Вступ налаштував.
Я ж бо телевізор не дивлюся. Але от такий собі потічок бразильської, бразильського… сознанія А хай йому біс! Нє, я не рецензуватиму серіал. Не гідна...
Той діалог бразильский… Наче оповіданнячко вив'язало на капелюшка газове кашне, ще й звішало його вуалеткою (не серпанком!) трохи на обличчя. Ну, ж бо цікаво? Зазирніть, не шкодуватимете…
Ласкаве "козеня" задає взаємини з майбутньою читанкою.
А далі – пішло сценками:
От стоять - Мурзик на задніх і Тіло Семенівни у дверях. А воно й не зважає – "хльоб-хльоб", а тоді - неохоче залишає сцену. Кольоровість, наповненість звуками. Ну хіба не бачите кота, що очка зелені вирячив? "Хльоб-хльоб", "видихнула", шаснуло" – чуєте? А це "тіло Семенівни" – цілий витвір Майстра, ненав’язливо і бавно змальована вранішня млость?
Друга сценка – рушничка така. Щоправда, вона стріляє не у кінці, але стрельнула. Що Ви кажете? Підете серіал дивитися? Ідіть-йдіть… …собі. А ми "Вареники" перечитуємо…
Сценка про сон… Композиція – супер!
Дідо в хаті натопили… Із спітнілої важкоти підковдерної та спраги нічної дивиться баба крізь туман: як ті двоє керують ліпкою вареників. Тож Пацюк нам родичем довівся…
Баба з ляку дулею обмахнулася, себто, перехрестилася – з авторського благословення.
Мені аж шія спітніла – відчула важку ковдру. Тута не тілько води схочеш, а й у лице плюснути б – шо ж це у світі робиться?
А зранку… Ну, та нічого такого – дід ість (помилки немає) вареники, наїдений Мурзя й дивитися не бажають. Вареники ті… ну звісно, самострибні, як Пацюківські галушки. Але ж наш дід не з таких – нічого дивного не вбачає, ще й не вірить довгенько…
Аж коли те Водохреще…
Ну де ти взялося?!
Так уже ми з дітьми налаштувалися, що дід з бабою та всиновлять те страхітько. Дід уже й у роль входити почав – нагримав на маленького по-отецьки. Чесслово, йшло до всиновлення.
Ті попи – все лихо од них. Тепер маленьке в цуциках ходитиме. А тоді виросте й усе життя -собакою. Та ну, милесенька, Ноель…
Може, продовження? Приєднутесь, панове припрохуйте автора – бо ж вареники дуже ласі.
