Остерігайтеся лжепророків, які прийдуть до вас в овечому одязі, а всередині суть вовки хижацькі: по плодах їх впізнаєте їх.
Новий Заповіт. Від Матвія
«Це була висока споруда з бронзи, червоного дерева та слонової кістки, обнесена поручнями з чорного дерева... Цей предмет не був квадратним, не мав чітких ліній машини— контури його наче розпливались… Буває, що такі машини бачу уві сні».
Герберт Уельс, «Аргонавти хроносу»
Негатив
… Три Крапки — надри підсвідомості. Підсвідомість — сукупність взаємопов’язаних для спільного розуміння подій людського мозку, що відбуваються в надсвідомості, яка існує у протилежному від свідомості вимірі. Мозок здатен використовувати і концентрувати в собі ці три фактори існування особистості з потойбічних світів. Іноді через це можуть виникати аномалії.
Але є ще історія. Вона існує незалежно від наших бажань. І буде постійно поновлюватись, перекручуватись… Вона буде існувати Завжди… Те, про що ми думаємо, кружляє довкруж нас. Ми можемо робити вигляд, що не помічаємо цього. Але від нашого бажання нічого не залежить. Ще 4000 років тому лікарі і вчені були мудрішими, ніж тепер. Коли древні єгиптяни муміфікували тіла, то вони володіли такими знаннями, якими ми ще не в силах користуватися. Секрети муміфікації майже втрачені. Досі лишається загадкою, як стародавнім вченим вдавалося виймати мозок людини через ніс; як вченим Єгипту вдавалося робити пластичні операції, виконувати операції з пересадки голів, щоб нова частина тіла не конфліктувала з іншими. Теперішній науці це не під силу. У наших попередників були знання й навички. Звідки вони могли взятися? Справа в тому, що людство— це остання Ланка Забуття. Нам хочуть допомогти, але ми не даємо змоги їм це зробити. Ми пішли хибною стежиною розвитку десь 4000 — 3500 років тому. Майже всі технології минулого були нами втрачені. Однією з безлічі загадок давнини лишаються піраміди. Як їх можна було побудувати без жодного цвяха? Адже наші «майстри» не можуть без них обійтися. Як при температурі більше ніж 35—40° у піраміді не замерзає вода? Деякі історики вважають, що, чим вища піраміда, тим більша її енергія впливу. Наприклад, піраміда висотою в 11 метрів має радіус впливу до двох кілометрів, але її «родичка», заввишки з 22 метри впливає на оточуючих її людей і предмети в радіусі 150—200 кілометрів. Є екстрасенси та вчені, які вважають, що античні фараони були нащадками іншої раси. Доказом цьому є мумії, датовані 6000 р. до нашої ери. За допомогою них вчені дізналися, що у єгипетських фараонів клітини шкіри дуже сильно відрізнялися від людських клітин. Це дало їм змогу припустити, що вони є нащадками інопланетної раси. Є гіпотези, що людство мало не знищило себе ще в 2000 році до Різдва Христового. Саме тоді (за свідченням дуже древніх індійських епічних творів— Пурана та Махабхарате) відбувся ядерний вибух в районі староіндійського міста МохенджоДаро (зараз це територія Пакистану). Вибух був настільки сильний, що вчені порівнюють його з вибухом на території Японії (при ядерних випробуваннях у Хіросімі та Нагасакі). Тоді люди вже створили вімани — кораблі для міжпланетного спілкування. Який рівень культури, мудрості!..
А що таке час? Ви коли—небудь ставили собі це запитання? Як сказав один філософ, «коли мене питають, що таке час, то я не знаю, а коли не питають, то я знаю». Що ж це може означати? Є вчені сьогодення, які вважають, що часу взагалі не існує, що це щось якісне, тобто, його не існує за межами об’єктів або силових полів. Ейнштейн якось назвав час впертою ілюзією. На сьогоднішній день людство не має змоги розкрити всі секрети часу, пояснити його сутність. Можна, звісно, робити припущення, як робив Ейнштейн і багато інших учених. Звичайно, без припущень не буде розвитку суспільства. Але… Джордж Уельс, наприклад, вважав, що час— це таке ж саме середовище, як і простір, та в Четвертому вимірі, так само як і в інших трьох вимірах простору, може мати будь—який напрямок. Мало того, що він сказав, що подорож у часі можлива, ця людина описала політ у часі за допомогою технічного пристрою. Подібні описи можна зустріти у давніх літописах, міфах та легендах. А були й такі вчені (до прикладу, Альберт Вейнік), які спалили всі свої роботи та дослідження, що стосуються фізики часу на багатті. Можливо, йому вдалося дізнатися щось «заборонене», шкідливе для Людства?..
Задзеркалля
— Її потрібно сконструювати ось так,— чоловік показав рукою на таблицю.
— Я так не думаю!— заперечив інший.
— Мені здається, що спіральний кут закриття має дорівнювати 34,125. Не більше і не менше,— втрутився третій.
