Якщо ти переплутав небо з землею і вітер розмовляє з тобою на мові свободи, якщо твоя душа живе окремо від тіла, вона може набагато більше, ніж просто все. Якщо ти переплутав небо з землею, і тепер йдеш п’яний від шаленого відчуття безмежної волі, набиваючи зірками кишені, якщо все рівно північ чи південь, захід чи схід, день чи ніч, рай чи пекло, тобі залишається одне – розправити крила і летіти, кудись вище неба, глибше космосу, далі всесвіту. Залишається тільки швидкість, безмежна швидкість, що перехоплює подих, робить невагомим тіло, і воно несеться вперед, наздоганяючи божевільну душу, воно зливається з нею в шаленому екстазі, ти розбиваєш сонце на шматки, що вогненними сльозами падають в безодню вічності і знову летиш, залишаючи позаду світ, ти розумієш, що живеш лише мить, всього мить, яка набагато сильніша за вічність. Просто тому, що без неї не було би ніякої вічності. Не було б взагалі нічого крім пустки – банальної тупої і нецікавої. Мить – життя, мить – смерть, мить – вічність… Що тобі до того, коли ти переплутав небо з землею? Що тобі до того, коли тобі вчора стукнуло двадцять? Коли ти злий, нахабний і п’яний… Ти йдеш, наступаючи босими ногами на гострі, мов леза, уламки сонця і не помічаєш глибоких порізів. Ти кришиш скло в долонях, не звертаючи уваги на кров, що розмірено капає з неба дощем. Твоя душа живе окремо від тіла, вона живе… тільки мить. Але цього більш ніж достатньо. Для душі, яка переплутала життя із смертю.
Оглушливе ревіння моторів, барабанний стукіт серця в грудях, запах розпеченого асфальту, непроглядна стіна пилюки за спиною… І незрівнянне ні з чим відчуття польоту, яке, здається, буде тривати вічно. Сем гнав свій байк кудись вперед, наздоганяючи сонце, що вперто втікало за обрій. Не розбираючи дороги, не важливо куди. Рух. Швидкість. Адреналін. Тільки так він відчував життя. Все інше, таке нудне, що хочеться померти.
Маленька зграя відчайдушних байкерів вилетіла за Семом на, вкритий густими заростями колючок та лопухів, пустир. Всі шість байків пронеслись по колу, ніби переконуючись, що зануда спокій раз і назавжди залишив це, спляче вічним сном, місце, і враз рев моторів немов захлиснувся. Пустирем знов оволоділа прадавня, як світ, матінка тиша.
Сем – незаперечний лідер цієї скаженої компанії, озирнувся назад, переможно посміхаючись. Байкер, що майже наздогнав його, претендуючи на першість, скинув з голови шолом. Довгі шовкові коси кольору чорного шоколаду легко лягли на красиві засмаглі плечі. Дівчина посміхнулася Сему, кинувши на нього сповнений впевненості, королівський погляд.
- Ну, Янко, круто! Ти перевершила саму себе… - захоплено бубоніли інші, не настільки успішні члени шаленого гурту.
- Ага, був момент, коли я мало не здався, - крізь посмішку, тамуючи захоплення в голосі, признався Сем.
- Ще трохи і я обжену тебе, - дивлячись кудись, за палаючий обрій, примруженим поглядом оксамитово-зелених очей, посміхнулася Яна.
- Ну-ну, маленька, не так різко, мене сам чорт не дожене, - засміявся переможець.
- Чорт, може і не дожене, а дідько в спідниці тільки так! – сміялися хлопці, міряючи ладну постать Яни поглядами, які з великою натяжкою можна було б віднести до розряду дружніх.
Посміхаючись, Сем вийняв з-за пояса флягу, перехилив її з горла. Пив жадібно, як воду, ніби помираючи від нестерпної спраги. В міру того як вогонь лився з фляги в саму душу, він ставав все впевненішим і спокійнішим. Веселий і злий. Не помічаючи невільної заздрості в поглядах хлопців, яким слабо було, і так круто пити, і так скажено їздити, не помічаючи прихованої злості в ніби то байдужому погляді Яни.
