Обідня пора. Серпневе сонце з полуденної висоти слало на землю палюче проміння. У цей час на селі, хто обідав, а хто робив нехитру господарську роботу. Між старою хатою Оверка, якого по вуличному кликали Бульос, та новим будинком, який він збудував власноруч без сторонньої допомоги відстань всього-то – якихось три сотні кроків. Що там казати: коли Оверко йшов з старої оселі в нову - любив він справляти нужду по-великому саме на цьому шляху і якраз під хвірткою, де недалеко росла стара розлога липа. На цьому обійсті ніхто не проживав – покійний Григорій переписав хату на сестру Ганну, садиба якої знаходилася через город.
…Бульос не оглядаючись нашвидкуруч зняв штани, вкриті брудом так, що важко було визначити з якої тканини вони пошиті і якого вони кольору. Трусів не носив. Присів. Встав. Залишив купку лайна. Зібрався йти дальше.
- Що ж ти робиш, паскуднику!? – прибігла з протилежного кінця хазяйства Ганна. – А ну, негайно прибери те, що ти тут насрав…
Оверко став навколішки і мовчки став руками згрібати лайно. Нарешті воно все розмістилося на обох його долонях. Він встав і знову нічого не кажучи поніс кал до свого нового двору.
………………………………………………………………………………
- Вставай старий бовдуре, чого валяєшся як свиня, – копав ногою у голову п’яного Оверка, восьмирічний онук. Його довготелеса фігура лежала навзнак на узбіччі сільської дороги під розлогою старою липою. Одною рукою він обіймав дерево, а іншою – слабо захищався від ударів.
- Ой Данильцю, не бий діда в головоньку, вона ж мене ду-у-у-же болить.
- Ах, ти п’янюга нещасний, – знову копнув ногою у голову отрок, – ти ще і плачешся, а валятися попід заборами тебе не болить. (Видно таку тираду не раз чув від своєї баби, як та лаяла старого).
- Ой-йой-йой, болить мене голівонька…
Підійшла дочка Ксеня. Разом з сином з півгодини вовтузилися, щоб підняти старого на ноги. Їм було не під силу. Пішло хлопча за візком. Тачка була величенька. Обоє крекчучи затягли Оверка на неї і надсаджуючись повезли до додому. Довгі Бульосові ноги теліпалися по викладеній з каменю дорозі. Стара Бульосиха хоча і звикла до подібних речей, все ж стала бити себе в груди і голосити як над покійником:
- Що ж ти п’єш безбожно, кожного дня? Скільки можна? Май сором.
- А-а-а ти стара-а сука, закрий пе-е-льку, не твої гро-о-ші пропиваю…
- Тату, - плачучи каже Ксеня,- не кричіть так. Люди зглядаються.
- А-а-а, ба-а-чив я тих людей в одному місці…
Оверко, ще щось про себе лаявся і незабаром заснув. Підійшов старший син Іван, теж добряче напідпитку.
- Що тут за галас зняли…
- Господи, і цей туди ж, - Бульосиха з розпуки похитала головою.
………………………………………………………………………………...
Селом пронеслася чутка: Іванові проломили череп і він лежить в
лікарні…
Стояла пізня весна. Було холодно та сиро. Після роботи (Іван працював на будові) у вагончику зібралася компанія, щоб «замочити» получку. У товаристві перебували і жінки. Самогон лився рікою. Іван зловив «кайф». Улучивши момент солоденьким голосом протягнув до товаришки і по роботі, і по чарці:
- Ах, ти моя ха-роша Валюша, а давай-но відійдемо набік та й мило поговоримо…
- Що з тобою, геть здурів, чи що!? – незадоволено замахала руками жінка. – Та он же мій чоловік сидить…
Іванові очі звузились, потемніли від люті. Стиснувши тонкі губи, роздратовано проскрипів:
- От шльондра, її пів-міста перетрахало, а вона ще з себе дєвочку строє…
Слова донеслися до вух веселого товариства.
- Ти, Іване таво…, не забувайся, – якось непевно заступився за жінку муж.
- Та хто ти такий… Чмо нещасне…- поліз з кулаками на чоловіка Іван. Ледь розборонили. Раптом всім терміново закортіло додому: одного дружина чекала, іншому треба було по господарству поратися, а ще іншому – завезти тещі речі, на які та чекала вже півроку. Почали швидко розходитися. Останнім вийшов Іван. Сутінки повністю вкрили землю. Закурив. Не встиг пройти і десятка метрів, як з темноти на його голову опустився важкий лом…
- Це тобі за мою дружину – ще дійшло до свідомості…
……………………………………………………………………………...
Померла стара Бульосиха. Після парастасу сидить п’яний Іван у новому чорному костюмі та в білій сорочці на лавці у сусіда.
- Дядьку Петре, дайте гривню,- каже до сельчанина, який проходив мимо, - якось вам віддам…
- Ой, Іване, ти ж тільки-но матір поховав, шанувався би трохи…
Іван лише п’яно гмукнув собі під ніс…
