Ліхтарик Світлячок виявився цікавим співрозмовником. Він говорив багато і про все. Слова його лилися щедро та супроводжувались усмішками та сміхом.
- Знаєте, друзі, а мені так набридло стояти на одному місці. Якась одноманітність, буденність. Я ж бо завжди мріяв про подорожі, але боявся піти кудись сам. Бо в місті вночі всілякі бешкетники зустрічаються, можуть і нашкодити. Пам’ятаю, якось взимку хтось хотів поцілити мені в голову кулькою зі снігу, а я візьми і відхилився! Ось такий я молодець!
Дмитрик одразу згадав, як взимку знайомий йому хлопчик Петрусь розповідав про те, як він цілий день кидав по ліхтарю, але ніяк не міг попасти. І йому здалось, що ліхтарик сміявся і жартував. Дмитрик тоді словам Петруся не повірив, а виявляється він мав рацію.
- Але взагалі то, не дуже добре, що може таке от статись із звичайним ліхтариком. Хто ж буде освітлювати вулиці, якщо не ми? А колись, пам’ятаю, вдень стою собі, сплю (вдень ми завжди спимо, а вночі працюємо), відчуваю - хтось дряпається по моєму стовбуру – дивлюсь якесь Руде Кошеня. Лізе. А пазурі у нього гострі. Мені лоскотною. Я як засміюсь, як застрибаю. Напевно здивувалося Руде Кошеня! Зістрибнуло вниз, на землю, витріщилося на мене, а я і ще й кажу:
-Друже, хіба ж можна з такими кігтями лазити по Світлячку!
- А Кошеня? - поцікавився котик Мурко.
- А що Кошеня, воно ж не чекало моєї промови. Втекло. Більше я його не бачив.
- А скільки нам ще йти? –цікавилась Марійка.
- Ну...- замислився ліхтарик Світлячок.
- Втомилась? – не втримався Дмитрик.
- Ні.
- Бачу, що втомилась.
- Ні-чо-го я не вто-ми – лась. Хіба, тільки від тебе.
- Я ж кажу - втомилась.
Котик Мурко і песик Сірко мовчки дивились на Дмитрика і Марійку.
- Вони завжди так, - прошепотів котик Мурко.
- Ага, – підтвердив песик Сірко. – Тому, що Дмитрика треба слухатись.
- Слухатись треба, - погодився котик Мурко, - але Марійку.
- Дмитрика.
- Марійку.
- Ні, Дмитрика.
- Ні, Марійку.
- Еге, - здивувався ліхтарик Світлячок, - так у вас тут підібралась весела компанія. Дружня, можна сказати.
Всі замовкли. Ліхтарик похитав головою.
- Знаєте друзі, ми так нікого не знайдемо, ви ж хочете дістатись до хруща Жужи?
- Звісно, хочемо!
- Тоді давайте не будемо сваритись, а краще – миритись!
- Тихіше! – підняв вухо песик Сірко. – Ви чуєте?
- Ні! Нічого...
- Та краще слухайте! – підняв і друге вухо песик Сірко.
Котик Мурко теж захвилювався, забігав перед друзями. Туди-сюди. Туди-сюди. Хто ж це привернув увагу наших друзів?
- Мамо, я боюся... – прошепотіла Марійка.
Мандрівники зібрались навколо ліхтарика Світлячка.
- Чую, це Котики! – нарешті промовив песик Сірко.
І дійсно гучний спів котиків прорізав нічну тишу і розпався на клаптики із окремих звуків. Здавалось всі Котики міста зібрались навколо наших мандрівників. На мить ними з’явився невеличкий загін Котиків. Один з них, той, що стояв попереду інших, здоровенний розпатланий кіт із довгими вусами, які стирчали у різні боки, сердито дивився на ліхтарика Світлячка.
- Так-так. Хто це в нас тут?
- Перепрошую, - почав промову Дмитрик, але не встиг її закінчити, бо до нього підскочив маленький Рудий Котик і почав верещати:
- Тихо-тихо. Всім мовчати, коли говорить пан Коцький!
