Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90555

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Найсвіжіша з бувальщин

Мапа

© , 16-05-2009
1.
На аеродромі вирувало сонливе життя, що нагадувало і метушню, і якусь сієсту, бо він був не військовим і не аерокосмічним, а звичайним собі не дуже великим і навчальним. Десь неподалік гарчали якісь чи то картинги, чи то маленькі моделі літаків, які літали на спеціальній коротенькій шворці. Не дуже великим був і наданий нам літак з одним двигуном.
- Слава богу, не понівечить, - подумала я. Лопаті попереду, ми – позаду, він летить, ми сиплемось, як насіння кульбаби. Мені навіть здалось, що під товстим шаром сірої фарби можна знайти рядочки, мальовані червоними зірками, які мали означали чи то кількість вильотів, чи кількість якихсь інших бойових досягнень. Або ремонтів. Літак був старезним. Справжній антикваріат. А нам на його крилах злітати, а ми молоді. І жити хочеться. Нових і сучасних літаків на аеродромі я не бачила.
Мені захотілось колупнути фарбу, але в мене був недешевий манікюр, нашарований акрилом у приватному салоні Корчуватого, передмістя Києва, який міг би бути якщо не Венецією, то маленьким Севастополем.  З огляду на двері цей засіб повітряних перевезень міг бути і бомбардувальником. Я уявила, як з них випадають бомби, однією з яких могла бути я, а мій супутник Петро, скоріше за все, летів би інакше, бо він, на відміну від мене, спокійно, а не зацьковано чекав початку польоту .  Поки тривав інструктаж, я думала про що завгодно, крім його, уявляючи нас – усіх, хто має висипались обличчям униз із черева літака з розчепіреними руками і ногами, з обличчями, перекошеними від невимовного жаху. Або на спинами, з задертими догори руками, наче у втоплеників.
Чому я не пішла в басейн, в якому я також боялась, але пірнати, в таку ж прозору глиб Землі навіть з 10-тиметрової вишки? А-а-а, я ж хотіла спробувати відчути вільний політ. Я навмисне не слухала інструктора, повністю поклавшись на людські інстинкти. Пролунала авіаційна цифра… Оце так швидкість приземлення – цілих тридцять два кілометри на годину. На обидві ноги, а потім – і на спину, на якій моє легеньке тіло оратиме липневу землю, їдучи вслід за парашутом десятки метрів, поки я його не підберу, як білизну з річки під час виполіскування. А його відніматиме вітер, який вже зараз нагадував про себе гарячими дотиками до моїх, мабуть, по-полотняному блідих щік. Спека відчувалась і без нього, бо краще лежати у купальнику на пляжі, ніж у спортивному костюмі стояти у черзі, в авангарді якої йшло примірювання і одягання мішків з парашутами. У мене це відбулось якось автоматично, і якщо хтось і колись мені розповідатиме про зомбі, то я погоджуватимусь з кожним його словом. Вони існують і серед нас. Хай ці зомбі і не стовідсотково мертві, але вони і не живі настільки, як і не мертві. Це є самою підходящою характеристикою мого стану. О, мені дають шолом з навушниками – а я і без них відчуваю себе вкінець переповненою ватою, яка в мене, здається, є навіть у голові. Я пригадала про памперси, які мені пропонувала купити у кіоску якась дівчина мого віку або молодша, хоча і виглядала вона старшою за мене, досвідченішою. Виглядала… Я коли-небудь змалюю свої враження у минулому часі, бо вони були такими. Коли цей політ вдало скінчиться. Я виглядаю молодшою, бо я себе жалію, витрачаючи частину моїх кількох тисяч гривень щомісячного заробітку впереміжку з валютами на свіжі овочі та фрукти, на м’ясомолочні солодкі та кислі продукти, а коли мене запрошують до сауни чи на яхту, то я цікавлюсь і меню, а не тільки програмою торжеств-виступів. Сауна – це свято для всіх, хто бере участь в ньому. А ще я цікавлюсь наявністю питної води.
Стосовно памперсів… Ні – не хочу і коментувати. Корисна річ, але не для мене. Особливо у деяких місцях. Операційних. Згадую дідуся – і ладна плакати.

