Бог у ролі Бога
Ангел(він же Сатан) у ролі Антихриста
Ван Гог у ролі Літописця
Ангели в ролі Ангелів
Архангели в ролі Архангелів
Манкр у ролі МилоСамВидава
Цербер у ролі Триголового Пса
Данте в ролі Прислуги
Піфагор у ролі Екскурсовода, Ледащо та Алкаша
Пушкін(він же Гарматний) у ролі Понтового Навороченого Адського Посланця
Дон Жупан у ролі Лівої Ноги Диявола
Сторожа у ролі Охоронців
Другорядні ролі:
Ліарій(він же Патріот) у ролі Патріота
Ліаріти у ролі Нації
Людина(вона ж — Ліричний герой) у ролі homo sapiens
Початок
Проходять рейки через по
летять, історію історять.
П.Тичина. „Чернігів”(1931)
Пролог
Ліричний герой. Бог сидів, хоча всім здавалося, що він стояв. Вперта ілюзія часу не давала спокою вмирущим людям. Тоді, як ідіома протиріччя безсмертних була просто Над... Над наукою, над культурою, над людством в цілому. Довкруж Бога злилося сплетіння думок. Настрій Спокою кидав йому у вічі гострий клинок Смертельного Щастя. Його аура тьмяніла. Пекельна сила, що снувала навколо нього, вимотувала Божу енергію. Темінь, що відображалася в диво—павутинах, пси, піна з рота яких викликала страждання.
Частина 1. Зав’язка
На сцені снують Бог та інша Нечиста Сила. Заходить Ангел.
Бог. Ти знаєш, хто я?
Ангел. Моя робота — знати всіх, хто тут буває.
Бог. Але ж це Пекло.
Ангел. Що такого?
Бог. Чи тобі не соромно, демоне нечистий, обертатися в Ангела, сина мого Вселикого?
Ангел. Ти зістарився, о Всевишній! Чи так тебе кличуть по церквах? Щодня мільйони людей звертаються до тебе по допомогу. Ти жодному з них добра не зробив. Ти підібгав під себе усіх Ангелів та Архангелів, не відпускаючи їх на „місії добра”. Боїшся перевороту? Так, саме так!
Бог. Поглянь на правди силу!
Ангел. Це рух опору, це революція!
Бог. Не треба меч. Та ми ж— добро!
Ангел. А ми — це зло, це ваше зло...
Ангел перевтілюється. Скидає біле убрання. На голові в нього виростають великі роги серповидної форми. З культурної точки зору вони— прекрасні, з ідеологічної— бездоганні субкультурні елементи. Бог не бере участі в бою, що вже розпочався.
Бог. Нехай фатум вирішить, як буде далі. Бо доля більше зна за мене. Хотів би захистити свою віру. Але не можу. Кого? Кого мені захищати? Кому віддати Ауру Прихисту, коли Ангели б’ються з Ангелами, Архангели— з Архангелами?
Ангел стає Демоном, звуть тепер його Сатан.
Сатан. Ха—ха—ха! Кому потрібен ти? Я маю власне вчення.
Бог. Та посоромся! Ти ж зробиш людям зле.
Сатан. Ти вже старий, хоч душу маєш вічно молоду. Я — сповідник іншого буття. У мене інші цілі, ідеали. Не маєте ви права звати злом нас. Ми просто інші зовсім, для нас все зло — це ви.
З мечем вбігає напівбог—напівпланетарій Ліарій.
Ліарій. Я вб’ю вас всіх. Ви — нечисть. Всі мені огидні. І ти, Сатан, і ти, величний Бог! Бо в серці я ще й патріот. Та що ви варті, сили? Один зробив був Землю. І заселив її людьми. Та іншими звірми. А інший влаштував переворот. Посуньтеся! Я ж Патріот!
З мечем біжить на Бога та Сатана. Одним ударом ріже їх обох. Рани не смертельні, але рубці залишаються і на одному, і на іншому тілі. Зелені крила з блакитними очима злітають. Перед цим Патріот вигукує.
Патріот. Я відлітаю в ірій... Чи як він ще там зветься? На небозводі обізветься... Моє ім’я. Я побудую нереальний... Ой, обмовився, ідеальний світ. А ви сваріться собі далі. А я накручую педалі...
Сатан(Богу). Він щось тут цеє... той... Зазнався цей Ліарій.
Бог. Так—так.
Сатан. Облиш—но зброю. Будемо дружити.
Бог. І наш альянс всіх зможе помирити.
Сатан. Смертю!..
Бог. Добротою!..
Сатан. Та будь же проклятий той Патріот!
Бог. Прощення він не знайде. Де ж Ван Гог?
Ван Гог. Я тут, я тут, та осьдечки, осьо, сер!
Бог. Чи все ти записав?
Ван Гог. О так, о так, мій сударю.
Бог. Чи друга Сатана вписав у армію мою?
Ван Гог. Але ж...
Бог. Облиш. Не треба сварки нам. Тепер ми друзі.
Сатан. А ворог наш — це Патріот.
Частина 2. Розвиток дії
Ліричний герой. Каміння вирувало, місяць сяв. Уночі у пралісі так стало світло, наче вдень. Світ ніби перевернувся догори ногами. Хмари висіли не в повітрі, а на землі. Та ні, світ стояв. Справді, стояв, стояв і злетів. Як? Хто він? Чарівливе сяйво вигравало на фоні місячних хмаринок. А постать на хмарах все здіймалась і здіймалась угору. Хмари наближались до воріт...
Ангели та Архангели стоять перед входом до Раю і вмовляють сторожу їх пустити.
Сторожа. Ми не відчинимо воріт!
Архангели. Ми — владні структури.
Сторожа. Не тут. Ви при владі по інший бік мікрокосму. Тут керує Бог.
Ангели. Але ж ми маємо виконувати обов’язки Бога, коли він відсутній.
Архангели. А відсутній він більше двох тисяч років.
Сторожа. Лише Бог здатен відчинити ворота. Він єдиний і неповторний. Йому не можна знайти заміну, йому підвладне все. Ми підкоримося лише його голосу. Тільки він відчинить ворота до Раю.
Постать на хмарах вже підлетіла до Сторожі та сили—силенної Ангелів та Архангелів.
Бог. Я — Бог!
Блискавково—сині хмари, на яких він стояв, зблиснули добром.
Бог. Невже мене ніхто не зна? Га? Чому усім вам маю представлятись? Забули, хто вас породив? А те, що я в альянсі з Сатаною, сприятиме уникненню розколу. Я — Бог! І я не мушу виправдовуватись! Я був у Сатана і ми складали план. А Патріот, цей пень, цей дідуган...
Усі. О Боже!!!
Сторожа впала ниць. Архангели та Ангели чемно поклонилися Його Величності.
Частина 3
Ліричний герой. Це був такий світ, де люди народжувалися дорослими. А щоб добре їм жилося, усім при народженні дарували мило. Воно було білим, як смуток стражденних сумлінь. Це був перший і в той же час останній подарунок у їх житті. І що найцікавіше, цього подарунку нації ліарітів вистачало на все їхнє подальше життя. Вони не замислювалися над тим, що їм можуть подарувати що—небудь іще. Ліаріти самі будували своє життя, були аж занадто самодостатніми.
Патріот. Скільки брусків видали ви сьогодні?
Манкр. Жодного.
Патріот. ???
Манкр. Люди стали гріховними, страшенно брудними. Наше мило їм уже не допоможе.
Патріот. Вб’ю!(махає мечем, Манкр відхиляється). Як робили колись, так будемо робити завжди! Ви будете продовжувати видавати ліарітам мило, навіть якщо воно їм не допомагатиме. Ліаріти про це не знають і не дізнаються. Чи не так?(проводить своєю зброєю по шиї Манкра). Я думаю, що ти, смерд, зі мною згоден. А ти як гадаєш?(на Манкровій щоці з’являється надріз у формі зиґзаґу). Мило буде символізувати очищення та відродження. Нехай люди думають... Це, власне, все, що їм залишається робити надалі(зловтішно посміхається).
Частина 4. Кульмінація
Ліричний герой. Печера у скелястій місцині. Знизу доносяться плач, стогін, скрегіт металу. Цього крику так багато... Але, якщо вслухатися, то можна розрізнити страждання кожного. Іноді це стає так цікаво. Дивишся, слухаєш, як мучаться. Просто не можеш відірватися... І не помічаєш, як серед мучеників з’являєшся ти сам. Танатос(прагнення до смерті) приводить тебе до Пекла. І найпрекраснішим тут є те, що фізичні муки ти сприймаєш як насолоду. А найстрашніше в Пеклі — це коли тебе селять у землю — маленьку, нікчемну планетку смертних смердів. Там тебе оточують одні собаки та скоти. Вони прагнуть наживи. За маленьку річ, що блищить, тебе можуть убити. За сказане не так слово тебе посадять, як пса, у будку. Щоправда, не завжди надівають ошийник.
До людини, що споглядає за мучениками, підходить Цербер.
Цербер. Ну і як воно життя?
Людина. Шо?
Цербер. Як життя?
Людина. А?
Цербер. Як твоє життя?
Людина. А шо це таке?
Цербер. А ти хіба не знаєш?
Людина. А... Ну... Це коли штрикають залізом твоє тіло, коли луплять палицею по голові, коли тягають у потрібний бік язик, коли кажуть, що тобі вдягти і що робити далі, коли вирішують за тебе, ким ти маєш бути, коли в тебе стріляють і наколюють наркотиками, коли тебе кидає з тридцять дев’ятого поверху „твоє кохання”, коли тебе обманює перший стрічний, коли вбивають твоїх близьких і забороняють ходити на могили, коли найкращі друзі не дають прихистку, коли ти ходиш всюди, а тобі відмовляють, коли ти бачиш скрізь, а очі відбирають, коли ти хочеш вмерти — життя бурлить весною, коли ж ти хочеш жити — тебе вбивають...
Цербер. Так—то воно так. Яке жахливе це життя! Ти впевнений, що воно тобі потрібне?
Пес зникає. Навіщо він буде розважати смертного, якщо йому за це не платять?
Ліричний герой. Що ж це за життя таке? Який у ньому сенс? Якщо воно робить мені погано, то навіщо жити? Краще вмерти!
З’являється пес.
Цербер. Людина вже не на коні — вона під конем. Людина вже не на горі — вона під горою— в печері. Вона буде мучитись пекельними жахами навіть не підозрюючи, що найбільшим жахом для неї буде те, що її знову поселять у зЕМЕЛЬКУ, заселену смердючими смертними.
Частина 5
Бог готує візит до Антихриста. Поруч з ним— Ван Гог і Данте.
Бог. Кланяйтеся моїй Великопреісподньості... Ой, обмовився, Величності.
Ван Гог і Данте кланяються.
Данте(підлесливо). Чим можу я Господаря звеличити?
Бог. Пильнуй моє хазяйство.
Данте(здивовано). А—а—а?!?
Бог. Слідкуй за капцями моїми та капелюхом із соломи.
Данте. Зроблю я все, що скажете мені, о мій Великий Боже. І капелюха гляну, й капці буду берегти. Бо Ви — Господь.
Бог(Ван Гогу). Тобі поки залишу все майно, весь достаток. Усе, що назбирав я по церквах. Усе, крім взяток. Я дуже—дуже їх люблю, людей цих. Нехай колись я одного прощу... з тії планетки.
Ван Гог. Я виконаю ваш наказ, по—іншому не смію. Бо дух мій весь належить вам. Хто дав би мені в рило?
Бог. Чи так негоже?
Ван Гог. Я вмру, я можу(плаче).
Заходить п’яненький Піфагор.
Піфагор. Здоровенькі були, панове та пані, яких, на жаль, немає.
Бог. І тобі приф...фіт.
Піфагор. Куди мені тримати курс?
Усі. В Пекло!
Піфагор. І що незвичного зробити?
Бог. Дари я добрі мушу вознести.
Піфагор. Це точно? І на що ви згодні?
Усі. На все!
Піфагор. Ну, я подумаю...
Усі. Ну що?
Піфагор. Я сповіщав, я їм писав...і смс, і небо крав!
Усі. І небо вкрав?
Піфагор. Та ні, це жарт.
Усі. Невдалий жарт.
Піфагор. Ну що, чи треба я?
Бог. Ще б пак!
Піфагор. У вас горілочка знайдеться?
Данте(демонстративно). Вона вже ллється, ллється, ллється...
Данте наливає, Бог із Піфагором п’ють. Заходить Гарматний. Він підштовхує уже п’яненького Піфагора. Бог здивовано дивиться на нього.
Гарматний. Я был в Аду
Чего же боле?
Что я могу еще сказать?
Да хоть в Сибири,
Хоть на воле
Я вижу водку,
Твою... .
Бог. Ти хто?
Гарматний. Посланник друга твоего,
От Демона и Праотца,
Антихриста Всесильного.
Ван Гог(Богу). Я все пишу, пишу я все. Лишень облиште ви мене, нагайкою не бийте.
Гарматний. Бить или не бить?
Вот в чем вопрос.
Смириться под ударами судьбы
Иль надо оказать сопротивление?
Данте(Богу). Не треба бити, я і так червоний(вибігає нажаханий).
Бог. Що хоче гість мій?
Гарматний: Цель этого визита такова:
Не буду тратить лишние слова,
Убить те надо тысячу людей,
Чтоб в гроб залезть. И матери своей…
Обрезать косы. Ауру стереть
И к другу своему пришесть.
Бог. Хіба так друзі роблять?
Гарматний. Ты че не Бог?
Не всемогущ?
Панты развеять стаю тучь?
Ты че слабак?
Да че те стоит?
Мне бы так!
Бог. Та я вже більше восьми літ народ цей коцаю та б’ю. Вони— мов фенікс, люди ці. І вічно житимуть в Раю.
Гарматний. Ты че не понял?
Я сказал!
Убей ты штуку!..
Бог. Не попав. Я більше вб’ю, зітру у прах… Ще й ненароджений Рейхстаг. Прийду з візитом в пекло я. Нехай проллється кров моя.
Гарматний. Приходь на чай
Да не скучай.
В субботу, думаю, давай.
Бог. У вихідний — то й в вихідний, як скажуть — зро΄блю. Де мій гній?
На сцені з’являється Ліричний герой.
Ліричний герой. Бог зараз, мабуть, в який вже раз думає, що «якось воно та буде». Йому сняться сни… блакитні хмарки… з яких сочиться невинна людська кров, зелена травинка… закидана тисячами трупів, жовте сонечко… прикрите пектораллю…
Частина 6
Сатан готується до прийому свого друга, Бога. Поруч із ним стоять Дон Жуан та Цербер. Диявол думає, як би провести дипломатичну зустріч, щоб це було якомога вигідніше для нього.
Сатан. Чи ви підвісили вінок із „мертвих квітів”.
Дон Жупан. Ми вбили всіх, кого просили.
Цербер. А з—поміж квітів Ви знайдете частини трупів їх.
Сатан. Вони всі мертві?
Обоє. Так, о так, мій Батьку!
Сатан. На зустріч з Богом що мені одіти?
Дон Жупан. Та як завжди, всі ваші обладунки. Візьміть ви шаблю, вдягніть крила, а чорний плащ сховає тіло.
У найтемнішій частині Прірви Небуття чується стук. Ворота скриплять. Усе пекло вже знає, що до Люцифера в гості крокує Бог. Йому допомагає купка новоприйнятих Ангелів, оскільки Архангели побоялися забруднитися в стінах „Зла”. Назустріч Богу вибігає Цербер.
Цербер. А!.. Ви вже тут? Ми не чекали. Ідіть вперед, до Мертвих Схилів.
Бог. І там мій друг?
Цербер. Хто?.. А так, він саме там.
Виходить Сатан.
Сатан. Здоровий був!
Бог. Та я забув.
Сатан. Ти все зробив?
Бог. Так, я всіх вбив.
Сатан. Волосся збрив?
Бог. У торбі крик.
Сатан. Давай сюди.
Бог. Мені куди?
Сатан. Сідай туди(тицяє пальцем на лавку без ніжок, яку необачно кинуто в багнюку)
Бог сідає на замизгану лавку біля обнесеного дорогоцінним камінням та златом престолу Антихриста.
Бог. І от ми поряд. Ми на рівні...
Сатан. Чи не знайдеш мені царівни?
Бог. Я тут по ділу, є одне...
Сатан. Давай уб’єм того цабе.
Бог. А мо’ не треба, хай живе?!?...
Разом. Та ні, він вмре.
Частина 7. Розв’язка
Чорний смокінг у білих штанях
мовчки й методично ріже криваве м’ясо.
М. Коцюбинський
На сцену з різних боків сходять антагоністичні сторони буття. А саме Бог, Антихрист і Патріот. Виходить і Ліричний герой.
Ліричний герой. Ви бачите Диявола? От він стоїть(показує рукою). Ми бачимо його силу із чорних, налитих кров’ю очей. Вона тече по його жилах, складках плаща, звивинах мозку, фірмових буцах, нігтях та амулету на шиї. Він посміхається. Поряд із ним стоїть Всевишній Бог. У порівнянні із Дияволом він здається до сміхоти худеньким та маленьким. Чи не так? А от у Бога по щоці тече сльоза. Він зараз планує разом із Антихристом вперше за своє життя(та життя після життя) вчинити зле. Навпроти них ми можемо спостерігати за патріотично настроєним Ліарієм(обидві його руки тримають меча, він ридає, сльози скочуються по його сандаліях; сірий балахон у брудній землі, залитій слізьми).
Частина 8. Епілог
Ліричний герой. Не має значення, де це відбувається, не важливо, коли. Головне — що це взагалі—то діється, головне— хто є учасником цього страхітливо прекрасного дійства. Поряд із трьома силами Всесвіту немає нікого. Жодного прибічника. Кажуть, щури першими покидають корабель. Виявляється, всі створіння — щури. Брудні, нікчемні, потворні. Вони нічого не роблять. Лише жеруть, жеруть, жеруть. Жодного ідеалу, жодної ідеї, жодного життя. Вони живуть аби померти, згнити у сирій землі. Вони хочуть, щоб на їхній прах плювали, топталися по ньому. Вони бажають, щоб після того, як вони здохнуть, їх обливали випорожненнями. Вони прагнуть ненависті, люті, зневаги по відношенню до себе. Потворність, неправда, безвір’я та Лихо сходять на ореол Всесвіту. Те, що здавалося неможливим, сталося. Три протилежні сили злилися в одну. Досить було того, що вони стали поряд. Сталася найжахливіша з усіх бід. Коли сили злилися в одну і перестали існувати вроздріб, Усесвіт окунувся в прірву, Хаос. Тепер Хаос правитиме Світом. Хтозна, скільки мільярдів років мине, поки містер Хаос переродиться у щось інше. Але ми цього не побачимо. Бо нас УЖЕ НЕМАЄ...
