За дверима спальні, чулися стривожені голоси, якась метушня, за прочиненим вікном вили сирени і доносилися віддалені постріли. «Священний» світ Деополісу поступово сходив з розуму. Обережно, щоб не зачепити Міро, я потяглася рукою до пульта телевізора.
По першому ж каналу показували новини. Репортер, стоячи посеред якогось згарища, щось швидко говорив в мікрофон. Своєю вродою він цілком міг затьмарити античних мешканців Олімпу, якби не переляк, що спотворював бездоганне обличчя якоюсь дикою, затравленою гримасою.
Вигляд бідолаха мав такий, наче його насадили на кіл.
Я ще подумала, що репортеру в гарячих точках варто б мати більше самовладання. Самій доводилося бувати в Іраку, та інших не менш приємних місцях. Звичайно, страшно було, та не настільки ж…
Не закінчивши самолюбування, я голосно скрикнула, забувши про будь-яку сміливість і витримку. Такого я не бачила в Іраку. Не бачила в Чечні, і навіть в голлівудських трилерах. Жахлива людиноподібна істота з’явилася просто нізвідки. В спотвореній якоюсь дивною хворобою волохатій руці було щось схоже на сокиру. Репортер скрикнув, затуливши рота рукою, і його голова, покотилася до його ж ніг. Картинка відразу зникла, змінившись поміхами.
Міро застогнав і розплющив очі.
- Що сталося? Що з тобою?
- Вибач, я не хотіла будити тебе…
- Що?
- Це просто телевізор. Щойно на моїх очах якесь потворне створіння відрубало голову журналісту…
- Заспокойся, - він притулив мою голову до своїх грудей, так, що я могла чути розмірений стукіт серця.
- Що відбувається, Міро?
- Війна. Вона назрівала вже кілька десятиліть. А та істота… повір, вона не більш потворна за будь-кого з нас.
При цих словах серце Міро пришвидшило ритм.
- Скажи, що таке Неокріс?
- Неокріс? Чорна пляма на сонцесяйному тілі Деополісу. Світ недостойних. Нечистих. Та найгірше те, що там живуть люди... Влада Лібертії надто довго закривала на це очі. Тепер же, судячи з усього, надто пізно для прозріння.
Його серце стрибало все з більшою амплітудою. Видно, що питання про Неокріс стало основною причиною того, що «політика образилась» і пішла від Міро. Я зрозуміла без лишніх слів, що саме його ставлення до Неокрісу так образило політику.
Міро перемкнув канал, і застиг, вслухаючись в незрозумілі слова диктора. Його серце гупало як відбійний молоток, ритм став нерівним, просто якимось навіженим. Нарешті, нервовим рухом вимкнувши телевізор, він обернувся до мене.
- До речі, я де в чому винен перед тобою, - Міро торкнувся гарячими пальцями моїх скронь. В голові відразу ж розсіявся туман, з якого виплили події позаминулої ночі. Червоний «куліан», смерть жінки, дитина…
- Я повинен був вжити запобіжних заходів, заблокувавши твою свідомість, та тепер в цьому вже немає потреби.
- Міро, та дівчинка, яку ми врятували, вона…
- Тепер вона повноправний мешканець Неокрісу, - якби у них, звичайно, були хоч якісь права.
Я хотіла задати наступне питання, коли двері, що раптово розчинились з диким грюкотом, впустили в кімнату президента.
Він ледве йшов, пересуваючи ноги, як робот. Кожен крок давався йому величезними зусиллями.
- Батьку… - Міро сів на ліжку, забувши про рану.
Він зціпив зуби від болю, намагаючись підвестися, президент тим часом оперся спиною на стіну, і, здавалося, втратив свідомість.
Забувши про незручність, я схопилася на ноги, посадила Арата в крісло, і, згадавши, що повністю гола, вхопила сукню. Побачивши на сніжно-білому шовку яскраво-червоні відбитки власних долонь, просто випустила його з рук.
Арат дивився на мене тьмяними очима. На підлогу під крісло розмірено стікала кров. Кривава калюжа ставала все більшою.
Поки я одяглася, Міро встиг підвестись, і зробити кілька кроків до крісла, в якому помирав його батько.
- Тату, що сталося?
- Снайпер… я намагався поговорити з повстанцями…
Закусивши губи, Міро опустився на коліна. Він заплющив очі, піднявши руку паралельно до рани на грудях Арата.
- Не треба, сину… твоєї енергії на двох не вистачить, - президент з останніх сил відсторонив його руку.
- Але тату, ти стікаєш кров’ю… - розгублено прошепотів Міро.
- Кров. Брудна кров витече, звільнивши нечисту душу, - Арат почав марити, його риси загострилися – смерть вже стояла в нього за спиною.
- Не треба, батьку…
- Міро… Послухай. В тому, що відбувається, винен я. Ти знав це. Завжди знав. А я завжди розумів твою правоту. Ти ж знаєш обставини… Вони сильніші за мене… Тепер мій час вичерпаний. І Лібертія в твоїх руках, сину.
- Ти забув про Тібора? Ти забув, що твоїми стараннями в моїх руках нічого немає?! – скрикнув Міро.
- Тібор програє війну…
- Звичайно…
- Але ти її зупиниш. Міро, скажи, що війни не буде!
- Що я можу зробити?
- Повстанці відмовились розмовляти зі мною. Пайк сказав, що говорити вони будуть лише з тобою…
- Мені нічого сказати їм тепер.
- Міро… Арік поїхав туди. Я втратив з ним зв’язок…
- Чорт! – заревів, мов поранена тварина Міро.
- Тепер ти розумієш, що повинен…
- Так. Моя сімейка ніколи не залишала мені вибору.
- Прости мені, сину…
Арат затих, безвільно звісивши руки. Міро схилився над ним, шукаючи пульс.
- Міро, останнє моє прохання… Ріке… обіцяй… - крізь стіну смерті чужим голосом прорік Арат.
- Міг і не казати.
- Тату! – не звертаючи на мене і брата жодної уваги, в кімнату вбігла Еріка. Вона впала на коліна поруч з Міро, сховавши лице на грудях мертвого Арата, який осклілим страшним поглядом дивився в протилежний куток кімнати.
- Еріко… - Міро, взяв сестру за плечі.
- Пусти! Облиш мене… Таточку!
Її лице, перемазане батьковою кров’ю мало жахливий, божевільний вигляд.
- Еріко… Аміно, забери її, - роздратовано прикрикнув Міро.
- Еріко, вставай, - твердо сказала я, взявши її холодну долоню в свої руки.
- Вони вбили його, - божевільно дивлячись на мене, мовила вона.
Я допомогла їй підвестися, посадила на ліжко. Міро все ще стояв на колінах. Рукою, що ледь помітно затремтіла, він закрив мертві батькові очі. Еріка сиділа на постелі, розкачуючись, як маятник.
Міро непевним кроком попрямував до шафи.
Куди ти? – самими губами спитала я.
Він мовчки обняв мене.
- Міро, тобі не можна туди… тебе вб’ють… невже ти не розумієш, що тебе вб’ють… - я впилася пальцями в його плечі від страху, що він розтане, як сон, разом з моїм життям.
- Вбити мене не так легко, як ти думаєш. Ти сама казала, що доросла дівчинка, - ніжність в бездонних сумних очах, рвала мене на шматки, - ти повинна розуміти, мій брат там. Це моя війна, хоча я в ній винен найменше.
- А дитина?
- Дитина… Послухай, Аміно, я чудово розумію, що втравлюю тебе в непотрібні тобі проблеми. Ти повинна вирішити дуже швидко. Про що ти?
- Про твоє повернення. Зрозумій, іншого шансу може не бути. Якщо пощастить, тебе знайдуть на місці «авіакатастрофи», жодних проблем не виникне.
- Повернення… так… звичайно, жодних проблем, - я відчувала себе так, наче мене намагалися позбавити життєво-важливого органу.
- Що буде з дитиною, якщо я повернусь?
- Гадаю, він виживе, тим більше, що генетична експертиза втратила тепер свою актуальність, - Міро говорив, намагаючись бути байдужим. Та ледь помітна тінь болю все ж ковзнула по обличчю.
- Я залишаюсь, - я раптом відчула себе так легко, мов знайшла нарешті дорогу, проблукавши тиждень в непролазних хащах.
- Що?
- Я залишаюсь. Це не обговорюється. Тільки скажи, що я маю далі робити?
- Міро ледь помітно посміхнувся.
- Ви з Ерікою візьмете малого. Будете переховуватись в Нумуса, поки я не повернусь. Тут вам залишатися дуже небезпечно. І не стільки через повстанців, скільки через Тібора.
- Хто це?
- Прем’єр міністр і батько Ніри.
Він підійшов до ліжка, де билась в істериці Еріка, кількома ляпасами зупинив її ридання.
- Йди по дитину, швидше. Я виведу вас звідси.
Ми бігли з Ерікою по закручених коридорах в її кімнату. Хлопчик спав, як ангелятко. Йому було байдуже, до всього, що відбувалося навколо.
Еріка дала мені щось із свого одягу – користуватись послугами мейсів ми просто не мали часу. Не взявши більше нічого, крім сумки з дитячими речами, кинулись до виходу.
Там уже чекав Міро. Він дуже змінився із вчорашнього дня. В блідому, вкритому густою «небритістю» лиці не було ні кровинки. Живіт зовсім зник, від чого мускулисті плечі, обтягнуті камуфляжною теніскою виглядали ще ширшими. В руках він тримав автомат, і мало чим відрізнявся від кількох десятків бойовиків, якими начинений був звичайний БТР, що стояв поряд .
В це важко було повірити. Стара, допотопна і така земна техніка, ніяк не вміщалася в голові після польотів на блискучих маневрених «сібріанах».
Я приголомшено стояла посеред вулиці. Довкола відбувалося щось малозрозуміле. Люди метушилися поміж біжучих доріжок, що раптом зупинилися і скам’яніли. Повсюди стояли припарковані просто до землі дискокари.
-Що відбувається? – я кинула на Еріку нерозуміючий погляд.
-Швидше! Зараз не час для лікбезу! – вона безцеремонно підштовхнула мене до бронетранспортера.
Вояки допомогли нам піднятись на нього. Неповоротка машина рушила, зминаючи на своєму шляху турнікети, немов ті були зроблені з пластиліну. Малий прокинувся і тихо, мелодійно заплакав. Довелося годувати його просто там, на очах у солдатів.
В міру того, як ми віддалялися від центру міста метушня зменшувалась. Галас стихав. Раптом, дивний пискливий звук, почувся згори. Мов зачарована, я підняла очі. Побачене на мить паралізувало свідомість, потім я інстинктивно пригнулася, накриваючи собою дитину. Жовтогарячий сібріан, що необачно залишився в небі, впав просто під колеса БТРа. Я лише зойкнула, помітивши, всередині диска криваве місиво, що нагадувало котлетний фарш. Машина не зупинилася, поважно продовжуючи шлях. Якийсь час колеса залишали за собою брудно-червоний слід на рожево-білій бруківці.
- Що то було? – я ледь ворухнула губами.
- Це відповідь на твоє попереднє запитання. В Деополісі ввели надзвичайний стан.
- Тобто.
- Тобто, все живе, що опиниться в повітряному просторі над містом буде тут же знищене мейсами.
- Так Тібор сподівається захиститися від повстанців, - вклинився в нашу тиху розмову Міро, - що ж. Це дуже нагадує відчай.
- Так. Тібору зараз не позаздриш, - чогось посміхнулася Еріка.
Далі ми їхали мовчки. Бруківка поступово змінилася всюдисущим білим піском. Ми наближалися до Великих Пірамід. Піднявши хмару пилу, БТР зупинився.
- Все, далі підете самі, - сказав Міро.
Еріка, яка вже повністю оправилась від шоку, впевнено кивнула. Вона допомогла мені зістрибнути вниз.
Якусь мить я стояла, розгублено дивлячись на Міро. Він зійшов з машини разом з нами, і, поцілувавши хлопчика, повернув назад.
- Міро…
Озирнувшись, він застиг. А я просто не могла промовити ні слова, хоча хотілося заплакати, закричати що є сил, банально впасти в істерику.
Я підняла очі. Його погляд напалмом опалив мої натягнуті нерви, вмить заставивши забути про свій малодушний намір.
- Я хотіла… спитати… про ім’я…
- Так. Його звати Емері.
Міро посміхнувся і пішов. Я ще кілька хвилин стояла посеред майданчика, дивлячись на піщану куряву, що залишили колеса машини.
А далі була тільки пустеля. Сонце, розпечене до білого, висіло на небі, як прокляття. Ми йшли мовчки, і, здавалося, в нікуди. Очі нестерпно пекли, груди розпирало від молока, а не пити я просто не могла, ризикуючи перетворитись на мумію. Губи запеклися, скидаючись на потріскану, чорну землю. Жар палив мене зсередини, сонце добивало ззовні.
Час від часу ми зупинялися, щоб погодувати Емері. Не можна було допустити, щоб в дитини почалося зневоднення.
Коли сонце, порожевівши, стало хилитися на захід, я вже нічого не бачила, крім великих райдужних кіл перед очима, що розпливалися і крутились з неймовірною швидкістю. Я спіткнулась, і Еріка підставила мені своє плече. Сонячний спектр в очах давно змінився темрявою. По законах природи, я мала б втратити свідомість, але все ще йшла, точніше, йшли мої ноги.
Звідкись, наче з гарячого повітря, від якого нестерпно пекло в грудях, з’явився Нумус. Босий, він кульгав по розпеченому піску нам назустріч.
Його зріст навряд чи досягав мені до пояса. Горб скидався на складені за спиною крила. В той момент, коли понівечені хворобою, проте сильні руки підхопили мене, я якраз збиралася впасти лицем в пісок.
- Що трапилось, Еріко? – голос Нумуса доносився немов із-за стіни.
- Батька вбили. Пайк захопив Аріка в заручники. Тібор підтягує війська до територій повстанців…
- Де Міро?
- Поїхав туди. Вони вимагали зустрічі з ним.
- Погано. Це погано, - прицмокнув язиком карлик.
- А що йому залишалося? Аріку не треба було пхатися в це.
- Так. Так, дівчинко. Але Міро знає, що робить. Він подбає про Лагос, а ми – про Емері.
- Стало б йому сил… Нумусе, він ледь на ногах стояв… - зітхнула Еріка.
Я мовчки слухала їхню розмову, не в змозі навіть поворушити язиком. Свідомість помалу витікала з мене. Всередині залишилося тільки неясне бірюзове світло. Воно витягувало з мене жар, наче вакуумом. Стало легко, тіло мовби втратило вагу. Легко і прохолодно.
Важким в цьому невагомому тілі було тільки налите свинцем серце. Надто вже багато накопичилося в ньому почуттів. Надто вже різними вони були. Страх і невпевненість. Гнів і ненависть. Містично-неможлива, всепоглинаюча любов до Міро, і, якась інстинктивно-підсвідома – до його сина. Все це кайданами тримало в тілі, виснажену до смерті, душу.