- Пан Коцький! – пробурмотіла Марійка, - щось знайоме.
- Саме так, пан Коцький! – продовжував стрибати перед друзями Рудий Котик.
Ліхтарик Світлячок нахилився мало не до самої землі і зазирнув Рудому котику в обличчя.
- Ба, та я ж бачив цього Рудого розбишаку.
- Пан Коцький, пан Коцький, - занявчав Рудий Котик, - це той нахаба, про якого я розповідав, а ви мені не вірили...
Раптом песик Сірко не втримався і, як гавкне на вухо Рудому Котику! Мовляв, геть звідси! Ну тут вже почалось... Всі Котики наїжачились, заспівали свою нічну пісню.
- Все, досить! – обірвав співи пан Коцький.
Він підійшов до мандрівників, огледів їх і наказав:
- Заарештувати! Всіх, окрім ось цього, - тицьнув він лапою на Мурка. - Ну, що друже... можеш приєднатись до компанії Сірих Котиків. Чи то як?
Задумався котик Мурко, вуса його затремтіли, очі закліпали.
- Які можуть бути сумніви, - промовив пан Коцький, - подивись на нас, вільних братів вулиць нашого міста, що може бути кращим за наше життя?
Озирнувся навсібіч котик Мурко, уважно розгледів Сірих Котиків, що зібрались навколо гурту подорожуючих.
Потім котик Мурко злякано подивився спочатку на пана Коцького, потім на своїх друзів, і раптом неочікувано промовив:
- Дякую, пане Коцький.
Він вийшов уперед, підняв голову і побіг вперед, туди, де знаходились інші Сірі Котики.
- А вас, за те що порушили кордон, який окреслює володіння Сірих Котиків, буде покарано, - грізно звернувся пан Коцький до інших мандрівників.
- Може влаштуємо бійку? – тихенько запропонував Дмитрик. – Будемо тримати оборону?
- Може краще непомітно втекти? – прошепотіла Марійка.
- А давайте заховаємось, – весело промовив ліхтарик Світлячок.
Звісно, ховатись було ніде. Тому на жарт ліхтарика друзі не відгукнутися.
- Заарештувати! – грізно занявчав пан Коцький. – Кинути до в’язниці і поставити посилену варту, хоча ні, спочатку товариський суд. А ось за цим, напевно ворожим шпигуном, слід особливо пильнувати.
Пан Коцький при цих словах уважно дивився на песика Сірка.
Песик Сірко у відповідь на слова пана Коцького лише похмуро всміхнувся.
Мандрівники тільки і встигли подивитись один на одного. Ото пригода!
Розділ 8
Пан Коцький та Котяча Республіка
- Здайте зброю! – суворо звернувся до мандрівників один із Сірих Котиків, який підійшов до них одразу після слів пана Коцького.
- Яку ще зброю? – здивувався ліхтарик Світлячок, - немає у нас ніякої зброї.
- Немає, - підтвердила Марійка. – Нам зброя взагалі не подобається, краще ляльки.
Марійка себе зовсім опанувала і весело дивилася на незнайомця.
- Ні, не ляльки, - заперечив Дмитрик.
- От бачите, значить є зброя.
- Немає, – здвинув плечима Дмитрик.
- Не можу вас я зрозуміти, - зітхнув Котик. –Ну, хоча б за мною йдіть.
- Куди?
- Ну, до майдану перед в’язницею. Там буде наш товариський суд.
-А я думаю, що нам не треба нікуди йти, - запропонував ліхтарик Світлячок, - бо ми шукаємо хруща Жужу, а не в’язницю.
- Правильно, – нарешті висловився песик Сірко, який після слів пана Коцького замовк.
- Як?! Ви відмовляєтесь?! – здивувався їхній співрозмовник. Він навіть знітився, вусики його затремтіли, здавалось іще мить і він заплаче, - знаєте, так не можна, ви ж у нас у гостях ніби...
