Stray
В той день мій батько поводив себе якось дивно. За сніданком він мовчав, хоча завжди розповідав нам раніше якісь кумедні історії, щоб ми з меншим братиком краще їли. Але того дня все було інакше. Хоча сонце світило за вікном як завжди яскраво і небо світилось блакитним сяйвом, проте відчуття тривоги чомусь не покидало мене, можливо,ця тривога була його?
Взагалі наша сім`я була не така як інші. Справа в тому що нас покинула мама. Тато нічого про неї не розповідав, та я знала що моя мама була шльондрою, яка в якийсь момент захотіла стати дружиною та матір`ю, задурила голову моєму батькові, народила йому двох дітей і втекла з якимось татуїрованим вилупком. Відколи я пам`ятаю себе мені завжди було шкода мого батька, хоч він і здавався веселим та життєрадісним, та в погляді його було щось сумне. Я добре вивчила цей погляд і навіть тепер можу бачити його у людей на вулиці. Це погляд людини яка вже нікому не довіряє, навіть сама собі.
З того часу як мати нас покинула я взяла частину її обов`язків на себе. Мила підлогу, прибирала, готувала їжу, наглядала за молодшим братом, якому тоді було тільки 3 роки. Я стала мамою для брата і дружиною для тата. Найважче мені давалося праня. Покидаючи нас, моя мати навіть не подумала як може 10 -річна дівчинка прати дорослому чоловікові та малій дитині без пральної машини.
Звісно навчання моє в школі звелося на нівець, мене почали зневажати вчителі та більш успішні учні.
Мій батько перші півроку знаходився в депресії, пив і приводив додому повій, багато курив, не звертав на нас ніякої уваги, напевне він все ж таки кохав її.
З депресії наш батько вийшов так само раптово як і зайшов в неї. Після того як мій молодший брат ледве не загинув. Батько в той день як завжди повертався до дому п`яний, довго намагаючись відкрити вхідні двері, він вибив їх ногою, під дверима в цей момент його саме чекав мій братик. Він сидів на підлозі зі своїм іграшковим паравозиком і чекав на тата.
Та ви не подумайте, що наше життя було тільки сумним.Ні! Лікарі зашили голову і тепер там тільки маленький шрам. Батько після того випадку змінився. Ніби сам Господь дав йому поштовх під зад і сказав йому:
-Гей, чоловіче, що тиробиш? В тебе ж діти. Отямся!
І він отямився, влаштувався на роботу почав приділяти нам увагу, купував нам нормальний одяг. Бо справа з одягом була взагалі кепська. Щоб виглядати в школі ефектно я почала ходити туди в маминих міні-сукнях, які вона залишила після себе. Якщо їй вони ледве прикривали її визначні місця, то на мене вони були якраз. Я б, може, так і ходила в цих сукнях, якби не наша стара вчителька по біології, то ніхто б і не запідозрив що це сукні дорослої жінки. Я пам`ятаю як скривилося обличчя в цієї стерви:
-Ти що в маминій сукні?-сказала так ніби я вдягнула на себе щонайменше жіночу комбінацію і так прийшла до школи. Але через рік у нас все налагодилось, батько знову став центром нашого всесвіту. Більшу частину хатньої роботи взяв на себе, давщи мені ще один шанс на дитинство. Кожні вихідні він брав нас на прогулянки, або до парку чи кіно. Ми були щасливі . Нам не потрібно було нічого, бо ми були один в одного, намагалися зробити щасливими себе. Тоді я не розуміла; ну чого їй не вистачало, чому вона така дурепа, чому вона його покинула?!
Проте в той день він поводив себе якось дивно. Це була субота, вихідний день, ми з братом очікували на чудовий вихідний день. Та не так сталося, як бажалося.
Мовчки поснідавши, батько сказав нам збиратися на прогулянку. Я швиденько зібрала нам ланч, іграшки для брата. Ми сіли в машину і поїхали. Більше я наш будинок не бачила.
