Ти чуєш? Щось стукає. Це моє серце. Б’ється і ніяк не може зупинитись. А я ніяк не можу його почути. Десь там у когось теж б’ється серце. Зрештою, воно б’ється в усіх живих... напевно.
А я просто придаток. Чи то до когось, чи до чогось, я не знаю. Але придаток. Мене постійно придають. Хоч би продавали, якийсь зиск. А то ні. Ціни нема. Не тому, що безцінний, а просто ніхто ціни поставити не може. Блін.
Я не хочу писати. Мені остогидла ця графоманська писанина. Мені набрид один і той самий вид з вікна, мені вже по зав’язку тих дебільних думок в моїй голові, мене заграло саме існування буденности. Я змучився. Або зсучився. І зіскучився. Хоча такого слова в українській мові напевно нема. Мені і це десь в сраці...
А ше в мене є голова. Така собі головешка на плечах, шо постійно видає незрозумілі звуки, або запихає в себе всіляку гидоту, або видає архіважливі думки на аркушах паперу А4, шо потім десь губиться, і ніхто не пам’ятає, хто і нах це все написав.
Скоро дерева стануть чорними, а земля білою. І буде зимно. Знову і знову. Йопвашумать. Вона у вас всіх напевно одна. Ви теж мене заграли. Не знаю, чому, ви постійно все знаєте, всі мудрі, як сови, а вночі від вас чути : „Ну вдар мене, вдер мене...!”, і через це спати неможливо, бо цей крик лунає просто за вікном, бо бачте, якась курва переспала з кимсь іншим, а той її чи то любить, чи не любить... Ви мене задовбали. Знаєте, чому? Бо я серед вас у своєму житті найголовніший поц. Бо це я той йобаний чи довбаний той, бо це я вас люблю чи не люблю, бо це мені ви кричите, а я стою як вдовбаний, бо це мені на вас насрати... , ... бо я ніколи не був окремо, а хотів. А тепер ні тут, ні там. Я просто ідіот, що захотів жити. А жити не можна, можна тільки бути слухняною лялькою.
Але небо залишається гарним. І ти залишаєшся сонцем. І життя залишається прекрасним. І далі переді мною стоїть монітор...
А я далі сиджу і пишу. Бо я не хочу......
Я попереджав. Тепер чекайте. А я не дочекався. Я пішов уперед... Сам.