Чимось явно незадоволена, дівчина залишила мотоцикл, і, зі смаком затягуючись гірким сигаретним димом, пішла кудись, туди, де щойно сіло сонце, і рожева розмита смужка, стаючи вузькою та примарною, поступалася темно-синім кольорам теплої літньої ночі.
Розуміючи, що від себе не втечеш, вона йшла повільно, не озираючись. Не було ні почуттів в серці, ні думок в голові. Яна не думала про Сема. Байдужа і холодна в свої неповні вісімнадцять.
Рік тому, коли навколо буяло таке ж яскраве, вогненно гаряче літо, все було не так. Тоді вони зіткнулися з Семом на дискотеці, і потім всю ніч мчали на його байку по освітленому шосе, зустрівши ранок на цьому ж пустирі. Все було так просто, так природно і невимушено, так… як має бути. Мажорна дівчинка Яна і по всіх параметрах „ поганий хлопець ” Сем. Ніч і день, світло і тінь – протилежності, виявилося притягуються тільки в підручнику з фізики. А в житті, вони пристрасно відштовхуються, губляться у всесвіті, і блукають там, ризикуючи так і залишитись загубленими. Тепер вона, гаряча наївна дівчинка, яка вчила життя в основному по мильних операх, стала злою. Байдужою і холодною. Як Сем. Майже. Яна йшла по розігрітому за день степу, і холодна роса, тоненькими голочками впивалася в її ноги. Побачивши вдалині недоладну напіврозвалену споруду, вона зупинилась.
Стара каменярня. Давня легенда цих країв. Забуте, покинуте майже сто років тому місце, прокляте і богом, і людьми. Невеличке містечко Чорноріченськ стало собою завдяки саме їй. Каменярні пана Мілавського. Ще до революції, цей талановитий ділок був свого роду царем Чорноріченська. Більше того – Мілавський став в містечку майже богом. Від його волі залежали всі. Але лиха слава пана закріпилася і за його підприємством. Після смерті Мілавського, такої ж страшної і загадкової, як і все його життя, роботи в кар’єрі припинилися назавжди. Це пов’язували з жахливим прокляттям роду Мілавських. І хоча мало хто тепер вірив в ці моторошні казки, сама каменярня і місце навколо, мало, справді, непривабливий вигляд. Навіть цвіркуни, законні корінні мешканці пустиря уникали його. Тут завжди панувала мертва тиша. Старожили розповідали, про лихого духа, названого Смолянкою. Начебто він відлякує все живе своїм жахливим шепотом. Казали, цей звук, схожий на подих смерті, він здатен моментально зупинити биття найсміливішого людського серця.
Зрозуміло, що такі розповіді відлякували всіх тверезо мислячих жителів Чорноріченська і вабили, немов магнітом, таких відчайдушних як Сем та його божевільні друзі. Обравши це місце для своїх рокерських тусовок, вони, бувало, спускалися в каменярню, звивисті ходи якої тягнулися не на одну сотню метрів, блукали темними сирими тунелями, та нічого, крім плісняви та старого зітлілого мотлоху там не знаходили.
Постоявши мить в нерішучості, Яна сміливо ступила на викарбувані з каменю, слизькі, порослі мохом східці проклятої каменярні. Ніякого страху вона не відчувала. Наче дражнячи долю, йшла вниз. Здавалося, робила це не по своїй волі. Ніби її вело щось невидиме, надзвичайно сильне. Воно заволоділо її волею, всіма її почуттями. В вухах все чіткіше чувся шепіт. Слова невідомої мови Яна чомусь розуміла, відчувала їх зміст, наче він прийняв якусь химерну матеріальну форму.
Перед очима мерехтіло примарне сяйво. Яна йшла на нього, мов зачарована… Нарешті, сяйво змінилося повною темрявою, ніби хтось викрутив неіснуючу лампочку.
