Його появу в редакції запам’ятали усі. Був день верстки, багато роботи, всі напружені і трохи нервові, коли з’являється чоловік з пораненою собакою на руках. Собаку збила машина, собака скавчить і тремтить, видно, що вже не жилець, а чоловік просить подзвонити. Дзвонить, тримаючи собаку на руках. Брудну і скривавлену собаку (була рання весна, на дорогах місиво з бруду і напіврозстанулого сніга).
- Та поклади ти її! – кричу я чоловіку, бо боюся, що він зі своєю собакою зальопає стіл офіс-менеджера.
- Не можна! Вона помре! – відповідає він дивним, добре поставленим, як у актора, голосом. Він обережно тримає собаку, яка ховає свою голову у нього під рукою. Я, хоча ніколи не бачив смерті, але здогадуюся, що, мабуть, вона таки зараз помре, оце ж бажання сховатися від всіх перед смертю таке зрозуміле. Чоловік викликає таксі.
- Яка у вас тут адреса? – питає всі тим же голосом. Йому хтось відповідає. В коридорі зібралося з десяток людей, дівчата ледь не плачуть, слухаючи скавулиння собаки, звичайної дворняги, у чотири кольори, вухастої і худої.
- Навіщо тобі таксі? – цікавлюся. – Це твоя собака?
- Маршрутки не хочуть зупинятися. А її треба у лікарню! Тримайся моя хороша, тримайся! – він гладить собаку і вона вже не скавчить, а лише тихенько стогне. – Моя хороша, моя маленька.
Собака померла, ще до того, як таксі приїхало. Чоловік узяв її пішов, а мені довелося розбиратися з таксистом. Розібрався. І далі почав помічати того чоловіка у місті. Не помітити його було важко, бо він був худий і високий, наче каланча. А ще ходив у клітчатій сорочці, застебнутій на всі ґудзики і піджаку. Було ще досить прохолодно, увечері навіть мороз, то людина в одному піджаку була помітна. До того ж він частіше за все циркулював у центрі, завжди йшов швидко, наче по якійсь важливій справі, але завжди був радий відволіктися. Я бачив, як він вів якусь стареньку, судячи по одягу, з села, яка, мабуть, заблукала у місті. Хлопці з редакції бачили, як він тягнув якогось п’яницю, всього у блекотах. Інші бачили, як він заступався за якогось школяра, якого штовхали старші товариши. Здавалося, що він поставив за ціль боротися з несправедливістю на вулицях міста. І ціль ця свідчила, що він божевільний, цей хлопець.
Або чоловік, бо на сказати, скільки йому років було важко. Він був блідий, худий, майже без зморшок. Йому могло бути і 25 і 40.
- А знаєте, як його звуть? – спитала наша журналістка Лєна, яка займалася криміналом. Ми як раз балакали про того хлопця, хтось бачив, як він захищав від міліції якогось нетверезого чоловіка, то менти забрали обох.
- Як?
- Четвер!
- Четвер? Не може бути!
- Точно кажу!
- Звідки ти знаєш?
- В мене подруга живе на Роменці, майже його сусідка.
У Лєни була сила силенна подруг по всьому місту, завдяки чому вона була дуже обізнана.
- І чого його так назвали?
- Ну, в нього батько дивак був. Називав дітей по дням, в які ті народилися. Ось цей народився у п’ятницю, але ж хлопчик, а П’ятниця - ім’я жіноче, то назвали Четвергом, бо найближче ім’я чоловіче. А сестра його старша – Субота.
- Прикольно. – всі кивають головою. Це ж треба, називати по днях тижня! Тоді можна і за частино доби. Ранок, Обід, Вечір, Ніч. Ніч Іванівна – добре звучить.
- І він же божевільний. – каже Лєна. Ну, це і так зрозуміло, по його вчинкам. Бо нормальна людина повинна буди сама за себе. Здоровий егоїзм і здатність не помічати зайвого, вміння відвертатися. Від збитої собаки чи заблукалої бабці, п’яного дяді на асфальті і такого іншого. У світі багато чого не так, як хотілося, то не треба лізти поперед батька в пекло. Так думають усі нормальні і я так думаю, хоча є якась червоточина, чи що, у цих думках. Є щось таке, що не хочеш помічати, що викликає почуття сорому, від чого хочеться відвернутися.
- Тобто, спочатку він був нормальний. – веде Лєна. - У школі вчився непогано, інститут закінчив, працював вчителем. А потім став ото таким дивним. Лікарі йому казали, що якщо до 25-ти років не одружиться, то збожеволіє. А він їх не послухав і збожеволів. Зі школи його звільнили, тепер ото блукає містом.
- Та, фігня! Він би якби одружився, так скоріше б збожеволів! – жартує хтось, всі регочуть.
Лєна ще встигає розповісти, що той Четвер збожеволів не просто так, а через нещасне кохання, що якась там дівчина йому відмовила і він навіть вени собі різав, коли розмова переходить на іншу тему. Якось не зручно всім балакати про того Четверга. Краще перевести рейки.
Далі про того хлопця ми поступово забуваємо, тобто бачимо регулярно в центрі і все, коли він якось приходить. Пізно увечері, у нас в самому розпалі вечірка з незрозумілого приводу і з мадерою. Мабуть, п’ятниця була, зазвичай ми п’ємо мадеру по п’ятницях, так ось відкриваються двері і заходить той хлопець. Весь у крові, але його відразу ж пізнали, бо в сорочці на всі ґудзики і піджаку, оце така уніформа. Він просить подзвонити і прихиляється до стінки. По ній осідає на підлогу. Німа сцена. Всі якось швидко тверезіють, Лєна кидається викликати швидку, ми прибираємо пляшки та закуску, частина людей відразу тікає по домам.
- Він хоч дихає? – питає мене Лєна.
Я придивляюся, наче рух є, наче дихає. Він починає завалюватися, я притримую його під стінкою. Не знаю, як краще, але хай сидить, аніж лежатиме.
- Йому голову пробили. – каже Лєна. Вона, як кримінальний журналіст, знається на тілесних ушкодженнях. Я і сам бачу кілька ран на голові. Господи і скільки ж крові! Мене трохи нудить. Добре, що швидка приїздить швидко. По-перше їх станція зовсім поруч, а по-друге, їм же сказали, що виклик з газети, ось вони і поспішають, щоб не написали зайвого. Забирають його і везуть в реанімацію. Далі приїздить міліція. Їх викликала швидка. Беруть з нас свідчення. Більше з Лєни, бо вона знає всі деталі процесуального спілкування. Випроваджуємо міліцію, я ще мию підлогу, щоб не залишати крові. Їду додому на таксі.
Довго сплю, прокидаюся ледь не по обіді, сушняк, п’ю воду. Коли згадую про того хлопця. Про Четверга. Його повезли в реанімацію обласної лікарні, це поруч зі мною. Іду туди. Питаю, про хлопця з пробитою головою, якого привезли пізно увечері. Кажуть, що хворого Загорулько (прізвище в нього не таке незвичайне, як ім’я) вже перевели в загальну палату. Пішов туди. Він лежав замотаний в бинти і посміхався. Він взагалі часто посміхався. Коли я бачив його в місті, він завжди йшов з посмішкою на обличчі. І тут лежав з пробитою головою і посміхався.
- Привіт. – сказав так бадьоро, наче не після операції.
- Привіт. – я трохи зніяковів, подумав, що дарма прийшов, що досить було і дізнатися того, що живий, а інше мене не обходить.
- Ти вибач, що я до вас зайшов. Але сил не було, а я ж пам’ятаю, що у вас телефон. – Чет посміхається і дивиться прямо в очі. У нього якийсь незвичний погляд. Зазвичай люди так не дивляться. Відкрито, чи що. Або сонячно.
- Що з тобою трапилося? – питаю я, а сам думаю, що якось неправильно приходити в лікарню з пустими руками. Хоч би яблук чи апельсинів купити.
- Хулігани. Вони на дівчину напали, я їм кажу, що не треба так, щоб відпустили, а вони битися полізли. Ударили чимось. Але я не упав, я міцний. Вони розбіглися, а я до вас, бо це ж поруч було. А як тебе звати?
- Владюша.
