День був паскудним.
Універ дістав. І на фіга їм вивчати стільки непотрібних речей?!
Батьки лаються через те, що вона, бачте, гуляє з хлопцем, який їм не дуже подобається!..
Та він козел. Це ж треба було – цілуватися зі шльондрою усього її курсу на очах в неї!
Все, вона забуде про того лоха.
А зараз єдине, що їй потрібно – розслабитись…
Додому… По скоріше… Додому…
* * *
Світла в квартирі не було. Нікого вдома. «От і чудово!, - подумала вона. – Хоч сьогодні зможу спокійно пограти. Зі смертю»…
Вона зайшла до себе у кімнату: темні зелені кольори приносили очам полегшення, після кольору мокро-сніжного асфальту.
Підійшовши до дзеркала, уважно подивилась на ту, що стояла з того боку. «Цікаво, а хто виграє сьогодні?» - подумалось їй.
Відкрила шафу і з ящика з білизною, з самого дна, дістала невеличкий револьвер. У барабані – лише 1 куля.
Дівчина тихо підійшла до вікна, наче боялась, що стіни почують її кроки, і придивилась до того, що було на вулиці. «Усі вони кудись біжать, на щось ще сподіваються, моляться… Ха, молитви спрацювують лише у тих, хто придбав ліцензійну версію життя…»
Вона відкрила вікно і вдихнула свіже повітря… «цікаво, а чи дихають люди на тому світі?» - подумалось їй.
Повернувшись, дівчина підійшла до ліжка. Її темна червона постіль, кольору бичачої крові, доповняла чорний одяг на ній.
- Ну що, зараз пограємось… Як завжди, рахую до п’яти. – сказала вона в пустку темно-зеленої кімнати. Лянла на постіль. І піднесла пістолет до скроні.
ЇЇ волосся кольору зрілого жита розсипалось шовковими нитями по подушці. За вікном сутінки тихо охоплювали усе місто, навалюючись на стомлених людей. «І от тільки навіщо нам потрібне це життя?». Дівчина нажала на курок… «Один… Цей раунд я виграла…»
Вона знову прокрутила барабан… «А це почуття, кохання? Скільки мук та нещасть воно приносить! Любов, наче якась примара – про неї усі кругом говорять, хоча тільки одиниці її бачили.. Два…» - і знову куля не влучила в свою ціль.
«Три… Ото кажуть, що життя – то божий дар… Можливо, але чому цей бог відбирає цей подарунок у тих, хто хоче жити, і не приносить смерть таким, як я?..»
Думки роїлися в її голові. Вона спускала курок вже якось автоматично. Крутила барабан і дивилась у темне, заповнене густою темрявою вікно.
«Можливо, якраз я і повинна жити?! А що як я відіграю якусь визначну роль у житті моєї країни?! Людства, в кінці-кінців?.. Чотири…»
ЇЇ волосся кольору зрілого жита розсипались шовковими нитями по подушці.
Вона п’ятий раз крутила барабан. П’ятий раз підставила пістолет до скроні.
«Яка все таки наша країна прекрасна, прекрасний і наш грішний сві…»