— А ось я…
Вони сперечалися дуже довго. Не годину, і не день, і не тиждень, і не місяць, і навіть не рік. Значно більше… Це були вчені, що досліджували теорію часу та можливість конструювання Машини Часу. Їхні прізвища були Іванова, Карнадеєв та Приймка. Вони перерили чи не всі існуючі енциклопедії, однак не знайшли те, що шукали. Тільки після того, як один із них випадково наткнувся на стародавній літопис (залишений йому від діда—науковця), їхня Справа стала рухатися в потрібному напрямку. Їм вдалося розшифрувати частину античних символів. Рукописи були написані єгиптянами десь 4500 років тому. З самого початку літопису вчені помітили страшні символи, що згодом були розшифровані як застереження. Повністю його перекласти не вдалось, але вони здогадалися, що той, хто буде «жартувати» з часом (а саме про фізику часу йшлося у древньому посланні), буде покараний безкінечними муками у стінах Двору Пітьми. Вчені довго радилися і прийшли до висновку, що основною, якщо не єдиною, деталлю Машини Часу має бути сама людина. Вони довго працювали, створили наукову лабораторію, що ховалася від журналістів за стінами Інституту Патологічного та Екологічного Зв’язку у Сибіру. Вони експериментували на людях. Їх прикриттям було виявлення в людях дару яснобачення, розкриття можливостей зазирати в Майбутнє та Минуле (що здавалося існуючій владі неможливим). Структурам влади вони майже нічого не розповідали про Проект (та врешті ті й не цікавилися).
Вченим вдалося побудувати спеціальну камеру, в якій загострювалися відчуття людей. Приміщення складалася з двох — трьох трохи викривлених металевих дзеркал. У камері змінювалася густота Часу та його складових. Це і впливало на надчуттєве сприйняття. Піддослідні люди стали бачити й відчувати себе учасниками відомих і невідомих історичних подій. Це було як у кіно — їм прокручували кадри, а вони дивилися і сприймали це, як належне. Потім усіх їх охоплював якийсь невидимий зору туман. Після цього вони вже не відчували себе людьми 21 століття. Вони повністю підкорялися побаченому. Але це вже було не кіно!.. І не дзеркала!.. Це було насправді!.. «Науковці» за допомогою спеціальних психотропних препаратів змушували людей вірити у три неіснуючі дзеркала і відправляли їх у майбутнє — їм були потрібні маріонетки для перевірки Машини Часу, яку потім можна було б використовувати для зміни ходу історичних подій. Їм—таки вдалося її сконструювати! Та яким способом?!? Для вчених мета виправдовувала засоби. А засобами були людські жертви.
— Знайдемо інших. Мало людей на Землі?— розмірковували «вчені».
Були інші. Все інші й інші. Постійні людські втрати. Але потім «вченим» все ж таки вдалося взяти під контроль Машинерію… Та ось людям, які були в центрі давніх історичних подій,— ні!.. Питання залишалося тільки одне:
— Чому, якщо ми відправляємо людину в майбутнє, вона повертається у минуле, майже завжди у стародавній Єгипет?
А може розгадку і не потрібно шукати., вона назовні. Напевне, минуле — це і є наше майбутнє. Вірогідно, 21 століття — це початок, а древній Єгипет — кінець розквіту людства… Вираз «назад у майбутнє» став девізом для лжевчених.
«Безліч водоростей плавало ззовні та чіплялося за корабель… Морські чудовиська з червоними очима… між ліниво потопаючими кораблями…»
Гімількон (Карфаген, 6 ст. д. н. е.)
… Було якось дивно. Люди нічого не могли вдіяти. Їх використовували. Було якось темно в очах, а ззовні крутилися картинки, сяло дивне світло. Портал відкривався. Я зараз спробую описати все те, що бачили ті люди, маріонетки в руках непізнаної Машини Часу, яка все поринала і поринала в невідому та забуту нами, людьми, Еру. Літали якісь дивні кулі, різкий потік світла то виходив, то входив у кам’яну підлогу, застелену паркетом. Паркет видозмінювався. Коли світло виходило із підлоги, то паркет набирав ознаки білого піску, а коли потік сліпучого проміння йшов під землю, то знову з’являвся чорно—червоний паркет. Дзеркала крутилися, вібрували, наче танцювали якісь дивні танці. Очі боліли, все довкола роздвоювалося, мерехтіло. У дивному світло—темному обрамленні дзеркал відбувався якийсь невідворотній рух. Шум… Тупіт… І навіть музика зву… Та ні, вона не звучала. Вона різала вуха — люди не звикли до такої «музики». А взагалі, звідки вона взялася? У камері, що чергувалася в зображуваному з білими кам’яними брилами, не було нічого, крім двох—трьох дивних дзеркал. Чи було? Повітря то з’являлося, то осідало. Гомін барабанів перекрив усі інші звуки. Удар… Ще один… Що це? Людина в жовто—білому халаті зі списом в одній руці та палицею в іншій била просто по камері із дзеркалами, в якій сиділи люди. Та дзеркала не розбивалися, не розліталися із шумом тисячоліть та не вбивали собою людей. Все мерехтіло, змінювалися кольори. Їх уже навіть важко було розрізнити. Літаки кружляли просто над людьми, іноді з’являлися у дзеркалах. Люди бігали з мечами. Що вони робили у металевій оправі? Стріляли гармати, гул їх заглушав шум барабанів. Людей, що сиділи довкола один за одним, освітлював потік білого проміння. Звідки він світив? Мечників змінили вершники, а тих, у свою чергу, групи морської піхоти з танками. Над камерою кружляли АН’и, Стелси, дивні літаючі об’єкти. Одні нагадували собою витягнуті палички, інші були конусоподібної форми. Вони зливалися воєдино, змінювалися на диво—тварин. Одні мали крила замість рук, інші — по три—чотири руки, по дві голови. Вони навіть входили в людей, що сиділи у колі, стискаючи від жаху руки сусідів. А якщо не входили, то були видні тільки бічним зором. Люди тремтіли, дивлячись одне на одного. Знову барабани та вершники... Один із вершників нагадував собою кентавра. Він мав дитяче обличчя, біле, як пісок, волосся. Тонким дрижачим голосом він мовив: «Мамо!». Його схопила за шию рука чорно—зеленаво—синьої людини, яка за величиною могла зрівнятися хіба що з двадцятиповерховим будинком. А як, питається, вліз він у дзеркало? Як людям вдалося побачити його у повен зріст? Бите скло, дивне брязкання, дитячі іграшки. Шум предметів цих поєднався знову із гучним барабанним боєм, ритміка якого то з’являлася, то зникала. Якісь голоси. Хтось кричав і кликав кожного з присутніх окремо. Плюскіт води зеленаво—червоного кольору. Роги плавають у ній, якісь понівечені тіла… До кожного з трьох людей підбір образів був суто індивідуальним. Більше не було видно покалічених мерців, рогатих тварин — тільки люди з червоними, налитими кров’ю, очима. Та навіть в нас самих, коли ми поблискували білим промінням, очі наповнювалися людською кров’ю…
…Вони стояли посеред двору, довкола них було накидано незліченно багато білого будівельного матеріалу — квадру. Раніше купці з Греції використовували квадр як баласт для підтримки стійкості своїх кораблів. Тільки тепер він використовується для побудови храмів древнім Богам та будівництва пірамід.
