Повітря було затхле. В ньому не відчувалося жодного інакшого запаху, крім поту, крови та бруду.
Десь на одній стіні вже з пів години дзижчала муха. Вона заплуталась у павутинні, та не хотіла вірити у свій скорий кінець, бо саме тепер стала такою щасливою, напившись з тої гарної калюжі крови у кутку. А зараз прийде той жахливий павук і спокійно її...
Зверху на стелі висіла одна-єдина лампочка, що вже скоро мала або згоріти, або просто потухнути. Колір кімнати був настільки бридотно жовтим, ніби в Сахарі хтось вирішив змішати пісок з попелом і водою, а потім приніс це все сюди на якомусь верблюді.
Заскрипіли двері, і яскраве світло настільки розрізало повітря, що тіло Ореста здригнулося, завдавши ще один нестерпний виток болю. Він вже мало пам’ятав, де він є, чи то в якомусь замку, чи в сільській хаті, але точно знав, що підлога скрипить не тільки в цій кімнаті. Світле проміння сягнуло його очей, незважаючи на те, що він закривав їх рукою. Здавалося, що кімната була приготована для охоронця, бо лампочка ніколи не гасла, хоча на повну силу ніколи й не світила.
- Пий – майнуло десь згори. Орест почув стук склянки об дерев’яну підлогу, хоча їх не міг розрізнити. Рука ліниво посунулась по потрісканих дошках, але зупинилась на півдорозі. Зверху пролунало легеньке сопіння і поруч з правим плечем Ореста опустилось коліно Івана у сірій шовковій штанині. Він взяв склянку і, помагаючи рукою, допоміг напитися. Вода стікала по щоці, розмиваючи засохлі сліди крови. Іван від’єднав наручники від батареї, і ліва рука Ореста мертво впала на тіло.
- Дякую – ледве промовив він, коли склянка стала порожньою.
- Та прошу. – відповів інший, сідаючи на сухе місце біля червоної плями. – Ну що, як тобі наше освітлення, а?
Орест щось прохрипів і подумав, що зараз його ворог чомусь говорить без попереднього сарказму, а якось спокійно і сумно. Не так, як тоді, коли повільно сунув кортик між ребра. Він попробував усміхнутись, але вийшло лише примружити одне око. Та Іван зрозумів і продовжив:
- Знаєш, ти молодець. Чесно. Я би так не зміг. У вас там всі такі?
- Шо ти хочеш?
- О, це вже справа. Можна говорити... Хоча... Ти ж прекрасно знаєш, шо мені потрібно. Просто чудово знаєш. Нашо питаєш? Якого чорта ти заставляєш мене то всьо робити? Хм... – Іван подивився на згасаючу лампочку. – Знаєш, мені це все набридло.
- Ти ... – Орест вже потрохи намагався говорити – можеш це зупинити.
- Нє-а. Все назавжди залишається так, як ти того захочеш. Ти то знав?
- Не розумію...
- Бач, не знав. А я знаю. Нас багато знає. Та в принципі, всі. Хто раз вибрав – назад шляху нема. – Орест хотів щось відповісти, але знову між ребрами почали потроху співати ангели болю.
Він важко кинув свою руку на руку Івана. Той повернувся, і Орест вперше помітив у його очах смертельну тугу. Він знав її. Колись її бачив у очах тої дівчини, яку віддавали до Дому очікування. Всіх, кого не вбивали у бою, відводили до Дому очікування. Ніхто не знав, що там робиться, чи їх хоч годують. Звичайним солдатам не дозволялося проходити за двері Дому. В той день він побачив, як гарна світловолоса дівчина сиділа біля тіла подруги. З її очей вже не могли литися сльози, було враження, що вона виплакала останню ще тиждень перед тим. Він мусив її взяти і відвести до командира, бо такий був закон...
Вона йшла спокійно, наче смертник на ешафот. Тільки коли побачила білі фарбовані хрести на стінах, її очі розширились, а з уст пролунало тихеньке виття відчаю. Вона вирвала свою руку з долоні Ореста і приклала її до рота. Її слова повторювались, наче бурмотіння божевільної. „Ні, ні, ні! Ні, розумієте, я не хочу, ні! Я просто... Огогогоггоггоооооо!!!!! Простіть, я не хочу, я не хотіла, Прости, прости, аа-а-а-а-а! Я ні, ні, ні, ні.... Ні!!!” – вона підбігла до стіни і зупинилась за крок до неї. Потім простягнула руку до білої фарби і провела пальцями по повітрю, та до неї і не доторкнувшись. Згодом вона стояла на колінах, закривши рот руками, і тихо заперечувала собі головою, наче вона колись щось забула... Її підняли і понесли до Дому очікування. Тоді Орест і побачив її очі. В них було видно тугу і сум голодного за останньою ложкою їжі, яку він віддав своєму собаці, а потім думав, що назад він її не поверне.
Іван відвернувся і забрав руку. Тьмяні жовті стіни освічували його бездоганний прямий ніс і пошрамовані зморшками щоки.
- Мені набридло... – він заплющив очі, і важкий подих виринув з грудей. – Досить.
Іван встав і витягнув з-за пояса за спиною кортик. Холодне вістря пробудило Ореста від болючого темного сну страшної кімнати. Його ворог прихилився і сказав:
- Назад шляху нема, бо Він мене ніколи не простить.
Орест приклав кортик до шиї. Його усмішка дивилася на Івана засохлою кров’ю.
- Простить. Бо я прощаю.
Повітря було затхле. В ньому не відчувалося жодного інакшого запаху, крім поту, крови та бруду.
