«У мені не вистачає нот, бракує кольорів. Я незбагненно рада жити. Просто жити. Носити воду, прати, мити. Але я не ношу воду, не перу і не прасую. Ношу одну одіж уже понад століття. Вбрана в вихідне, але замурзане, подерте, але святкове. Стою і виглядаю його, господаря. Чекаю, що ось з дня на день він прийде, вклониться низько і я його прийму, обніму і обігрію, бо любові в мені повнісінько, аж вихлюпує. Господар познімає наліт часу, обдивиться, обживеться. Я перетерплю всі його нововведення, підкорюся його порядкам і законам, розправлю плечі, підведу брови, намалюю синім, світло-синім, чи насиченим, та байдуже яким синім кольором очі і простягну руки широко-широко. А він привезе потім свою господиню, вона запорядкує, вбере мене в яскраве і нове, і до кожного свята перемінить одіж. І віддячу я їм і їхнім діткам теплом і затишком, спокоєм і мудрістю. Колисатиму дітей, поззиваю до себе всіх няньок довколишніх забавляти малечу, а як підростуть, то позву всю вулицю, нехай тут коло мене гуртом щебечуть, бешкетують, стомилась я за гаміром. Але господар може сам прийти, чи господиня сама, то я їх догляну. Мені нічого не треба, стояла якось сто літ, то й ще постою, аби лиш господар оселився, аби лишень вибрав мене з-поміж тисячі таких одинок і самотніх.
Вицвіли очі, стомилися плечі вирівнюватися, от і ціпок уже підперізує мене. Позаду стара вишня підтримує, їй теж вже, не мало не багато, а півсотні буде. А було ж мале, з кісточки виросла, стала позаду мене, щоб від вітрів я її оберігала, а от на старості вона мене підтримує.»
Вітер все волосся куйовдить вицвіле, помарніле. На чолі дощі і сніги повимивали залишки колишньої краси.
«Чекаю весни, так з нетерпінням щороку чекаю весни: коли вже ті птахи поприлітають. Колись боляче було дивитися і відчувати на собі гнізда пташині, тріскіт їхньої дітвори дратував, все відганяла їх не підпускала близько. Йшли роки і звикла, сумую до весни, а потім натішитися не можу від того, що от воно в мені життя зароджується в любові і в любові потім зростає.
Ворони буває кружляють і щось про смерть розказують. Я би тих чорних брехух повиганяла від усіх подалі. Немає смерті. От я сто років живу, а смерті не бачила, лиш бачу як щороку все відроджується. Отож вони каркають, а я собі своє знаю: ніщо не закінчується, ніщо не зникає в нікуди, у всьому свій порядок.
Коли ревуть літні буревії серце стискається. Молю всевишнього аби відводив від мене лихо. Так і стається, проходить все, на небі світить сонце.
Може цього дня прийде до мене господар, відкриє хвіртку, низько вклониться, зайде в сіни, переступить поріг і перехреститься перед образами. А я для нього хліб приховала в печі, сіль на столі в солянці.»
Сонце ховається за горами, ніч іде, місяць володарює. Вона завтра вдивлятиметься вдаль, виглядатиме: де ж він її господар.
***
- Важко, з кожним днем все важче чекати покинутій хаті свого хазяїна.
- Але чекає. Ніч відпочине. А вдень знову нівроку. Гордовита і пишна з блиском в очах , нестаріюча й нев’януча.
- Бабця каже, що вона такою була вже і при бабцевій бабусі.
- То скільки ж їй років.
- Ніхто не знає.
- Ба знає, дуб отой народився разом із нею. Його і посадили поруч, щоб з ліку не збиватися.
- Ох лишенько, то вона столітня, а як чепуриться – як молодичка.
- Їсти хочу.
- І я, полетіли – і дві ластівки здійнялися в небо, спустилися низько над землею, мурашву ловили.
Ніч прийшла не вчасно, громовиця принесла блискаву. І та одна єдина розрядилася крізь хату…
Ранок був чистий і тихий. Приїхала автівка. З неї вибігли двойко діток. Один поперед одного траву рученятами розгортають, крізь зарослі йдуть , минаючи криницю.
- А де ж хата? Мамі, тата, нема будиноська. Де? – вигукували діти навперебій.
- Оце так дива, - перехрестився господар.
Старезне дерево тліло. Хата розправила неіснуючі плечі: господар приїхав. Вона вірила, знала, що так і буде: «Господарю, хліб у печі!»
