Увечері стає відомо, що його заарештували. Бо Міра дійсно зникла, а він останній, з ким її бачили. Його допитують, Лєна каже, що він головний підозрюваний. Я не вірю. Він не міг. З іншого боку, хіба він не загадка? Хіба я знаю, що там робиться в його голові за тим дитячим поглядом і посмішкою? Все ж таки він божевільний. А Міра йому відмовила. Міг зірватися і наробити справ.
- Його будуть перевіряти на детекторі брехні. – доповідає Лєна, у якої багато зв’язків в міліції.
- А що вони самі думають?
- Та сумніваються. Тобто він же дурень, а тіла досі не знайшли. І ніяких зачіпок. Ані крові на одягу, ані подряпин, ані речей її. Ну і всі, хто їх бачив кажуть, що були у доброму гуморі, не лаялися. Але більше ж підозрюваних немає.
- А київські версії?
- Ну кому це з Києва потрібно щось робити з нею у Сумах?
Я дивлюся на її сторінки, листаю фотографії. Цікаво, що фото, де вона в «лексусі» зникла. Чому? Може господар «лексусу» причетний до зникнення Міри? Починаю розвивати сюжет. Я ж письменник, я люблю вигадувати. Сідаю за комп’ютер, пишу таке оповідання в стилі нуар.
Вже увечері Лєна дзвонить і каже, що Чета випускають.
- На детекторі перевірили і маршрутчик його згадав.
Водій маршрутки сказав, що Чет посадив Міру у центрі і вона вийшла в своєму спальному мікрорайоні, де жила. Можна було б вигадати, що Чет їхав за маршруткою на машині, але в міліції розуміють, що це маячня. То і випустили.
Вже з ранку він був під дверима редакції. Дуже змінився. Червоні, нервові очі в сльозах, швидка річ.
- Я знаю, що вона жива. – він дивиться на мене.
- Жива? Це добре. А звідки ти знаєш?
- Вона наснилася мені сьогодні. Вона кликала на допомогу.
- Куди?
- До себе. Вона в біді.
- В якій?
- Вона в полоні у дракона.
- Де? – я можливо дуже помітно показав своє здивування. Але він все одно не помітив.
- В полоні у дракона. Величезний такий, вогонь з пащі. – він дивиться на мене з трагічним виразом обличчя, а я не можу втримати посмішку.
- В полоні у дракона?
- Так. В полоні у дракона! – він не жартує. Він серйозний. Ні чому тут дивуватися? Він же божевільний.
- І що ти збираєшся робити?
- Я сказав міліції. Вони не хочуть мене слухати.
Ну, я б не засуджував за це слідчих.
- І що тепер?
- Допоможи мені.
- Слухай, я не дуже то великий спеціаліст по драконам…
- Мені потрібен меч.
- Що?
- Меч.
- Навіщо?
- Я викличу його на бій. І врятую Міру.
Я відвожу погляд, я не знаю, що говорити, я намагаюся не реготати.
- Чет, розумієш…
- Ти знаєш де його можна знайти?
- Дракона?
- Ні, меч.
- Ну, думаю в магазинах вони не продаються.
- Ні? – я пожартував, а він і не помітив. – Може на базарі? – він дивиться на мене з надією і це дратує мене.
- Ні, на базарі теж навряд чи. Це ж холодна зброя, торгівля нею заборонена.
- Що ж робити? – у відчаї питає він.
Я відвертаюся, наче для того, щоб закурити, але насправді мені ніяково. Це все ж смішно виглядає, а я розумію, що ось йому не смішно, в нього трагедія, він там щось собі навигадував і тепер буде робити різні дурниці.
- Слухай, а навіщо Міра дракону?
- Не знаю. Але це він забрав її! Він!
- Ти бачив це уві сні?
- Так. Міру і дракона! Це він! Гад крилатий!
- Чого кричимо? – на вулицю виходить Дмитро, наш дизайнер.
- Дмитро, в тебе є меч? – питає Чет у нього.
- Що? – він очікувано дивується.
- Меч є? – перепитує Чет.
Дмитро дивиться на мене, я роблю знак, що ну ось так, розумій, як хочеш.
- Навіщо тобі? А, ти хочеш у рольових іграх прийняти участь? – питає Дмитро, який нещодавно робив плакат для якихось толкієністів, які три дня бігали у латах та при зброї лісами під містом.
- Мені треба її врятувати!
- Та тихо, тихо, не кричи, ми ж добре чуємо. – заспокоює Чета Дмитро. Чет знервований, не може стояти на місці, тупцює ногами, стискає руки в кулаки, крутить головою. – Розкажи, в чому справа.
Я тікаю в редакцію, щоб ще раз не слухати маячню про дракона. Хвилин за десять приходить Дмитро, киває головою.
- Щось Чет зовсім поганий став.
- Розповідав про дракона?
- Ага.
- Мабуть, загострення.
- Так а та дівчина дійсно зникла?
- Та, наче, дійсно.
- І де ж вона?
- Ну, не у полоні дракона точно!
Я трохи роздратувався, коли приходить дядя і пропонує купити фотографії.
- З НЛО! Зі справжнім! – він аж спотів, тикає мені в обличчя своєю мильницею. Я меланхолійно думаю, що осінь же, сезон загострення хвороб. Психічних теж.
Беру подивитися фотографії. Між будинками наче летить щось вогняне. Але що саме, незрозуміло. Хоча дивно, щоб це могло літати між панельними будинками на дев’ятці, галімому спальному району.
- Я вийшов на балкон, покурити. Вже допалюю, коли чую шум якийсь. Темно вже було, нічого не видно, коли вогні! Летять! Я в кімнату, а там як раз фотоапарат донька залишила! Я і сфотографував! Бачите! НЛО! Справжнє! Скільки ви дасте?
Я пропоную півсотні, чоловік ображається, каже, що мова йде за тисячі гривень. Ага, за драконів, за тисячі, буває так, що в один день ось так пруть божевільні. Вигнав дядю, сидів, працював, писав якусь колонку на продаж у Київ, коли прийшла Лєна і розповіла, як чула в маршрутці розмову, наче вчора на дев’ятці бачили НЛО.
- Знаю, вже фотографії навіть приносили.
- І що там?
- Та щось мутне. Вогонь якийсь і все. Думаю, що феєрверк бракований був і все. А що там з Мірою?
- А що ти так цікавишся? – питає Лєна і єхидно так посміхається. Вона якось підійшла до мого стола і побачила, як я роздивляюся фотографію тієї Міри. Тепер думає, що я у неї таємно закоханий. Наче я Чет, щоб марити і будувати замки планів на піску мрій.
- Чет дуже хвилюється, я його ще таким не бачив.
- Та ладно там Чет…
- Він навіть не посміхається! Розумієш?
- Не посміхається? – Лєна здивована, бо ж всі звикли, що Чет завжди посміхається. А тут он як. – Може і правильно робить. Бо про неї жодних вістей. Не зрозуміло, що сталося. Від зупинки, де вона вийшла з маршрутки, до її дому п’ять хвилин пішки. Не самий приємний район, але вона ж там все життя прожила. І нічого підозрілого там ніхто не бачив. Ані криків, ані слідів. Грошей у неї з собою було трохи, дорогоцінностей на ній теж не було, телефон не дорогий. Тобто грабувати наче немає чого. Менти кажуть, що скоріше за все її викрали, зґвалтували і викинули десь за містом. Десь у лісі, що аж досі тіла не знайшли.
- Чет каже, що вона жива.
- Та звідки він знає. І знаєш, що він в міліції молов?
- Ні. – брешу я, хоча здогадуюся.
- Що її викрав дракон.
- Дракон? – удаю я подив.
- Дракон! – сміється Лєна. – Казав, що її викрав дракон, вимагав дракона того заарештувати. Стверджував, що ховається чудовисько у Краснопільському районі.
- Дає Чет джазу.
- Та вся ментура з нього реготала.
- Слухай, а він точно не причетний? Може він це удає з себе дурня?
- Ні. Його в той вечір бачили біля дома. Десь за півгодини, як він Міру посадив в маршрутку. Сусіди бачили, як він дрова у дворі набирав, розпалював пічку. Точно не він.
- Але ж дракон…
- Так, дракон
Ми сміємося. Коли приходить Олег, наш фотограф. Регоче, каже, що бачив Чета.
- Він у тебе про меч питав?
- А звідки ви знаєте?
- Він уже тут був.
- Я його до коваля відвів.
- Куди?
- До коваля. – каже Олег.
Ми нещодавно писали матеріал про коваля. Дідусь пішов на пенсію і зробив собі в сараї кузню. Став ковкою займатися, художньою. Всякі там квіточки з заліза робив. Навіть щось заробляв на тому.
- І що коваль?
- А вони якось спільну мову знайшли, я їх і залишив.
За два дні вночі мені дзвонить Лєна. Я спросоння дивлюся на телефон і лякаюся, бо мабуть щось трапилося, якщо друга ночі, а вона дзвонить.
- Що таке?
- Чета заарештували. Приїзди, на Первомайку. . – каже Лєна, але голос в неї зовсім не трагічний, скоріше веселий.
Я плигаю в свій старенький «Фіат» і торохчу до райвідділу міліції. Там на вулиці вже стоїть Лєна, палить і розмовляє з ментами. Всі регочуть.
- Не, ну ти уяви! Патруль їде спокійно, а тут на дорогу виїздить чудо у латах, на коні і зі списом! Пацани стреманулися, подумали, що це у них білочка якась! – розповідає міліціонер з погонами капітана.
- Ти знаєш, що Чет учудив? – бачить мене Лєна.
- Що?
- Украв коня в дитяче-спортивній школі. І в лицарському вбранні намагався виїхати з Сум.
- В лицарському вбранні? – не вірю я.
- Так! Все по фірмі! Шолом, лати, щит, спис! – аж кричить капітан.
- Звідки в нього лати? – дивуюся я.
- Позичив їх у коваля. Казав, що для участі у рольових іграх. – каже капітан. – Оце в такому вигляді їхав по дорозі, коли на нього випадково натрапив патруль. Хлопці спочатку здивувалися, потім спробували затримати. Він там щось кричав про дракона, коли патрульні пригрозили стріляти по коню, то здався. Пізніше виявилося, що коня украв. Тепер вирішується питання про порушення карної справи.
- Та яка там справа, він же божевільний. – каже Лєна.
- Ну, божевільний, це коли довідка є. – каже капітан.
- Або коли гроші заніс. – каже Лєна. Капітан посміхається і киває головою, не заперечує.
Чета відпустили за годину, взявши пояснення. Він стояв на своєму, що кінь знадобився для бою з драконом, бо в пішому порядку битися не можна. Менти чули багато різних пояснень, але щоб такі! Випустили його, бо ж зрозуміла, що несповна розуму людина і нічого з нього не візьмеш, бо бідний, як церковна миша.
Він вийшов, з синцем під оком, трохи накульгуючи. Чи пом’яли, коли брали, чи вже на допиті.
- Сідай, горе, відвезу тебе додому, щоб ти ще кудись не вліз.
- Владюшо, а можеш мене у Краснопільский район підкинути?
- Куди?
- Там же Міра, в полоні! У дракона! – він кричить наче від болю і мені стає страшно, що робиться у його голові. Зовсім поганий.
- Заспокойся, сідай в машину.
- То відвезеш? Будь ласка! Дуже прошу! – Чет кидається переді мною на коліна і починає цілувати ноги. Менти дивляться на це диво і регочуть. Я хапаю його за шкірку і піднімаю. Він важкий. Дивно, такий же худий, а важить добряче. Мабуть кістки важкі, бо іншому важити нічого, худий, як шкапа.
- Сідай в машину! - цикаю на нього я. Він підводиться, в нього сльози на очах.
- Її треба врятувати!
- В машину!
Він сідає, їдемо. Чет тремтить і нервово мне свої долоні. Широченні долоні.
- Я мушу її врятувати.
Я гальмую, вимикаю двигун, дивлюся на Чета. Не знаю, з чого почати. Це завжди так. Чим абсурдніше твердження, яке треба спростувати, тим зробити це важче. Колись, здається в п’ятому класі, один мій недруг сказав, що я жодного разу в житті не їв морозиво. Це була така маячня, що я аж розгубився. Не зміг заперечити. І всі почали реготати, я програв ту дуель. От і зараз. З чого починати, з наявності дракона? З того, що та Міра зникла чи з того, що вона не чекає його?
- Владюша, в нас немає часу, благаю, їдьмо! – стогне він.
- Чого ти вирішив, що вона чекає тебе?
Він здивовано дивиться на мене, немов я спитав, чому він вирішив, що за днем приходить ніч.
- Навіть, якщо її дійсно викрав якийсь дракон, чого ти такий впевнений, що вона чекає на тебе?
Чет вкрай здивований. Навіть нічого не може відповісти, вирячився на мене, наче я кажу якісь дурниці.
- Чете, ти розумієш, що вона жила в Києві? Вона молода, красива дівчина. В неї були кавалери, були коханці. Може когось з них вона і чекає, але не тебе. Ти для неї просто знайомий, в кращому випадку – друг.
- Я кохаю її.
- Я знаю. Але розумієш, речі мають цінність в тому випадку, коли їх визнають всі. Розумієш, хтось може казати, що от я написав чудова картину, чи великий роман. Але поки інші не визнають цього, то буде лише зіпсоване полотно чи папір. Так і з коханням! Воно може здаватися тобі величним і всеосяжним, але для іншої людини воно може бути завбільшки з пилинку і не вартим нічого.
- Зі справжнім коханням так не буває. – каже Чет з такою впевненістю, наче стверджує, що Земля – кругла. – Справжнє кохання не може бути невартим нічого. Воно однакове для обох, воно - все.
- Але чому вона тоді поїхала в Київ, чому не залишилася з тобою?
- Ще не час. Міра ще не все зрозуміла. Плід повинен достигнути.
- Просто ти маєш бути готовий до того, що все не так, як ти сподіваєшся.
- Ні, так не можна. Не можна кохати і думати про відступ. Треба віддаватися коханню повністю, без оглядки. – він говорить це впевнено, але без екзальтації, своїм чітким голосом, наче в диктора.
- Чете. Просто ж зрозуміло, що вона не для тебе. Вона - білявка модельної зовнішності, а ти -жебрак.
- Гроші нічого не варті.
- Можливо для тебе. А їй хочеться їздити на «лексусах» і відпочивати в Барселоні.
- Звідки ти знаєш?
- Вона писали в своєму жеже, що хоче побувати в Барселоні. Чет, я кажу все це не для того, щоб зробити тобі боляче. Просто я хочу підготувати тебе до того, що все може бути не так, як ти мрієш. В житті майже завжди так і буває. Ти зараз дуже високо злетів у своїх мріях, і я не хочу, щоб боляче розбився, коли доведеться падати.
- Я не впаду. Поїхали.
- Тобто ти не боїшся розчарування?
- Я боюся тільки за неї. Дракон може зробити їй боляче.
- А навіщо вона дракону?
- Не знаю. Це не важливо, головне врятувати її.
- То ти таки поїдеш у Краснопільский район?
- Так.
- І будеш битися з драконом?
- Буду.
- А якщо його там не виявиться?
- Як це? – дивується він і я зітхає, бо розумію, що він таки дійсно божевільний.
- Ну, ось так. Просто дракони не така вже розповсюджена істота. Я ось жодного разу їх не бачив. І наука заперечує їх існування. Що буде коли дракона ти не знайдеш?
- Я буду його шукати.
- Довго?
- Поки не знайду.
Залізна логіка, що тут можна було сказати?
- А чому ти вирішив, що він саме у Краснопільскому районі?
- Я говорив з одною ворожкою. Вона сказала, що єдиний відомий їй дракон живе саме там.
Ворожки, дракони, дивно як це ще обійшлося без чужопланетників.
- Поїхали, Владюшо, час спливає!
- Ну добре, поїхали.
- Тільки спочатку додому.
Я відвіз його додому.
- Ти підеш до дракона зранку?