Президент фонду, в якому працював Петро, скоріше за все, не наслужився в армії, як і я за два роки у своєму дитсадку, або мав якесь нереалізоване ним офіцерське звання у запасі – то і проводились такі спортивно-воєнізовано-масові заходи з залученням штатного персоналу, як це. Так як мала це звання і я – високе звання матері, до якої, на жаль, не дослужилась. Недарма мені снився сон про парашут. Я не можу сказати, що я дуже хотіла випробувати свою сміливість, як і не можу запевнити саму себе, що не хотіла. Співпало – і все. Я вже з учорашнього дня була сама не своя, починаючи з тієї хвилини, як мені стало відомо про те, чого не минути – якщо не мені, то Петру. І мені з ним, бо ми в одній команді. Як мені його не підтримати у важку хвилину? На тогорічних зборах, присвячених бронетанковим військам, мене не було. А ці мали бути присвяченими повітряним десантникам.  
Я, мабуть, глибоко занурилась в себе, бо не помітила, як нас почали шикувати перед драбиною, яка вела до овального зіву дверцят. Інструктором виявився сухорлявий дядько дистрофічної статури – скоріше за все, тенісист, аніж спеціаліст по висотним стрибкам.
- Пострибаємо, нумо, - скомандував він після того, як його помічники допомогли кожному з нас знарядитись у квадратні мішки – по одному спереду та ззаду, з їхніми лямками, після затягування яких дихати стало ще важче, ніж було до цього. Не мій цей спеціальний одяг – і все. Вже не кажучи про шоломи, за отримання яких ми розписались у якомусь реєстрі – причому двічі.
Пострибали, перевірили шлеї. Нормально. Можна було б і роздягатись. Хай їм чорт, цим стрибкам.
- Ми, як вам всім відомо, беремо участь у третьому етапі військово-патріотичного виховання, - такою довжелезною фразою розпочав свій інструктаж президент фонду, ставши поряд з інструктором.
- У кожного з вас є карта, одна на групу, за позначками на якій вам належить за дві, тире, чотири години зібратись на місці, де на вас чекатиму я. Одним словом, на поляні, яка буде накритою з нагоди майбутнього дня ВДВ, а головне – свята Івана Купала, до святкування якого кожен з нас має пряме відношення.
Мені було зле ще з п’ятниці, а сьогодні зранку – ще гірше. Я прощалась з життям, я писала заповіт, пригадуючи, хто, скільки і в якій валюті мені винен. Я ніколи не була в боржниках. А тут - це свято...
Я не знаю, за рахунок яких сил як я трималась на ногах. Не виключено, що мені допомогло «друге дихання». А у парашутів, напевне, існували якісь магніти, щоб ті орієнтували їхніх підопічних у визначенні правильного напрямку пересування після виходу у відкрите небо. Я не знаю, як я піднімалась металевою драбиною до салону літака, як я сідала на вузеньку смужку наданого мені місця однією половинкою своїх сідниць, бо дуже різали ті лямки, за допомогою яких ми були з парашутами одним цілим, але я присіла. Якщо не впала. Цей стан називається ступором. Я пригадувала матусю, радісні очі бабусь, які купали мене у цинкових ночвах.
А зараз я випала зі свого стану знову в реальний. Двигун залопотів – інакше його не калатання не охарактеризувати, літак затрусило. Мені здавалось, що якщо  втримати пропелер, то обертатиметься світ, починаючи з літака з двома десятками нас, випадкових парашутистів.
Серце мало переміститись у п’ятки, але воно стиснулось у грудку – і та забилась у скронях, а замість нього у грудях оселився заєць, який бив по стиснуті шкірі моєї грудної клітини - і так, що я ледве знову не впіймала памороки. Я б втекла, їй-богу, але я була припасованою до дроту, як тролейбус, якому нікуди не дітись з лінії. Ким я себе тільки не відчувала, щоб тільки не бути тим, ким зараз була…
- Нессі, - подивись, яка краса, - загорлав Петро, цілячись коротеньким вказівним пальцем у ілюмінатор. Мабуть, за ним було красиво. А поки що бовваніли якісь білі цятки – мабуть, величезні антени, також - хрестики кількох малесеньких літачків, наковзані до чорноти бетонні плити…
- Тримай цукерку, смокчи. Хвилина – і нам вилітати.
Навряд чи допоможе цукерка проковтнути гіркоту, що підступала з нижньої частини живота. А я ж не снідала. Невже жовч? У вухах зник нав’язливий писк. Я стала чути краще.
- Перший – пішов! – пролунала у моєму шоломі знайома мені з кіно команда. Крізь прочинені двері вітер наганяв лопотіння двигуна.
- Зателефоную, не хвилюйся. Парашут розкриється, зустрінемось, де треба, - останнє, що я почула, стоячи на ватних ногах. Мене підштовхнули у спину. Навіщо? Я падала і без допомоги.
Краще б з дирижабля. Або ні – вже лопотіння двигуна віддалилось настільки, що я розплющила очі, щоб перевірити, де я. Бо було тихо. Якби не парашут, то я могла би не прокинутись.
- А нічого, - подумала я собі, - лечу.
Заторохтів вібратор на моєму апараті. І мене затрусило. Навіщо мені цей несвоєчасний виклик? Я трималась обома руками за спеціальні ремені, щоб не випасти з-під захисту куполу, щоб якось – та керувати своїм падінням. Я ще ніколи не ламала кінцівок, не кажучи про хребет.
Та і мій нещодавній сон скінчився саме на цьому епізоді. Тиша була гнітючою, але наближались звуки від тріску якогось бадилля. Земля не насувалась, а стрімко наближалась. Вона не стала меншою від того, що вона залишалась без мене, а ставала значнішою, бо я до неї наближалась, витягнувши вперед ноги. Удар обома п’ятками – і я знову на ній.
Справжня тиша… Я починаю розуміти, чому людей тягне до неба, хоча воно весь час начебто поряд, маючи можливість оглянути планету за допомогою супутникових мап, або дивлячись канал Discovery, а особливо я починаю розуміти авіаторів. Вони нічого не встигають.
Невже і весь політ? Мене-таки протягнуло полем, але це мене влаштовувало. Дожила. Лежу, милуючись небом, яке сиротливо зазирає мені в очі. Воно втратило мене, свою випадкову здобич.
(продовження буде)
Петро не поспішає виходити на зв'язок – і це мене чомусь нітрохи не муляє. Я насолоджуюсь враженнями, знову і знову повертаючись до свого героїчного вчинку.
Як можна було б змалювати політ? Для цього його потрібно було б відчути. Якби не рвучке розкриття парашута, то я не повірила б в те, що я дісталась землі найкоротшим і прозорим шляхом.
Заєць, який бився у грудях, кудись втік. А ось і дзвінок.
- Ну як, маленька моя, чи все у тебе в порядку? – почула я спокійний голос.
Хто б тільки знав, як мені хотілось відповісти йому, що це саме так…
- Нессі, я тебе не бачу. Ти на полі чи в лісі? – продовжував своє інтерв’ю Петро.