- А мене Четвер. Можна просто Чет. – він простягає руку. В нього велика біла долоня. Тисне не дуже. Не люблю людей, які тиснуть сильно руки, що вони хочуть довести своїм потиском? Недомачі прибацані. Я чомусь поринаю у думки, наче не хочу і думати, що я тут з тим Четом. - А ту собачку я поховав. У парку. Вирив яму і поховав. Воно хоч і тварина, а останній покій потрібна знайти. Бідна. Її машина збила. Я іду, а вона крутиться на дорозі, скавчить. Я її і підібрав. – каже він своїм дивним, чітким, як у якогось професійного актора голосом.
Не самий розумний вчинок, думаю я. Собака ж могла і вкусити, у неї шок, від неї, що завгодно можна чекати. І чому він згадує про ту собаку, коли он сам лежить з пробитою головою?
- Ти сам як?
- Та нічого, нормально. Паморочиться інколи трохи, лікарі кажуть, що пройде з часом.
- Тобі може щось поїсти купити? Тут же годують погано. – я і сам не знаю, чому говорю те, що говорю. Він же мені чужа людина, я йому нічого не винен, я і так зробив немало, щоб його врятувати, але ось кажу. Я не сентиментальний, мене важко розчулити, але кажу. Бозна чого.
- Ні, дякую, нічого не треба. Мені і їсти не хочеться. – він посміхається. Не знаю, як описати його посмішку. Дитячу? Якусь таку чисту, як от сонце, що виглянуло з-під хмарки. В нього була дивна посмішка. Яка діяла на людей. Навіть таких жорстокосердих, як я.
Тоді ще побалакав з Четом і пішов. Медсестра щось почала казати про гроші, що от треба заплатити і я заплатив. Міг же показати посвідчення журналіста, зчинити скандал, але заплатив і пішов в редакцію. Там, вже у вечері, сказав, що з тим хлопцем, якому провалили голову, все гаразд. Та виявилося, що до нього в лікарню ходили ще двоє окрім мене. Він якось так діяв, що люди робили непритаманні їм вчинки.
Вже збиралися розходитися, коли прийшла дівчина. Років під тридцять, якась зніяковіла, спитала про скривавленого хлопця.
- А що таке?
- Ну, це ж він мене захищав. – розповіла, що її обступили якісь п’яні хлопці, могло б бути все погано, а тут той хлопець втрутився. Почалася бійка, дівчина втекла. А оце сумління замучило, прийшла дізнаватися, що з ним сталося. Я розповів в якій палаті він лежить, дівчина пообіцяла зайти завтра.
Здається, так і не зайшла. Чета виписали за тиждень і він почав більш-менш регулярно з’являтися у нас. Приходив завжди з якимись історіями, в які встрявав безперервно. Не міг пройти повз чогось, що вважав неправильним. Я спробував йому пояснювати, що життя така річ, що неправильного багато і все не виправиш.
- Коли поруч з цвинтарем живеш, то за всіма не наплачешся. – казав йому я прислів’я, яке завжди використовував, як журналіст. Але він мене не розумів.
- Ну як так! От іде жіночка і плаче. Ридає прямо! Як же не допомогти їй! – це він пояснює синець під оком. Побачив жінку, що плакала, підійшов допомогти, заспокоїти, почали розмовляти, а тут під’їхала велика чорна машина, з неї вискочили хлопці і побили Чета, а жінку забрали, не дивлячись на її пручання. – Я в міліцію пішов, а там не хочуть заяву приймати! А може з тою жінкою щось погане зроблять!
Вже потім стає відомо, що та жінка була коханкою одного з бізнесменів, щось там посварилися, вона пішла, він наказав її повернути, а тут Чет поруч, йому і наваляли. З жінкою все нормально, той бізнесмен купив їй машину і тим заспокоїв.
- Розумієш, Чете, не треба думати, що твоє втручання всюди необхідно. Життя так влаштовано, що все і без тебе може залагодитися. Не лізь куди не треба. – навчаю його я. Дарма, бо він так не вміє. Я аж дратуюся трохи. – Ну, от якби та собака тебе вкусила! Або ті ідіоти тебе вбили!
- А мене собаки не кусають. – він це каже з такою впевненістю, що збиває з пантелику. – Ніколи.
Більше розмов з Четом про зміну його життя я не вів. Він приходив, щось розповідав, інколи, ми брали його історії в працю, але здебільшого ні, бо марно боротися за справедливість у такому суспільстві, як наше. Це треба бути настільки ж божевільним, як він. А ми були нормальні люди. Звичайні люди.
Одного разу він прийшов, розповідав про негідників, які з пневматичних пістолетів стріляли по качках на річці. Звісно, що Чет не зміг пройти поруч, встрів, хулігани почали стріляти по ньому, кілька разів влучили. Чет тер синці і дивувався, як можна ображати качок. Не просто качок, а качку з каченятами.
- Вони ж такі маленькі! Ну як можна? – питав він у нас зі щирим подивом. Він багато чого в цьому житті не розумів. Ще побалакали, потім я сказав, що мені треба приступати до роботи, він хотів вийти, коли його почало хитати, він вперся руками о стіну, щоб встояти. Я узяв його на руку, довів до стільця.
- Що це ще з тобою?
- Та нічого. Закрутило щось. – він посміхався. Він завжди посміхався. Як я згадував, навіть коли він прийшов до нас з пробитою головою, він посміхався. Я розпитував і всі казали, що дійсно ж посміхався. Можна вважати, що то від шоку, але мені здається, що він просто не боявся смерті.
- Може води? Давай води тобі принесу!
Коли я повернувся з чашкою води, то Чета вже обступили наші коректори, літні жінки з філологічною освітою, які його дуже поважали. Щось там хвилювалися поруч, а потім одна спитала, чи давно Чет їв.
- Не пам’ятаю. – він посміхався, попив водички і пішов. Не досить впевнено, але пішов.
- Господи, він же голодний. – сказала одна з коректорок. Лєна підтвердила, що її подруга каже – Чет голодує.
- Він же сам живе. Батьки померли, сестра десь за кордоном, він сам живе у хатинці і забуває їсти готувати.
Я спочатку не повірив. А потім згадав оту Четову блідість, його кості, що випиралися зі шкіри. Він то був досить високий, десь під метр дев’яносто, але худий, як шкапа. Ота його сорочка застебнута під комірець навколо тонкої, наче в гуся, шиї. І піджак на ньому бовтався, як на пугалі.
Коректори скинулися грошима і попросили мене, наступного разу, коли Чет прийде, купити йому хліба та молока, щоб він поїв. Я б послав їх, що мені зайнятися немає чим, аніж годувати якогось бевзя, але чомусь погодився. І коли потім їв бутерброд, то мені стало трохи соромно. Щоправда ненадовго, бо апетит в мене завжди превалював над іншими почуттями.
Але коли Чет наступного разу прийшов, то я збігав в магазин, купив йому молока та хліба. Чет анітрохи не здивувався, подякував і поїв. Молоко випив майже все, а хліба не більше чверті.
- Їж ще. – сказав я йому, повторюючи інтонації власної бабусі з дитинства.
- Ні, наївся, дякую.
- Ну куди оце мені хліб дівати? – намагався я переконати його таки ще поїсти.
- А я його заберу, голубам згодую. – знайшовся Чет, завернув хліб у газету і уніс.
Якось вже влітку, ми випивали у парку з київськими знайомими. Лежали у траві в тіні великого дерева, поруч Псіл, річка не те щоб красива, але заспокійлива така. Ми випили вже по пляшці вина, попереду ще по пляшці, їли сир, балакали на різні неважливі теми, було добре.
- Привіт. – Чет побачив нас з доріжки і прибіг привітатися. Він був по пояс голий, сорочку та піджак тримав на руці. Судячи по мокрому волоссю купався.
- Привіт. Ти що, плавав?
- Ага, люблю плавати. – він посміхався, а я здивувався тому, наскільки він худий. Ребра стирчать, груди впалі. В мене є чотиритомник Гашека і я відразу згадав одну з ілюстрацій до Швейка, в якій єврей продавав у полкову кухню стару корову. Так от Чет був такий саме худий, як та корова.
- Сідай, вип’єш, поїси. – запросив я.
- Ні, дякую. – Чет жодного разу не випивав з нами. Казав, що зовсім не п’є, бо як вип’є, то миттю засинає, а потім йому робиться погано.
Він пішов. Київські гості поцікавилися, що за фрукт і що нюхає.
- Нюхає? – здивувався я.
- А ти його очі бачив? – спитав гість з Києва, досвідчений у столичному житті. – Такі щасливі очі бувають тільки коли доріжку потягнеш ніздрею.
