не має значення як мене звати і які в мене ініціали, ідентифікаційний код і колір волосся. Має значення те місце де я живу. Я живу там звідки видно міське озеро і ніколи не видно феєрверків:(. Моє вікно виходить прямо на панораму двох дерев. І через багато-багато всяких ен-поверхівок вони бачать сонце тільки першу половину дня, але, напевно, їх це хвилює так само, як нас, наприклад, їда, тобто без всяких особливо світлих почуттів. Одне з цих дерев(те що справа) так і лишилось дивись всіма своїми гілочками в ту сторону де ще пару годин тому було сонце, в тій ж стороні і друге дерево, і воно незважаючи на те(що справа) всі свої гілки з квіточками гордо спрямовує вверх. Нічого не нагадує?
Мабуть, те, що зліва позволяє себе любити, а справа любить...а може вони так і прожили все своє минуле життя; з розмірів можна зрозуміти, що позволяє себе любити дівчина.
А вона не знала чого хоче, вона тільки точно знала, що він не зможе, просто не посміє від неї піти, але не могла наступити на таку кісточку в горлі – гордість, і прямо визнати, що їй таки хтось потрібен...а особливо він – він ж і так у мене є. Він завжди буде біля мене, коли мені потрібно, коли мені вже стане скучно з іншими, коли мене тре буде провести додому, коли я знову нап'юсь, він прибіжить, як тільки я захочу...він ж не піде, правда?
Мені боляче...вона ж мене зовсім-зовсім не любить. І чого вона ще тримає мене біля себе як я їй непотрібний, а? А сам я піти не зможу, я її кохаю. Вона з мене знущається, а я її кохаю! У мене нема сили волі, та й взагалі у мене нема сильних сторін, я навіть дуже і дуже "гнучкий". Вона жорстока, деколи ми можем пересіктись в місті, а вона кине на мене тільки один погляд з якого ясно читається її гнів у разі, якщо я підійду до неї..а вона йшла не сама. Сам себе не поважаю.
Я, буває, уявлю себе на його місці і дивуюсь, як він мене ще терпить? Але все одно він мусить бути біля мене, бо тоді мені напевно буде трохи скучніше...напевно.
Вона так і не змогла признатись собі у тому, що він їй потрібен, у тому, що всі ці цирки з іншими хлопцями влаштовує тільки для нього.... Найбільше, що вона боялась втратити це – свободу, але ж можна бути вільними і з кимось разом, і в Системі, і навіть зі звязаними руками. Боялась втратити ЇЇ, пробувала шукати в інших, з захопленням дивилась на людей, які жили тільки "тут" і "сьогодні", а потім в них буде зовсім інше "зафтра" і в абсолютно іншому "місті", ненавиділа свою квартиру, в яку її загнала Система..і роботу!..і податки!
Напевно, їй чогось треба, мені потрібно знати чого вона хоче! Я їй все дістану, все зроблю..тільки, щоб вона не проганяла мене. Їй погано – це через мене, це точно через мене...я просто...просто не заважатиму їй...їй жити...самій.
Він зник...чому? Я йому подзвонила, а він недоступний. Ну нічого..він скоро передзвонить і знову буде довго просити пробачення. ... Вже пройшло два дні, він не подзвонив, він мені...він...мені потрібний...невже я це сказала в голос? Ні-і, цього не може бути.
Пройшло вже не просто два дні, а два тижні. Вона думала, вигадувала, запевнювала себе в тому, що йому просто кудись треба було, що він ось-ось перезвонить, що, мабуть, він загубив телефон чи ще щось на зразок цього. Але не звонив, вона навіть не знала де він живе, вона почала про нього думати більше ніж позволяла собі до цього. Почала переживати, мучилась...вона вже була готова признати, що їй дійсно важко без нього, місця собі не знаходить. Дівчина просто втратила голову, банально почала шукати його просто по місту – ходила в всі місця де вони колись любили гуляти. Три тижні. ... І нарешті вона пішла на їхнє старе місце, де вони колись познайомились – біля озера...
Це вона? Не забула? Я навіть не знаю, що їй казати..знов хвилююсь через неї. Нарешті! Вона зрозуміла, що їй потрібно – я! ... Я кохаю тебе...ти ж прийшла до мене? Нам тепер буде гарно разом – як колись, буде добре, правда?
От дивлюсь на нього, і думаю: навіщо я його шукала?
