Машина все їде лісом, який чим далі, тим густішає. Гілки деруться об дах машини, стіна дерев по обидві боки. І треба ж оце пертися в таку халепу? Поперлися, бо обер-лейтенант молодий, хоче вислужитися перед керівництвом, ось і лізе, куди б інші не полізли. Раніше німці поліцаям не дуже довіряли, вирішували все самі, але зараз більшу частину гарнізону забрали на фронт, поставили роту угорців, збільшили чисельність поліції, яку тепер часто використовують у бойових операціях.
Вантажівка зненацька зупиняється.
- Що таке?
Чет чує розмови німців.
- Місток попереду. Вони сумніваються, чи витримає панцирник. – перекладає.
- А ні пішли.
Сашко бере Чета, удвох вилазять з вантажівки, йдуть вперед. Там два мотоцикла міст переїхало, а панцерник зупинився. Офіцер дивиться на міст, водій сплигнув, вивчає знизу.
- Чому в твоїй країні такі погані мости? – питає обер-лейтенант Штумпф.
- Бо вона потерпала від комуністичного ярма. – вже знає, що відповідати Чет.
- Ти колись був в цих краях?
- Ні, пане офіцере.
- Тут зник наш патруль. Якщо довідаємося, що жителі села до цього причетні, спалимо його.
- Так точно, пане офіцер.
З-під моста вилізає водій панцерника, каже, що повинен витримати. Тільки всіх краще висадити. Німці виплигують з панцерника, той починає їхати. Міст хитається, але витримує. Потім їде вантажівка, теж порожня. Поліцаї біжать слідом. Далі вже їдуть без перешкод. Поворот лісової дороги і ось вже село. Чет бачить з вантажівки першу хатку. Потім ще і ще. Машина зупиняється. Хлопці вистрибують з вантажівки. Чет оглядається і з подивом помічає церкву. Ще в місті кілька храмів залишили, як пам’ятки архітектури, а по селах знищили геть усе. А тут стоїть ціла, навіть з хрестами. Дивно.
А ось школа перед ними. Чет кілька разів працював на практиці в сільських школах, то впізнає знайому будівлю. Його кличе офіцер.
- Де місцеві?
Та жодної живої душі не видно. Село, як село, тільки людей немає. Знов таки дивно.
- Зараз, пане офіцере.
Чет біжить до сусідньої хати, стукає у хвіртку. Вона зачинена. Тоді перелазить через паркан, вже у дворі. Зупиняється, бо помічає, що двір вщент заріс пишною зеленою травою. Де це таке бачено, щоб селянський двір заріс? Та птиця чи свині чи корови цю б траву швидко перетолочили! Але ще дивніше те, що трава килимом росте аж до ґанку хати. Жодної стежинки. Наче ніхто вже давно з хати і не виходив.
- Доброго дня! – чує Чет незнайомий голос за парканом. Лізе назад, бачить чоловік років біля п’ятдесяти, який вклоняється обер-лейтенанту. – Ласкаво просимо до Синівки!
- А ви хто? – питає Чет. – Доброго дня.
- Я сільський староста, Іван Семенович Б’янко.
У чоловіка приємний голос, одягнений він по-старому, у полотняні штани та сорочку, підперезаний шкіряним ременем. У невисоких чобітках, в картузі.
- Проходьте до мене, чаю поп’єте.
Чет перекладає запрошення, Штумпф погоджується. Іван Семенович веде до хати. Він на диво спокійний, хоча б можна було і понервувати, коли в село вдерлися кілька десятків озброєних людей.
- Що це у вас тихо так? – питає Чет.
- А у нас завжди тихо. Ліси ж навколо.
- Про патруль щось чули?
- Який патруль?
- Німецький. Він до вас поїхав і зник. Як довідаються німці, що то ви, спалять все село.
- Та ні, що ти! У нас тут і чоловіків то небагато зовсім. Всі більше жінки! Що ви! – досить переконливо каже Іван Семенович. Чет перекладає Штумпфу ті слова. Штумпф крутить головою. Не дуже то він повірив.
- Ось сюди, заходьте. – запрошує Іван Семенович. У нього хороша хата, побілена, обсаджена квітами, а ще залізний дах! Як він вцілів? Бо ж по селах ті дахи нещадно здирали з селянських хат, бо вони вважалися ознакою куркуля.
