуб на зуб не потрапляє! Бігом переодягатись. Мокре – на мотузку! Хай сохне. Шибеники. Матроси…
  Володька на всяк випадок зиркнув поміж штахети, переконатись, чи не видно моряка. Вулиця була безлюдною.
  – Слухай, а може там і справді нема ніякого матроса? – до мене, здається, почав потихеньку повертатися розум. Увесь.
  – А тільняшка? Морська! Звідкіля?..
  – Так вона ж як нова! А баба Настя казала, що то було дуже давно…
  – Привиди – не старіють! – одрубав братуха.
  За тими клопотами й забули, що маємо отримати в кращому випадку від мами рушником за те, що наші штани та сорочки чомусь підсихали до самого ранку не на мотузці, а на штахетах. Та правду скажу, що одним рушничком на цей раз не обійшлося. Володька хватнув лозиною два рази, бо він, дурний, кинувся тікати в двері, а я лише раз, бо хвацьки успів шмигонути під ліжко. І на тому добро, що хоч повірила за комбікорм – гуси наші з добрим апетитом.
  Наступного дня ми про ніякі ставки навіть заїкнутись боялися. І на дорогу з острахом позирали. Гляди, там у кущах отой потопельник. Привид. Нас очікує… Баба Настя дала гроші на морозиво – не пішли. Мовляв, не хочемо… Так пройшло півдня нашого добровільного полону…
  Сонце вже з обіду котилося, коли у хвіртці намалювалась Ромчина голова:
  – Сидите?
  Ми тільки мовчки глипнули на сусіда.
  – Не випускають із дому? – поспівчував нам Ромка, – знаю таке… Коли за збиток який, то…
  – Нас пускають, – брат подав голос, – самі не йдемо.
  – Тю-ю… А на рибалку?
  – Ми? – я аж сіпнувся, – більше ніколи!
  – Що, коли раз не зловили, то й усе? Рибаки! Хе! А я дядька запитав, чи ви в човен поміститесь. І знаєте, що сказав? – Ромка хитро стрельнув оком.
  – Що? – безбарвно протяг Володька.
  – То для дорослих – тільки двох витримає, а ми всі помістимось. Карасі – во! – сусід промовисто підтвердив свої слова кулаком з піднятим догори великим пальцем. – Попливемо?
  – Н-ні… – я втягнув носом повітря, – моряк там!
  – Який – такий? Ну й що? – не второпав Ромка, – хай собі!..
  – Матрос! – прорвало Володьку, – мертвий!
  – Потопельник! За нами гнався! – понесло й мене, – привид!
  – Та ну-у!.. – не повірив сусід, – де?
  – В ставку! Кажемо ж тобі. Баби Насті спитай.
  – І ви його бачили?
  – А то! Майже… Насилу втекли.
  – Його тільняшка з глибини випливла. Коли пліт перевернувся…
  – Як нова! А вже скільки років минуло. Не підемо!
  Ромка якийсь час кидав оком то на мене, то на братуху, поки ми дружно обливали його нашим переляком.
  – То кажете, гнався?
  Ми ствердно захитали головами. І раптом… Я очікував чого завгодно, але тільки не цього – Ромка почав хихотіти. Врешті його рот розтягся до вух, а затим і до потилиці.
  – Тільняшка! Ха-ха! Ой, не можу! – він сміявся так, що аж гикати почав, – Ха-ха-ха!
  Володька зиркнув на мене, а я – на нього. Врешті братуха не витримав:
  – Чого іржеш? Щоб тобі з привидом отак… Лоб у лоб.
  – Так то ж, – Ромка від аж закашлявся від сміху, – тільняшку позавчора дядько згубив, на борт її повісив, коли припікати почало, а вона й того′, десь в жабуринні заплуталась. Шукали веслом, шукали, не знайшли… Ха-ха-ха!..
  – Правда? А потопельник?
  – Звідки я знаю? Тільняшка – дядькова! Копайте черв’яків, жду!
  Ромка, все ще регочучи, подався вулицею.
  … Того дня ми таки на карасів не потрапили. А гляди, там їх дві? Одна тільняшка дядькова, а друга – моряка-потопельника. І хто зна, яка спливла, га?..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Перевантаження прямою мовою.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Петро Домаха, 02-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© К В, 02-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 01-06-2009

Два рази прочитав

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Микола Мисковець, 01-06-2009

Літні канікули...

На цю рецензію користувачі залишили 73 відгуків
© Консуело, 01-06-2009

Пірнула у дитинство

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 31-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 31-05-2009

Подяка від Антона

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Натлалія Чоловська, 31-05-2009

Смакота!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 31-05-2009

Ура! Пацани повернулись!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 31-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Климентій Осика-Маєвський, граф, 31-05-2009

Про спогади і ваші твори

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
©  , 31-05-2009

Такі замашки - у тільняшки...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 31-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68887305259705 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …