Дощ… Він почався так раптово, його ніхто не очікував, а він просто взяв і прийшов до великого міста.
Дощ. Його краплі спочатку здаються невагомими аж поки не впадуть на розгарячену плоть. Саме тоді ти відчуваєш усю їхню вагу, усю свинцовість.
Прозорі краплі дощу… Вони летять аби зустрітись з землею, напоїти її, але у місті зустрічаються з асфальтом. От вони долітають до самої дороги, такі ідеальні та блискучі від рідких променів сонця, і розбиваються, немов кришталевий келих.
А ти стоїш і дивишся на те, як руйнується ідеальне, як розбивається дощ. Спостерігаєш за цим, немов у режимі заповільненої зйомки. Стоїш, немов зачарована, та посміхаєшся. Перехожі кидають на тебе дивний погляд та й далі спішать по своїм справам. А ти стоїш і посміхаєшся дощу, хмарам, одиноким променям сонця; в руці – така непотрібна складена парасолька. А краплі дощу все стікають по обличчю, рукам, по волоссю... А ти просто радуєшся тому, що відчуваєш все це, що можеш це все відчути.
Дощ. Тут непотрібні слова. Це всього-на-всього ідеальний дощ.