- Так, зроблю зброю і піду.
- Я тебе підвезу.
- Буду вдячний. – нарешті він посміхнувся, як у старі часи. Порадував цим мене. Я поїхав до себе. Не знаю, чому погодився приймати участь у цій нісенітній авантюрі. Навіщо поїхав серед ночі до відділку. З Четом логіка якось викривлялася і ти робив вчинки тобі зовсім не притаманні.
Зранку я трохи заспав, приїхав десь о десятій. Чет чекав мене на порозі. Виглядав кумедно. На піджак одягнув саморобну броню з двох листів заліза. На голові старий мотоциклетний шолом. В руках спис з цвяхом замість гостряка і щит, зроблений зі старих ночов, посилених дошками. За поясом сокира і ніж.
- Я готовий! – Чет підхопився і почав вантажити свої манатки у машину. Спис категорично не вміщався, довелося виставити його частину у вікно. Так і поїхали.
- Зніми хоч шолом, не привертай уваги! – наказав я, бо людина в мотоциклетному шоломі всередині машини викликала щонайменше сміх.
Виїхали за місто, погнали до Краснопілля.
- Ти знаєш, де саме той дракон?
- За Сінним праворуч треба брати.
Я думав так, що приїдемо, походимо, звісно що ніяких драконів, я переконаю Чета заспокоїтися і повертатися. Приїхали швидко, за годину вже минули Сінне, Чет вертів головою і наче до чогось прислухався.
- Ось тут зупини. – зненацька наказав він. Просто серед лісу.
- Тут немає з’їздів з дороги.
- Далі я пішки.
- Я не б хотів кидати машину, а хочу піти з тобою.
- Ні, я піду сам.
- Чого?
- Це дуже ризиковано. – Чет вже викидав своє озброєння з машини. Не жартував про ризик і не хвалився, просто казав, як є. Озброївся і підійшов до мене обнятися.
- Дякую, Владюшо, ти хороша людина.
Він був спокійний і зосереджений, а мене пробило на сльози. Так то я ніколи не плачу, ну хіба що, коли кіно якесь чуттєве дивлюся, але при Чету якось мене на сльози тягнуло. То на сльози, то дратувався. Він не залишав навколо себе байдужих.
- Я почекаю тебе тут. – я відвернувся, щоб він не бачив отих дурниць на моїх очах.
- Не треба. Ми повернемося на автобусі. – він просто казав ми, не наголошував, не натякав, що вірить у те, що знайде Міру, просто казав.
- Ні, я почекаю. Бережи себе.
- Навіщо? Берегти треба інших. – він поплескав мене по плечу і пішов. Часто я відчував себе дорослим, а Чета дитиною, але інколи навпаки. От зараз було саме навпаки. Він швидко розчинився у лісі, цибатий дивак у смішному вбранні. Я сів в машину. Пожалкував, що навіть книги не взяв. Відкинув сидіння і влігся спати. Прокинувся вже по обіді, вийшов, покурив, повернувся в машину. Сидів там до самого вечора. Вже сутінки, а я все чекав. Це був ідіотизм, що я чекав? Я ж розумна людина, а ото повірив у якусь маячню, у битву з драконами! Я лаяв себе, казав, що треба плюнути на все і їхати додому. Але досидів до опівночі, поки таки поїхав.
Вранці приїхав. І наступного дня теж. Питав місцевих, чи не бачили вони дивака в латах. Місцеві дивилися на мене, як на божевільного. Ну і правильно робили. Чет так і не з’явився. Пройшов тиждень, два, три. Я чи не щодня приходив до нього додому, але хата стояла замкнута. І в місті його не бачили. Лєна довідалася в міліції про невпізнані трупи. Але жоден не підходив під Четів. І Міра так і не знайшлася. В міліція казали, що це висяк і розводили руками, мовляв буває і таке.
Вже взимку, як раз на Новий рік ми сиділи за святковим столом і випивали. Був наш друг Юрка, який працював в Києві. Він нещодавно повернувся з турпоїздки до Куби, привіз звідти рому і сигар, то ми тепер смакували справжню «Кохібу». Після ситного столу це саме те, що треба. Щось там балакали на різні теми.
- Слухай, а пам’ятаєш отого дивака? – зненацька спитав Юра.
- Якого? – здивувався я.
- Ну, ото ми на річці випивали, а він підходив. Високий такий, худючий, смішний. Я ще казав, що в нього погляд, як у кокаїнщика.
- Чет, чи що? – перепитує Дмитро, яка міркує швидше, бо я після вжитого стаю неквапливим.
- Ага, Чет. Він вам привіт передавав. – каже Юра. У кімнаті настає тиша. Юра здивовано дивиться на нас. – Що таке?
- Ти жартуєш? – питаю я.
- Чого? Ні. Бачив його, він сам підійшов, каже передай привіт пацанам.
- Коли ти його бачив?
- Та кілька днів тому. Так, це було двадцять восьмого грудня. Я як раз з Куби прилетів і в Борисполі його зустрів.
- В Борисполі? – питаємо ми хором.
- Так. – дивується Юра нашій реакції. – Він з такою феміною був!
- Юра, а це точно був він?
- Ну звісно! Тільки піджак інший. А чого ви такі здивовані?
- Просто він давно зник. Ми думали, що він вже мертвий, навіть пом’янули вже. – каже Дмитро.
- Юро, а ти нічого не плутаєш? – питаю я.
- Та ні, здається. – Юра замислюється, бо ми його запевняємо, що скоріше він таки помилився, бо де б це узявся Чет у Борисполі, в новому піджаку та ще з якоюсь феміною?
- Цього не може бути. В нього навіть закордонного паспорту немає. – переконую я і Юру і самого себе.
- Стоп! У мене ж фотка є! Я його на телефон сфоткав! – кричить Юрка, дістає свій мобильний, щось там клацає. – Ось, самі дивіться!
Передає телефон і ми тупимо у невеличкий екран. На якому дійсно Чет, дійсно у новому піджаку і дійсно з феміною. В якій я пізнаю Міру. Ну, я ж багато разів дивився на її фотки в мережі. То вона. Стоять, обнімаються, посміхаються, махають ручками.
- Це він. – каже Дмитро. Він дизайнер і в нього золоті очі. Якщо вже признав, то на екрані дійсно Чет.
- А що вони в Борисполі робили? – питаю я.
- Чекали літак. Здається, в Барселону. – каже Юра і я відчуваю, як земля уходить в мене з-під ніг. Я згадую Чета, який уходив в ліс. Оті його кумедні лати, шолом, палку з цвяхом замість списа.
- А що це в нього з рукою? – показує Дмитро на праву руку Чета. Вона забинтована.
- Та я його спитав, а він каже, що дракон обпалив. Не знаю, що це значить. – стинає плечима Юрко. Всі дивляться на його телефон і мовчать. Бо незрозуміло, що там вже говорити. Потім випиваємо і хтось пропонує йти дивитися на феєрверк. Все відчувають, що тему треба змінити і радо погоджуються. Уходимо і до Чета більше не повертаємося. Ніколи.
Вже навесні фото з НЛО, які нам пропонував дядя, надрукував один зі столичних таблоїдів. Якщо придивитися, то на фото можна було роздивитися, щось схоже на дракона. А вогонь, то полум’я, що виривалося з його пащі. І все відбувалося того самого вечора, коли зникла Міра. До речі, стало відомо, що її мати забрали заяву про зникнення доньки, нічого не пояснивши. Просто забрала і все. Ну, менти тільки зраділи, що здихалися висяка. А потім ще був скандал у Краснопільскому районі, коли там в одній з лісопосадок знайшли купу гнилого м’яса. Офіційна версія була така, що те м’ясо - залишки туш корів та свиней, яких розбирали прямо в лісі підпільні м’ясники. Залишки скинули у яму і закопали.
Все це я розповідаю не для того, щоб переконати, наче дракон дійсно був. Драконів не буває. Просто от були такі факти і куди від них дітися я не знаю. Як журналіст я звик нічого не приховувати, а вже висновки робіть самі. Я досі так для себе нічого і не вирішив.