— До праці, швидко! Нумо, чи довго чекати? Чи ви ті самі, як їх, дай Бог пам’яті, ціцебриці?
— ???
— Чого стали, як вкопані, троє гуляк. Я ж вам кажу: або ви працюєте, або вмираєте.
До людей так і не дійшло, що від них хочуть. Поки один із них не взяв до рук біле каміння, що називається квадром, наглядач від них не відстав.
— Чому ми тут? Як ми тут опинилися?— спитав один із трьох homo sapiens.— Ми ж мали просто дивитися на ті три дивних дзеркала, що викручувалися спіраллю!
— Ану не гуляти! До праці, до праці!— прикрикнув наглядач, замахнувшись списом на Олександра.
Дивної його мови зрозуміти майже не вдалося, але тільки при одному погляді на оголену сталь зробилося моторошно, і Олександр, разом із Марією та Франком взялися за брили квадру та потягли їх до величезної купи. Вони намагалися робити все так, як робили інші. А відкритий спис у руці одного із наглядачів пришвидшував їх темп... Якийсь дивний гул, тремтіння землі. Наче землетрус за дванадцятибальною шкалою. Людей, що були перев’язані біло—жовтими накидками, почало тіпати. Дехто з них почав падати. Хтось помирав на місці. Смерть на людей чигала всюди. Хтось падав у яму, що тільки—но відкрилася, на інших падали квадрові брили. Були й такі, що при падінні наколювалися на залізні речі, тим самим вбиваючи себе. Деяких розривало просто на очах — їхні голови розривалися зсередини. Жовті пов’язки, якими були вони прикриті, розсипалися на прах. Від тіл нічого не залишалося, крім жменьки пилу, який тут же розвіював ненаситний буревій.
— Ховайтеся, хто може! Прости нас, о Величний Бог!
— О ні! Тільки не це! Ми розгнівили Бога Сети.
Дивно, але мандрівники часу вже стали майже повністю розуміти мову цих людей. Як? Можливо, вони перевтілилися у людей того часу і саме через це стали розуміти їх мову. А, можливо, і не тільки.
— Ховайтеся, хто може! Зафіксована атака із Сонця! Атака Протуберанців!— кричали наглядачі.
Зброя, яку тримали вони в руках, почала загорятися блакитно—чорним полум’ям. Але наглядачі, хоча і корчилися в муках, її не випускали. Вірогідно, на це була якась заборона чи страшне прокляття. У наших мандрівників жах скував тіло, волосся стало дибки. Їх охопила паніка. Охоронці швидко вдягли на руки та шию якісь браслети, після чого їх перестало тіпати. Потім вони кинули сумку з браслетами та нашийниками «простим смертним». Їхні руки почали швидко обертатися, махаючи палицями—списами. Яскраві сонячні кулі крутилися довкола них. Потім із дерев’яних списів з ієрогліфами почали вилітати електромагнітні енергетичні пучки. Вони були спрямовані не на жовті кулі, які одним своїм дотиком вбивали охоронців, а на велику чорну хмару, що висіла занадто низько, мало не над їх головами. Падали списи, а за ними й люди… Падали робітники, падали й охоронці… Усі без розбору. Так тривало десь півгодини. Олександр, Франк та Марія змогли сховатися під покрівлею і, лежачи, спостерігали за усім тим страхітливим «дійством».
— Ми відбили їхню атаку.— чомусь без особливої радості мовив один із охоронців.
