Карапуз дивиться на тебе безтурботними очима. Ти поринаєш у їх тепле, відчайдушне безмежжя. Ти зливаєшся із ним в єдине ціле. Ні! Ти не вмер. Твоє життя тепер нерозривно пов’язане з його існуванням, а його існування — з твоїм життям. Тобі не залишається нічого іншого окрім як карабкатися між звивинами, прочищаючи дорогу своїм думкам. Він сам вже нічого не бачить — ви бачите разом, він сам вже нічого не чує — ви чуєте обоє, він сам вже ні про що не думає — ти мислиш за нього. Твій розум тепер підкоряє собі інший, менший, але найнебезпечніший у Світі... Ти підкорив своїй волі розум дитини...
- Хочеш вафлю?
- ???
- Будеш?
Ти не хочеш ніякої вафлі. Ти взагалі нічого не хочеш. Тобі тикають у рота цю вафлю. Ти ж не відповів, що згоден. Навряд чи ці дорослі керувалися принципом „мовчання — знак згоди”. Ну добре. Ти ладен з’їсти цей шмат лайна, аби від тебе відчепилися.
Ти уявляєш собі вечірню дискотеку, де збирається натовп биків, недоносків, скотів, лохів, дегенерованих виродків. Ти штовхаєш одного із них. Ви відходите за ріг, ти починаєш бити кастетом по очах. Вони дістають ножі, а ти — металеву трубу. Ти б’єш по їх головам залізом. Їх черепи тріскаються, як перестиглі гарбузи. Немає лише насіння.
- Чи ви їли коли—небудь перестиглі гарбузи? Я не їв, але хочу спробувати,— пробивається мозок дитини.
Шкіра в крові кольору вина розплескалася по асфальту. Ти вибиваєш їм звивини... одну за одною, одну за одною, одну за одною... У них не залишається шансів— усе забере сірий містер Асфальт, що унеможливлює трепанацію черепа. Ти з розгону біжиш на стіну...
— Вони дивляться на мене гнівними очима. Їх багато, а я один. Що це за о΄брази? Ганчірка на швабрі у формі змії, що має обличчя, що є метеликом... Що? Дитина на чорно—білій фотографії. Ще одна. Але вже на кольоровій. Усі вони дивляться на мене своїми очима, наче чогось хочуть... Наче хочуть, щоб я виконав те, про що вони просять. Але вони не кажуть жодного слова вголос. Вони зі мною не розмовляють. Лише ріжуть, з’їдають своїм поглядом. Я не розумію, чому вони дивляться на мене.
Я не хочу бути самотнім. Я не хочу бути почутим. Я не хочу бачити їх.
Ти розумієш, що їх в природі не існує. Це розумію і я. Ти знову хочеш розбити мармизу...
Свою!..
Ти знову хочеш порізати вени...
Собі!..
Ти народився, щоб померти. Погодься. Хіба не так? Ти хочеш вмерти. Життя на цій гнійній планетці — кінець початку.
Смерть — початок кінця.
Ти перейдеш в новий світ.
- Не будеш порпатися в гною.
Ти дізнаєшся про нових, нових...
- Не буде смердів.
Подумай. Тут тебе хочуть бити, вбивати, гноїти, мучити, ґвалтувати (і фізично, і розумово)... Вони не просто хочуть. Вони зроблять це. Не переконаний, мрець? Ти ще пожалкуєш.
- Не давай їм вбити тебе. Піди від людства сам.
Ти — Бог, я — Бог, вони — Бог. Хто Бог? Ти його бачив? Де Аллах? Де Мухаммед? Де Ісус? Ти чув їх? Якщо чув — вмреш, бо ти наркоман і алкоголік. У тебе галюцинації. Може скажеш іще, що бачив грибочки, що танцюють, або зелено—чорну пляму на червоній травичці в твоїй кімнаті? Ха! Ні! Ти бачиш голову чиєїсь матері, волосся якої розпатлане топірцем. Так, дивимося напис. Виготовлений на заводі „Донбуд”.
Могили під будинками, на яких ми живемо.
Ми живемо на Цвинтарі.
Будинки давлять трупи.
Ми ходимо по мертвих.
Ми їмо над зсохлими кістками.
Ми випорожнюємося на мерців.
- Мертві встають із могил і крокують сходами „мурашника”, де мурахи вміють розмовляти, читати, писати і рахувати.
Вони змушують нас померти.
Ми вішаємося, плигаємо з балконів, стріляємося...
- Ми всі все одно помремо. Раніше чи пізніше — залежить від тебе.
- Вмри! Згинь! Я теж загину, але маю ще одну незакінчену справу.
- Вмри! Згинь! Та ти ж цього тільки і чекаєш... Послухай своїх рідних на могилі.
- Вмри! Згинь! Не буде більше нас. Ні... Гною, запаху і сечі з кров’ю в транс.
Послухай музику маляти.
Це тобі поміч.
Вбий дитину!
Вона це хоче.
Допоможи!
Прохає...
Вбий себе!
Читай фантазію маляти в чорно—брунатних тонах. Слухай Мозок Дитини. Це допоможе тобі померти. Переконайся в тому, що думки дитини — нелогічні. Маля прийшло у цей нікчемний світ, і йому шалено страшно. У маленькій голові сплелося все докупи. Навколишній світ душить, вбиває...
— Одне велике цабе сказало, що всі найкращі жінки — в рабстві чоловіка, до якого тобі ніколи не дорости. Ніколи! Найкращі чоловіки — геї. Це несе смерть! Але ж Павич. Він живе у диких степах Середньої Азії і вселяє дух життя в Гіменея. Він рубає ополонки у багаття і має хліб, яким він забиває гвіздки, яких в тебе немає. Він стоїть навколішках і горланить пісні трударям. Кози їдять курагу, а краплі з присмаком поту падають додолу. Учні горланять „какети плюсх капетенузи — це сума зіставних протиставних мозкового перерозподілу дійсності”. „Навіть беручи до уваги ірраціональну свідомість,— сказав Шніцель,— я не можу змоделювати подібну ситуацію”. Синтаксис плюс квартоблік— Наполеон в брудних овечих кедах витанцьовує „Бугі—бугі” під Броунівський рух. Танці—шманці б’ють об підлогу столи. Пігмаліон атакує стільці, що стають у Піфагорову позу. Згадується варення із кокосів, яке ти ніколи не їв. Чукча весело грається з лайливим пензликом, якого звати Маша. Ми сідаємо на мобільники, беремо в руки парти і дивимося на спідниці. Шотландці крокують до туалету зеленою оксамитовою стежиною, беручи до умивальника снодійне разом із чайною ложкою капучіно, яке ти ніколи не пив. Я люблю оселедці. В тебе грає кров з молоком. Якщо ти жінка — ти товста, якщо чоловік — слабак, причому гей. Та ви ж найкращі! Літак летить униз в унітаз. Життя ліпить кізяки в носі Помідора. Липа шелестить. Турнікети над нами межують стежку додому. Нігті Букваря ідуть до школи, попередньо зайшовши на чай до боксера з огірком. Угору, вниз рушає велосипед, який зі змінними турелями гримить помаранчевими кнопками із синім tft—дисплеєм. Книги ганяються по хаті за Смертю. Сіно щось шепче хмарам. Ті не падають. Летить літак. Угору, вниз відпливає велосипед. Мізки топчуть мокроту весняної днини. Олівець хоче до шухлядки. Дід бере бабу Орисю. Хлеще ведмідь осіннього вечора. Влітку — зима. Холодно вмерти. Спекотно летіти. Чай у тарелі. Мандри угору до тата батьків. Лисячі нори. Кадри у каві. Плигають вгору і вниз. Хто летить на ремесло? Скажемо „Ні!” метеликам. Качанка спікається об зачинений... Халява шибуршить вусиками дрібних метеликів. Тупотіння ніжок маленьких комашок зворушує твої вуха, а ти давиш бідолашних. Так нещадно, немилосердно... Вмирає серце. Муха знову. Летимо. Щастя — знизу. Кому вниз — ідіть угору. Ми вже поруч. Клей і ти. Шніцель в помідорах. Ректор — там. Коректор— тут. Де ж пан Коцький у піжамі? Ельф літає. Пан суб’єкт. Ненароджений об’єкт. Вуха — в каві. Марс — в „Динамо”. Де капуста завтрашнього дня? Білий орел в джерелі дружить із білим у весільній сукні. Психоз ступенюється нерозривним поєднанням... Гострим явищем дисиміляції, що асимілюється оргією капетенуз. Кут прямолінійного гідролізу оцту з азотною кислотою закручує нагайки в задньому дворі. Це нерозривний процес моделювання ланок дійсності, атоми яких наділені позитивними електронами, що є метаморфозою інтерпретаційної парадигми...
Сидіння за партою сприяє виникненню галюциногенних процесів. Вчення — гірший наркотик за марихуану. Ти підсаджуєшся на навчання. І тоді тебе починає по—справжньому глючити.
Столи дрижать. З них починає рости коріння. Воно кричить, воно дрижить, воно вищить. Ні, це горланять не корені. Це дівчина у сірому з чорними полосами светрі, по якому стікає кров, репетує не своїм голосом. Вона щойно втратила свої сухожилля. Як жаль, як жаль... Кров струменить веселим фонтанчиком. Її вже майже не залишилося. Ні, не крові... А дівчини. Чорні гілки вкутують тіло, що розкладається просто на очах. Так само, як і мільярди трупів, що розкидані по всьому світу в чорних коробках. Розкладешся раніше за інших— повезло, оскільки менше мучиться твоя фізична оболонка. Сумно? А от кореню весело. Він якраз дожирає гомілку дівчати, закусюючи вже червоним светром...
Тебе мучить чорний бумеранг? Він ріже твої ручки, ніжки, очка та вушка. Ти відкидаєш його, а він повертається. Ти гадаєш, що магія існує? Якщо вона і є, то лише не в цьому світі. А тут будь—якого людця можна дискваліфікувати з футбольного поля Всесвіту і без магії, витративши при цьому лише декілька секунд із свого застійного життя. Та в нас його практично повністю вкрали і сховали за ширинку — у труси. Порахуйте лишень, скільки часу ми витрачаємо на нікому не потрібний сон, на те, що ми напихаємо роти наші лажею, щоб потім, вибачте, все це висрати. Життя — нікчемне. Ти так не вважаєш? Ану подумай, кому ти тут потрібен. Тобі заздрять, тебе ненавидять... От хто за тебе може хвилюватися — так це купка родичів. Але ж вони не вічні. Не вічний і ти. Ми — не Боги. Ми в цьому світі — Ніхто. Точніше — Ніщо. Бо ми нічого не досягли окрім того, що повбивали одне одного, понапридумували там всякої зброї... щоб не стало Нас. У нашій Галактиці нас вважають тварюками..., безграмотними лохами, яким не потрібно нічого окрім Смерті.
Та людців взагалі—то завжди тягло до панни Смерті. Згадаймо хоча б квітки, які хіленькі юнаки дарують своїм повновидим(у прямому розумінні слова) жінкам, або ще гірше — мужикам. Це — здохлі квіти, трупи. А нам це подобається. Ми любимо дивитися, як квітка(і не тільки) згниває та розкладається. Ми спеціально ставимо її у воду, щоб довше бачити, як вона мучиться.
От скажи, хоча б один раз у житті ти хотів би померти? Будь — яким чином. Будь—то підвішання чи стрибок із вікна, будь—то харакірі(хоча б ножем) чи стріляки—маляки(хоча б із пістолета)... Це вже як хочеш. Ти можеш вибрати собі будь—яку смерть, залежно від того, що ти любиш, що тобі подобається. Життя представляє тобі грандіозний за масштабами смертельний вибір. Наприклад, якщо хочеш ріки крові, щоб у твоїй смерті був винен(і постраждав) ще хтось окрім тебе — стрибни під колеса авто. Ще краще — вантажівки. Ще краще — скоч під поїзд. Більше кайфу. А можна лягти у ванну (інший варіант— сісти) та покласти у воду поряд із собою тостер. Інші варіанти: фен, магнітофон, телевізор... Мало не забув, спочатку їх потрібно ввімкнути в розетку. Це далеко не всі способи померти. Та можна ж і таблеток наковтатися... Все залежить від твоєї уяви.
Набридло жити — вмри фізично.
Житимеш — вмреш морально.
Це вибір кожного з нас. Окрім тебе самого вмерти тобі навряд чи допоможуть. Хіба що ти добре попросиш. Тому розраховуй на себе...
Довкруж лише багнюка, сморід, людські випорожнення... Вони повсюди. Ти помічаєш їх у ліфті, на сходах. Не дивуйся, коли хтось із твоїх друзів нагидить у залі твого дому, в твою душу, або напудить тобі у пиво. Хто такі друзі? Це ті, хто тебе кидає, меле казна—що за твоєю спиною, ревнує, заздрить... Їх лестощі — без кольору, їх слова — без змісту, їх поведінка сприяє твоєму знеціненню як особистості в твоєму—то(!) оточенні. Твої друзі „косять” під тебе, копіюють твої звички та поведінку. Вони тобі брешуть. Не вір їм. Не вір нікому. Довіряй лише собі...
Уяви собі таку ситуацію, що читаєш оголошення: „Проводиться акція! Збери десять обгорток від кубиків Maggi та отримай стартовий пакет”. Ти збираєш, бо він тобі потрібен. А твій друг краде з полиці твої обгортки. Що робити? Викликай міліцію. Нехай перевірять відбитки пальців.
- Він порпався в твоїх речах.
Нехай перевірять.
- Він порпався в твоїй душі.
У скільки разів ти оціниш життя „друга”? У вартість зняття відбитків пальців? Ні! Ти оціниш його жалюгідне життя у вартість курячих кубиків. Ні, не кубиків! Ціна його життя — вартість обгорток. Якщо один курячий кубик коштує 30 копійок, то обгортка від нього — 5 копійок. А кубиків—бо десять. Отже, ти оцінив його „життя” у 50 копійок.
Допоможи йому померти
- Бо він— твій друг.
Допоможи.
- Так само, як він допоміг тобі зібрати обгортки.
А в гроб поклади...
— Хорони заживо!
Посип прах його життям, яке коштує 50 копійок. Нехай він здохне та оглухне від твоїх грошей... Згниє! Навіки!..
Вбий цих мерзенних потвор. Пектораль сприятиме тобі своїм червоним світлом із присмаком кров’яхи. Іди іншим боком Всесвіту, прими інший бік бачення. У тебе вдома є хрест? Постав його „з ніг на голову”.
- Це твоя сила.
Зайшовши до церкви, не хрестись.
- Це твій біль.
Купи у бабці свічку.
- Це твій жах.
Не звертай уваги на оточуючих.
- Це ти. У твоїх руках — твоя доля.
Запали свічку.
- Переверни, переверни, переверни...
Загадай бажання.
- Будь—яке.
Тобі допоможуть.
Вийди із храму(собору, церкви...) і твоє бажання обов’язково здійсниться.
Але що б ти не робив, ти все одно помреш, здохнеш в сирій землі, будеш заживо похований. Прагнув наживи, помсти? Загнись навіки!..
А землю над тобою заллють бензином, підпалять...
А пектораль горітиме твоєю кров’ю...