На якусь мить я уявила впавши з орбіти космонавтом, який ще не встиг підвестись на ватні ноги, а його фотографують для ранкових газет. А мені треба було причепуритись після того, як шолом десь чи то впав, чи його було зірвано зустрічними гарячого струменями липневого вітру.
- Петро, мені немає коли давати відповіді на твої питання. Дай мені деякий час, щоб я оговталась, - рішуче вимовила я і закрила свою «пудреницю», як в народі звалась ця дамська модель «Nokia».
Я знаходилась на узліссі. Підвівшись на ноги, я озирнулась навколо себе. Берези, осики, кущі, високі, до пояса, трави. Тріскотлива сорока, коники-стрибунці, якісь трясогузки. Дідько його знає, як звуться інші птахи, яких хтось сполохав – і вони заспівали всі разом. Аби тільки б не вили вовки – їх і здичавілих собак я боюсь, не кажучи про мишей.
Ось моя сумочка з парфумами, жуйкою, щипчиками для брівок, обценьками для роботи з задирочками. А ось і Петро. Він ще не знав, як мене дратують несвоєчасні дзвінки.
На його обличчі я бачу сірий відтінок розгубленості.
- Невже я так погано виглядаю, - подумала я, привітно помахавши йому рукою.
- Щось трапилось, Петре? – зустріла я його питанням, перш ніж він кинувся б мене поздоровляти з тим, чого я майже не відчула за ту якусь хвилину мого перебування у стані чи то підраненої пташини, чи то краплини дощових опадів.
- Розумієш, я не бачу тих орієнтирів, які мають бути, виходячи з карти, - занепокоєно відповів він.
Ще під час їзди «Уазиком» з Подолу до околиці Києва я вже просякла величчю задачі, яка стояла перед нами. Ми були поділені на пари та трійки-четвірки, у кожної з якої були мапи. Знаючи про кількість градусів у окружності та наявність компаса, я не дуже переймалась питанням нашого місцезнаходження – де воно не було б. За ті кілька хвилин польоту та за ті хвилини, коли мій стан нагадував прострацію, навряд чи ми встигли б залетіти до братньої Польщі чи земель Галичини. Бо над Києвом ми не пролітали.
- Покажи-но мені мапу, - попрохала я Петра.
- Оце так виріб, - подумала я, побачивши зроблений на ксероксі малюнок, на якому червоним фломастером було позначено точку приземлення, зеленим – азимути та відстані. Три дуба, які були позначені на мапі, означали перший секрет, в якому мала лежати наступна карта. Її хтось мав покласти до дупла сьогодні вранці чи вчора з вечора.
- Дай мені привести себе в порядок, а сам іди шукати оті дуби. Будеш четвертим, - пожартувала я. До мене повертався мій звичайний настрій. Я вже не була ланкою ланцюга, що поєднував небо з землею. Може, я стала чимсь інакшим? Я почула голос Петра:
- Ходи-но сюди, Нессі.
Я подивилась у напрямку, звідки він мене кликав.
Галявина, зелена трава, високі зарослі кінського щавлю, чистотілу чи якогось звіробою.
Невидимий павучок десь приколисував муху, щоб та безболісно розпрощалась зі своїм коротеньким життям, наспівуючи їй свою колискову. Я її ніколи не чула раніше. Ясна справа, що саме від нього.
- Засинай, баю-бай, - шелестів його ледве чутний голос.
А та мляво противилась і дзижчала:
- Зжалься, невже мене не жаль?
Я вже не кажу про комарів. Ті не тільки противно попискували, а ще і перемовлялись між собою, і їхня балаканина перетворювалась у суцільне пищання:
