- Відбилися! – кричить Сашко, який не випускає з рук кулемет. – Відбилися!
- Ага. – Чет присів над Мірою, вона дихає. Починає в’язати її руки.
- Ти що робиш?
- В’яжу руки.
- Та вбий її і все!
- Ні.
- Що ні? – не розуміє Сашко.
- Я її кохаю. – каже Чет, який ледь стримується щоб не поцілувати непритомну Міру.
- Вона – чудовисько!
- Це можна вилікувати.
- Як?
- Не знаю, але якось можна!
- Що ти верзеш? Вона ж вб’є тебе!
- Зараз – ні. – Чет одягає Мірі на рот кляп. Щоб вона не могла нікого вкусити.
- Ну ти ж не будеш тримати її увесь час зв’язаною!
- Ні. Я вилікую її.
- Як?
- Любов творить дива. – каже Чет і ледь не плаче від ніжності. Думає, що ніколи в житті йому ще не зустрічалася ось така жінка. Навіть у крові, навіть з іклами, вона прекрасна.
- Чете, ти що, хворий на голову?
- Ні.
- Тоді вбий її і пішли звідси!
- Ні.
- Вона годується людською кров’ю!
- Вона зміниться.
- Вовк не може змінитися! Не може перейти на травичку! Так і з цими чудовиськами!
- Вона не чудовисько, вона прекрасна. – Чет цілує її у лоб. Міра відкриває очі. Він гладить її волосся. – Моя хороша. Не бійся, все буде добре. Вона здивовано дивиться на нього. Але не рветься, не намагається втекти. – Ось бачиш, вона справді хороша!
Сашко киває головою. Він не вірить в дива.
До ранку вони сидять біля панцерника, а коли починає світати, йдуть до мосту. Там перебираються через річку, йдуть дорогою. Чет тягне на спині Міру, яка стала звичайною. Без іклів, без рук з пір’ям. Дівчина, як дівчина. Попереду чують гуркіт двигунів. Ховаються в кущах. Пропускають кілька мотоциклів і дві вантажівки, в яких сидять будівельники. Поїхали ремонтувати міст.
- А чого ми сховалися? – питає Чет.
- Того, що німці нас розстріляють.
- Чому?
- Бо зник їх офіцер і солдати, а ми єдині, хто залишився живий. Німці почнуть нас допитувати, а коли почують про чудовиськ, то розстріляють. Вони не вірять в чудовиськ.
- І що робити?
- Не знаю. В партизани не підеш, бо ж там теж розстріляють. Не знаю. – Сашко замислюється.
- Треба втекти у велике місто. У Харків чи Київ. Там легше сховатися. – пропонує Чет. Він коли сидів в тюрмі, то наслухався багато історій, в тому числі і про те, як краще переховуватися.
- Як ми туди доберемося? Дороги контролює поліція, потяги теж. Не пішки ж йти.
Чет погоджується, що пішки не дійдеш. Ось він проніс Міру зовсім небагато, а вже зморився. Вона не важка, вона ж така тендітна, та тим не менше. До Харкова не дотягне.
- Нам би мотоцикл. – знаходиться Чет.
- Навіщо?
- На мотоциклі б доїхали. Перевдягнутися і по чужим документам перти. В мене німецька чиста, усі кажуть, що кельнський акцент. Не знаю звідки він узявся, але є.
- А бензин?
- На військових заправках будемо брати.
- А ця? – Сашко кидає у бік Міри.
- А цю в коляску сховаємо.
Сашко думає, потім плескає руками.
- А може і так! Пішли до дороги!
Сидять в кущах, чекають. Години дві. Потім гуркотить мотоцикл. Сашко двічі стріляє, мотоцикл злітає з дороги, перекидається. Двоє німців, які на ньому їхали, мертві. Вправно Сашко стріляє, що там казати. Ставлять мотоцикл, дивляться, що не дуже то пом’ятий. Заводять, двигун працює. Потім починають з німців форму знімати. Вона в крові. Ховають під плащами, притрушують пилом. Ну, більш менш нормально. Міру ховають у коляску, накривають і їдуть. Чет за кермом. Він ще до війни кілька разів їздив на мотоциклі, то знає.
До Харкова не доїхали, бо здулося колесо. Скинули форму, зійшли з дороги, вирішили дали йти полями. Міру Чет розв’язав, тільки кляп у роті залишив, про всяк випадок. Шли, поки не почало сутеніти. Сховалися у копні сіна, Чет Міру зв’язав, обняв і сидів з нею. Ось трусити її почало. Судоми, стогони, Сашко аж у сусідню копну переліз, щоб не чути і не бачити такого. А Чет кохану тримав, все цілував і казав, як кохає. Слідкував, щоб затичку з роту не скинула, та не вкусила.
Наступного дня таки дійшли до Харкова. Залізли в пустий будинок, там пересиділи ще день, потім Міра попросилася у місто. Мовляв, в них відразу документи спитають, а в дівчини – ні. Сашко проти був, щоб відпускати її.
- Втече вона, до своїх, далі людей вбивати, кров пити.
- Не втече. – твердо сказав Чет. – Ми кохаємо один одного.
Вона не втекла. Відразу ж влаштувалася на роботу. Потім знайшла людей, яки зробили документи Чету і Сашку. Вони теж змогли знайти роботу. Жили тихенько, нікого не чіпали, аж поки до Харкова не підійшла війна. Сашко відразу зібрався тікати. Чет з Мірою його відмовляли.
- Ну куди ти дінешся? Думаєш, дуже ти німцям потрібний? – переконував Чет.
- Німцям не потрібний, а ось совіти мене залюбки до стінки поставлять. То я краще вже з німцями, а там може втечу кудись у спокійні краї. І ви тікайте, не буде з совітами вам життя, ось подивитесь.
Чет та Міра таки залишилися. Зробили собі нові документи, влаштувалися на роботу. Напади по ночам з Мірою траплялися все рідше, останнім часом так взагалі тільки на повний місяць. Крові людської вона більше не пила, задовольняючись людською їжею. Чет з того дуже радів. Його ледь знов не забрали в армію, то довелося косити під каліку, купити милицю і ходити усюди з ним, стрибаючи на одній нозі. Чет працював у споживкооперації, де його поважали, як робітника старанного і знаючого. Вже після війни прийшло на споживкооперацію якесь німецьке обладнання, у рамках репарацій. Те обладнання слугувало для обробітку шкір, але як їм користуватися не знали. Чет узяв і переклав усі інструкції, які там були, обладнання встановили у Мерефі і там воно добре запрацювало, приносячи великі прибутки. Чету дали посаду керівника відділу. В армію вже не забирали, то він потроху залишив милицю, наче одужав, і купив собі костюм. Коли хтось написав на нього донос. Наче він був шпигуном. Чета арештували, били, але він ніяких свідчень проти себе не дав, тримався. Але виявилося, що Іван Макушенко, на ім’я якого робили Четові документи, зовсім не загинув, а жив десь у Криму, куди поїхав поправляти здоров’я, після поранень на фронті. Коли виявили, що документи фальшиві, то узялися за Чета серйозно. Били два дні поспіль, до того добилися, що довелося тягнути у медичну частину. Там Чета привели до тями і трохи підлікували. Вже наступного дня повинні були знову тягти на допити.
Чет лежав у пустій палаті. Увечері помер хлопець, який лежав поруч. Йому відбили нирки на допитах, останню добу він тільки тихенько стогнав, а потім затих. Тіло унесли і Чет подумав, що треба повіситися, щоб і самому не доживати до такого. Підвівся і почав тихенько рвати сіре, брудне простирадло на смуги. Рвалося легко, бо було пріле. Таке не витримає його. Сів думати, чим би ще покласти собі край. Тіло все боліло, бо і били і ламали і цигарками палили і голками штрикали. На всі руки майстри, звичні вибивати зізнання швидко, а тут он трапився впертий такий.
На підвіконні щось зашкряботіло. Чет і уваги не звернув. І повертати голову йому важко було, бо плечі всі в синцях і не цікавило що там. Стукнуло у вікно. Чув Чет так прикмету, що як побачиш ти птаху, що б’ється об вікно, то помре хтось. Чет у прикмети не вірив, але що помре знав. Треба тільки вигадати як, щоб не потрапити знову до лап тих катів. І знову зашкрябалось щось у вікно. Таки подивився Чет і побачив Міру. З іклами і крилами, колишню Міру, нічну Міру. Що робила вона тут, повсякчас ризикуючи бути поміченою і розстріляною. Це ж тюрма НКВС, охорони багато, вежі з кулеметниками, собаки, колючий дріт.
Чет почув тихенький скрегіт. То Міра іклами різала скло. Завмерла. Мабуть двором йшов хтось. За хвилин продовжила. Вирізала шматок скла.
- Чете! – прошепотіла. Він ледь підійшов, попід стінкою. Ноги побиті, пальці поламані, перед очима паморочиться. – Чете!
- Тут я.
- Милий!
- Улітай, звідси! Помітять!
- Ні, я за тобою.
- Улітай, Міро, швидше!
- Без тебе нікуди. – каже вона і Чет відчуває, як весь струшується і на очах у нього виступають сльози. Думав вже, що не залишилося в ньому сліз, лише біль та відчай, а от плаче. – Чете!
- Міро, улітай. Мене вже не врятуєш, мертвий я. А ти, тікай. Лети до батька. Подалі звідси, від звірів цих!
- Чете, без тебе я нікуди.
- Не допоможеш ти мені. Грати тут і я скалічений. Тікай, Міро, тікай!
- Підійди. – каже вона і знову застигає, бо йде хтось внизу. Молодець вона, у чорне вимазалася, щоб не видно її було вночі. – Підійди. – шепоче.
Підходить Чет до дірки у склі. Ледь стоїть. Добре, що темно, що не бачить вона його зараз, битого і зламаного. Нехай запам’ятає, яким він був, а не яким зараз став.
- Тикай, мила, тікай. Мене не врятуєш, а сама пропадеш. – шепоче Чет. – Не втекти мені звідси. Тікай, Міро.
- Дай, хоч поцілую тебе, милий.
Він стоїть. І думає, що після поцілунку її і померти можна. Підходить.
- Ближче. – шепоче Міра. – Ще ближче.
Він тягнеться до неї своїми сухими, збитими губами у засохлих шрамах. Міра зненацька крутить головою і впивається йому в горло. Засмоктує кров. Чет сіпається, відривається від неї.
- Що ти наробила?
- Тепер чекай. За годину ти станеш таким як я. Сильним і зможеш літати. Ми розігнемо ці грати і втечемо. – Міра сміється.
- Гей, хто там? – кричить хтось знизу.
- Чекаємо! – шепоче Міра і плигає в темряву. Постріли, кулі стукаються об стіну. Вона улітає.
- Тривога! Там хтось був!
Чет ще йде до ліжка, але сили покидають його і він падає. На підлозі його і знаходять охоронці.
- Кров! Поранення в шию! – кричать солдати. Прибігають лікарі, констатують, що поранення не важке, обробляють рану. Трохи хвилюються, бо слідчі наказали слідкувати за хворим, щоб був живий. Укладають на ліжко, прив’язують, щоб більше не підвівся і не намагався вилізти у вікно. Уходять.
За півгодини Чет приходить до тями. Лежить. Потім починає стогнати. Відчуває, як щось в ньому змінюється. Рот наче меншає, язику стає тісно серед зубів. Вже не стогне, а ричить. Потім хапає ротом мотузку, якою прив’язаний до ліжка. Рве зубами і швидко розриває. Потім звільняє ноги. Підводиться. Він повний сил і тіло його, ще півгодини тому побити і кволе, наповнилося силою. Іде до вікна. У коридорі охоронець чує його кроки, кидається до дверей, вбігає у палату.
- Ти куди? – не встигає наставити гвинтівку, як Чет плигає і вгризається у горло. Жадібно п’є кров з ще живого солдата, який сіпається у залізних обіймах Чета, як муха у павутинні. На підлогу вже падає мертве тіло. Чет облизується і йде до вікна. Міра вже там. Удвох беруться за грати і розгинають їх.
- Хто там? – кричать знизу. – Стій, стріляти буду! – Чет вже на вулиці.
- Полетіли! – шепоче Міра.
- Ще крові! – Чет плигає вниз, прямо на солдата, який встигає вистрелити, але не влучає. Пирскає кров, Чет п’є, ділиться з Мірою. Навколо починається тривога, вмикаються прожектори, крики, постріли. – А тепер полетіли! Раз вже не можна тут жити людьми, будемо жити звірями!
Чет та Міра роблять кілька стрибків і злітають. По ним стріляють, кілька разів влучають, але кулі не страшні цим істотам. Вони улітають геть, залишивши по собі два трупи охоронців. Потім у тюрмі викриють цілу змову, яка допомогла Чету втекти, винні будуть розстріляні або посаджені на великі терміни. Чета і Міру так і не знайдуть, тим більше, що не будуть знати кого саме шукати.
Наші дні. Лісовою дорогою їде два великих чорних позашляховика. В одному сидить здоровезний товстун з лисою головою. Поруч з ним якийсь хлюст з текою.
- І що, не розпайована ще земля?
- Ні! Сімсот гектарів ріллі, більше дванадцяти тисяч гектарів під лугами і все ціле! Принаймні в районному управлінні земельними ресурсами жодного документи на них. І взагалі, останній раз землі ті обліковували лише в тридцятих роках!
- І як таке може бути? – питає лисий.
- Я думаю, що хтось підчистив документи. Хтось зацікавлений. Думав сховати їх та тільки від нас не сховаєшся. – хлюст запопадливо сміється.
- Хороший шматок. – киває головою лисий.
- Смачний шматок! Великі гроші можна заробити! На вас акт перепишемо, потім продамо земельку! Вона ж серед лісів, річка поруч. Там і базу відпочинку можна робити і що завгодно! А ще до російського кордону недалеко. Золоте місце!
Машини зупиняються.
- Що там? – невдоволено питає лисий.
- Та місток попереду кволий. Щоб у річку не попадати.
Виходять дивитися місток. Лисий, хлюст і ще сім охоронців, дебелих хлоп’яг у бронежилетах під піджаками і з пістолетами.
- Хуйня, а не міст. – каже один з водіїв.
- Спробуй проскочити. Без пасажирів. – наказує Лисий.
Слова його не обговорюється, перша машина пройшла. Міст закачався, але витримав. І наступну теж. Потім Лисий з людьми перейшов, сіли та поїхали.
- Диви, що то таке? – каже водій, коли приїздять поруч іржавого остову німецького панцерника.
- На панцерник схоже. Невже ще з війни? – дивується хлюст.
- А он і село. – каже водій.
Заїздять, виходять, дивуються, що тихо. Ані півень не заспіває, ані корова не мукне і людей немає. Потім виходить Чет. Він все таки же, ані трохи не змінився.
- Доброго дня. – каже.
- Доброго. А де тут сільрада? – питає хлюст.
- Немає у нас. – каже Чет.
- Як немає? – дивується хлюст.
- Та не було і немає. – дивується його подиву Чет.
- А ти хто?
- А я місцевий.
- А хто тут у вас головний?
- Немає у нас головних.
- Як немає? – знов таки дивується хлюст.
- Немає і все. – стинає плечима Чет. Ця розмова починає нервувати Лисого.
- Колгосп у вас є? – втручається він.
- Немає. – каже Чет.
- А сільгосппідприємство яке?
- Теж немає.
- Йоб вашу мати, як же ви тут живете? – вибухає Лисий.
- Та потроху. – посміхається Чет.
Лисий дістає пістолет.
- А ти тут не либся! Думаєш, я жартую! – кидається до Чета, той руки піднімає. – Земля ваша кому належить?
- Нам. – дивується питанню Чет.
- От зараз і перепишеш її! Давай документи! – гримає Лисий на хлюста. Той поспішає за текою з паперами.
- Та ви хоч в хату зайдіть. – запрошує Чет. Заходять. А там Міра готує їжу.
- Милий, хто це? – питає вона.
- Та люди якісь, про землю питають. – каже Чет. Лисий його штовхає і дивиться на Міру.
- Ух ти яка! – облизує губи. – Красива!
- Це моя жінка, М… - встряє було Чет і тут же отримує в обличчя рукояттю пістолета. Падає на підлогу, весь заюшений. Міра кидається до нього, а Лисий хапає її за волосся і тягне до себе.
- Ух ти яка кізочка! – намагається її поцілувати, а вона кусає його за губу. – Сучко! – кричить Лисий, кидає її на підлогу, цілиться з пістолетом, але не стріляє. – В машину її, поїхали!
- А як же земля? – питає хлюст і отримує по обличчю.
- Ти що, не бачиш, що мені в лікарню треба? – реве Лисий і біжить до машини. Позашляховики різко стартують з місця і зникають у клубах пилу.
Чет виповзає на ганок, витирає кров з обличчя, посміхається.
- І далеко то ви?
За годину Лисий з людьми повертається, на одній машині, бо інша провалилася на мосту. Послали одного хлопця у місто, щоб завтра приїхав з краном, витягнув машину і поладнав міст. Бо по мапі іншої дороги звідси немає, а пішки Лисий йти не схотів. Тим більше, що рану йому обробили, кров зупинили.
- Ту сучку у підвал, щоб не втекла! – наказує Лисий. До вечора ходять селом, шукають місцевих, щоб помучити, але всі втекли, пусто.
- Дивне, якесь село. – каже хлюст. – Худоби немає, навіть птахів. І городи не посіяні, чим же місцеві живуть?
- Може контрабандою? – каже один з водії. – Он в сараях знайшли кілька вантажівок і мотоциклів.
- Та ті вантажівки для музею тільки і згодяться. – каже хлюст. – Ще ж воєнних часів! Що на них перевезеш. Дивне село дивне.
На ніч зачиняються у хаті, бо від місцевих дикунів усього чекати можна. Лисий назначає чергових.
- Щоб не спали! Побачу, що спите, голову відірву!
Його бояться, то матляють головами, що спати не будуть.
Тільки-но стемніло, як навколо хати починається якийсь рух. Наче шелестить щось, цвірінькає по-пташиному, тупотить. Чергові виходити бояться, схопилися за пістолети і сидять при дверях, які ще стільцем підперли. Та почув Лисий.
- Що це в біса коїться? – кричить.
- Бозна. – кажуть перелякані чергові.
- Так подивіться! – верещить Лисий, який все мацає прокушену губу, яка не дає йому спокою.
Чергові вагаються. І Лисого їм страшно і того, що на вулиці.
- От чмошники! – верещить Лисий. Накидає бронежилет на голе тіло, хапає ліхтарик в одну руку, пістолет в іншу. – Відкривай двері!
Вискакує з хати, за ним і вся братва, коли з неба на них падають тіні, які хапають за горлянку і розривають, жадібно смокчучи кров. Крик, усього лише кілька пострілів. На здоровезній туші Лисого присіли Чет та Міра, сьорбають кров.
- Оце так здобич! – верещить Міра.
- Вполювали кабанця! – регоче Чет.
Коли вже напилися крові досхочу, заходять у дім. Міра підморгує Чету.
- Щось тут людятинкою тхне. – каже коханому.
- Ага, мо сховався хтось. – каже Чет і кидається до печі. З-під ковдр на долівці виплигує хлюст і з криком намагається втекти. Його ловлять і рвуть горлянку. Кров прискає.
- Я кохаю тебе. – каже Міра.
- А я тебе! – відповідає Чет.
Вони цілуються, всі у крові, щасливі і вічно молоді.