Хмара відлітала, жовті кулі — теж. От тільки на червоному від крові піску залишилися гори смертельно поранених людей. Їхнє скупчення можна було б охарактеризувати двома словами— «живе м’ясо». Не дуже теплий прийом влаштувало подорожуючим майбутнє…
Гора трупів почала рухатися. Подорожуючі почали відчувати щось неладне. А жахлива купа все ворушилася та ворушилася. Незважаючи ні на що. З неї вилізла заляпана червоно—чорною кров’ю рука. Вона розкидала трупи довкола. Потім з’явилася друга рука, тулуб та голова. Волосся було якесь дивне— надзвичайно біле, не схоже ні на що. У порівнянні із засмаглою шкірою та чорнявим волоссям людей, що населяли цю місцевість, волосся цієї дитини здавалося божественно—дивним. О ні!.. Що це?.. З іншого боку обличчя — великий розріз. Він доходив до виряченого ока, потрісканого, усього в зеленій рідині. Ніхто з подорожніх не збагнув, що це була кров, нелюдська кров. Кров цієї дитини. Та чи дитини? Вона почала рухатись у бік трьох заблуд, які не могли оговтатися від шоку після мандрівки в часі. Волосся в дитини випало — не пройшло і двох секунд. Задня частина голови була у неї надзвичайно велика, наче в ній знаходилося в сто разів більше мізків (а, отже, і знань), ніж у людини. Якоїсь дивної форми була ця голова, як і сама істота. Вм’ятина, що наяву наче розділяла дві півкулі мозку. Шкіра голови була вкрита тонкою плівкою. Прим’ятий ніс був майже відсутній. Великі круглі очі. Вуха, ввігнуті всередину. Тонка довга шия. Рот без губів. Мабуть, ця істота не використовує його для розмов. Либонь, це створіння володіє телепатичним зв’язком. У довжелезній руці істота тримала якусь понівечену маску, що, ймовірно, слугувала для зв’язку, захисту та подавала кисень. Це створіння йшло, майже повзло, видаючи якісь дивні звуки. Маска нагадувала собою предмет із якогось сплаву з чорними півкулями, що були десь такого ж розміру, як і очі. Тіло було біло—фіолетовим, з чорними плямами. З лівого боку усі ці кольори згущувалися. А там, де було найбільше чорного, виднілася дірка. З неї сочилася зелена рідина. Вона була наче слиз, наче зелений клей…
— Дірка в голові, дірка в мізках!.. А це створіння, незважаючи на це, продовжує йти до нас, несучи нам смерть!!! — вигукнула Марія.
Не можна не описати костюм цього створіння. Він був тонким, блакитним та еластичним. Посередині, на чорно—зеленому поясі, красувалася якась емблема. П’ятикутна жовта зірка, обведена півколом, що нагадував серп, а його пересікав спис із червоним забарвленням на кінці. Сама емблема була намальована на такому ж білому фоні, як і волосся цього створіння, що то зникало, то відростало. Істота йшла все швидше й швидше. Вона вже знаходилася за десять метрів. Рани загоювались, чорний колір майже зник. Дірки костюму, так само, як і тіла, зникли. І ось створіння вже за п’ять метрів… За чотири, три… На відстані простягнутої руки. Тільки не це! Його тонкі, слабкі ручки вхопилися за шию Марії. Один дотик… Вона стала блідою і впала замертво. А руки страхіття вже тяглися до Олександра. Ця тварюка металевим поглядом поглянула й на Франка, але той… посміхнувся. Олександра кинуло в піт. Постріл… Ще один пучок проміння. Влучно! Мізки цього жахливого створіння вилетіли в інший бік. Це один із охоронців пальнув електромагнітним пучком по ватажку сонячних Протуберанців. Але той не впав. Він просто пішов. Замерехтіли якісь тіні, звук барабанів. Істота відійшла до купи трупів. Звідки не візьмись з’явилося світло, що пекло очі. Протуберанець вже вдруге підморгнув Франку, який одразу ж з’явився біля сяючого створіння.
— Ах ти негідник! Зрадник!— вирвалося в Олександра.
— Хто б казав! Сама святість,— із злорадною посмішкою промовив Франк.
— Як ти міг?
— Все було сплановано ще до твого народження,— мовив Франк і одягнув таку ж маску, як і в Протуберанця—охоронця, тільки більшу за розмірами і з якимись ієрогліфами.— Звідки, по—твоєму, лабораторія отримувала тонни золота? Хто її фінансував? Кому вона потрібна, ця Машина Часу? Мені! Мені, щоб повернутися назад у майбутнє, щоб змінити історію, щоб винищити вас, людців, ще до вашого народження, щоб керувати вашою планетою та її ресурсами, що ви так і не навчилися робити. Ось для чого!
— То ти за них!
— Я — їхній лідер. І мене звати тепер Ахтіліус. Якщо ти ще не зрозумів, мрець!.. Вони тисячоліттями чекали на мене, стрибаючи в часових структурах з однієї на іншу планету, в паралельні світи. І ось я тут!!! Я тут!!! І ви всі помрете! Всі! Мало того, що ви та ваша цивілізація згинете фізично, я вас вб’ю духовно, прикінчу ваші душі!.. Хьа—хньа—хьяіа…
Увесь цей час наглядачі палили зі своїх списів у Протуберанців. І тільки коли чисельність охоронців досягла півсотні, портал макрокосмів почав давати збої. Протуберанці на чолі із Ахтіліусом поспішили його закрити, оскільки наглядачі загрожували життю їхнього володаря, ім’я якого не Франк. Усі Всепоклонителі макрокосмосу звуть його великим Ахтіліусом. Портал зробив яскравий поблиск, перетворився на мале жовте коло, розчинився у повітрі…
— Ти перший, кого Протуберанці не вбили ні своїм поглядом, ні смертоносним дотиком! — вигукнув один із наглядачів до Олександра і впав навколішки.
Так зробила майже сотня людей, що стояли поряд. Це були і наглядачі, і простий люд. Ніхто не боявся забруднити свою одіж. На землю попадали дари у вигляді намиста, дорогого взуття, чистих ганчірок, різних витребеньок з приємним запахом. Один чоловік у шкурі якоїсь тварини, мабуть, вважався авторитетним серед народних мас, оскільки тільки він не став навколішки. На відміну від інших, він підійшов до Олександра і низько вклонився.
* * *
…Тим часом в інституті Патологічного та Екологічного Зв’язку у Сибіру.
Гуркнули двері.
— Ви хто?
— Фредерік 5—ий. Можна просто Фре.
— ???
— Негайно відправляйте мене в Задзеркалля. Туди ж, куди ви відправили цих трьох беззахисних істот.
— Ми не розуміємо, про що ви говорите.
— Зараз зрозумієте.
Фредерік скинув свій темно—зелений балахон. Він пірамідально закинув вгору свої кістляві руки. Його тіло вигнулося назад майже під прямим кутом. Спочатку руки були схрещені, потім він їх розвів, зігнув у кистях та ліктях. Лікті його вигнулися у протилежний людським рукам бік. Тіло Фредеріка набуло зеленавого відтінку, а потім стало сліпучо—білим. Карнадеєв, Приймка та Іванова сиділи поруч. Їх вже встиг приголомшити надзвичайно яскравий потік світла, тому вони відволіклися від своїх бурних дебатів і витріщилися на старого Фре, що почав говорити дивним молитвенним голосом з незвичним акцентом:
— Ви живете. А нащо? Ви думаєте. А навіщо? Все це мені нагадує рідкий гелій. А… Ось воно що! Може мені перетворити вашу канцелярську дрібноту разом із вашим жебрацьким приміщенням у купу каміння? — він доторкнувся до столу, який за кілька секунд став білим як каміння і розвалився на друзки. Хрускіт?.. Чуєте? Ваші кістяшки хрускотітимуть так само, як цей неандертальський стіл! — Як вам це? Хочете цього? А може поміняти вам ваші голови на голови ваших друзів… Що ви на це скажете? Чи витягти ваші мерзенні мізки через ніс або вухо? Ви — жебраки, нудні істоти. Ваші посмішки нагадують мені смертельну отруту Зінгзібори. Ваші сльози ненавиджу. А ваш запах ще гірший від смерті Партелі Мокресіус. Ненавиджу запах. Цей бридкий… жахливий присмак. Хочете злитися з ним??? Що мені зробити з вашими нікчемними тілами, щоб ви вічно були щасливі? Ви, задрипані людці, або негайно відкриєте портал, або я порішу ваші тіла та ваші душі!..
Вчені негайно підхопили взялися за роботу. Вони були страшенно перелякані. Попри заборону Франка (вірніше, Ахтіліуса), вони стали запускати задзеркальну камеру, завівши туди нежданого гостя. Повторилося майже те саме, але трохи інше, що нещодавно вже було. Почали рухатися предмети, гомоніти барабани… Та ось він, Фредерік, повелитель Пустельного світу, опинився на білому піску, коло купи червоно—зелених трупів.
* * *
Фредерік стояв як вкопаний. Мабуть, чогось чекав. Олександр підвів на нього свої стомлені очі. «Звідки він узявся?» — думав він. Забачивши старого Фре, людина у шкурі, що не хотіла схилятися перед Олександром, впала на коліна і вголос стала молитися. Його підтримав увесь натовп. Усі стояли навколішки та молилися. Коли вони перестали, людина у шкурі прорекла:
— Слава Силам Небесним. Наші моління були почуті. Твоє повернення, великий Фредеріку, буде записане до всіх літописів сьогодення. Ці слова належали Афанасію, одягненому в овечу шкуру.
— Так ти ще тут? — грізно гримнув Фредерік п’ятий.
— Я тут… Я де? Як, де я… Де я є??? А… Ну… М—м—м… Так… Звісно тут… А де ж мені ще… мн—мн—ннн… прославляти ім’я твоє?..
— Ти ж, сволото, відрікся від мене ще тоді, коли я був на цій землі.
— Ні, ні. То був не я. Мене підмінили. І взагалі! Ось тута є людина, до якої Протуберанці і пальцем не доторкнулися.
— До кого??? До тебе?— із відтінком іронії спитав Фре.
— Як? Ні… Не до мене… На превеликий жаль… Не до мене… Ось до цього вирового люрьаки. — Афанасій показав пальцем на Олександра.
— Я з тобою потім розберуся, —Фре ткнув пальцем у Афанасія, —в мене зараз багато інших справ. Пішли, Олекса.
Фредерік узяв за руку Олександра і вони пішли уперед по забудованій фортецями пустелі. Усі будівлі, земля, люди були пісочного кольору.
— Ти знаєш своє справжнє ймення? — спитав Фредерік.
— Тобто? Мене звати Олекс…
— Ні, —перебив його Фре, — не людське ім'я, а твоє справжнє ймення. Тебе звати Глоріус. У мене було видіння. А мої видіння мене ніколи не обманювали.
— Що?
— У мене астральний зв'язок із космосом. Мені вдалося відкрити свою ауру.
— ???
— На науковому рівні аура — це потік субелементарних часток, що випромінює все живе і неживе.
— Ну, хоч це я зрозумів. А що то були за істоти, які мало мене не розмазали по землі?
— Протуберанці. Не один рік вони атакують нашу галактику. Наша планета— не виняток.
— А як вони атакують? Де беруть таку силу, енергію?
— З’являються і нападають вони із Сонця. Це єдина планета в нашій галактиці, яку ми не можемо повністю дослідити. Її охороняють. Мало того, з неї вони і атакують. За одинадцять хвилин вони можуть долетіти до нас. А година — час на мобілізацію збройних сил. Але, якщо вони телепортуються, це вже лічені секунди. Звісно, там час іде інакше, ніж тут, але ж… «Харчуються», так би мовити, вони електромагнітними імпульсами, захищені особливими скафандрами. Нам, люсміусам, дуже важко з ними боротися. Якщо такі напади набиратимуть силу — ми не витримаємо.