- Не лізь, не лізь, - пищала, не вмовкаючи, голосніше за всіх, якась ображена самочка.
Мурахи діловито мовчали. Хоча ні – я тільки що почула, як одна з них загорлала:
- Сюди, до мене. Жук, жук, не дотягну. Скоріше. Де ви? Він ще ворушиться.
Це я вже відволіклась.
- Де вона там вовтузиться? Готується, як для подіуму, ну і корова, йо-ма-йо.
Це було щось нове. Я такого ще не чула від свого весь час ніжного і турботливого кавалера.
- Я тобі зараз дам корову, буде тобі за неї, - вигукнула я йому, звівшись на ноги.
Я побачила здивоване, якщо не перелякане обличчя Петра.
- Ти про що? Я ж нічого не казав, - відповідав мені він, а я продовжувала чути:
- Ну і дива… Вона що, чує мої думки?
- Так, чую, - подумки відповіла йому я у сподіванні на обмін думками.
Ні, не чує. Слава богу, бо я таке про нього думаю, що він би сказився, якби б знав. Ні, нічого особливо жахливого, але все ж…
- Йду, мій хороший. То тобі здалось, - про всяк випадок промовила я. Та слово не горобець. Петро став якимсь нашорошеним.
- Що ж воно таке, де ті чортові дуби?
Мені доводилось тепер весь час на нього дивитись, бо у вухах, наче зі слухавки мого апаратика мобільного зв’язку весь час лунав його голос. Це було дуже важко переносити. Я ніколи не замислювалась над тим, що нас мозок весь час працює у режимі он-лайну, добре знаючи про те, що він, як і серце чи нирки або печінка, весь час у роботі.
- Петрику, сонечко, дозволь мені присісти. Мені зле, пошукай сам ці кляті орієнтири, а присяду. Це від перельоту, - збрехала йому я.
Не могла ж я йому сказати, що я хотіла б визначити відстань, яка унеможливлює цей зовсім нецікавий мені процес ознайомлення з чужими думками. В мене своїх вистачає – і вони мене влаштовують, якого б змісту вони не були б. Я не з дратівливих людей. Хоча моя спостережливість коли-небудь зробить мене такою. Не всім вона дана і не всі її вірно сприймають. Мене не цікавлять чужі горщики-дзбаники, хто і що кому робить – але я це все бачу. Воно лізе в очі. А я цього не люблю, хоча і вимушена більшу частину мого життя перебувати на людях.
- Сиди, а я пошукаю, - нарешті я почула його ще досі стривожений голос.
- Нормально. Нарешті я не чую, про що він думає. Воно мене не цікавить, - подумки сказала я сама собі, щоби остаточно налаштуватись на цю думку. Бо воно-таки цікавило. Але я вихована. Тому нічого з чужих думок мене не повинно цікавити.
Я знову стала чути, чим займаються лісові мешканці. Мене і це не дуже цікавило, бо мені гарно було відомо, що вони тільки тим і займаються, що або їдять одне одного, то справляють весілля – ведмежі, козлячі, заячі – будь-які. Таким є життя, починаючи з дикої природи.
- Де це я, де це я, де це я? – проспівала якась пташина.
- Там, там, там – відповідала їй ворона чи галка. Біс їх там знає, як вони паруються. Може, так, як ми з Петром, по суті, зовсім різні люди. Вже не кажучи про вік.
Я спробувала наспівувати – і всі звуки разом змовкли. Переставши наспівувати, а замислившись над питанням, коли ця з першого погляду цікава екскурсія скінчиться, я змогла визначити, що я нарешті залишилась, можна сказати, сама.