- Та не, здається його і так пре, як казали в одному хорошому фільмі. – пожартував я.
- А ще він вени собі різав. – сказала київська гостя. – На обох руках. Шрами характерні.
Потім я придивився і дійсно, шрами були.
- Звідки це, Чете? – спитав, коли він якось прийшов в редакцію.
- Та, дурний був.
- То це ти сам?
- Ага.
- Хотів померти?
- Хотів. – він посміхається. Взагалі то людина не може довго посміхатися. Для справжньої посмішки потрібен настрій, який довго не тримається. Коли настрій проходить, то посмішка може залишатися, як напруження відповідних м’язів, але таку посмішку відразу видно. То і не посмішка зовсім. Маска. Але ось у Чета посмішка, справжня посмішка, могла бути на обличчі годинами.
- Розкажи, якщо можеш. Цікаво просто. – питаю я. Як письменник, я повинен цікавитися людьми, розпитувати їх, щоб краще зрозуміти і те розуміння використовувати в літературі. Але насправді, люди мені не дуже цікаві. Я відлюдник та егоїст, якому комфортніше з вигадками, аніж з живими людьми. Та інколи я себе переламую і намагаюся вилізти зі шкарлупи, дізнатися щось про світ навколо.
- Так а що розповідати? Мені здавалося, що я закохався. Дівчина була. Красива така. Добра. Та злі і не можуть бути красивими. Я хотів бути з нею. А вона – ні. Мені було дуже важко. Ну, якось зовсім важко, жити не хотілося, я вени собі і порізав.
- І як вижив?
- Контролер прийшов, з обленерго. У мене заборгованість була і вона прийшла останній раз попередити. Постукала у двері, вони відчинені, зайшла в середину, а там я. Вона колишня медсестра була, то замотала мені вени, викликала швидку. Мене і врятували.
- Ти радий?
- Так. Жити – добре. – він посміхається. Оця його посмішка дратує. І спокій його дратує. Він нікуди не поспішає і нічого не чекає, просто живе. А в мене завжди головна подія життя ще попереду. Якісь амбіції, цілі, мрії. Я переконую себе, що так жити правильно, що без цього втрачається сенс життя.
- А та дівчина, вона знала, що сталося?
- Ні.
- Ти не сказав?
- Вона уїхала. В Німеччину, вчитися. І досі там.
- Ти її кохаєш досі?
- Я її не кохав.
- Не кохав?
- Ні.
- А чого вени різав?
- Бо мені здавалося, що кохав.
- Здавалося?
- Так. А насправді не кохав. Якби кохав, то і вона б мене кохала. Не буває так, що ти - кохаєш, а тебе – ні. Якщо по-справжньому кохаєш, то і тебе кохають. – він киває головою, він впевнений, що так само і є. Одна з рис божевільних, їх впевненість. Нормальна людина завжди сумнівається. Так мені здається.
- А тепер ти кохаєш когось?
- Ні.
- Боїшся?
- Ні. Не зустрів ще.
- А думаєш, що зустрінеш?
- Сподіваюся. – він все посміхається. Скільки ж можна посміхатися!
- А в тебе є її фотографія, щоб подивитися? – мені цікаво, які дівчата йому подобаються.
- Є, тільки ось тут. – він стукає себе по голові. І знов таки посміхається.
Якось Чет пропав. Тиждень, два, три, місяць, все немає його і немає. І в місті його не бачили. Так інколи поговоримо, де ж пропав наш Дон Кіхот, як ми його жартома звали. Чи не встряв у чергову історію? А може поперся у Німеччину за своєю любою? Хоча ні, в нього ж ані копійки, а закордонний паспорт грошей коштує, та й на квитки треба. З іншого боку він такий жевжик, що міг і пішки піти і без паспорту. Ну так побалакаємо і все. Не йти ж його шукати. Він людина вільна, як хоче, так і живе.
Коли Лєна пішла робити матеріал про притулок для бездомних, бомжів у совковій термінології. Вже сфотографувала все, коли побачила в одній з кімнат Чета.
- А ти що тут робиш?
- Живу.
- Чого це?
- Не знаю. – він був якийсь розгублений, але все посміхався.
Лєну тут же спробували увести звідти, але вона дівчина бойова, почала розбиратися, погрожувала написати скандальну статтю і в результаті з притулку вийшла разом з Четом.
