1
Літак прибував у аеропорт зранку. Тож попереду був ще цілий день. Перед тим – ніч в столиці. Софія – Київ, приземлився трохи за північ. В готель вирішив не поселятися, хоча кілька годин можна було й поспати. Але це був мізер, іноді краще відмовитися від сну, аніж мати його таким розірваним і короткотривалим.
Десь там, за межами домівки залізних птахів, цвіли славнозвісні київські каштани. Губили рожево-білі квіти на сірість асфальтів, але звідси цього не видно. Захотілося почитати рідною мовою, тому купив цілий стос журналів і газет. Кава і столик на одного в нічному кафе. Сторінки збігали швидко, новини спалахували яскраво серед теплого травневого затишшя.
***
Не хотілося жити з батьками. Хоча вони й наполягали, бо власна квартира була пуста і непривітна. Покинув її рік тому. Погодився на роботу в сонячній Болгарії. Була нагода продовжити контракт ще на рік, але вирішив повертатися додому. Завершити справи. Було уже вдосталь усього – і грошей, і досвіду. Прийшов час жити. Після років праці в різних країнах, не захотів залишитися у жодній. Тільки тут, у Львові. Не всі розуміли. Вибирати неспокій і хаос рідної країни, замість забезпеченої і розміреної Європи. Постановив собі, що тепер творитиме у цьому довершеному місті. Може й став архітектором та добився такого успіху у цій справі, бо ріс саме тут, в кам’яному просторі міста.
2
Треба спати. Це ніяк не вдавалося. Мозок увімкнувся і не мав наміру вимкнутися. Завтра екзамен. Після екзамену – ніч розваг. Так собі постановила, як винагороду. Ну принаймні вечір. Розстелила ліжко. Ще годину крутилася, за вікном співав пташок. Його голос пробивався крізь поодинокий автомобільний шурхіт коліс. Часу для сну залишилося небагато. Роль пташки перебрали на себе п’яні співаки. Поверталися, мабуть, із придорожнього кафе – залізно-скляного, пропахлого цигарками, горілкою, шашличним димом… Серед багатоголосся вибивався один – рівний і досить приємний. Співали про Чорну гору і Чорне море. За мить жіночі погрози розігнали приблуд, либонь, розбудили соціально-активну тітку.
***
Домовилися о сьомій вечора зустрітися в «Масонах», новому багатообіцяючому ресторані. Або ж, як вони самі себе іменували «Найдорожчій ресторації Галичини». Щодо найдорожчості, то ми знали їхню таємницю і були щасливими володарками славнозвісного магічного символу, який відкривав двері не одного відомого закладу. Але залишимо це в таємниці, бо масони не люблять розголосу їхніх ритуалів. Шкода, що жінок не беруть у масонські ложі. Хоча це є цілком виправдано, який же чоловік зміг би думати про високе в присутності чарівних панн.
Нас було троє. Троє найближчих подруг. З роками все важче стає бути просто так разом. Тому ці хвилини несуть на собі тягар важливості і спогадів, а також відчуття, що ніколи не будемо вже такими. Жіночий вік короткий, при всій довжелезності життя. Ми зріємо швидко, та так же ж швидкоплинно в’янемо.
Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять… Роки збігають, світ переламується. Цей вік – пора полудня, позаду розімлілий ранок дитинства, а попереду день розквіту, вечір здійснення надій і ніч згасання. Хоча ночі зараз – це чудо. Ночі без сну, сповнені бажань і свіжості.
Зайняли столик біля вікна. З вулиці чулися звуки танго, воркотіння голубів на карнизах будинків і гримотіння трамваїв. Шуміла площа, єдина така у Європі, що по ній проходила трамвайна колія, і що від неї відходить аж вісім вулиць, творячи вузькі лабіринти старого міста.
Ми ж бо зараз сиділи за столиком в кімнаті чотирьохсотлітнього будинку. Будинку під номером чотирнадцять. Найдивніше те, що найближчий сусід-будинок літ зо сто тому мав номер «дванадцять «а», надто забобонним племенем були міщани аби заномерувати кам’яницю тринадцятим номером. І може ще навіть вдасться почути відголос італійської мови десь у закутках могутніх стін, бо портал входу вінчає крилатий венеційський лев зі словами « Мир тобі, Марку, євангелісте мій», мабуть так, сотні років тому, зберіг собі пам'ять про батьківщину Антоніо ді Массарі.
Позаду, за великим столом, розважалася весела чоловіча компанія. А ми поки неспішно говорили про все на світі, про все, що може зацікавити молодих і сповнених надій на краще. Ну і мали улюблену розвагу споглядати за офіціантами, яких тут, певно, обирали за гарною зовнішністю та манерами. Чудове місце для жінок, які цінують гарні чоловічі тіла і обличчя.
Як воно часто бувало – на нас звернули увагу. За хвилю офіціант приніс три келихи вина. То була добра спроба завоювати прихильність. Ми ж удавали байдужих. Хлопці щось переговорювалися між собою. Виглядали абсолютно пристойно. Та й тут би, зрештою, інші не були б.
3
Тиждень обіцяв бути безсонним, зате веселим. Чекала армія товаришів. Колишні однокласники, друзі з університету, співробітники, просто колєги і коліжанки вже починали якось нагадувати про себе.
