Вступ
Ален Делон, Деніс Хопер, Мет Деймон, Джон Малкович – ні, на жаль, це не акторський склад якогось фільму (якогось? нічого собі якогось – такий фільм став би шедевром, навіть якби його знімав Ед Вуд за власним сценарієм). Усі ці динозаври кіно (якщо так можна назвати Мета Деймона, хоча… скільки йому там уже років? зараз подивлюсь… gosh, закрию я краще ці дужки) упродовж півстоліття, у різних країнах, у різних режисерів виконали роль одного персонажа – обдарованої людини, Тома Ріплі.
1. Звідки ж він такий взявся?
У 1955 році американська письменниця Патріція Хайсміт написала роман “Талановитий містер Ріплі” (як же мені кортить додати: “що перевернув світ” або “що докорінно змінив розвиток літератури”, але ж ні – жодним водноділом навіть у кримінальній прозі він не став, досі стоячи на полицях книгарень між дамськими романами та детективами a la Аґата Крісті). Кількома роками раніше вона вже видала детектив-бестселер “Strangers on a Train”, екранізований Хічкоком. Жанр нової її книги важко було визначити: що то за детектив, де вбивство відбувається лише під середину книги; що то за жіноча проза, де немає кохання; що то за психологічний роман, де спектр емоцій героїв обмежений, а взаємини буденні? На який же гачок ловлять читача?
Розповім свій частий сон: мене переслідують – я вбив когось (кого саме мене у сні не цікавить). Жодних докорів сумління – лише тваринний страх за себе та планування втечі… Я прокидаюсь. Моторошне відчуття. Полегшено зітхаю – сон. Потім спадає на думку – а що як насправді таке станеться? До чого цей відступ? Я цілковито впевнений, що Хайсміт снилися подібні сни, і одного дня вирішила звільнитися від них, написавши цю книгу. Книгу, приголомшливу не тим, що показує на який жах здатна людина, а тим, що змушує їй симпатизувати. І, звичайно, повз такої книги не міг пройти кінематограф.
2. Ріплі Деймона
Наприкінці 90-х майже водночас вийшли два фільми за участю Мета Деймона: “Good Will Hunting” (див. кінорецензію О. Костенка: http://gak.com.ua/creatives/1/13012) i “The Talented Mr Ripley”. Перший приніс актору визнання за розум, другий – за талановитість.
Пробачте за дурнувате порівняння, але сам фільм нагадав мені “Dreamcatcher”а (не за сюжетом, звісно). Спільне в них розподілення енергії: інтриґуючий початок, зростаюче напруження, вибухова кульмінація і … Ні, я не можу сказати “нічого” чи “казна-що”, навпаки – далі йде добротне голівудське завершення, але це, користуючися футбольним терміном, – “догравання на класі”, тобто не напружуючися. Та цього ж недостатньо! Те, що добре для якогось там, прости Господи, “Титаніка”, тут недоречно! Я кидаюсь відшукувати книжки, за якими зняті фільми, і впевнююсь, що не помилився: найцікавезніше у фільмі взяте з книги, інше – з уяви кіноробів. Зрештою, не можна звинувачувати режисера, бо легко на екрані втілити хіба п’єсу (і то не завжди), а коли йдеться про роман (все ж таки визначу його як психологічний), то доводиться чимось жертвувати, а щось посилювати. От режисер Ентоні Мінґела і викинув повсякдення Ріплі (це в книзі захоплює, а в кінотеатрі всі б поснули), натомість увів нові сюжетні лінії (вдалий хід, щоби повніше розкрити образ Ріплі – у книзі це досягалося розкиданими по тексту словами та зауваженнями) і зробив наголос на особистому житті Ріплі, про яке в романі (не забуваймо, написаного у пуританський, принаймні стосовно нашого, час) було сказано однією з героїнь: “All right, he may not be queer. He’s just a nothing, which is worse. He isn’t normal enough to have any kind of sex life, if you know what I mean”.
У фільмі грають Кейт Бланшет, Джуд Лоу, Ґвінет Пелтроу – непогане асистування для Мета Деймона! Щодо нього, то уявімо собі… Джуда Лоу. Оце й є Мет Деймон. Маячня? Анітрохи. Відкрите простувате обличчя, незграбність провінціала (Віл Хантінг?) Деймона поступово перетворяться на випещеність та невимушені манери хлопчика-мажора, до того ж не абстрактного, а зімітованого. Перед нами не Деймон з лоском, ні, сам Джуд Лоу, чий персонаж уже лежить на дні моря. Ця метаморфоза – найсильніше місце фільму.
Фантастична знахідка режисера – джаз. У книзі жодного слова про музику. Тут же він лунає звідусюди. Одяг, автомобілі, увесь антураж стилізовано під далекі 50-і, але правдоподібність досягається лише коли чуєш “Americano” з італійського бару.
“The Talented Mr Ripley” – гарний фільм. Тим, хто його вже подивився, раджу почитати книгу, щоби дізнатися, як все було “насправді”; ті, хто прочитав книгу, вже, без сумніву, подивилися й фільм. тож переходимо до … Ріплі.
3. Ріплі Делона.
Чомусь я зустрічав лише лайливі рецензії на французьку екранізацію роману, мовляв, і сюжет перероблений до невпізнаваності, і зовнішність Алена Делона якось не пасує до непримітного вигляду Ріплі. На ці закиди в мене така відповідь: режисер Рене Клеман назвав свій твір “Plein Soleil”, змінивши цим усі контрапункти сюжети. З’явився любовний трикутник, що пристрастно з’ясовує взаємини під спекотним італійським сонцем. Вбивство? Так, там є вбивство. Воно присутнє там як зябра в Іхтіандра у стрічці Казанського-Чеботарьова – щоби надати сенс діям показуваних на екрані напівоголених напівбогів у Рів’єрі/Криму: Делон – Коренев, Роне – Козаков, Лафоре – Вертинська, паралелі очевидні. Наївний сюжет все ж не загубився у показі їхніх тіл, у противному разі, ризикуючи перетворитися на затягнутий початок “Олімпії” Лені Ріфеншталь.
Я би порекомендував подивитися цей фільм тим, хто вже прочитав книгу, щоби він не здавався нудотним і незрозумілим, а тим, хто вже подивився версію з Деймоном, ще й слабким у порівнянні. Втім тут показані епізоди з книги, які не заснімуть у 1999 році, з Ріплі зняті всі натяки на гомосексуальність, а головне – “На яскравому сонці” (1959 р.) дуже близький за часом до подій у романі, жодні пізніші стилізації не йдуть у порівяння з автентичним одягом, поведінокою… Zeitgeist, одним словом.
Але з грою Делона щось не те. Він легенькою ходою йде рибним ринком, пурхає по яхті й невимушено цілує коханку друга. А де ж поділася ведмедкуватість американця в Європі, що її не спекатися й після років життя в Старому Світі? Яким би протеєм не був Ріплі, навіть він відчував свою чужість південній італійській культурі, Делон же цілком вписався в неї. Він винен у тому, що він – француз. Єдиний з-проміж інших, американських Ріплі. До наступного ми й переходимо.
4. Ріплі Хопера
Минув час, і Патріція Хайсміт написала продовження історії Ріплі (у підсумку п’ять томів). На основі третього (“Гра Ріплі”) був знятий “Der Amerikanische Freund”. Проте німецький режисер не повторив помилки французького і запросив на роль Ріплі американського актора Деніса Хопера (“Easy Rider”, “Basquiat”). Його Ріплі – підтоптаний коротун, що у стетсоні блукає Гамбурзькими вуличками. Характерний актор Хопер на німецькому ґрунті перетворився на Мефістофеля: він надає пресловутий “вибір”, холоднокровно душить і танцює над гекатомбою.
Фільм, побудований лише на такому екстраваґантному персонажі, швидко втомив би глядача, тому режисер відсунув його на другий план. До речі, режисер (на коліна, смертні!): Вім Вендерс!
Власне, вже тут можна було би поставити крапку: Хопер у ролі Мефі… тьху, Ріплі грає у живого класика. Але не можна забути про головного героя (адже ми вже з’ясували, що це не Ріплі). Ним тут є ремісник, рамник, жертва диявольської гри Ріплі. Звичайна людина в незвичайних обставинах. Простий чоловік: дружина, дитина, робота. Вусатий, мішкуватий, просто-таки радянський персонаж, дарма що по той бік Стіни. Геніальна роль у виконанні Бруно Ґанца, одного з найкращих акторів сучасності. Актор, від якого віє позитивом (хай би йому грець, цьому слову, але жодного ліпшого не підберу): він витончено-нервовий Харкер у “Носферату”, меланхолійно-романтичний ангел у “Небі над Берліном” і старенький зворушливий Гітлер (!) у “Бункері”.
Видатний фільм. Неквапний, медитативний. Диск з ним лежить у мене поряд з фільмами Джармуша та Берґмана. А якби вони екранізували Ріпліаду? Годі мріяти. На нас чекає наступний Ріплі.
5. Ріплі Малковича
Нову версію “Гри Ріплі” подарувала нам жінка! Італійська режисерка Ліліана Кавані створила непоганий фільм, але він побудований виключно на одному Малковичі. Рамник настільки сіренький, що я навіть не полізу в пошуківку за ім’ям актора, який його зіграв. Я розумію, що він за своє роллю й має бути ніким, але Ґанц був геніальним навіть у своїй (персонажа, звісно) нікчемності. Невідомо чому рамника режисерка зробила таким безвільним, що такого штибу фраза з його вуст неможлива: “Господи, та невже ти думаєш, ніби на мені зіграти простіше, ніж на цій дудці?” Ріплі грає, виправдовуючи назву фільму. Дудка слухняна в його руках.
Так почнімо ж оспівувати Малковича! Оце вже його бенефіс. Ріплі у виконанні Малковича заграв усіма барвами: іронічний і педантичний, саркастичний і добродушний, цинічний і люблячий. Лібертаріанець Малкович, вочевидь, зіграв того, ким він хотів би бути. Його Ріплі вже не людина, це якийсь Заратустра. Ніякої інфернальності – він вище за все земне та позаземне: зранку ставить капкани на людей у своєму будинку (будинку? палаці!), удень стріляє в найманих вбивць, увечері поспішає на концерт до своєї коханої. Він встиг купити їй рідкісні квіти. Оплески. Починається концерт класичної музики, що переходить у soundtrack до “Спруту”. У чому річ? А… Еніо Моріконе – композитор фільму. Ну що ж, з таким Ріплі комісару Катані простіше було би застрелитися самому. Ну, що там з Ріплі?
6. Ріплі Пепера
А нічого! Я не бачив цього фільму. Знаю лише, що поставлений за романом “Ripley Under Ground”, а в головній ролі якийсь Барі Пепер. П’ятого кута в моїй Ріпліаді немає. Пентаграма не склалася. А може вже зняли щось ще? Та мені до вподоби і цей квадрат. Пишіть хто що бачив! Діліться враженнями!
Епілог
Покректуючи, старий ріпліман шаркає до шафи. Бурмоче: “Треба ввечері на сон передивитися “Гру Ріплі””. Дістає з полиці пошарпану книгу, сідає за стіл, повільно й голосно (через глухість) читає: “The Talented Mr Ripley. Chapter 1. Tom glanced behind him and saw the man coming out of the…”
