У Лондоні в 1920 році, взимку, на розі Пікаділлі і одного провулка, зупинилися двоє добре одягнених людей середнього віку. Вони тільки що покинули дорогий ресторан. Там вони вечеряли, пили вино і жартували з артистками з Дрюріленського театру.
Тепер увага їх була притягнена лежачою без руху, погано одягненою людиною років двадцяти п'яти, біля якої почав збиратися натовп.
- Стільтон! - гидливо сказав товстий джентльмен високому своєму приятелеві, бачивши, що той нагнувся і вдивляється в лежачого. - Чесне слово, не варто так багато займатися цією падаллю. Він п'яний або помер.
- Я голодний... і я живий, - пробурмотів нещасний, підводячись, щоб поглянути на Стільтона, який про щось задумався. - Це була непритомність.
- Реймер! - сказав Стільтон. - Ось випадок зіграти жарт. У мене з'явився цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а добре жартувати можна лише одним способом: робити з людей іграшки. Ці слова були сказані тихо, так що людина, котра лежала, а тепер притулилася до огорожі, їх не чула.
Реймер, якому було все одно, зневажливо знизав плечима, попрощався із Стільтоном і виїхав коротати ніч в свій клуб, а Стільтон, при схваленні натовпу і за допомогою полісмена, усадив безпритульну людину в кеб.
Екіпаж попрямував до одного із шинків Гайстріта.
Бідолаху звали Джон Ів. Він приїхав до Лондона з Ірландії шукати службу або роботу.
Ів був сирота, вихований в сім'ї лісничого. Окрім початкової школи, він не здобув жодної освіти. Коли Іву було 15 років, його вихователь помер, дорослі діти лісничого виїхали - хто до Америки, хто до Південного Уельсу, хто до Європи, і Ів деякий час працював у одного фермера. Потім йому довелося випробувати працю вуглекопа, матроса, слуги в корчмі, а у 22 роки він захворів запаленням легенів і, вийшовши з лікарні, вирішив пробувати щастя в Лондоні. Але конкуренція і безробіття скоро показали йому, що знайти роботу не так легко. Він ночував в парках, на пристанях, зголоднів, охлянув і був, як ми бачили, піднятий Стільтоном, власником торгівельних складів в Ситі.
Стільтон в 40 років звідав все, що може за гроші звідати неодружена людина, яка не знає турбот про нічліжку і їжу. Він володів статком в 20 мільйонів фунтів. Те, що він придумав виконати з Івом, було досконалою нісенітницею, але Стільтон дуже гордився своєю вигадкою, оскільки мав слабкість вважати себе людиною великої уяви і хитрої фантазії.
Коли Ів випив вина, добре попоїв і розповів Стільтону свою історію, Стільтон заявив:
- Я хочу зробити вам пропозицію, від якої у вас відразу блиснуть очі. Слухайте: я видаю вам десять фунтів при умові, що ви завтра ж наймете кімнату на одній з центральних вулиць, в другому поверсі, з вікном на вулицю.
Кожен вечір, точно від п'яти до дванадцяти ночі, на підвіконні одного вікна, завжди одного і того ж, повинна стояти засвічена лампа, прикрита зеленим абажуром. Поки лампа горить призначений нею термін, ви від п'яти до дванадцяти не виходитимете з дому, нікого не прийматимете і ні з ким не говоритимете. Одним словом, робота неважка, і, якщо ви згодні так зробити, - я щомісячно присилатиму вам десять фунтів. Мого імені я вам не скажу.
- Якщо ви не жартуєте, - відповідав Ів, страшно здивований пропозицією, - то я згоден забути навіть власне ім'я. Але скажіть, будь ласка, - як довго триватиме таке моє благодіяння?
- Це невідомо. Можливо, рік, можливо, - все життя.
- Ще краще. Але - смію запитати - для чого знадобилася вам ця зелена ілюмінація?
- Тайна! - відповів Стільтон. - Велика таємниця! Лампа служитиме сигналом для людей і справ, про які ви ніколи не дізнаєтеся нічого.
- Розумію. Тобто нічого не розумію. Добре; гоніть монети і знайте, що завтра ж за повідомленою мені адресою Джон Ів освітлюватиме вікно лампою!
Так відбулася дивна операція, після якої бродяга і мільйонер розлучилися, сповна задоволені один одним. Прощаючись, Стільтон сказав:
- Напишіть до запитання так: "3-33-6". Ще майте на увазі, що невідомо коли, можливо, через місяць, можливо, - через рік, - словом, абсолютно несподівано, раптово вас відвідають люди, які зроблять вас заможною людиною. Чому це і як - я пояснити не маю права. Але це станеться...
- Чорт забирай! - пробурмотів Ів, дивлячись услід кебу, котрий відвіз Стільтона, задумливо крутячи десятифунтовий квиток. - Або ця людина з'їхала з глузду, або я щасливчик особливий. Наобіцяти таку купу благодаті, лише за те, що я спалю в день півлітра гасу.
Увечері наступного дня одне вікно другого поверху похмурого будинку ј 52 по Рівер-стріт сяяло м'яким зеленим світлом. Лампа була присунена до самої рами.
Двоє перехожих деякий час дивилися на зелене вікно з протилежного до будинку тротуару; потім Стільтон сказав:
- Так от, милий Реймер, коли вам буде нудно, приходите сюди і посміхніться. Там, за вікном, сидить дурень. Дурень, куплений задешево, на виплат, надовго. Він зіп'ється від нудьги або з'їде з глузду... Але чекатиме, сам не знаючи чого. Та ось і він!
Дійсно, темна фігура, притулившись лобом до скла, дивилася в напівтемряву вулиці, як би запитуючи: "Хто там? Чого мені чекати? Хто прийде?"
- Проте ви теж дурень, милий, - сказав Реймер, беручи приятеля під руку і захоплюючи його до автомобіля. - Що веселого в цьому жарті?
- Іграшка... іграшка з живої людини, - сказав Стільтон, - найсолодша страва!
Олександр Грін.
