У тісній, скромно вмебльованій кімнатці, сидять на протертому дивані двоє старих: вусатий, товстенький дідок років під вісімдесят з насмішкуватими очима та огрядна, чорноока, трохи молодша за нього бабуся. Він тримає її руку у своїй. Пара прислухається до тиші. Разом вдивляються в брунатно-зелений візерунковий килим, що висить на протилежній стіні. Яскравий сонячний сніп без запрошення навідується до їхньої оселі й лягає на змарнілі обличчя. Старі мружаться, посміхаються, жінка ставить долоньку дашком до лоба й продовжує вивчати орнамент вовняної картини. Дідок, крекчучи, підводиться потихеньку, робить напівкрок, хапається за газету, що лежить на вкритому картатою цератою столі, й ніби притягнутий магнітом, всідається назад на продавленого дивана. Обоє підскакують від амортизації, сміються самими лише плечима, беззвучно. Бабця схиляє сиву голову до дідового плеча й прикладається маківкою до шиї старого. Відгородившись від надокучливого світила паперовою завісою, вони разом пірнають у скандально-брехливий світ друкованої періодики. Час від часу з-за газетного паркану чується «Йо! Ну, нє…О! Ну, да! »
Літній чоловічок схрестив ноги у заяложених капцях - ступня на ступню. Першим починає нервувати від прочитаного його кінцівка. Спочатку самі лише пальці на нозі ворушаться, тоді ходить ходором уся ступня, від чого синій капець зі стертим обчасом падає на підлогу.
- Брехуни!!! – чоловік робить з газети кульку та легенько жбурляє її в куток.
- Нервувати… - каже літня жінка й сиві кучерики на її голові погойдуються. Вона дивиться з-під лоба на чоловіка, піднявши вказівний палець. Очікує від нього продовження речення.
Він трохи вагається, вдаючи ображеного, бурмоче:
- Не мож-на!
Вона лагідно притуляється до його щоки своєю й за хвильку цілує у лоба.
- Поїмо? – питає й дивиться на ручного годинника.
- Поїмо! – відповідає весело чоловік.
Бабуся, міленько відштовхуючись від дивану однією рукою, намагається дотягнутись іншою до ціпка. Підбиває його кінчиками пальців, та вправно опираючись на нього встає й ковиляє з кімнати.
- Марусю, обережно! – каже дідок.
Коли він впевнюється, що за жінкою зачинились двері, опускає руку між диваном та стіною. Для годиться оглядається туди, де зникла бабка, дістає пляшечку, відкорковує й прикладається до неї. Відпивши ковточок, чамкає, роздивляється прозору рідину, підставляючи пляшку під сонячні промені. Потому затуляє горлечко чекушечки зробленим з газети корком й ніжно кладе її назад.
Якраз після того, як дід заховав свій скарб, до кімнатки заходить молода жіночка у блакитному халаті та квітчастій хустині. Вона, не звертаючи уваги на діда, накриває на стіл. Накладає в тарілки з двох відер, що принесла з собою, жовтий гороховий суп та сіру вівсяну кашу.
- От і Марія Василівна прийшли. – звертається жінка до діда, розтягуючи кожне слово, наче перед нею шмаркливе дитя. Старий морщиться й відвертається від молодиці.
- Щось Юхим Петрович сьогодні не в настрої. – говорить вона до бабусі, яка тим часом підійшла до столу. Бабця несе велику тарілку з хлібом та квадратиками масла.
- Дякую, Вірочко. Далі я сама. – старенька проводжає жінку до дверей. Коли та зникає, принюхується.
- Пив? – питає в діда.
Той мовчить.
- Тобі ж не можна. У твоєму стані… - хоче ще щось сказати, але закашлюється й сідає поряд зі старим. Той обнімає її, дивиться лагідно й стиха промовляє:
- Знаю, що не можна. Нам, Марусько, уже нічого не можна. Може здохнути? – дивиться лукаво на подругу.
Марія Василівна якийсь час важко дихає, приходячи до тями після кашлю, а тоді махає рукою:
- Виймай, Химка, свою заначку. Будемо пити.
- О, це я розумію! Діло кажеш, дівчинко. – звеселів Юхим Петрович й наче факір витяг зі схованки пляшечку.