Поки таки зупинився у батьків. Подумав, що жити зараз самому не надто хочеться. Через кілька днів, вирішив переїхати до своєї квартири, а поки побути тут. Дихати свіжим повітрям приміського села, точніше фактично частини міста, але відділеною шматком лісо-парку. Та тут все-одно зберігався певний сільський уклад, всі жили в приватних будиночках, здавна знали одне одного і мали грядки із зелениною на подвір’ї. Того подвір'я кожен мав геть клаптик, але все-одно щось та садив, бо якось вже маємо такий характер, що земля має плодоносити, а не пустувати. Мама дуже тішилася із повернення сина. А все її тішення перш за все виливалося у гастрономічне русло. Ввечері прийшла сестра з сином, чоловік її ще затримувався на роботі, то може приєднається пізніше. Племінник виріс за рік, дванадцять років – то вже кавалєр, як колись казав дідо. Посиділи, поговорили про се і про те.
Ліг у ліжко спальні на другому поверсі. З вулиці чулося гавкання сусідського собаки. Сон прийшов швидко.
***
Мав зустрітися з кількома найближчими товаришами о шостій вечора. Перед тим забіг на роботу до Олька. Ратуша, вона ж Міська Рада, прийняла прохолодою і знайомим запахом офіційної установи. Колись пропрацював тут цілий рік. Гарні були часи. Під час обідньої перерви забігали із старшими колегами до «Квітки», де можна було випити чаю навстоячки і з’їсти канапку зі шпондерком, чи натомість читати газету десь в кабінеті і сьорбати каву з надщербленого горнятка. Олько саме збирався. Після привітань і посмішок з нагоди зустрічі вирушили до решти хлопців. Точніше на місце зустрічі. В якомусь новому ресторані. Коли зайшли всередину, то ще нікого не було. Вибрали великий стіл, бо мало зібратися людей зо п’ять. Замовили пива та якихось наїдків. Потроху всі зійшлися. Забава була в розпалі, коли до залу зайшло троє гарненьких дівчат. Вже й забув про цей загадковий шарм львів’яночок. Хоча і за кордоном жінки були гарні, але тут вони несли в собі щось інше. Якийсь таємничий код, яким хотілося заволодіти. Сіли біля вікна, про щось собі весело щебетали. Хлопаки розворушилися. Тепер залишилося якось їх приманити до свого стола, аби то не виглядало вульгарно.
4
Ми таки перемістилися до їхнього столу. Не знаю як їм це вдалося, але, може, ненав’язливі запросини Олька, як себе назвав, і наш добрий настрій далися взнаки. Отже тривав процес знайомлення. Всім трохи за тридцять. Деякі одружені, то й добре. Виглядали на тих, що не будуть надто приставати і набридати. Лише приємні розмови та загравання.
Причиною їхнього свята виявився Марко, який саме повернувся звідкись здалеку, здається із Болгарії. Власне тоді не вникала в деталі. Вино лилося рікою, в голові вже панував легкий хміль. Марко саме сидів справа. Симпатичний, а головне вільний від подружніх оков. Лише досить захмелілий. Щось тихо розповідав приблизившись до вуха, аби я розчула серед гамору товариства – про гори і море, сир і вино, зрештою, про свою недавню подорож. Він мені подобався.
Дівчата розважалися. Була це приємна і ненав’язлива розвага в доброму гурті. Людей фактично не було, ресторан ще новий, а отже ще не заповнений юрбою. Це тішило, бо можна розслабитися.
5
Як же вона гарно пахне! Якийсь неземний аромат духів і тіла, і волосся, що злилися воєдино. Щось шепотів їй на вушко. Такі собі одвічні небилиці, що беріг для жінок. Вони ж бо так іноді люблять слухати, рівно ж як і говорити. Хотілося поцілувати її в шию, білу і тонку. Ні, це все алкоголь. Навіть і не думай.
Але якийсь голос говорив в голові, що вона не проти. Не проти. Навіть хоче доторків.
6
Ох, я сп’яніла. Чому він мене не торкнеться? Його гаряче дихання обпікає мене.
Ну, нехай так. Обернулася до товаришки і почала розмову аби не чекати від нього ніяких дій. Пила вино. Воно приємно текло в глибини мого тіла. Шматочок сиру бігло закинула за вином. І тут… Відчула руку, що лягла на моє коліно. Не ворушилася. Рука добігла до мережива панчіх. Тоді я встала і пішла в туалет. Марко піднявся за мною.
7
Як не дивно це звучить, але туалет тут чудовий. Два великих дзеркала під кутом висіли при стелі, одна сходинка відділяла від дерев’яного трону, що виконував не властиву для себе роль.
Зайшли туди двоє. Під здивованими поглядами офіціантів. Не зважали. Марко поцілував її шию – довгу і білу. Потім впився в губи. Притуляв до себе і вдихав її запах, дивився як на чудо. Чудо, якого немає поза батьківщиною. Вона була надто рідна, м’яка і піддатлива. Ніби створена аби втискатися в її тіло. Цілував руки – долоні, пальчики. Відбивалися у двох дзеркалах. Біля трону горіли по сторонах товсті воскові свічки. Злегка відштовхнула.
Вийшли під ті ж здивовані погляди. Зрештою, не були там задовго.
До столу не повернулися. Спустилися по широких сходах старої кам’яниці. Місто було у травневому шалі. Цвіли каштани.