- Йду з ним, дивлюся, а він відвертається, наче соромиться чого. Дивно думаю, ніколи так з ним не було. – розповідає Лєнка. – А потім виявилося, що він соромиться, що брудний. Він два місяці в притулку прожив і жодного разу не мився. А їх же на роботи ганяли.
Ну це відома історія, що менти торгували бомжами. Потрібні тобі дешеві некваліфіковані робітники, там цеглу розвантажити чи сміття прибрати, приїзди, плати ментам, купуй самий простий харч бомжам і будуть тобі працювати. Як ото раби.
- Я дивлюся, що він дивний якийсь, спитала, чого нервує. А він же брехати не вміє і каже, що давно не мився і соромно йому. Кажу, щоб додому пішов помитися. А він каже, що там тепер інші люди живуть.
- Які ще люди? – дивуюся я.
- Так в тому ж і прикол! Якісь мудрагелі хату у Чета забрали, а його в притулок спровадили! – аж кричить Лєнка.
З’ясовується, що дійсно майже кримінальна історія. Хтось вподобав Четову хатку. Сама то хатка старенька і доброго слова не варта, але під хаткою ділянка. Сім соток землі, хоч і не центр, але й не окраїна. Кожна сотка по тодішнім, ще докризовим цінам коштувала від трьох до п’яти тисяч доларів. То мудрагелі прийшли до Чета з якимись документами і сказали, що тепер вони господарі хати. А коли він запитав, де ж йому жити, то відвели до притулку, далі хабар ментам, щоб вони Чета і прийняли. Мудрагелі збиралися швиденько ділянку продати, взяти гроші і зробити ноги. Але щось там у них загальмувалося в управлінні земельних ресурсів, та й не чекали, мабуть, що Чета випустять. Не просто випустять, а ще й прокуратура справу карну відкриє по шахрайству. Мудрагелів навіть заарештували і був суд, який присудив до умовного строку. Лєна казала, що занесли суддям грошей, ось і кара така легка. Ну, хоч не встигли хату у Чета забрати, не залишили його без даху над головою. Ми ж потім його вчили, щоб не вірив незнайомим, щоб як якісь питання, то дзвонив в редакцію, а ми вже розберемося. Чет тільки головою кивав, не міг зрозуміти, як оце так можна людину дурити.
- Случай, Чете, ти простий, як три копійки! Як ти в школі працював, чому дітей вчив?
- Нормально працював. Вчив чесними бути, порядними.
- От того тебе і вигнали, щоб не вчив дітей зайвому!
Чет у школі викладав математику. Він і до людей відносився, як до цифр. Що ось трійка, вона завжди трійка. Якщо людина каже, що вона господар хати, то вона і господар. Як може інакше бути?
- Чете, люди брешуть, люди не такі прості, як цифри! – намагався я навчити Чета, але марно. Він тільки розгублено посміхався, бо не міг ото второпати, як це може бути.
Лєна, яка ходила до нього додому, щоб поспілкуватися з мудрагелями, казала, що Чет живе гірше за старця. Електрика відрізана, газ теж, топить пічкою, на ній же і їжу варить, але більше чає п’є. Спить на дерев’яних нарах, вкривається одним кожухом. При цьому, він завжди був чистий, підстрижений і поголений. Прав собі сам, голився теж, а стригла його якась дівчина, якій він чимось допоміг. Ну, він же багатьом чимось допоміг, бо ніколи не проходив байдуже, завжди ліз, куди не треба. Мені здавалося, що він ось так і загине, полізе дитину захищати, собачку чи жінку якусь і вб’ють його. Смішного і недоречного, як з шукшинських оповідань героя. Створеного не для цього життя. Він був, як вимираючий вид, як останній з могікан, якась помилка, яка неминуче буде виправлена залізним ходом історії.
Ну, це я так думав, коли випивав. Бо ж Чет давав приклад якогось іншого життя. Життя не для себе. Можна було б сказати, що він божевільний та й годі і багато хто так і казав, навіть я так казав частенько. Хоч розумів, що не все так просто. Що не дарма його не кусають собаки і люблять люди. Навіть он такий егоїстичний чурбак, як я, бігає в магазин, щоб купити йому молоко…
Якось ми покликали Чета допомогти перевезти меблі. Один наш товариш купив квартиру і переїздив. Ми зібралися в редакції, а тут Чет. Радо погодився допомогти. І дуже допоміг, бо був жилавий і витривалий. Поки всі хекали після підйому на сьомий поверх (ліфт не працював, то доводилося бігати сходами), він носився з пакунками. Потім пішов з господарем в магазин. Але господар повернувся один.
- А де Чет?
- Сказав, що закохався і утік. – сміється господар.
- Як? Що?
Виявляється, що вже вийшли з магазину, коли Чет побачив через дорогу якусь дівчину.
- Така худенька, білявка, у джинсах і футболці. Симпатична така.
Чет коли її побачив, то сказав, що от його кохання, віддав пакунок з випивкою та їжею і побіг через дорогу.
- Його ледь машина не збила! І не дивився навколо, тільки на неї!
- Що, от так просто узяв і побіг?
- Ага.
- А що дівчина?
- Та не знаю. Вона за ріг зайшла і Чет слідом.
- Ну, давайте вип’ємо, щоб йому пощастило.
Ми добре тоді посиділи, ще тричі ходили в магазин, козоводили до ранку. Ну і якось про Чета забули. А через три дні Лєна розповідає, що бачили його зі своєю колишньою одногрупницею по університету.
- Її Міра звати, Б’янко. Ледь не під ручку йшли!
Далі їх ще бачать кілька разів і бачать якось так, що не зрозуміло, чи вийшло у них щось, чи просто Чет ходить з нею. Потім стає відомо, що та Міра їде до Києва. Ну, тоді багато людей їхали до Києва, бо там же більш-менш європейські зарплати, більше можливостей і життя веселе.
Чет з’явився в редакції десь через місяць. Прийшов з історією про те, як бродячих собак стріляють отрутою, причому вони вмирають не відразу, а у страшних муках, десь півгодини не менше.
- Скавчать, лапами стукають, гризуть грати! Хіба так можна? – Чет розповідає, що ходив на прийом до директора підприємства, яке займається відловом собак, але звідти його вигнали, навіть не схотівши слухати. – Це ж знущання! Кому вони заважають, ті собачки? – переймається Чет. Ми обіцяємо написати про те і, по можливості, посприяти припиненню цієї порочної практики. Чет трохи заспокоюється, виходимо з ним на вулицю. Я покурити, він просто за компанію.
- Кажуть, ти закохався? – питаю у Чета.
- Ага. – він посміхається так, наче виграв у лото мільйон.
- І як?
- Чудово. – він посміхається, а я все придивляюся, намагаюся вловити фальш. Але щиро каже.
- То скоро весілля? – іду у ва-банк.
- Весілля? Не знаю.
- А що, вона у Київ не поїхала?
- Поїхала.
- А ти?
- Я її чекатиму.
- Вона обіцяла повернутися?
- Ні.
- Тоді що ти чекатимеш?
- Її.
- Але вона ж може не повернутися.
- Як? Я ж кохаю її. По-справжньому.
- А якщо помиляєшся?
- Ні, це точно. – він посміхається, як найщасливіша людина в світі. Не розумію, як так можна. Точніше розумію. Він же божевільний і він помічає лише те, що хоче помічати. А ось той простий факт, що молода, красива дівчина поїхала до Києва зовсім не для того, щоб повернутися до божевільного невдахи, він не бачить в упор. Хотів сказати йому про це, але втримався. Навіщо? Він вірить у своє кохання і нехай буде так.
Ще трохи балакаємо, я пропоную Чету печиво, але він відмовляється. Уходить. Я дивлюся на її фотографії. Знайшов сторінку в «Однокласніках». Мені його жаль. Бо вона модельної зовнішності, ось сидить у «Лексусі», ось цілується з кимось на набережній, ось уже керує маленькою червоною «Маздою». Вона швиденько будує своє життя, ця Міра і на Чета їй начхати. Це факт. Дивлюся на неї, вона мені подобається. Ефектна дівчина. Оця її цибатість, ніс трохи з горбинкою, щось від птахи, від папужки в обличчі. У Чета губа не дурна, тільки не на його зуби цей горішок.
Наступного тижня ми пишемо про Чета статтю. Він йшов по місту, побачив дядю, який лежав на газоні. Ну, напився і відпочиває, але Чет присів біля нього, побачив судоми, витяг на дорогу, там як раз їхала швидка, виявилося, що у дяді серцевий напад. Завдяки завчасно наданій допомозі дядю відволали. Він виявився ветеран, колись великий керівник, його діти прийшли Чета дякувати, попросили написати статтю. Чого б і ні, ми радо писали про історії з добрим закінченням. Сфотографували його. У все тому ж піджаку. В нього був один піджак, вже ношений-переношений, який він підшивав і носив круглий рік. Навіть взимку. Бо він же і взимку ходив так само, як і влітку. Сорочка, піджак. У морози, коли було градусів за двадцять нижче нуля, на нього всі оглядалися, як він спокійно чимчикував у рваних кросівках, штанях з наведеними стрілками, клітчатій сорочці і піджаку. Навіть шарф не носив. І казав, що не холодно. Ми вже йому пропонували віддати кожух, який хтось приніс в редакцію. Але Чет відмовився, так і ходив.
Якось ми випивали, коли зайшла розмова про те, наскільки спроможний Чет, як чоловік. Почалося, здається з того, що його бачили знову з Мірою, яка приїздила в Суми на кілька днів. Просто йшли вулицею, навіть не під ручку, здається, що Міра була не дуже рада його бачити. Всім було зрозуміло, що дівуля поїхала в Київ, щоб спопашити там собі жениха при грошах, а Чет же був смішний зі своїми статками старця. Ну, а потім заговорили, чи є у Чета ще щось, що може привабити жінку. Думки розділилися. Частина вважала, що Чет імпотент і жінками цікавиться виключно в романтичному сенсі. Інші казали, що він дієздатний, тому ото і закохується. Хтось згадав, що бачив його на річці і судячи з того, що пнулося з плавок, як чоловік Чет принаймні комплектний. Хтось з дівчат зауважив, що ось такі високі та худі, як хорти, дуже витривалі у коханні. Лєна розповіла чутки, що наче у Чета навіть була коханка, але коли схотіла заохотити його до сімейного життя, то він втік. Тобто просто злякався відповідальності, а як чоловік – нормальний.
Бозна, чому нам це цікаво було, ну випили, ось і патякали. Коли наступного дня Чет прийшов. Я його тільки побачив, як відчув, що щось не те. Потім зрозумів, що він не посміхається. Якийсь нервовий, напружений. Прийшов і мнеться.
- Що трапилося? – питаю.
- Вона зникла. - в нього і голос змінився.
- Хто вона?
- Міра.
- Поїхала до Києва?
- Ні, зникла. – він дивився на мене дивним поглядом. Мабуть що так на нього дивилася та скалічена собака, з якою він з’явився на порозі редакції вперше.
- Як зникла?
- Не знаю. Я її посадив на маршрутку. Потім подзвонив, а вона не відповідає. З ранку побіг до неї, а мама її в сльозах.
Я не знав куди діватися від його погляду. Як та собака чекала, що от він зараз візьме, наложить руки і зцілить її, так і Чет сподівався, що ось зараз я виведу Міру з руку з сусідньої кімнати. Але див у житті не буває. Принаймні я не бачив.
- Що з нею? – здається, вперше я помічаю у нього на очах сльози. І він дрібно тремтить. Була осінь, дуже теплий жовтень, з чого там тремтіти? - Та не хвилюйся ти так. – я знаю, що головне не панікувати. Не думати лише про погане, не будувати трагедій. Що трапилося? Доросла дівчина не прийшла додому. Ну, може зустріла знайомих. Випила, туди-сюди, забула подзвонити мамі. Або поїхала кудись за місто, де немає мобільного зв’язку, нарешті телефон міг розрядитися. – У неї ж тут були друзі, знайомі, десь зависла з ними і все.
- Я відчуваю, що трапилося щось погане. – він стукає там, де серце. – Відчуваю. Владюшо, допоможи!
Але як я йому допоможу? Звісно, обіцяю, що зроблю все можливе, раджу заспокоїтися і почекати. Пропоную чаю, та Чет відмовляється і уходить. Точніше убігає. Знаєте, він так смішно бігає. У тому своєму костюмі, високий, незграбний. Схожий на персонажу з гумористичного шоу.