Старенька допомогла дідкові пересісти на стілець, ближче до столу. Посьорбали супу. Помилувались один одним.
- За наше з тобою щастя, Марусю! – підняв наповнений на одну третину стограмовий стакан дідок.
- За любов! – підтримала його бабця.
Вони цокнулись, випили по краплині, хекнули якось в унісон, синхронно поставили гранчаки на стіл, перезирнулись та прийнялись за кашу.
Під кінець обіду дід випалив:
- Давай, Марусенько, ми з тобою сьогодні влаштуємо свято. – Марусенька дивиться на нього недовірливо й знизує плечима.
– Назапрошуємо гостей. – розмірковує старий. – Ось, - тицяє пальцем на миску з хлібом та маслом. – бутербродів виставимо… - тоді примружує одне око. - У мене ще одна чекушечка прихована єсть.
- І що святкуватимемо? – запитує баба.
- Весілля, що ж іще?… - голосно каже Юхим Петрович, кидає багатозначні погляди на Марію Василівну й звабливо крутить ріденького сивого вуса.
Юхим Петрович Горбатюк залицявся до Марії Василівни Кривоніс довго. Він її помітив відразу, як сюди переселився. Прийшов старий до будинку сам. Набридло весь час вислуховувати від рідних дітей, що зажився на цьому світі. Спочатку думав, що будуть його шукати. Де там?
На той час Марічка жила в будинкові уже три роки. Була наймолодшою мешканкою старечого притулку. Характеризувалась, як весела й комунікабельна особа. Дід Юхим навів довідки про неї у старожилів. Ті усе чисто розповіли.
Марію Василівну до будинку престарілих привезла дочка. Дала хабаря директорці, аби та прийняла стареньку на деякий час. Спочатку вона запевняла матір , що така її поведінка носить виключно тимчасовий характер. Просто вона розпочала у великій маминій квартирі капітальний ремонт. То ж лише з найкращих міркувань (аби мамця-астматик не дихала будівельним пилом), Катерина вирішила оселити неньку в тридцяти кілометрах від рідної домівки. «Тут природа, ліс поруч, повітря» - говорила дочка, прощаючись з мамою.
Коли за півроку ремонт було закінчено, виявилось, що дочка почала процес розлучення й тепер мамі краще перебути ці важкі часи серед таких, як сама стареньких.
- Зрозумій мене, мамо! - казала Катерина матері під час відвідин.
Стара жінка відверталась від доньки, аби та не побачила її зволожнілі очі.
- У твоєму віці - продовжувала молодичка, - не можна нервувати. А вдома зараз суцільний скандал. Ми з Іваном ділимо майно, кричимо, б’ємося, з’ясовуємо стосунки. Якщо ти вже тут пробула стільки, то ще півроку пройдуть ось так. - вона клацнула пальцями біля обличчя матері.
- Добре! Можливо так краще. – змирилась Марія Василівна, після чого опинилась у палких обіймах дочки.
Але й після розлучення Катя не поспішала забирати матір додому. Усе рідше приїжджала в гості. Старенька потихеньку звикла до нового колективу, завела собі друзів-подруг. Вони подовгу говорили-тарабанили про молодість, цікавинки з минулого життя. Майже ніхто у цьому будинку не згадував про своїх дітей. Хіба баба Шура (та, що померла минулим літом) частенько за життя розповідала про свого синочка, який помер ще дитятком, не проживши й двох років.
Так от, минув іще рік, Катерина не їхала до матері. Лише з листів, що з кожним місяцем приходили все рідше, Марія Василівна дізналась, що дочка вискочила заміж вдруге. Вона спробувала натякнути Каті, що хоче додому. Але отримала невтішну відповідь: «Мамо, як ти уявляєш свою раптову появу у моєму житті? Самвел не знає, що ми з тобою живемо разом. Коли ми зустрічались, я йому не казала. А тепер уже пізно. Він людина запальна, горець, не хочеться, аби дізнався, що моя мама десь у чужих людей. Я йому сказала, що ти живеш у сестри в Росії. Це ж нічого, рідна? Як тільки ми з ним трохи обживемось, я відразу тебе заберу. Обіцяю.» Хоча Марія нікому цього листа не показувала й не говорила про нього, всі мешканці будинку були обізнані щодо її сімейних негараздів. Відтак, Юхим Петрович легко вивідав історію життя жінки, яка його зацікавила.
