Патріотична суїцидальність – те, що накриває наше шановне панство та всіляких соплежуїв, які, ниючи, розмазують слиз по своїх носах, пускають його на губи, потихеньку злизують язиком, втягують до рота, змішують зі слиною, ковтають, а потім кричать, натискаючи на горлянку, відкладаючи жовч у пломбах. Мигдалини червоніють від кисло-солоного потоку, що міг би піти коротшим шляхом із носу прямо до горла. Цей слиз не державницький, не колекторсько-туалетний, не ще якийсь, він свій - на ньому ДНК, у ньому самоненависть. Ніс запалений, його закладає, треба ковтати повітря, проціджуючи через стулені криві зуби нижнього ряду. Все ниє, починається лихоманка. Світ стає змазаною лінією та слизом-слизом-слизом. Уже здається, що і підслизнешся на ньому.
І от, ставши перед дзеркалом, вибір буде зроблений: ножиці чи краплі від нежитю, які, байдуже, не допомагають. Товсті подушечки важко піддаються (передбачено), але ще трохи і піде перший сантиметр. Слиз отримує новий смак, такий металевий – смачніше, хочеться впиватись ним, язик шархає по губах частіше і частіше. Кров уже малює петлю, пішов другий сантиметр, але ножиці не заходять у ніздрю та й ріжуть геть кепсько. А, ледь біль не забуто. Так, він роз’їдає, його чутно аж у потилиці, аж у пальцях рук, аж у п’ятці, ахілесовій – у кого де. Підлога мокрішає – відчутно ногами, бо шкарпетки холоднішають, хоча і не видно - очі затопило. У руках з’являється нове знаряддя – ніж. О, зараз за раз – три сантиметри. Втім, лезо натрапило на кістку, довелось вести дорогу півдугою та різати іншу сторону. Ще трохи. Шкіра відвисає перед надгубником, в очах бажана чистота, щоправда, чорна та якась неглибока. Добре, лампа вимкнена, інакше довелося би бачити порожнечу кольору крові. Крапля полетіла у стіну, шкіра вдарила по калюжі в ногах. Тепер час побачити, чому закладало. Але вже не видно нічого.
Поспільство робить інакше, воно входить у транс, безстатевий, ачасовий, атілесний. Руки піднімаються до теплих абажурів, тіло саме падає в поклони козацькій відреставрованій шаблі. Нею ніхто нічого не різатиме. Не той час, не ті бажання, не ті люди. Є ж гвинтівки, є гвинти. Перші зареєстровані, а другі – не покинуть ту машину, що поведуть. Велику машину зброї. Поспільство думає. Трансом занурені у Світовий Розум. А потім вдарять в груди, мов у барабан, і вкрадуть грошей.
Ви скажете, а чому це про соплежуїв більше? Їх більше.