Їхали ми годину чи дві, точніше сказати не можу, часто засинала. Пам`ятаю тільки що було дуже спекотно і ми їхали з відчиненими вікнами. Тіні дерев зрідка обіймали машину, даруючи секундну прохолоду. Маленький братик заснув на задньому сидінні автомобіля. Батько всю дорогу мовчав, він навіть не глянув на мене жодного разу. Ми почали виїджати на гірську дорогу. Мені чомусь на мить тоді здалося, що ми їдемо в гості до мами. І тому батько такий сумний і мовчазний. І на цю коротку мить мені стало радісно, не знаю чому, можливо, тому що Господь Бог записав в наші душі програму під назвою « Дитина завжди любить свою маму,навіть якщо та монстр». Я не кажу що моя мама була монстром. Але скільки людей не перестають любити своїх матерів навіть після того як їх кидають в сміттєві баки або на мурашники, підкидають до притулків. Ці діти виростають і за законами суспільства повинні ненавидіти своїх матерів. Та вмикається программа і вони шукають їх, пробачають і просять дозволу називати цього монстра «МАМА».
Нарешті ми приїхали. Батько зупинив машину на узбіччі, краєвид відкривався фантастичний. Блакитне небо, зелена трава по радіо звучить пісня Nick Cave »More News from Nowhere”. Я думала що він втомився тому і зупинився. Наступної миті він зачинив вікна, вийшов,заблокувавши двері електронним ключем. Коли опустилися кнопки блокування дверей в мозок ніби вбили цвях з думкою « щось не так, щось не так. Потрібно щось зробити, інакше буде пізно.»
Я не зробила нічого. Я просто спостерігала за ним. Він повільно підішов до краю прірви,взявся обома руками за голову і стояв так хвилину або дві. Зараз я розумію яка битва демонів відбувалася в його голові, а тоді в мене було тільки одне бажання, щоб ми поїхали далідо моєї мами, щоб він повернувся в машину.
Раптом батько повернувся. Його обличчя було мокрим від сліз. Його губи поворушилися і я більше відчула ці слова, ніж почула.
- Я вас люблю. Прощавайте.
Потім він відпустив своє тіло в ту страшну прірву. Ви напевне бачили як на психологічних тренінгах одна людина стає спиною до іншої і падає та, в свою чергу, повинна її спіймати. Отакий психологічний тренінг влаштував мій батько з прірвою. І вона його спіймала на гостре каміння.
Те що далі відбувалося зі мною психологи назвали б дитячий психоз. Я кричала, намагалася відчинити двері та ручки відірвалися. Тоді я намагалася вибити вікно ногами, та хіба такі речі можна зробити в 10 років. Мені здавалося що я ще можу допомогти йому, мені тільки потрібно вийти з цієї клятої машини. Від мого крику прокинувся братик і почав плакати. Я, зрозумівшимарність своїх зусиль, перелізла до нього на заднє сидіння, обійняла його і ми почали плакати разом, я з істеричним схлипуванням,він захлинаючись криками. В грудях був нестерпний біль, здавалося зараз лусне грудна клітка. Пройшла година, моя грудна клітка не луснула, серце боліло наче у 80-річної жінки перед інфарктом. В машині продовжувала лунати дурнувата музика. Мій брат знову заснув, втомившись від раптового стресу. Я більше не намагалася вилізти з машини. Я просто сиділа на задньому сидінні, обіймаючи братика і дивилась туди де раніше стояв мій батько.
2
Потім нас почало вбивати сонце.Температура назовні була пекельно нестерп-ною,машина почала нагріватись дуже швидко.Через дві години повітря в машині було на-че розтоплений свинець; спека і важке дихання двох тіл на задньому сидінні автомобіля.
Шкіряний салон став для нас мукою,наша шкіра не витримувала пекучого дотику. Я впев-нена, що батько не хотів нас вбивати таким чином,він просто на подумав,що діти в ма-шині і сонце –це дві несумісні речі. В и знаєте як важко помирають діти? Я не маю на увазі фізичні страждання. Діти, не маючи чіткого уявлення смерті, не бояться її,вони її відчувають так,як відчували первісні люди оголений срах перед невідомістю свого пода-льшого існування.Вони не думають про існування інших астральних світів по яким буде блукати їхня душа. Ці казки,придумані дорослими для свого передсмертного заспокоєння, ще не відомі їм.Ось чому дітям так важко помирати ,особливо наодинці. Тоді нас вряту-вало дерево. Сонце поступово сідало на захід і тінь від дерева обіймала всю машину ,даруючи нам хоч трішки бажаної прохолоди.
Наближався вечір і до мене прийшло передчуття,що наступний день ми не переживемо. Боже, дай нам сили,цілий день під палючим сонцем!
Поступово ніч заповзла поміж розпечених гір.Гіркота втрати з темрявою почала поси-люватись. Хто коли небудь втрачав близьку людину,то напевне знає що то за відчуття. Ти в одну секунду усвідомлюєш що ця людина вже ніколи не буде поруч з тобою,не буде робити речей до яких ти вже так звик. Вона вже ніколи не візьме тебе за руку,не скаже тобі:»Добрий ранок,сонечко». А особливо коли це хтось з твоїх батьків.
Це не справедливо коли малі діти залишаються без батьків. Одна справа коли твої батьки залишають тебе коли тобі 40 чи 50 років. Вони вже провели тебе по жит-тю, розділили з тобою всі раісні і сумні моменти твого існування на цій землі, і, все що їм залишилося- це піти у вічність- туди до Бога ,відпочивати і чекати на тебе.Тоді не потрібно плакати за ними і кричати їм вслід: « На кого ж ви нас покинули?!!»Але коли батьки ідуть ,залишивши малих дітей- це не справедливо.
Мій батько не пішов у вічність до Бога, він таких не приймає. Його душа тепер вічно буде блукати по цих скелях,шукаючи машину зі своїми дітьми,яку він залишив на пе-кучому сонці.
Я не згадувала батька всю ні.Ні,мені було просто страшно і шкода себе та свого брата. Від жалості до самої себе я плакала пів ночі,а під ранок заснула.
Першим знайшли не нас,а,хоч як то не дивно, нашого батька. Купка туристів, які гралися в бойскаутів, знайшла його тіло на камінні. Вони викликали поліцію і вже ті знайшли нас на горі, ми спали і навіть не підозрювали, що купа людей вже цікавляться нашою роди-ною.Хто ми ,звідки і чому так сталося?
Нас забрали спочатку до лікарні,впевнившись що з нами все добре, вони почали робити нам своєрідний допит.
Зі мною розмовляв нудний та інтелігентний чоловік в костюмі та краватці.
-Отже,сонечко,чи можеш ти згадати куди ви з батьком їхали?
-Ми їхали до мами, так він сказав.-чомусь мені так хотілося йому збрехати. Йому мабуть всі брешуть.
-Що ще він тобі говорив?
-Нічого.Він весь час мовчав.
-Ти знаєш де мешкає твоя мама?
-Я хочу побачити його.
-Кого?
-Папу Римського!!!Батька… я хочу побачити свого батька
-Тобі не слід.
-Ви не бійтесь я не буду блювати, я просто хочу з ним попрощатись. Потім я назву вам адресу моєї матері і ви відвезете нас до неї.
- Взагалі-то ми вже повідомили її, вона, мабуть, затрималась в дорозі.
- Вона не приїде.Відведіть мене до нього. Ви ж тут начальник?
-Ну добре, тільки швидко.
Ми йшли з ним коридором туди де було його тіло. Мій батько вів мене за руку щоб поп-рощатись зі мною. Він лежав в коридорі, накритий білим простирадлом. В морзі не ви-стачало місця, бо саме розпочався туристичний сезон.
Він підвів мене до себе.
« Тату, пробач мене, що інколи тебе не слухала, пробач що інколи не звертала уваги на тебе та твої слова. Пробач що не завжди приходила поцілувати тебе перед сном, що не говорила тобі теплих слів. Пробач що інколи ненавиділа тебе та бажала тобі смерті.Пробач мене! Благаю зі сльозами на очах, я ж так тебе любила,люблю і буду любити»
Вона дістала з-під простирадла його руку і міцно її поцілувала. І дитяча молитва зійшла з її вуст на його долоню. І розпач від втрати пролився сльозою в його долоню, вже не здатну нічого відчувати.
Наступного ранку нас з братом відвезли до матері. Вона розповіла чому мій батько загинув. Він дізнався що хворіє на СНІД. Статистика свідчить, що в світі кількість ВІЛ-інфікованих- 39,5 млн. Проте ніхто не знає скільки таких, які закінчили життя самогубством.
Мати довгий час таскала нас по лікарнях « тестуючи» наші тіла на наявність СНІДУ.
- Мені зарази в хаті не потрібно- кричала вона на брата, коли той плакав, дивлячись на величезну голку яку медсестра запихала в його рожеве тіло.
Так закінчилось наше життя з батьком.