На танцях, що були влаштовані з приводу якогось дня - Конституції чи Незалежності, Юхим Петрович запросив на повільний вальс Марію Василівну. Та червоніла й соромилась, але пішла. Тоді, вони ще могли більш-менш вправно пересуватись. Юхим Петрович був справжнім кавалером. Він неодноразово запрошував даму свого серця до прибудинкового парку на побачення. Дарував гілочку духмяного бузку, або просто якусь травичку. Вони розмовляли, гуляючи попід ручку…
Першим вийшов з ладу організм залицяльника. Підвело серце. Якось раптово й неочікувано. Марія Василівна довго вагалась, чи має вона право піклуватись про дідка. Але випадок скорегував усе. Помер сусід Юхима Петровича по кімнаті - звільнилось ліжко. Бабця Марія «пішла ва-банк» й звернулась до дирекції закладу з проханням переселити її до громадянина Горбатюка.
- На яких правах? – строго запитала директорка.
- Ми планували одружитись… – збрехала старенька. - Можливо, коли Юхим Петрович одужає…
Вона замовкла. Чекала, що її осудять. Попри це, зазвичай не надто привітна начальниця, погодилась. Щоправда мала вона на це свої зиски.
- Навіть краще. Бо Віра не встигає за всіма. Світлана ж розрахувалась. Мала вертихвістка… Мало, каже, ви мені платите, аби я винюхувала оці старечі нічні горщики. – розійшлась директорка, але схаменулась, коли згадала, що біля неї одна з тих старих.
Юхим видужав, не пішов ще на той світ, бо поруч була його мрія – Марія. Зараз він був ще фізично слабкий, але веселий та життєрадісний, як на початку їхнього знайомства. У Марії Василівни спухло й дуже боліло коліно. Лікар «по усім хворобам», який навідувався до стареньких двічі на місяць, констатував ревматизм.
- Старість, а що ви хочете. – говорив, посміхаючись та насвистуючи. Виписав ціпок, як найдієвішій засіб.
Відтоді живуть старенькі разом, й на тобі - дід наслинив весілля святкувати.
Але й Василівні та ідея припала до серця.
- Весілля, то весілля. – бадьоро відгукнулась Марія - побіжу я гостей кликати.
- Тільки повільно біжи. – хехекнув дідок.
- Та вже не швидше, ніж равлик. – й собі пожартувала бабця.
Коли вона була біля дверей, до кімнати влетіла Віра й похапцем почала збирати тарілки зі столу. Баба Марія дала дідові знак. Той усе зрозумів та звернувся до молодиці пошепки:
- Віруню, нам би той, якихось харчів на вечір. – він підморгнув доглядальниці й потягнувся за грошима. Бабця тим часом вичовгала в загальний коридор.
Віра, конспіративно оглядаючись, прошепотіла навзаєм:
- Можу яєчню посмажити вдома. Принесу десь о сьомій. Вам з салом? – запитала, тоді згадала про дідову хворобу й метельнула головою.
- З салом! Обов’язково з салом, Віруню. Який же я козак без сала? – він знову підкрутив вуса, як справжній кавалерист. – Картопельки, огірочків…ну, що там зможеш – неси. Весілля справлятиму…
Віра вирячила очі та автоматично взяла з рук діда стогривенну купюру. Тоді отримала поцілунок у ручку й випурхнула з кімнати, навантажена брудними тарілками.
Весілля розпочалося о сьомій годині тридцять хвилин. Юхим Петрович та Марія Василівна сиділи на центральних місцях. Стіну позаду них прикрашав довгий вишитий рушник. За столом сиділи три бабусі з нафарбованими однією помадою губами й відчуженими поглядами та два згорблених діда в непрасованих краватках. Згодом до них приєдналась Віра й сторож Данило. Віра хазяйнувала, щораз бігала до кутка, де в торбах стояли наїдки. Виставляла спочатку барабольку, тоді яєчню з шматочками сала, тоді консервовані помідори й кабачкову ікру, яка користувалась неабияким попитом серед беззубих старців. Потому сік в пластикових пляшках з-під «Поляни квасової».
Вона частенько за додаткову платню влаштовувала старим вечері в домашньому стилі. Цей випадок був екстраординарним - не просто вечеря, а ціле весілля. Віра навіть перейшла межу виділених їй дідом Юхимом коштів. Усе те, що вона приносила було її власне, вирощене на городі. Стареньким це навіть більше подобалось. Бо, бувало, приїдуть вряди-годи які депутати, понавозять прострочених, неякісних продуктів у гарних обгортках, а стареньким з того ніякої радості. Викидають вони поступово усе на сміття, бо що не відкриють – смердить.
Весілля пройшло вдало. Веселились години зо дві. Молодята з задоволенням цілувались під слабенькі вигуки «Гірко!» Пісень співали тихенько, аби не збудити інших, анекдоти розповідали, які уже чули по сто разів. Коли розмова сама по собі звернула з радісної колії, коли зненацька стало сумно й млосно від дум про рідних та близьких, які десь там є, але забули про них, стареньких - тоді почали розходитись по своїх кімнатах. Данило пішов ще раніше, не було чого пити, то ж сенсу в посиденьках не бачив.
Юхим Петрович та Марія Василівна залишились самі.
До цього часу вони спали окремо. Бабця на вузенькому ліжечку, а дід на дивані, якого не розкладав. Сьогодні ж, перед тим, як Віра йшла додому, дід Юхим, підморгуючи молодиці, голосно мовив:
- Ану, Віруню, розклади-но дідові дивана. Дід тепер одружений.
Дід Юхим та баба Марія відсьогодні оголосили себе сім’єю. Вони з посмішками на обличчях, лежать, обнявшись, на широкому незручному дивані й радіють, наче діти.
Наступного ранку до покоїв "молодят", без стуку й попередження заходить директорка й посміхаючись, повідомляє:
- Маріє Василівно! За вами сьогодні приїде донька!!! Вона уже прислала заяву, аби вас забрати додому. – задоволена жінка показує стареньким, які все ще лежать притулившись один до одного, папір формату А-4, на якому щось нашкрябано від руки.
Марія Василівна потихеньку підводиться, спантеличено зиркає на діда. Бере до рук документ. Розглядає його довго, лише потім розуміє, що вона так не прочитає листа. Вказує пальцем на стіл. Директорка блискавично передає важкі, на резиночці замість дужок окуляри, в блідо-рожевій пластмасовій оправі.
«В зв’язку з обставинами, що склалися…» - читає бабця Марія – «терміново потрібна присутність моєї матері, Кривоніс Марії Василівни, вдома в зв’язку з необхідністю доглядати за дитиною».
- За якою дитиною? – вихоплюється одночасно в обох старих.
- У моєї дочки немає дітей. – пояснює Марія Василівна директорці. – Це якась помилка. – віддає папір.
Те, що начальниця не бере до рук писульку насторожує.
- Це, мабуть, лист до Марії Василівни Кризодуб? Вона в сьомій палаті. – припускає дід. Це припущення заспокоює на хвилинку його громадянську дружину.
Директорка зітхає й пояснює, що ця «радісна звістка» не для Кризодуб, а саме для Кривоніс. Від дочки Катерини, яка за два тижні чекає на народження свого первістка.
- Дочка ваша працює... Їй потрібен хтось, аби сидів з дитиною. – по-складах пояснює жінка наостанок й виходячи з кімнати, додає. – Збирайтесь, вона приїде після обіду.
До самого обіду старі не дивляться один одному в очі. Соромляться. Не обговорюють нічого. Дід, як може, допомагає бабі складати невеличку валізку.
О третій з’являється Віра, похапцем виносить речі бабці в коридор й оголошує, що Катерина уже тут. Юхим Петрович обнімає Марію Василівну настільки міцно, що старенька на хвильку затамовує подих, цілує її в обидві щоки. Вони мовчки сідають " на доріжку". Потому дід легенько підштовхує кохану до виходу.
Коли за нею зачиняються двері, Юхим Петрович дає волю сльозам...