Було холодно і неприємно. Зрозумівши, що лежить на сходах, біля самого виходу із каменярні, Яна рвучко підвелася. Дивлячись на величезний місяць над головою, вона навіть не намагалась уявити, скільки пролежала тут непритомною. Яна піднялася наверх і швидким кроком направилася до своїх, туди де вдалині, виднівся вогник затухаючого багаття. Як і передбачала Яна, хлопці безпробудно спали просто на землі. В дупель п’яні. В кількох кроках від них в срібному сяйві місяця лагідно виблискувало озеро. Спокуса була надто великою. Стягнувши з себе футболку та джинси, Яна впевнено ввійшла в теплу воду. Вона пливла по місячній доріжці, насолоджуючись свіжістю, після затхлого духу штольні.
Яна ладна була плавати до самого ранку, щоб не бачити п’яного обличчя Сема, не слухати його божевільного бурмотіння. В сні непробивний, наче сталевий, Сем ставав собою. Просто людиною із своїми комплексами та страхами. А Яну чогось відлякувала його слабкість.
Між ними давно вже не було нічого крім спільного захоплення мотоциклами. Яна так довго вчилася вважати Сема просто другом. Другом, який колись там, в іншому житті зробив їй боляче, який продемонстрував їй життя у всій красі і потворності одночасно. Цей практичний курс виживання був досить жорстким, щоб не сказати жорстоким. Та добра учениця Яна здала цей залік на відмінно. Вона холодна. Байдужа. І впевнена в собі. Вона байкер. І вона така ж сильна, як Сем.
Яна вилізла з води, коли вже добре промерзла. Намагаючись не помічати сиріток на засмаглій шкірі, вона повільно йшла до берега. Видіння, побачене в печері, все ще стояло в неї перед очима Просто неможливо було знайти йому пояснення. Доторкнувшись рукою до потилиці, яка чомусь віддавала незрозумілим тупим болем, Яна зрозуміла все. Вона просто знепритомніла на сходах штольні, вдарившись головою. Звідси і видіння, і зловісний шепіт і все інше. Так просто. А вона вже готова була повірити в існування Смолянки. Смішно.
Яна сиділа на землі поряд із сплячим Семом. Світле волосся хлопця відливало платиною.
В кількох кроках від них, як Везувій, рокотів Варан – добродушний дев’ятнадцятирічний велетень, два на два форматом, який щойно повернувся з армії і тепер „відривався” по повній. Простий і добрий по натурі, він перетворювався на справжнє стихійне лихо, коли випивав. А випивав Варан, треба сказати, з нагодою і без. Одного разу, він підняв над головою Яну разом з байком, і невідомо чим би цей трюк закінчився, якби не красномовний погляд Сема, що заставив миттєво покласти Яну там, де взяв.
Хропіння Варана, нагадувало схід снігової лавини. Всі інші спали тихо, як діти. Всі, крім Сема, що говорив в сні. Нерозбірливо, неясно, шепотів щось, важко дихаючи, і звиваючись на землі, як в судомах. Це відбувалося з ним все частіше. Та Яна вже навчилася не звертати уваги на нічні жахи колишнього „бойфренда”. Не можна сказати, що їй було зовсім байдуже. Слабкість Сема, чогось бентежила її, відбираючи силу. Вона позбавляла спокою. А сила і спокій далися Яні досить важко.
Тим не менше, в цю ніч, вона, все ж не витримала, схилилася над Семом в німому бажанні захистити його від чогось неминучого.
На чолі хлопця виблискували рясні краплини поту. Його лице виглядало гіпсовим в блідому світлі місяця.
- Сем… - тихо покликала Яна, торкнувшись рукою його волосся, але хлопець продовжував щось нерозбірливо шепотіти.
- Сем… Віталік, - голосніше повторила вона, назвавши його по імені, яке за зручною кличкою всі майже забули.
