Була весна. Боліла голова. І все його життя останнім часом було окутане туманом – і моральним і погодним. Десь, на горизонті жевріло Сонце. І він не міг збагнути, це сутінкове Сонце чи світанкове? Полюси міняються з швидкістю світла і компас – не помічник. Все – на відчуттях.
Закінчився цитрамон, ще раніше закінчились гроші. І йому лишилось одне – йти на вулицю і бігти. Хлопець одягнув вітрівку, оголивши трухляву вішалку, яка на прощання скрипнула. З неї таки почався театр. Театр одного глядача. Глядач на скрип не обернувся. На англійський манер він вийшов з своєї домівки, яка вірно гріла його убогість. Погода сказилась. Травень пробирав холодом до кісток. Але хлопець не змерзне. Він має інші плани: що-що, а хоча б теплим температурно його життя буде. Він згадав що біг лікує. І, вибравши напрямок, розвернувся і побіг.
Ритмічно відлунювали в голові його швидкі кроки. На кожен другий крок його легені відповідали звучним видихом. Руки, якими він відштовхувався від холодного повітряного моря, також випромінювали звуки. Пробігши кілометр і опинившись в сквері, де не шуміли машини і самота заповнила простір, він зловив себе на думці, що сам є оркестром. І не лише музикантами, а й композитором і диригентом.
Така аванґардова симфонія… Це примха одного настрою. Метелик одного дня. Насичено звучали її нутрощі, вплітаючи в чудернацьке мереживо все нові і нові звуки. Старі коливання засинали, і в цей же час народжувались нові. Він біг і розумів, що геній. Також, розумів, що ніхто ніколи не визнає цього, не визнає його. Вітер завтра подме в інший бік, але симфонія звучить лише в одну сторону.
Коли симфонія закінчилась, голова вже не боліла.
