Лихом з лих для цілого люду хрещеного є литвини альбо, в просторічії, білорусини. Плем’я дике і несамовите, плюндрують они і безчинствують, а трофеуми тягнуть в геєну свою – Мєнськ. Ані дня не мина, жеби гдесь не волали: “Рятуйся, се білоруси!”; жодне весіліє ся не скінчить, жеби не заспівали смутно гості: “Литва іде, Литва гряде, в полон до себе уведе.”
Неіщетне воїнство їх, альбовім несть в Литві діленія на стани: єдин человік там і кметь, і вой; несть і діленія на статі: мужі там яденіє готують, а жіноцтво у бранях участвує.
Їхали-сьми Литвою острожно, вночі, лісками і оддаль од трактів, обаче бул-єм супокійний, зане в прикордонному містечку спіткали-сьми отамана козацького Димітра, шукавшого провідників до Галичини, аби там з сотнею своїх воїв ся винаймовати на бранне діло. Мій же компаніон, пирятинський купець Ботій, пропоновал му свої послуги, яко досвічченого мандровника, в обмін на оборону нас в путі.
Слідучої ночі юж купно под’їхали-сьми до кордону з Литвою: посереду поля стоял в землю хрест встромлений, до верхівки прибита була мертва голова людська, а на поперечині – написаніє варваринськими знаками, кої на моє проханіє прочитал Ботій: “Гета йосць мяжа. Канєц зямлє вашай.” При звучанії мови сієї ніби то холодом повіяло, коні заіржали, а козаци посмутнішали і замолчали.
Бардзо нам пофортунило, альбовім литвини на нас учинили єно раз інкурс, през коїй осім козаків поранені було, леч і литвинський под’їзд од нас поражений бул, а предводительницю його захопил-єм і, шляхтичем будучи, не позволил-ем садовити єя на палю, як се радил отаман Димітр. Зв’язана ся литовська Діана, бранкою моєю будучи, їхала на ольбшимому коні своєму між мною і отаманом. Не повстримавши цікавості, питал-єм єя про мету мого мандрованія, она одповідала так:
“Пра нягодния речи питаєш, вашць. Мала вядома, што гета йосць – маскаль. У вьосце нашай гаварилі, же треба зняць абєрєг і плюнуць на парог сваєя хати, жеби яго увідзєць. Лєч полєценє магу табє даць – єдзь у Львов, там у карчмє армянськай знайдзєш Пакаша Галинськаго, он дапаможе.”
З сими словами она єдним порухом порвала вервицю, в’язавшую єя, ударила п’ястуком по голові коня Димітрового, звалила го, а самого отамана підхопила собі під пахви і втікла з ним на коні своєму так хутко, же наздогнати ніхто з козаків не змігл.
По двотижневому не безпечному переходу през Литву дістали-сьми галицького кордону.