…Пісок. Пісок. Усюди пісок. Так тривало не одну годину. Потім перед їх очима постала якась напрочуд дивна споруда. Наші подорожні вирішили підійти до неї, оскільки вони дуже стомилися і хотіли перепочити. Підступивши до древнього двору, побачили старезний як світ будинок. Стіни були ветхі, пісочного кольору. Будівля начебто була «подвійною», розділеною на дві частини. Поручні біля входу до лівої частини будинку нагадували поруччя у будинках періоду середньовіччя, а сама будова — зруйноване укріплення середньовічного періоду. На декількох сходинах проглядала червона рідина. Ця частина не мала ані якихось прикрас, ані якоїсь привабливості. Вона пахла смертю. Стоячи біля її входу, не хотілося заходити в будинок. Мало того, понюхавши того смертоносного, пекельного запаху не хотілося ані жити, ані вмерти. А от друга частина чудернацької будівлі, що була праворуч, об’єднувалася з лівою лише поруччям і древньою частиною стіни. Вона мала зовсім інший вигляд. Це вже було абсолютно не схоже на розвалини давнини. Її прикрашали великі колони. Вони були вужчими знизу, проте розширювалися у піднебессі.
— Чого треба? — почулося з—за воріт, які теж були розрізнені.
— Відчиняй, старий друже. Хе—хе. — мовив Ахтіліус.
— Чого ти тут стоїш? Зараз тебе побачать нові відвідувачі і ніколи до ме…
— Не будеш люб’язним — тебе вже ніколи ніхто і ніщо не побачить, — грубо перебив його Ахтіліус, — зараз я в магічному шарі. Ніхто не побачить мене, поки я цього не схочу.
— В мене й так через тебе мала клієнтура, проб…
— Мовчи і слухай! Невірний слуга! — знову Ахтіліус перебив власника будинку. — Люцианте! Ти хочеш, щоб я розділив тебе на дві частини? На конятину і людятину?
Двері розчинилися. Не ті з кров’яними потоками, що були ліворуч, навіки прикуті до дерева. Відчинилися інші, — красиві прямі ворота, що мали правильну геометричну форму. Не було чутно жодного руху механізмів при відкритті дивовижних за майстерністю побудови воріт…
Світла кімната. Вона була викладена мозаїкою — стеля і підлога,— а на стінах висіли здоровенні паласи. Поряд з одним із них стояв Люциант. Густі брови прикривали його вічі, тонкі чисті вуса обвивали губи, дістаючи навіть до шиї. Довге, з пишними кучерями, волосся було утикане безмірно красивою мозаїкою, що мінилася різними кольорами. І не було тому кінця. Так, він був красивий. Мав волохату шию. Його тулуб теж вкривало густе волосся. Воно спускалося до самих кінцівок, до чотирьох, хоч і старих, але красивих ніг. Підлога вигравала мозаїкою. На ній стояли чисті копита кентавра. Так, він був красивий…
— Що тобі? — спитав Люциант.
— Справа є, — відповів Ахтіліус.
— Яка?
— Може, ти мене чимось пригостиш? От як згадаю старі часи…
— Ті часи давно скінчилися, — відмовив кентавр. — Що хочеш ти?
— Або зараз ти погодишся зі мною і зробиш те, що я скажу, або я назавжди ув’язню тебе в Неіснуючій Брамі Каліцтва, що знаходиться лівіше від центрального двору.
Задзвеніли дзвіночки.
— Хтось прийшов, — зауважив кентавр, — ме…
— Ти чув, що я сказав? — грубо перебив Ахтіліус. — Або ти поселиш цих подорожніх у Неіснуючій Брамі Каліцтва, або ж я сам тебе туди заселю! Навіки!
— Змилуйся, господарю!
— Гості чекають.
Кентавр вийшов. Він здавався страшним у порівнянні з тим, яким був до приходу Ахтіліуса. Його брови упали, очі налилися скаженістю, щелепа обвисла, волосся стало дибки, ноги затремтіли. Мозаїка вже не мінилася, почала зникати. Все! Люциант старий. А якщо він не випромінює добро, то це означає, що вмре сам або інші, з його вини, або ж станеться і те, й інше. На Люцианта дивилися двоє — і молодий Олександр, і підстаркуватий Фредерік. «О, Великий, хто це?.. Невже це той… Не може бути… Так!.. За описом пророцтва… Це він, юнак, який не боїться Протуберанців. Він не злякався їх, а вони нічого йому не заподіяли», — мислив Люциант.
— Ми прийшли, — сказав старий Фре, бо йому потрібен нічліг. Старий показав пальцем на Олександра. Стареча рука тремтіла, як осінній листок, майже так, як і в кентавра Люцианта тремтіли ноги. «Тільки не це… Вмруть вони… Чи я… А ще гірше, коли і вони, і я. Мало того, душі їхні не відлетять до світлих ЦароКроків. Не перенесуться в інший вимір, не відчують знову спраги до життя. Ні! Вони будуть калічитися, корчитися у вічних муках у брамі Неіснуючого Життя і Неіснуючої смерті, — такі думки лізли в голову Люциантові. — А може мені їх вигнати звідсіль? А що, як цей юнак збере силу—силенну воїнів, готових до перемоги. Цілу армію… І покладе кінець атакам Протів??? Тоді скалічу життя своє лише я».
— Ідіть звідси! — вигукнув кентавр. — Ідіть, кляті смертні!..
Це було єдине і останнє, що міг зробити Люциант, щоб не потягти за собою в обійми СмертельноНещасноїБезсмертності людей, які можуть розбудити Розквіт Націй і не підкоритися волі Протів. Олександр із Фредеріком здивувалися такому повороту подій. «Не встигли зайти, а нас уже образили й вигнали», — з гіркотою подумали подорожні, не знаючи про те, що мають бути вдячні кентаврові за його самопожертву.
— Ну що, чудаче? Готуйся! — сказав Франк. — Ти знаєш, що з тобою буде? Ахаур, шимардьян, хітунь алес ваннусілть! Анеос рене ур! Хіт ар гелефіг ранкт!
Поки Ахтіліус це казав, у нього в руках загорівся вогонь. Спочатку він був зеленаво—фіолетовим, потім — жовтим, рожево—оранжевим. Згодом перетворився на синю Кулю Потворності. Кентавр, хоч яким мужнім спостерігачем страхіть він був, затремтів, його очі випромінювали паніку та безмежний жах. От яка ціна. Яка ціна життю… Не піддався він болю, всупереч намаганню Ахтіліуса примусити його страждати. «Ще не час. Він ще пожалкує про свій вчинок», — так думало Зло. Люциант не шипів ладоядом Хутун Куярті, не метався норормом Сафіти й Сафікладу. Він, себто кентавр, пірнув у повітря. Звичайно, не з власної волі. «Краще б він звідти не виринав, —так мовило Добро, — була б красива повітряна статуя»… Іржа Лаконічного Спочинку його охоплює. Латона, велика богиня, молилася перед брамою. Але та не відповіла позитивним зарядом енергії. А іржа, сум’яття продовжували вкривати тіло Люцианта. Він заіржав людською мовою, сказав прекрасні слова мовою кінською… Він вже у темному приміщенні… Горіння одного факела, як не дивно, освічувало всю кімнату. Облуплені стіни. Діряві двері. Присмак крові. Запах безнадії. Крик сумління. Нечисть параної.
— Ах, ти тут…
— Ти — не ти.
— Ти — це ніщо.
— Тебе не існує.
— Це лише формальний мозговияв.
— Вияв уяви.
— Лише уяви.
— Ти — це гра.
— Гра уяви.
— Фантазії.
— Лише гра.
Дитячий жалісливий голос накотив на очі кентавра сльози.
— Гібшатур. Абенхаузерд. Фун разіт Каліпсо фанріс абу шин.
— Лауарес харопс кант ін Ран.
Після слів цих щось його стисло, кинуло в піт… І він перестав відчувати пульс Життя, а разом із тим перестав боятися панну Смерть. Ні Життя, ні Смерті поряд не було… А жаль! Тоді не було б цих страхітливих знущань. Здавалося, голова зараз трісне. Яка голова? Твоя чи моя? Біла ватяна голова. Ні, не трісне… Вічно буде вона мучитися тут. На Люцианті висіло закляття Епісона. У ньому говориться: «Ти не зможеш ані жити, ані вмерти. Твоє життя не вмре, а смерть не воскресне».
— Холодно?
— Боляче?
— Храмі кхатур Фа лі мін.
Дитячий голос постійно змінювався. Люциант почув музику. Мало того, він почав бачити дітей… з білим волоссям. Вони кружляли у прекрасному танку. Їх руки, так само, як і слова, не мали змісту. Повна Беззмістовність, що породжувала зміст… Якщо, наприклад, якась ідея матиме зміст, то людина чи тварина повинна буде замислитися над нею і не повірити в істину її. Беззмістовність же породжує віру. Віру в ідею. Ідею в віру. Діти ж зі своїми божевільними ідеями тягли кентавра до Прірви Безвиході. Вони підбігали до нього, щипали, гладили, кололи, кусали за ніс. Все це «казкове дійство» супроводжувала чудернацька «музика».
— Як мій патефон звучить у тебе у вухах після смерті?
— Та ти ж не помер.
— І ніколи не вмреш.
— Хто придумав цей божевільний джаз?
— Боляче?
— За ніс!
— Це сниться чи ні?
— За ніс!
— Хто знає?
— За ніс!
— Це до смерті?..
— Хтось стукає…
— Але не вмреш ти…
— Будеш вічно вмирати…
Діти діймали його. Вони знайшли його слабке місце і трощили цю гранітну споруду, яку він сам для себе вигодував… ЩО? Хто знову? За дітьми в чергу вишикувалися монахині. Їхнє чорне вбрання ставало то синім, то білим, то червоним, налитим кров’ю… Біля них висів мученик. Був він підвішений до люстри. Монашки співали. Вірьовка теліпалася. Діти вели свій танок. Кентавр божеволів, оскільки всі вони лише твердили, що його не існує і ніколи не існувало. «Удар. Ще один, ще… 78—ий. Все! Я вмер!» — з радістю подумав Люциант. Finita!.. Смерть. Брудний чоловік витягнув сокиру з—під жертви — жінки років 56—ти, своєї дружини.