- Дійсно, як у гостях! – пожартував ліхтарик Світлячок. – Краще й не буває!
- Ви не ображайтесь, такі вже в нас звичаї! – розвів лапами Котик. – Дозвольте представитись, кіт Кігтик, капітан загону Сірих Котиків. Відповідальний за ваше здоров’я та безпеку.
Друзі теж представились.
- Отак би з початку, - пробурмотів Дмитрик. – А то – здайте зброю, здайте зброю.
- Ну то як, підете за мною?
- Гаразд, - прийняв рішення Дмитрик, - підемо.
- То й добре. – зрадів кіт Кігтик.
Вони пішли по вулиці. Попереду кіт Кігтик, за ним ліхтарик Світлячок, Дмитрик, Марійка, а позаду всіх плентався, ледь пересуваючи лапи, песик Сірко. Дуже вже йому не хотілося йти в «гості» до Сірих Котиків. Та що поробиш?
Кіт Кігтик не поспішав і весь час озирався на мандрівників. Ще й постійно розповідав про себе та про своїх Сірих Котиків.
- Знаєте, ми ж не завжди жили на вулиці. Я, наприклад, раніше мешкав у гарнесенькому будиночку на вулиці Квітковій разом із Михайлом Михайловичем, ото життя було! Вранці бувало свіженького молочка мені Михайлович наливав, а в обід ще й рибки перепадало, бо він рибалка був гарний. Навіть мене брав порибалити.
- А що сталось потім? – поцікавилась Марійка.
- Потім Михайловича забрали до себе жити діти, адже він був вже старенький, хворів дуже останнім часом.
- І тебе не взяли з собою?
- Чому не взяли? Взяли. Та я того, не захотів у них жити. Раніше ж як, блукаєш де хочеш, і вдень, і вночі. І риби було завжди багацько. Друзів в мене було цілий гурт. А у квартирі стало зовсім кепсько. Там мене за хвоста постійно тягав маленький Миколка, а його мама чепурненька Олена Ігнатівна кормила лише консервами, а вони хоча й смачні, але на шлунок не зовсім гарно діють. Отож, я не витримав, кажу «Михайловичу, піду я на волю!». Він звичайно засумував, та що робити, коли і йому у тій квартирі було не зовсім зручно, теж друзів мало. А риби взагалі не було. Пішов і ось - зустрів гарну компанію на чолі із славнозвісним паном Коцьким. Він створив Котячу Республіку, в якій кожен Котик може почувати себе вільно. Ви не дивіться, що він такий суворий, треба ж якось порядок тримати. В нас все гарно. Хіба що Компанія Кудлатих Песиків дошкуляє.
- Компанія Кудлатих Песиків? – здивувалась Марійка. - Ніколи не чула.
- І я не чув... – тихенько промовив песик Сірко.
- Егеж. Оцей ваш..
- Сірко?
- Так, Сірко. Дуже вже схожий на Кудлатого Песика.
- Я на себе схожий, – пробурмотів песик Сірко.
- А це ми перевіримо. Ну ось, онде наша громада, біля величезного старого дуба, вже чекає на нас.
Друзі уважно подивились вперед. Там перед деревом зібралась численна компанія Сірих Котиків, вони розміщувались навколо стільця, на якому сидів, закинувши лапу за лапу, пан Коцький. Поблизу нього метушився маленький Рудий Котик. Всі інші нетерпляче визирали, сподіваючись побачити мандрівників.
- Слухайте, щось мені розхотілося йти, - промовив ліхтарик Світлячок. Від хвилювання він навіть почав блимати.
- А мені з самого початку особливо не хотілося, - пробурчав песик Сірко.
- Боюся, у вас вибору немає, – суворо промовив кіт Кігтик, - котяча громада зібралася!
Нарешті, друзі підійшли до могутнього дуба.
- Мандрівників, які підозрюються у шпигунстві, доставлено! – відрапортував кіт Кігтик.
- Дякую, кіт Кігтик, за службу.