Повільно і важко, немов виходячи з наркозу, Сем розплющив очі. Він довго і тупо дивився на Яну, нерозуміючим відсутнім поглядом, ніби не впізнавав її.
- Ти що? – тихо спитала вона, злякавшись його божевільних очей.
- Все нормально, мала, - нарешті видихнув він, - пити є?
- Яке „ пити ”?! Ти себе бачив?
- Та нормально! Води дай, - буркнув він, потягнувшись рукою до напівпорожньої пляшки з мінералкою.
Поки він пив воду, Яна витягла з джинсів пачку сигарет, прикурила, вклавши цигарку в тремтячі пальці Сема. Вони сиділи навпочіпки, і мовчки курили, не дивлячись один на одного.
- Що тобі снилося? - перервавши затяжне мовчання, спитала Яна.
- Не пам’ятаю. Херня якась. Ніби хробаки в крові звивалися.
Нервовим рухом струшуючи попіл, Сем ненароком зачепив коліно Яни, гаряча іскорка спалахнула і вмить посивіла, залишивши ледь помітний опік на атласній оливковій шкірі дівчини.
- Твою мать! – скрикнула вона від раптового болю.
- Тихо, - Сем провів пальцем по її губах, заставляючи замовкнути.
- Пішов ти! – вона рвучко відкинула його руку.
- Тихо, - тримаючи Яну, яка несамовито пручалася, за тонкі довгі зап’ястя, він ковзнув губами по обпеченому коліну.
- Пусти…- крізь зуби процідила вона, розуміючи, що відчайдушно не хоче того, про що просить.
Торкаючись прохолодної гладкої шкіри Яни, Сем пірнав в неї, як в стрімкий водоспад, він ламав її опір, відчуваючи, як здається, відповідає на його дотики пластичне гнучке тіло. „ Моя, все ще моя ” – думав він, підіймаючи її перед собою на руках. „Має, він все ще мене має ”, - впиваючись червоними пазурами в бронзові накачані м’язи, що здіймалися, стискаючи її пружні стегна, думала Яна. Гойдаючись в такт вітру, відчуваючи наростаючий вибух всередині себе, вона тихо застогнала, ковзнувши язиком по шиї Сема. Вона впіймала ротом його грубий срібний ланцюжок і закусила його, в блаженстві примруживши очі. Здоровенний Місяць стиснувся раптом до розмірів тенісного м’ячика і застрибав по небу в дикому танці.
Тихо охнувши, Сем сів на землю, не відпускаючи Яну. Замість звичної порожнечі, яка, зазвичай, приходила на зміну нервовій напрузі, в голові щось застрягло, немов груба скалка в мозку. Ця скалка з’явилася там давно. Вона заважала жити. Порою вона віддавала гіркотою, яку вдавалося залити тільки горілкою. Правда, з часом скалка вимагала все більших доз. А іноді це був справжній фізичний біль, який горілкою ніяк не заливався. Від нього не спасала навіть швидкість. От і тепер, замість очікуваної розрядки, Сем відчував щось холодне всередині. Чисто інстинктивно, намагаючись втекти від цього неприємного відчуття, він сховав лице на грудях Яни. Вона, керована якимсь дивним, незнаним до цих пір інстинктом, притулила до себе його голову. Та це тривало недовго. Отямившись, вони різко схопилися на ноги, ніби обпеклися один об одного. Не сказавши ні слова, Сем заскочив в джинси, і, не починаючи невдячних в цій темряві маневрів з пошуку футболки, сів на мотоцикл.
Заревів мотор, здійнялася хмара пилюки. Підвівшись з землі, Яна якусь мить дивилася туди, де щойно зник Сем. Потривожений ревом мотора, Варан важко перевернувся, відкрив на мить пів лівого ока, блаженно посміхнувся і знову захропів. Помітивши це, Яна швидко одягнулася. За мить, здійнявши ще одну сіро-брунатну хмару потривоженого колесами пилу, дівчина промчала по пустирі в напрямку, протилежному тому, куди подався Сем.
(Далі буде)
