…Він самотньо сьорбав вечірню каву за письмовим столом, сяк-так повідсовувавши та повідхилявши стоси паперів, що постійно назбирувались і не прибирались зі стола місяцями. Від цілоденної утоми боліли очі, і він, вимкнувши настільного світильника, пив гіркувато-солодкий напій у цілковитій темряві.
Майже у цілковитій.
У нічному безвітряному небі миготіли блискучі цяточки, на перший погляд хаотично розкидані навколо срібно-блакитного місячного диска. Ще у вікні – письмовий стіл був якраз біля вікна, і тому єдиним об’єктом для безцільного погляду було вікно (точніше, те, що можна було побачити у вікні)… ще у вікні відображалось життя багатоквартирного будинку навпроти. “Очна ставка” – так називав він пейзаж із вікон своєї квартири. Два п’ятиповерхових будинки на відстані якихось п’ятнадцяти метрів, один навпроти одного. Не зашторивши вікна, можна стати об’єктом спостереження нудьгуючих пенсіонерів…
Тепер і він мимоволі перейняв цю роль – роль спостерігача. Щоправда, власне спостереження не було його метою – скорше ліниве медитуюче споглядання, без фіксації думок і погляду…
Помаранчево-лимонні вікна будинку навпроти попроху згасали, часом замінюючись блідими блакитними вогниками телевізії… Інколи можна було помітити сонних мешканців у майках та нічних кошулях, що, розстеливши ліжко та інколи вклякнувши на хвилю помолитись, вимикали світло…
Позіхнувши, він поставив недопиту каву на стіл. Треба і собі до морфея вкладатися…
Раптом його увагу привернуло одне віконце дому навпроти.
Невеликий вогник за тонкими шторами загас – і знову засвітився. Тоді знову загас…
Немов намагнічений, не зводив погляду з вікна. Знову засвітився…
Знову загас… Що це?
Що це? Сигнал? – майнуло прожогом у втомленій голові. – Ні, ні, яка дурниця. Людина щось забула, згадала на сон…
Знову загорівся… Загас…
Стільки разів згадувати і забувати? Маячня якась… Ні, ні, це таки сигнал…
І він почав згадувати дитячі ігри, “війнушки”, козаки-розбійники, паролі і т.д. Вони навіть усі азбуку Морзе вивчали – для сигналів… Три довгих – три коротких – три довгих – “SOS”… Чи то навпаки – три коротких, три довгих… Забувся вже, скільки часу минуло… Невже діти так пізно не сплять?..
У вікні навпроти виразно промиготіло три коротких спалахи… Що? Небезпека? Він рвучко зірвався з крісла – тепер вся його увага була зосереджена на вікні. Довгий… ще довгий… Таки скидалося на сигнал небезпеки. Невже хтось у біді?.. Він нервово заходив по кімнаті, заклавши руки за спину. Ти, старий лисий романтику, книжок начитався – сюжети в реальність переносиш?
…А якщо справді?
Перед його внутрішнім зором постав образ бідної жінки, яку зв’язали розбійники… тьху, яка дурниця – як же вона тоді лампу вмикає – кляпом?.. Ні, це однозначно не якась небезпека…
Тоді біда… для закоханої дівчини, яку батьки не випускають на побачення до нещасного Ромео… І він уявив собі розбитого горем юнака, що стоїть на вулиці, чекаючи на кохану… А може, він мешкає у цьому, сусідньому будинку? І хто б це міг бути?..
І ще одна думка закралась, лоскітлива своєю авантюрністю: а може, жінка – заміжня? І чоловік пантрує десь у сусідній кімнаті… І коханцю сигнал: не приходь…
Він став перебирати в пам’яті імена сусідів – потенційних кавалерів. Господині загадкового вікна він точно не знав – уважніше придивившись, він міг помітити у світлі спалахів миттєві жіночі обриси, і від цього пригода огорнулась серпанково-солодкою завісою таємничості…
Овіяний духом романтики, він майже припав до вікна, намагаючись розгледіти у спалахах світла в домі навпроти якийсь загадковий світ – світ бурхливих почуттів, вируючих пристрастей, шалу емоцій, що запалював його позбавлену реальних вражень уяву… І навіть хитнулось у його серці бажання – ні, скорше мимолітний порив, миттєво загашений звичкою удомашнення – хитнулось у його серці поривання піти туди, стати під вікном, побачити – чи не побачити – сигнал у відповідь – і з’ясувати, нарешті, причину збурення!.. А може, справді небезпека якась чигає на бідолашну дівчину – чи жінку… А ми, люди, збайдужіли вкрай…
І він знову підвівся, намагаючись дати лад своїм сполоханим та розтривоженим думкам, що вимагали негайної відповіді на всі запитання, не визнаючи таємниць, бунтуючи проти недосказаності, відмовляючись скорятися…
Він ходив і ходив по тісній кімнаті, занурений у вир невгамовних думок – про людство, про байдужість і співчуття, про кохання, заборони і зради, про трагічні і сумні розв’язки… про кохання до гробу… про кохання, що вмирає у шлюбі… про палаюче і згасаюче кохання…
Давно остигла недопита кава. У вікні навпроти більше не спалахувало світло. У жодному вікні навпроти не світилося. Лише зорі блимали та палахкотіли, підморгуючи до місяця. І рівно горіла настільна лампа на його столі, освітлюючи стоси свіжосписаних листків – драми про народжене і втрачене кохання – чи втрачене життя?..
…А жінка з вікна навпроти давно спала, твердо постановивши назавтра таки викликати електрика – аби полагодив контакти у впертого нічника…