- Радий служити Котячій Республіці! Мушу також доповісти, що незнайомці поводилися чемно, втікати не збиралися.
- Добре. Запрошуємо до слова кота Сіряка.
- Шановна громада! – почав промову величезний кіт у капелюсі. – Сьогодні, в цю чарівну ніч, прикордонним загоном наших Сірих Котиків було затримано шпигунів. Оскільки серед них був один Песик, дуже схожий на Кудлатого Песика, тож ми висуваємо припущення, що це шпигуни.
- Шпигуни! Шпигуни! – загомоніли котики.
- Нічого не розумію, - прошепотів Дмитрик. – Хіба ж ми схожі на шпигунів?
- Я – ні! – одразу відповів Сірко.
- І я. – підтвердив ліхтарик Світлячок.
-І я ніякий не шпигун, - надула щоки Марійка.
- Хто ж тебе знає, може і шпигун. – припустив Дмитрик.
Ось так братик і сестричка знову почали сваритися. Ліхтарик Світлячок мовчки слухав їхню розмову і, нарешті, промовив:
- Послухайте, а чому це ви сваритеся? Навпаки, треба дружити, адже дружба допомагає тоді, коли скрутно, от скажімо ми із хрущем Жужею ніколи не сварилися, ото коли його знайдемо його...
Але ліхтарик Світлячок не встиг розповісти, що станеться, коли він зустріне свого друга, бо кіт Сіряк голосно закричав:
- А ну, тихо поводьтеся, у нас тут почесне зібрання.
- Почесне зібрання! Почесне зібрання! – загомоніли котики.
А кіт Сіряк продовжував:
- Шпигунів ми розмістимо до нашої в’язниці, поки з’ясуємо, хто вони такі.
Дмитрик похнюпивши носа, слухав кота Сіряка. Негарно виходило. Невже їхня мандрівочка так швидко закінчилася? Невже вони так і не доберуться до королівства Співучих Хрущів і не дізнаються у хруща Жужи, де шукати чарівну квітку? Невже і дідусь Сава так і не отримає допомоги і буде хворіти й далі? Дмитрик глянув на Марійку і побачив, що вона теж засумувала, ось –ось заплаче. Що й казати – дівчисько! Песик Сірко теж притих. Навіть ліхтарик Світлячок, який зазвичай був веселим та невгамовним – і той зажурений мовчав. Раптом Дмитрик подумав, що треба не мовчати, а захищати себе і друзів. Хто ж це зробить, як не він?
- Послухайте, шановні котики, ми не можемо бути шпигунами, бо виконуємо важливе завдання.
- Знаємо ми ваше завдання, - зневажливо промовив кіт Сіряк.
- А нічого ви не знаєте! – почав впевнено говорити Дмитрик. –Тільки й вмієте, що звинувачувати невинних мандрівників. З такими, як ви і говорити не хочеться. Дуже ви треба нам, зі своєю Котячою Республікою.
Всі котики здивовано, всі як один, слухали, Дмитрика.
- Продовжуй, - пронявчав пан Коцький.
- У нас і так справ багацько, адже повинні знайти чарівну квітку..
- І хруща Жужу! – додав ліхтарик Світлячок.
- Егеж, і хруща Жужу.
- А все для того, щоб допомогти дідусеві Саві!
- Дідусеві Саві? – здивувався пан Коцький. – Щирому та доброму дідусеві Саві?
- А ви знаєте нашого дідуся? – зраділа Марійка.
- Звісно знаю, – усміхнувся пан Коцький. – Колись дуже давно, коли я був ще дуже маленьким кошеням, то якось я пішов у мандри далеченько від дому і заблукав, а і дідусь Сава пригостив мене смачненьким молочком і допоміг дійти додому. Гарний дідусь! І молочко було смачненьке! Що ж...
Пан Коцький задумався.
- Добре, якщо все так, то звісно вам треба допомогти!
- Ой! Як чудово, - зрадів кіт Кігтик, вони мені одразу здались гарними дітьми, тільки хіба ото цей підозрілий, - тицьнув Кігтик лапою на Сірка.
Сірко трохи посумнішав і тихенько пробурмотів:
- Ну, ото так завжди!
-Все. Слухайте моє рішення. Подорожуючі у складі онуків дідуся Сави....
- Дмитрика та Марійки! – підказав Дмитрик.
- Так. Дмитрика та Марійки. А також..
- Ліхтарика Світлячка!
- І песика Сірка.
-Добре. Ліхтарика Світлячка і... песика Сірка відпускаються на всі чотири сторони.
- Краще в одну сторону..
-Добре. Відпускаються, бо виконують почесну місію – шукають допомогу для дідуся Сави. Котику Сіряку підготувати наказ і виконати його.
- Слухаюсь, пане Коцький!
Раптом перед паном Коцьким з’явився котик Мурко, він вклонився пере ним і промурчав:
- Пане Коцький, дозволь слово сказати..
- Дозволяю. – відповів пан Коцький.
- Подорож ця не дуже безпечна, адже мандрівники повинні спочатку знайти Королівство Співучих Хрущів, а що там далі ніхто і не знає... куди йти.. і що буде чекати друзів... То можливо із мандрівниками відправити когось із котячої братії, для підтримки у важку хвилину і для захисту у разі потреби...
- Чудово! – відповів пан Коцький, - що ж бути цьому... Із Дмитриком і Марійкою, та їхніми друзями ми відправляємо для підтримки та охорони....
Пан Коцький повільно обвів очима почесне зібрання і зупинився поглядом на котику Мурку.
- .. відправляємо котика Мурка.
- У-ра! – закричав котик Мурко.
- У-ра ! – підхопили Дмитрик і Марійка
Кіт Кігтик повів друзів від Великого Дуба до дороги. Вони весело йшли по стежці, яка звивалась між пагорбами, що були вкриті зеленою травою.
Дмитрик пильно дивився навкруж, сподіваючись побачити тут Чарівну Квітку, однак, дарма, нічого схожого на будь-яку квітку він не побачив. Зате кіт Кігтик знову розповідав про те, яке чудове їхнє чудове котяче братство, і що мандрівникам треба стерегтися Кудлатих Песиків і бути особливо обережними на дорозі. Вже коли вони вийшли з парку, кіт Кігтик зупинився і промовив:
- Шановні друзі, далі вже я йти не можу. Ця дорога дуже небезпечна, тож коли побачите Залізних Звірів – тікайте щосили! Ховайтесь, де тільки можете, але запам’ятайте – вони блукають лише по дорозі, у них великі жовті очі, такі яскраві, що можуть і засліпити...
Королівство Співучих Хрущів знаходиться у кінці цієї довгої дороги, біля річки. Бажаю успіхів!!
І не встигли мандрівники подякувати за гарні слова, як кіт Кігтик зник, навіть травинка не колихнулася.
А песик Сірко і котик Мурко одразу занепокоєно почали бігати навколо Дмитрика і Марійки. Ліхтарик Світлячок теж захвилювався, він почав миготіти і злякано дивитися навкруги. Марійки подивилася на Дмитрика, а Дмитрик - на дорогу. Десь далеко в темряві, з’явились жовті очі, потім – ще і ще, і пролунав хриплий голос Залізних Звірів. Очі ставали із кожною миттю всі більшими, а голос ще більш сердитим.
Друзі зібрались навколо Світлячка, чекаючи, що буде далі. Раптом із темряви вискочив хтось незграбний, з невеличкими очами, що ледь блимали жовтими вогниками. Цей непроханий гість був невеличким (але значно більшим за Дмитрика і Марійку), зеленого кольору із жовтими плямами. Ще незнайомець був дуже зляканим і стурбованим. Він мало не наскочив на друзів і здивовано закляк на місці.
- Ой! - тільки і промовив незнайомець.
- Ой! – відповіли йому подорожуючі.