— А ти не вмреш! Ніколи! Ти все своє нещасне існування будеш дивитися на смерть інших людей, а сам ніколи не помреш. І не житимеш. Ти будеш мріяти про смерть… Але вона не прийде до тебе, бо ти не заслужив…
— Завжди! — злорадно лепетали діти, кружляючи у танку і по черзі кусаючи кентавра за ніс…
* * *
Орда люриантів біжить на них. Їх квадратні очі Малевича, налиті фармангелітом, не витримують напруги, лопаються. Позаду — Протуберанці. Вони б’ються не на життя, а на смерть. Очі в крові, слизу, білій грязюці. Бій без правил. Свій б’є свого, чужий — чужого. Без розбору. Без правди, без волі. Кривда на правді. Правда без долі. Доля в неволі. Смертельне це Життя. Життєвою силою сочиться з трупів панна Смерть. Падають вони. Хтось вмирає фізично. Хтось — морально. Хтось — духовно. Люриантська кров впереміш із Протським слизом… Територію залив круг Уозір’я, коло Пірамонта. Воно було яскраво—жовтим, вкривало майже все поле битви, набувало величних розмірів. Руки то здіймалися, то опускалися. Вони вирували у просторі, билися з повітрям, як серце з кров’ю. З кожним новим порухом полум’я збільшувалося. Не було ненависті. Не почував її Олександр. Великою силою наділений він. Тільки про неї він думав. І ось полум’я вже накрило всіх воїнів. Але не вмирали захисники планети Земля — люрианти. Лише Протські сили це вибивало з колії. Зеленавий слиз став сочитися з тіл їхніх. Мертві падали вони додолу. Слиз покривав землю — чистий пісок. Сам владика мертвих — Аїд — міг би радіти такій кількості мерців. Ніхто не заздрив йому, оскільки Ніхто не ніс у потойбічний світ із собою стільки нещасть і страждань, як Проти. Кривий почерк їхньої зброї викреслювався не лише на живих, але й на мертвих тілах. Не знали пощади вони. Їх рухи нагадували порухи самої Смерті… Запаморочення… Свідомість… Підсвідомість… Надсвідомість… Немає… Нічого… Немає… Якась людина… Дивна… Вона не одна. Чи то двоїться в очах? Дзвін посуду. Він б’ється, кришиться. Тріск дерева. До чого б це? Людина з напівзаплющеними очима йде просто на мене. Вона страшна! Витягнуте обличчя, довгий—предовгий ніс. Під ним щось схоже на… вату. Великий шмат білої вати. Приклеєне, чи що? Над верхньою губою теж вата. Біла вата… Дві їх чи одна? Чи то очі мої двоять зображення? Що це?.. Хоч би не звоже… ой, не збожеволіти!!! Їй Богу, це щось Адське! А за нею(чи за ним), тобто, за цим страхіттям, вимальовувався величезний будинок. З дивовижних балконів звисали великі зелені вали, що були схожі на величезні трав’яні жмутки. А там — білі носи й губи. Та ні ж бо. Цих істот неймовірна безліч. Якась диво—вата…
Старий дід іде дорогою. Немає діла йому до війни. Він не помічає її, а вона, війна, не помічає його. І зброя не зачіпає його. В нього довгуватий опущений ніс, запалі очі. Все обличчя й руки у зморшках. На ньому стара одежина. Руки його дрижать, хоча й тримають хлипку палицю. Він іде й постукує, наче кінь підковами. Підійшовши до Олександра, дідуган спитав:
— Олександре, а який сьогодні Світ?
До нього підійшла молода бабця з двома шматами вати під носом і мовила:
— Олексо, який колір смерті надр Е Всесвіту?
Діти з білим волоссям визирнули з—за спини:
— Чи є в тебе ім’я у цьому Світі, Олександре?
— Що? Що?!? Хто це? Що вам потрібно? — злякано спитав Олекса. — Де я, що зі мною?
— Ти там, де тебе немає, — була їхня відповідь.
— Як це?
— А ти спробуй…
— Хіба ти ще не зрозумів?
— Ха—ха—ха, — засміялися діти.
— Хе—хе—хи, — викехався старий.
— І ліпили місто, і варили тісто з кісток Чахналисту, — співала ватяна голова.
— Що зі мною? Мені боляче!
— Тебе немає.
— Ти зник.
— А спробуй, доторкнись до будь—якого воїна. Що, не вийшло? Бо тебе немає. Ти— Мертвий.
— Як? Я ж… А де ж я тоді???
— Ти в майбутньому.
— Ви, люди, жили в минулому. Зіпсували б усе, до чого б не доторкнулися. А ми вам допомогли. З винаходом Машини Часоміру в нас виникла можливість… Знищити вас. Але ви— це ми в майбутньому. Як це зробити? Дуже просто. Потрібно було лише знищити вас у паралельному світі.
— І все, кінець людству.
— А де ми? Який зараз рік, століття, Світ?
— 15643 рік д. н. е. Це і є майбутнє. А ваше так зване 21—ше століття — це гниле минуле, що давно забуте й нікому не потрібне. Ми — це майбутнє. А ви, людці, створивши цю Машинерію, відкривши шлях Назад у Майбуття, самі себе знищили… Все це схоже на своєрідні ваги, ваги наших Віків…
— І що найстрашніше…
— І що найпрекрасніше…
— Від тебе, Олексо, нічого не залежить.
— Ти— мрець. Вільний спостерігач. Ніщо. А користі від твоєї сили? Тебе ж немає!
— Ти вмер ще тоді, коли тебе намагалися відправити у майбутнє! Ха—ха!
… А люди падали. Їх зброя випадала із рук. Протуберанці вже захопили майже всю людоту. Жалюгідні людці їм не потрібні. Вбивали всіх Проти. І даремна самопожертва мудрого кентавра Люцианта. І не тече вже зелена рідина. Кругом червоне, червоне… Кров тече ріками. Боги давно вже відреклися від людства через неповагу до них.
… Поряд із Олександром ціла армія. Величезна. Безкінечна. Стоять люди, солдати. Великі. Сильні. Ось так колись сказав про них один великий літописець: «Всі вони зійшли з коней, були чудово озброєні. Щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить, списи тримали вони в руках, мов густий очерет, а з обох боків ішли стрільці, тримаючи в руках своїх щось схоже на арбалети й наклавши на них стріли проти ратників». Співають вони свій гімн. Нарешті людству вдалося об’єднатися. В них однакова мова, однакові традиції, однакова постава, однаковий голос. Ціла армія ідеальних солдат. 45—го червня 15643 року д. н. е. — рік смерті і водночас відродження людства. Збулося пророцтво. Олександр, він же Глоріус — обраний. Йому вдалося зібрати найбільшу у Всесвіті армію. Але є один лише недолік у цього наймогутнішого в семи паралельних світах війська. Так само як і Глоріус, усі воїни — МЕРТВІ.