2.
Якщо хтось мені би сказав, що на Київщині існують ведмеді, то я б тільки посміхнулась – мовляв, свисти-свисти, та по вигляду Петра я повірила би навіть в те, що тут можуть і бути велетенські мавпи чи гамадрили, від яких ні втекти, ні залізти на дерево.
Ведмідь – саме він налякав мого супутника до такого стану, в якому перебувала зовсім нещодавно і я. Спочатку почувся тріск якихось дрібних гілочок, потім – тупотнява, а за нею – і лемент. Якби не він, то можна було б подумати, що Петро поспішає принести мені якусь страшенно термінову та цікаву новину. Я чомусь не відчула ніякого жаху – витратила, скоріше за все, під час підготовки до польоту і його тривання.
Я побачила цю сцену – і в мене піднялось волосся, мабуть, і на шиї – тоненьке, м’яке, ніжно-золотаве. Саме таким епітетами його нагороджував Петро, погладжуючи мене, як кішку, по шиї. Дивні ці чоловіки – особливо дорослого віку. А ще – коли чухаються у штанях, гадаючи, що ніхто цього не бачить.
- А-а-а, - лунав його крик.
Я заціпеніла, і єдине, що змогла зробити – то звернутись чи то до ведмедя, чи то до верховного отця – вседержителя нашого, з питанням:
- Ну і навіщо?
- А що робити? – почула я у відповідь.
- Іди геть, - перебуваючи в тому ж стані, в якому була, втомлено відповіла я.
І що ви собі думаєте? Той розвернувся – і вайлувато поплентався у хащі.
Голос Петра ще довго лунав в мене у вухах, віддаляючись.
Що я мусила робити? Пішла шукати мого кавалера, забувши про власні думки. Я ж сьогодні збиралась до перукарки. Моє каре трішки змінилось – підросло. Кожні два тижня по 170 гривень, а масажі, а тренажерний зал, а робота, а особисте життя?
- Петре, - почала гукати я у напрямку його полохливого стаєрського бігу.
- Петре, котику, - це я вже починала розраховувати на котячий слух, бо його вуха нагадували котячі – в них росло волосся. Я не уявляю, як я цілуватиму мого обранця, якщо у того таке творитиметься в носі. Я згадую дідуся, коли той лежав у труні, а ми не знали, скільки нам треба рук – щоб триматись за краєчок цієї технологічної тари, якщо не фюзеляжу жахливого підземної ескадрильї тих бомбардувальників, що бомбардують наші серця та очі, щоб не впасти. У дідуся чорніло волосся – і саме у носі, наче ті дві ночі, що він пролежав мертвим, воно росло, а він – ні. І не старів.
Петра десь не було, а на моїй “Nokia” стовпчик, що означав силу прийому, зник. Немає його. Дерева, наче змовившись, починали рухатись, як тільки я відводила погляд у інший бік. Дивлюсь поперед себе, а вона підступають ззаду. Хто не відчував такого? Мені доводилось залишатись одній вдома, а одного разу після кінофільму «Вій», і те, що на вулиці у цей час світило сонце, а на годиннику день своє тінню супроводжував кожну зі стрілок, я не могла поворушитись. Я боялась дивитись вниз, бо мені починало здаватись, що опускається стеля, а піднявши погляд догори, мені починало здаватись, що підлога наполегливо натискає на ніжки – то на одну, то на другу…
Одним словом, я залишилась одна. Єдине, що намагалось переконати мене у протилежному – це лісові мешканці.
Інша муха вмовляла якогось іншого павука:
- Зжалься, пожалій. Не можу вирватись. Не можу…
О-о-о, закумкала якась жаба:
- Повітря ж яке…
- П’янке, п’янке, - відповідала їй друга.
- Сак-ке, сак-ке, - п’яним, нестройним хором підспівували треті чи двадцяті.
- Гуджу, гуджу, - доповідали бджоли.
- Повзу, повзу, - попереджував полоз.
А я ніколи раніше не чула цих перемовин. Знаю, що вміють перемовлятись курки, чула, як півень розпитує, яка з них не отримала порції його півнячої уваги, як наш собачка звинувачував сусідського:
- Спав, спав, спав.
Може, і мені задрімати? Ніч попереду – і це можливо. А вночі краще не спати. Гарно, що ми стрибали не взимку. Була б пригода…
Ліс обступив мене з усіх боків. Чи могла я встежити за ним? Ні.

*** ***** ***
(продовження, вірогідно, що буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Небо, що втратило свою випадкову здобич.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 22-08-2009

"Саке, саке" - закумкали жаби :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 26-07-2009

УВАГА! Замасковане)))

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Дара К., 07-07-2009

Рукопис, знайдений не в Сарагосі.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 06-07-2009

Так ось ти яка...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сталева Кицька Panzervaffe, 20-05-2009

Здин древній сказав, що...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 18-05-2009

Так шо ж тепер?

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Сталева Кицька Panzervaffe, 17-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93524289131165 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …