Страх
Ми боїмося і це сковує наші рухи, наші думки і навіть почуття. І розуміючи, що все – це не правильно, ми все одно залишаємося такими, якими були (нездатні протистояти самому собі). Ми шукаємо надію і знаходимо її в своїх слабкостях, в жалі до себе, в оправданнях!. І це ніби захищає нас, але від чого? Від світу, людей, дружби, ворогів, ненависті, нещасть, розчарувань, чи просто від самого себе? І лише в цей момент ми забуваємо про правду, що страх лиш губить нас, приводячи до скованості своїх дій, нерішучості. Ми забуваємо - хто ми, що ми значимо для себе, для рідних і взагалі для когось. І в цей момент він перетворюється в розчарування. За того, що ми просто не можемо протистояти йому, протистояти собі. І воно губить нас, вбиває з середини, знищуючи всі сили, що ми старались зберегти на вирішальну війну, з собою. І лише після цього приходить відчай. Він не мов остання стадія найважчих хвороб, остання стадія старху, дає про себе знати швидко, і на стільки ж болючо. Ми стаємо на стільки скованими і одинокими, що життя нам здається чорно-білим і безрадісним, що ми готові забути про всі щасливі дні, які ми мали, які ми довго берегли в своїй памяті в свої думках, і навіть в мріях. Про людей, які завжди були рядом, які переживали з тобою, за тебе, які дарували тобі ці дні, години, хвилини, миті. І в ці моменти ми готові на все, на найбільш безглуздіші вчинки, які при здоровому глузді, ми просто не могли б вчинити, знаючи, що вони нам не принесуть радості, і не заспокоять душу, яка немов решето живе у ранах спричиненими нами. Але порівняно з серцем і розумом живе в надії, надії на те, що ти зможеш подолати настільки виснажуючи війну, яка все життя продовжуватиме знищувати тебе. Але лише до тих пір поки ти не зрозумієш, що лише ти король своєї долі, що страх – це лише маленька частинка тебе, яку можна легко знищити, забувши про його існування. І знайшовши знову надію, відродити мрію до якої ти йшов раніше, йдеш зараз і будеш йти надалі.
