Вечір був як завжди і нічого цікавого не обіцяв. Вітер як і кожного вечора грався з поліетиленовими пакетиками, яких повно після буднього дня на вулицях великого міста. Все як завжди.
Аби не відходити від своїх звичок, Вітер, до схочу награвшись пакетом та папірцями, вирішив поганяти над дахами багатоповерхівок, що виростали, мов гриби після дощу, у колись старовинному місті.
От вже кілька тижнів поспіль він помічав дивний силует на одному з дахів, але ніяк не наважувався підлетіти ближче та роздивитись гарненько. Тоді, коли він помітив когось на даху, він не звернув на це уваги: хто його знає, може, то тінь від місяця падає на антени, або, скажімо, молодь видерлась на дах помилуватись зоряним небом. Але людина на даху кожного вечора з’являлась знову і знову.
Тож в той нічим не відмінний від інших днів вечір, Вітер вирішив таки поближче роздивитись силует.
Незнайомець на даху був чоловіком у чорному довгому плащі, зі шкіряною сумкою через плече та в капелюсі з занадто довгими полами. Настільки довгими, що обличчя людини не можливо було роздивитись.
Вітер, будучи по своїй природі не надто терплячим та обережним, різко підлетів до краю, від чого чоловік мимоволі відсахнувся від нього.
- Ем… Доброго вечора!
Незнайомець ніяк не відповів, лиш підняв на нього бездонні сині очі.
- Я тут літав собі, літав, аж бачу – на даху хтось сидить. Дай, думаю, підлечу, привітаюсь, може, поговорю хоч з кимсь…
Вітер вичікуючи дивився на незнайомця, а той лиш неспішно дістав з кишені пальта люльку та повільно запихтів чудернацьким синім димом.
- Певно, ти мене тут вже давно помітив, чи не так? Я не один вечір тут проводжу і чув як ти літаєш над дахами…
Вітер зачаровано дивився на синій дим та нишком намагався розгледіти незнайомця. Тоді, на висоті, він не помітив, що на колінах чоловіка спала чорна кішка. Її хутро виблискувало у променях нічних світил сріблястим переливом.
- Я – Митець. А це моя супутниця Зірка. – кішка, тільки-но почувши своє ім’я, одразу підняла голову та подивилась спочатку на чоловіка, потім на Вітра.
- Супутниця? Тобто як супутниця життя? – здивовано спитав Вітер.
- Хм... Можна сказати і так… - відповів Митець, випускаючи синій дим.
Вітер не зовсім розумів як кішка, просто чорна кішка може бути супутницею життя людини.
Незнайомець, немов почувши думки Вітру, задер голову, подивився у нічне небо:
- Так, саме супутниця…
Митець замовк, а Вітер чекав продовження монологу:
- Митець не може йти по життю ще з кимсь, такою ж, як і він, істотою. Я не можу бути усе життя з людиною: вона або мене занадто добре розуміє, і в кінці-кінців ми стаємо не цікаві одна одному, або врешті-решт зненавидить за мою здатність творити щось своє, інше, бачити красу в тому, що для неї є потворним…
Незнайомець опустив голову та знову закурив люльку… Чорна кішка, остаточно прокинувшись від свого недовгого сну, встала, потяглась та почала вмиватися.
- Знаєш, той, хто щось створює своє, просто приречений на самотність. Друзі, аби не образити, бездарний витвір вихваляють так, що вуха хочеться залити воском; заздрісники ж справжній шедевр розцінюють як виклик суспільству, стирають його в порошок, наче сухе листя восени…
Вітер все спостерігав за Митцем, але його обличчя не видавало ніяких емоція, лише сині бездонні очі стали темнішими, наче зоряна ніч влила в них частинку своєї темряви.
- Зірка – вона теж митець. Вона створює затишок. А це, повір мені, дорого коштує у людському житті. Як гадаєш, чому старі одинокі люди як правило заводять кішок? Просто саме ці тварини покликані заповнювати порожнечу в середині, лікувати змучені душі людей, які самі ж понівечили себе… Кожен з нас в кінці-кінців буде тим, на що заслуговує…
Митець знову замовк і тихо випускав синій дим, а Вітер сидів поруч і роздумував над тим, що сказав незнайомець.
Зірка раптом встала, зістрибнула з колін Митця та пішла собі. На протилежному краю даху вона зупинилась, подивилась великими очима спочатку на Вітра, а потім на Митця.
- Іду, Зірко, вже іду. – сказав Митець, не повертаючись до кішки. – Скоро ранок і мені вже час. Прощавай, Вітре. Може, колись ще зустрінемось…
Вітер мовчи кивнув та продовжив роздумувати над своїм, роздивляючись вранішнє місто.
- Митцю, а що, коли… - Вітер обернувся, але на даху не було вже не кішки, ні незнайомця.