В хаті теж чисто та затишно, все на своєму місці.
- Ось сідайте. Міро, подавай!
По хаті вже йде смачний запах борщу. Обер-лейтенант чує його і радісно киває головою. Диви, зараза, як швидко привчився до нашої їжі! Чет дивується, сідає скраю, коли в кімнату заходить Міра. Чет дивиться на неї лише мить, а потім йому паморочиться, серце починає гупати, як божевільне, Чет хапається за стіл, щоб всидіти. Міра приносить чавун з борщем. Далі миски, починає розливати. Іван Семенович помічає зацікавлений погляд Штумпфа.
- Скажи йому, що це моя донька, Міра. Чуєш? Гей, хлопче, що з тобою?
Чет не відповідає. Він мовчить, дивиться в стіл, боїться підняти очі, щоб знову подивитися на неї. На цю красуню, яку він, мабуть, бачив уві снах.
- Що це за дівчина? – питає Штумпф, який не може відвести погляд від Міри. – Відповідай! – штовхає Чета ліктем у бік і тим приводить до тями.
- Це донька господаря. – чужим, якимось хриплим голосом перекладає Чет.
- Як її звати?
- Міра.
- Міра? Це не жидівське ім’я?
- Що ви, пане офіцере. Звідки тут жиди? Це - українське. – запевняє Чет. Бачить поруч з собою її руки. Міра нахиляється, щоб поставити йому миску з борщем. Її запах. Чет думає, не відчував в житті нічого кращого за цей запах.
- Ну, а тепер за гостей. – Іван Семенович дістає з-під столу сулію з самогоном і розливає по чарках, які вже розставила Міра. – Настояний на березових бруньках! Дуже корисний для здоров’я і чистий, як сльоза! – рекламує він свій самогон. Штумпфу треба ще раз штовхнути Чета ліктем, щоб той переклав.
Чокаються чарками, випивають, приступають до борщу. Штумпф все косирує у бік Міри, а Чет боїться. Він сидить приголомшений, самогон став у горлі, борщ не йде.
- Спитай його скільки людей у селі. І чи платять вони податок? – наказує Штумпф, а сам все слідкує поглядом за Мірою.
- Скільки у вас людей в селі?
- Та десятка чотири. – відповідає Іван Семенович і кидає у рот велику ложку борщу.
- А хат, наче, більше.
- Так у нас же велике село було. А потім те та се, ось і стало не село, а хутір.
- Податок платите?
- Ні.
Чет доповідає Штумпфу.
- Спитай про патруль. – наказує обер-лейтенант.
- Він питає про патруль.
- Та казав же, що не бачили ми ніякого патрулю. А вони точно до нас поїхали? Ми ж у лісі, тут заблукати легко. – Іван Семенович говорить упевнено, якщо і бреше, то майстерно. – Міро, подавай вареники!
Ось вона приносить тарілки з варениками та миску зі сметаною, жирною селянською сметаною, яку Чет забув вже коли і куштував останній раз. А ще он і меду ковбушка.
- Спитай його, чи не віддасть він свою доньку у місто. Нам потрібна офіціантка у офіцерський клуб. – питає Штумпф. Чет від цього запитання аж ціпить. Сволота німецька, мало тобі Катьки та ще і цю дівчинку хоче заграбастати своїми брудними руками! Чет дратується, а тут ще отримує в бік від німця. – Та що з тобою? Так перелякався в тюрмі, що балакати не можеш?
Чет питає у Івана Семеновича про доньку.
- Ні, пане офіцеру. Міра ж господарка у цій хаті. З тої пори, як жінка моя померла, Міра тут все робить. Куди ж я її віддам.
Чет радісно перекладає і помічає невдоволення Штумпфа. Той он навіть вареники не доїв, відставив миску.
- Скажи, щоб зібрав всіх людей на вулиці. – наказує німець. Чет перекладає, Іван Семенович слухняно киває головою, підводиться і виходить.
Міра підходить прибирати зі столу, обер-лейтенант жадібно на неї дивиться, ледь не поїдом їсть. Чету це не подобається, що дивиться, а ось те, що вона поруч, дуже подобається.
- Вийди до поліцейських, накажи провести обшуки по дворах. Патруль був на двох мотоциклах, шукати їх. – наказує Штумпф. Чет киває головою, але не хоче уходити, не хоче залишати Міру з цим зухвалим німцем. – Швидко! – гримить Штумпф, знову штовхає Чета у бік і ще раз. – Пішов!
Робити нічого, Чет виходить, передає наказ поліцаям. Сашко киває головою і наказує своїм людям розібратися по двоє і йти дворами. Між тим до двору Івана Семеновича починають сходитися місцеві. Насторожено дивляться на німців та поліцаїв.
- Ось, всіх зібрав. – каже Іван Семенович. Чет поспішає в хату, щоб доповісти Штумпфу, радіє, що в нього є привід, щоб зайти всередину, коли чує скрик, потім у двері вибігає перелякана Міра, а за неї біжить Штумпф з розчервонілою щокою.
- Арештувати її! – наказує обер-лейтенант, відштовхує Чета, вискакує на вулицю. Його наказ почули автоматники, схопили Міру. – В хату її. А цих зараз будемо допитувати! Іди сюди! – кричить німець Чету. Чет підходить. Бачить, як двоє німців потягли Міру у хату.
- Навіщо ви її схопили? – хвилюється Іван Семенович. – Відпустіть! – він робить крок і на нього наставляють автомати. Чоловік зупиняється.
- Скажи їм, що все знаємо. Патруль зник тут. Хай у всьому зізнаються. Інакше розстріляємо і цю дівчину і ще кілько заручників! – каже Штумпф і Чету здається, що така красива та мелодійна німецька мова на його вустах перетворюється на гавкання. – Кажи! Чи і тебе поставити до стінки, щоб ти нарешті прокинувся!
Чет перекладає. Селяни мовчать. Опустили голову. Чету боляче за них. Що вони можуть, обеззброєні, здебільшого жінки та діти, проти цих молодиків?
- То вони хочуть щось сказати, чи треба кількох розстріляти, щоб розв’язати язики? - Штумпф потирає щоку і Чету стає радісно. Он як Міра відшила цього клятого тевтонця! - Перекладай!
Чет ледь стримується, щоб не відповісти на черговий поштовх. Але він же бачить автомати, то відвертається і починає говорити до людей.
- Та не бачили ми ніякого патруля! – каже Іван Семенович, інші його підтримують, хитають головами, що не було ніякого патруля. Чет доповідає, що вони не бачили. Штумпф хитає головою, мовляв, не вірить. Починають повертатися перші поліцаї. Кажуть, що нічого підозрілого не знайшли.
- У більшості хат взагалі пусто. – доповідає Сашко. Чет перекладає, Штумпф слухає і наказує завантажити у машину все що є у місцевому колгоспі. В якості податку.
- Де колгосп ваш? – питає Чет.
- Немає у нас колгоспу. – каже Іван Семенович.
- Як це немає? – дивується Чет, який ще не чув такого, щоб у селі не було колгоспу.
- Та так. Кожен сам по собі працює.
Чет дивиться Івану Семеновичу в очі. Але той спокійно погляд витримує.
- Ну до війни був же колгосп?
- Ні, не було.
- Як так?
- Там ми ж село невеличке, а ще глухе, у лісах. Ось і не було.
Чете перекладає Штумпфу. Той і сам дивується.
- Скажи їм, щоб терміново створили колгосп. І здавали третину від того, що виростять у якості податків. – наказує обер-лейтенант. Сам дратується, що немає колгоспу, бо це ж настільки зручна форма, щоб обкладати село. Комуністи в цьому випадку молодці. Так то обер-лейтенант Штумпф не поважає їх, вважає варварами, майже дикунами. Але є правильні речі, які вони зробили. Зруйнували церкви, зігнали селян у колгоспи, зробивши їх худобою, яку тепер тільки використовуй. – А поки з кожної хати узяти податок! – наказує обер-лейтенант. Поліцаї розходяться, скоро вже тягнуть з дворів, хто оклунки з борошном, хто корзини з курми, гонять кількох свиней, корову ведуть. Селяни вголос жаліються, але заважати не намагаються, бо що поробиш проти людей з автоматами?
Все добро вантажиться у машину, скоро вона вже вщент забита.
- Поліція піде пішки. – наказує Шутмпф. – А дівчину в панцирник!
- Навіщо дівчину чіпати? – дивується Чет. Штумпф теж дивується, дивиться на нього, потім б’є кулаком в обличчя.
- Питання тут задаю тільки я! А ти просто перекладач!
У обер-лейтенанта сильний удар. Він же спортсмен, два рази на тиждень ходить до атлетичного залу. Розбив Чету ніс, цибенить кров. Автоматники побігли в хату, ось вже тягнуть звідти Міру, яка відчайдушно пручається. Чет бачить тендітну дівчину в руках двох дебелих німців і як дуріє. Кидається до них, намагається звільнити її, німці здивовано б’ють його, валять на підлогу, підбігають ще кілька солдатів, гуцають Чета ногами, Міра кричить. Чету зв’язують руки і кидають у вантажівку. Штумпф ще йде до церкви. Він дещо розуміється на мистецтві і знає, що ікони коштують грошей. Деякі і великих. Збиває замок з дверей, заходить в середину. А там пусто й сиро, під стелею літають кажани. І жодних ікон. Мабуть, ще комуністи попрацювали. Обер-лейтенант повертається, сідає в панцирник і дає наказ вирушати. Попереду їдуть мотоциклісти, потім вантажівка з награбованим, потім панцерник, а за ним вже біжать пішки поліцаї, які лають на чому світ, Штумпфа, який знущається з них, як може.
Лісом, лісом, потім місток, мотоцикли перелітають через нього, потім їде вантажівка. Під неї міст починає хитатися. Водій додає газу, намагається встигнути перескочити міст, але він завалюється у річку. Кричить птиця, борсаються у воді свині зі зв’язаними ногами, мукає корова. Панцерник ледь встигає загальмувати на березі. Штумпф вискакує, кричить поліцаям, щоб лізли у воду. Хоч перекладача і немає, але вони й так все розуміють, лізуть. Витягають, що можна. Серед іншого і зв’язаного Чета, який дивом не втопився. Он зараз лежить на березі та кахкає, плюється водою.
Штумпф веде нараду з бійцями. Всі згодні, що без моста долати річку немає чого і думати. Треба ремонтувати міст, але для цього немає інструментів та матеріалів. Вирішують, що мотоциклісти поїдуть до міста і повернуться наступного дня з будівельниками і матеріалами. А Штумпф з панцерником повернеться в село, так укріпиться в одній з хат і переночує. Звісно, не дуже то безпечно ночувати у лісному селі, можуть напасти партизани, але іншого виходу немає. Не кидати ж панцерник. Цього Штумпф допустити не міг. То наказав повертатися в село. Щоб ніхто з місцевих не зміг повідомити партизан, усіх жителів зібрали і заперли у церкві. Забили двері дошками, після чого укріпилися в хаті Івана Семеновича. Вирили кілька окопів, поставили пости на цілодобове чергування. Якщо партизани і сунуться, то отримають по руках.
Коли обер-лейтенант перевірив пости і всю систему оборони, то повернувся до хати, де зайняв окрему кімнату. Наказав привести туди Міру, наче для допита. Німці посміхалися, що обер-лейтенант зовсім сказився по жіночій лінії після того, як у Польщі потрапив в засідку. Ледь загинув, був важко поранений, а коли вийшов зі шпиталю то почав заводити романи пачками. Жодної спідниці не пропускав. От і зараз спопашив цю дівчину, хоча що там в ній цікавого? Худе, ані стегон, ані грудей нормальних. Солдати поважали жінок в тілі, то не розуміли забаганок свого офіцера.
Зненацька за дверима крик. Солдати схопилися за автомати, з кімнати вибіг обер-лейтенант зі скривавленим обличчям. Та дівка його укусила. Наказав витаскати її і кинути у погріб. Щоб знала.
- А завтра я з нею розберуся!
Міру витаскали у погріб. Там вже стогнав у кутку Чет. Йому було самотньо і страшно, він думав про те, що його тепер точно розстріляють. За напад на німецьких солдатів! Коли почув, як когось кинули у погріб, то затих. Темно, нічого не видно.
- Ти хто? – спитав Чет.
- Я - Міра. А ти хто?
- А я - Чет, перекладач. – він хотів сказати те мужнім, впевненим голосом, але від хвилювання голос затремтів, як у хлопчика.
- Дякую, що вступився за мене.
- Та, нема за що, я ж тобі не допоміг.
- Все одно.
- Той гад до тебе знову ліз?
- Ага. Але я його вкусила. І він відчепився.
- Вкусила? – дивується Чет, який не чекав такого від цієї дівчини, тихої та скромної.
- Ага.
Сидять мовчки. Чету хочеться з нею говорити, у неї такий же приємний голос, але він не знає про що говорити.
- А чому у вас колгоспу немає?
- А немає.
- Чого?
- Та немає і все. Він був кілька років, а потім, після голоду, багато людей померло, нікому стало в колгоспі працювати, ось він і розпався.
- І що не примушували вас знову у колгосп йти?
- Ні.
- Дивно.
Чет думає, що взагалі багато дивного у цьому селі. Ціла церква стоїть, тільки зачинена, колгоспу немає, хат багато покинутих, але всі цілі стоять. Не зрозуміло. Чет ще щось думає про село, а потім перескакує на Міру. Згадує, яка вона гарненька. Це ж треба так! Він же закохався з першого погляду! Думав, що таке тільки в книжках буває, а тут на тобі. Він уявляє її, думає, що от як би їм було добре разом, як би він кохав її, якби… Потім думає, що це ж, мабуть, її теж завтра розстріляють. Укусила німецького офіцера! Це ще добре, що той Шутмпф відразу її не застрелив! Міг би, вони ж не дуже чикаються. Он Чет сам бачив, як через місто гнали колону полонених, люди вийшли, хліб їм кидали. Бо ж голодні хлопці, ледь ноги совають. І дівчина одна зі шматком хліба вийшла. Не хотіла кидати, підбігла і дала комусь з полонених пакуночок з полотна, у якому був шматок хліба та два яблука. А тут гестаповець якийсь їхав верхи, побачив і вистрелив. Вбив дівчину. Пояснював, що здалося, нібито вона зброю полоненим передає. Наче не відрізниш хліб з яблуками від зброї.
- Слухай, а це ж ваш підвал? – питає Чет.
- Наш.
- Може тут якийсь хід є? – Чет вже уявляє, як вони вибираються звідси, тікають вночі лісом, Мірі стає страшно, він притискає її до себе, цілує, вони лягають на якийсь галявині. Лише вони та місяць.
- А що?
- Тікати нам треба, інакше ж розстріляють.
- Та ні, тобі краще тут посидіти. – каже Міра і він її не розуміє.
- Чому краще?
- Та просто краще.
- В тебе красивий голос. – каже Чет, якому не цікаво з’ясовувати, чому краще залишатися і підвалі.
- Дякую. – по голосу Міри чутно, що вони трохи зніяковіла від його компліменту. Її хвилювання додає Чету впевненості.
- Я ще ніколи не зустрічав такої гарної дівчини, як ти. – каже Чет. І сам думає, чи не підсісти до Міри ближче.
На вулиці вже темно і тихо. Чергові стоять навколо двору Івана Семеновича. Німці полягали спати у хаті, поліцаї у сараї. Сашко з чотирма бійцями охороняє церкву, щоб місцеві не розбіглися. Добре повечеряли, хильнули самогону, тепер оце зачинилися у покинутій хаті, в якій, мабуть, жив колись священик. Перший черговий поліз на горище. Звідти добре було видно двері церкві. Був повний місяць і все, як на долоні. Інші хлопці почали грати в карти, пропонували і Сашку, але він не схотів. Якось йому неспокійно було. Поговорив з місцевими, вони клялися, що жодних партизан тут не було. Ну воно і дійсно про партизан у цих лісах не чули. Чого ж то гризло щось серце Сашку? Він і сам не знав. Іноді ото бувало таке з ним. Хотів заснути, але хлопці гигочуть над картами, не заснеш. Міг би наказати їм заспокоїтися, але от полягають спати, а він буде вертітися, як карась на сковороді. І кому від того краще?
Сашко вийшов на вулицю. Подихати свіжим повітрям. Потім відчув, що хоче в туалет. Хотів під хатою сісти, а потім згадав, що ж церква поруч. Якось неправильно було в такому місці сідати. Сашко хоч в Бога і не дуже вірив, та тим не менше. Відразу згадав, як колись на Великдень п’яні комсомольці залізли на Ільїнську церкву, дочекалися, поки вірні будуть виходити на хресний хід і почали їх обсцикати зверху. Потім казали, що всі ті комсомольці швиденько загинули. Одного кулаки вбили на селі, іншому голову пробило в цеху, ще один залився самогоном і так далі. Казали, що всі загинули, але Сашко знав мінімум одного, який точно живий був. До війни. А зараз бозна.
Сашко відійшов за церковну огорожу, знайшов кущики і там вже присів. Тримав в руці «Вальтер» про всяк випадок. Але навколо були тихо, до того ж повний місяць розсіював темряву. Коли хлопнули двері. Голос чергового. Потім кроки. Наче пішов у бік церкви. Підозріле щось помітив?
Сашко вирвав жмуток листя, підтерся, коли наче почувся йому стогін. Сашко затих, прислухався. Наче тихо все. Витерся, натягнув штани, поправив одяг, коли знову двері хлопнули. Мабуть черговий від церкви повернувся. Сашко пішов не прямо до хати, а трохи збоку, щоб перевірити, чи не втратив черговий пильність. Ще раз хлопнули двері. Потім якісь рухи у повітря. Сашко згадав, що у церкві жили кажани, тепер туди зігнали місцевих то, мабуть, кажани з переляку полетіли звідти. Сашко прокрався до хати, черговий його не окликнув. Получить за це догану. Бо це ж не жарти, а якщо б партизани? Хіба можна так легковажно поводитися?
Сашко відкриває хату і дивується, що всередині тихо. То ж хлопці гиготіли за картами, а то мовчанка. І темно. А в них же каганець горів. Сашко стискує пістолет. Потім згадує, що ці дурні могли і жартувати так. Молоді ж ще, кров гуляє.
- Гей. – шепоче у темряву Сашко та ніхто не відповідає. Заходить в середину, пістолет тримає напоготові. Йде у кімнату, чіпляється за щось ногою. Штовхає. Це похоже на людське тіло. Та це і є людське тіло!
Сашко відчуває, як в нього холодіє спина. Він присідає, торкається рукою. Тіло. Поруч ще одне! Сашко підводиться, відходить до стіни, стоїть. Потім лізе в кишеню, дістає звіди запальничку. Її подарували німці, коли призначили старшим серед поліцаїв. Присідає, запалює і відсахується від побаченого. Бо всі підлога у крові, все четверо його хлопців лежать мертві. Через різкий рух запальничка потухла, Сашко стоїть у темряві. Потім запалює знову. Дійсно, хлопці мертві. Убиті дивним чином: у них важкі рани шиї. Шия, як розірвана, розгризена. Багато крові, цілі калюжі.
Стрілянина з боку хати Івана Семеновича. Стрілянина і крики. Сашко дереться на горище, звідти видно хату. Якісь тіні, що наче падають з повітря на поліцаїв і німців, які вибігли з хати. Сашко добре бачить, як кулі збивають ті тіні, але з’являються нові і деякі з них долітають до поліцаїв та німців, збивають з ніг пирскає кров.
Обер-лейтенант Штумпф, вже збирався лягати спати. Він був розлючений поведінкою Міри і вирішив завтра її розстріляти, щоб знала. Коли якась сучка з унтерменшей сміє відмовляти чистокровному арійському самцю, вона заслуговує на смерть!
Заспокоєний цією думкою роздягся, склав одяг і вже заліз під одіяло, коли почувся крик, а потім постріли. Штумпф відразу схопив пістолет, подув на свічку, щоб його не видно було з вулиці, а коли задзеленчало побите скло одного з вікон, кілька разів вистрелив. Потім схопив автомат, дав чергу по іншому вікну, в яке теж щось ломилося. Повний місяць дозволяв бачити, що робиться на вулиці. І Штумпф побачив, якісь тіні, які сипалися з неба. Одна з тіней влетіла у вікно, виламавши його, покотилась підлогою. Штумпф дав чергу з автомату, підбіг жбурнув ногою труп. Думав, що труп, але істота, вивернулася і спробувала вкусити обер-лейтенанта за ногу. Він дав чергу і розніс істоті голову, тільки після цього вона завмерла. Але у вікна полізли декілька інших. Штумпф почав стріляти. Цілився у голову, досить влучно.
У кімнату забігло кілька його солдатів, з яким він служив ще з Франції. Солдати було досвідчені бійці і відразу почали совати меблі, зачиняючи вікна. Одне шафою, інше ліжком, ще одна столом. Штумпф допомагав бійцям, не питаючи, що відбувається. Лише коли всі вікна були зачинені, а двері перевірені, Штумпф запитав. Солдати тільки стинали плечима. Вони почули стрілянину на вулиці, потім крики, вибігли з хати і побачили якихось дивних істот, які вбивали поліцаїв, не дивлячись на їх стрілянину. Падали з неба і намагалися схопити за горло.
- Ліхтар сюди! – наказав Штумпф. Ліхтар запалили і пішли в кімнату де було кілька трупів істот. Те, що вони побачили, дуже налякало німців. Бо у кімнаті лежали трупи голих людей, трьох жінок і чоловіка. Людей і не людей, бо з рук у них росли крила, на пальцях були кігті, а з-під губ стирчали довгі жовтуваті ікла, наче в хижаків.
- Що це в біса таке? – зітхнув один з солдатів.
Штумпф не знав, що відповісти. Він нічого не чув про людей з крилами, якщо, звісно, не брати до уваги ті жидівські розповіді про янголів. Штумпф згадував навчання у школі, чи у військовому училище, він же мав лише відмінні оцінки, в том числі і по географії з біологією. Але що це за істоти?
- Чортова країна! – сказав хтось з солдатів. Штумпф закрутив головою. Нормальна країна. Йому тут подобалося, він казав, що покращує генофонд місцевого населення, коли запліднює місцевих красунь, які так бажали плигнути в його ліжко. Їх потім вивезуть у Сибір, звільнивши землі для німецьких поселенців, бо тут занадто хороші землі, щоб залишати їх недолюдкам з нижчих рас.
- Що це, пане обер-лейтенант? – питають у нього.
- Не знаю, але щоб вбити їм треба стріляти у голову, це точно.
- Що будемо робити далі?
- Думаю, що треба дочекатися ранку, а потім спробувати пробитися до міста. Зайняти позиції біля вікон. Набої берегти, стріляти лише в голову!
Солдати розходяться до вікон і дверей. Штумпф дивиться на трупи. Дивно. Люди і не люди. Тобто він знав, що місцеві, вони не люди, унтерменші. Але ось так, з крилами, пазурами та іклами! І чого вони голі? Штумпф дивиться на обличчя одного з загиблих. Колись Штумпф захоплювався малюванням, та й досі інколи малює. В нього дуже добра візуальна пам’ять і ось обличчя цієї істоти він звідкілясь знає.
На дворі між тим починається стрілянина. Це у кількох поліцаїв, що заперлися в сараї, не витримують нерви. Вони перелякані, всі в крові загиблих товаришів, вони не розуміють, що відбувається. Смерть падала на них з повітря, якісь вбивчі тіні, на які майже не діяли кулі. Більшість хлопців була вбита, ось четверо сховалися у сараї, тремтять від жаху, втираючи з облич кров. І чують навколо кроки та шум, якесь шепотіння і сміх. Нечиста сила, не інакше! Хлопці тремтіли, а потім почали стріляти аби куди. Зненацька солом’яний дах над ними провалився і зверху посипалися тіні, які плигали на хлопців і впивалися їм в шиї. Рух щелеп і поліцаї падали долі, а з їх ший фонтанувала кров.
Одна з істот, як посипалися з горища, була Міра. Вся у крові. Вони виблискувала двома іклами, якими перекушувала шиї жертв. Поруч з нею був Іван Семенович.
- Тепер скуштуємо німчиків! – крикнув він. І побіг у двір. Там вже зібралося кілька десятків істот, які бігали та літали навколо хати, де забарикадувалися німці на чолі з Штумпфом. Істоти вили та шкрябалися у загороджені вікна.
- Тримати дисципліну! – закричав обер-лейтенант, коли побачив, як його бували солдати починають біліти від жаху. – Протриматися до ранку! А потім вони підуть!
Штумпф був зовсім не впевнений, що ці вбивчі істоти кудись подінуться вранці, але як непоганий психолог знав, що терпіти легше, коли знаєш, що терпіти не так вже й довго.
- Солдати, не забувайте, що ми німці! Хіба може німця налякати ця слов’янська дурня! – підбадьорює Штумпф своїх солдат, коли шафа, що стояла біля одного з вікон валиться і в кімнату лізе цілий натовп істот. – В голову! В голову! – кричить Штумпф, йде до чудовиськ і стріляє. Солдати бачать сміливість свого офіцера і самі йдуть за ним, стрекочуть з автоматів, розносять голови чудовиськ, наче стиглі дині. Двоє з солдатів підбігають до шафи, скидають з неї трупи істот, встановлюють біля вікна, впираються спинами, щоб чудовиська більше не змогли пробратися в хату.
- Які вони огидні! – кричить один з солдатів, вказуючи на купу тіл чудовиськ. Оті їх ікла, що випирають з-за зубів, страшні кігті на руках та ногах, крила. – Потвори!
- Німецький солдат сильніший за потвор! – кричить обер-лейтенант, він посміхається, а сам подумки рахує набої. Залишилося їх небагато, а до ранку ще довгенько. – Візьміть сокири та ножі! – наказує він.
- А от є ще лопата! – кричить один з солдат.
- І вили! – кричить інший.
- Теж беріть! Бережіть набої! Стріляти тільки в крайньому випадку!
Між тим вий і шелестіння на вулиці посилюється. Істот стає все більше, вони бігають та літають біля хати.
- Нехай йдуть новенькі! – кричить Іван Семенович.
- Новенькі! Новенькі! – розноситься по селу. Іван Семенович зненацька зупиняється біля дверей підвалу.
- А тут що? Чогось людятинкою пахне! – кричить він.
- Та там був один, так я його той-во! – кричить Міра і зачиняє двері в підвал. Вона вся у крові, з розплутаним волоссям, вона теж з крилами, іклами та кігтями.
Іван Семенович дивиться на неї.
- Точно той-во?
- Та хіба я хоч одного пропустила! – регоче Міра і виблискує у місячному світлі кликами.
- Ох зараз побавимося! – кричить Іван Семенович і заходиться літати навколо хати. Кричить дурним голосом, кидається у вікна землею.
На дні підвалу лежить не живий, не мертвий Чет. Він чув розмову, його фантазія вже намалювала гострі ікла на його шиї. Але та дівчина, якщо можна назвати її дівчиною, вона врятувала його. Невідомо чому. Так само невідомо, чого вона не вбила його, коли прямо тут, у підвалі, стала зі скромної дівчини кровожерливим чудовиськом! Він же добре чув, як вона стогнала і вила, коли перероджувалася. У підвалі було темно, він нічого не бачив, але нічого і не питав, бо його як заціпило. Він заліз у куток, притиснувся спиною до стіни і дрібно тремтів. Якби вона напала на нього, то навряд чи б зміг чинити спротив, але вона не напала, коли вже стала чудовиськом, то побігла сходами на гору, почала битися у двері і кричати дивним, трохи схожим на пташиний, голосом. Їй відкрили, а далі з гори чулися тільки постріли та передсмертні крики жертв чудовиськ. Чет тремтить і лізе за пазуху. Там у нього хрестик, який подарував ще батько. Чет завжди ховав той хрестик, бо соромно було бути віруючим, а зараз той хрестик був його єдиною надією вижити. Це ж явно нечиста сила, вона повинна відступити від хрестика. Чет намагається згадати якусь молитву, щоб попросити у Бога допомоги, але він вчився у радянській школі, він не знає молитов, просто тремтить і намагається не думати, що було далі.
У дворі стає чутно важкі кроки.
- Йдуть, йдуть новенькі, йдуть! – шелестять істоти, що метушаться біля хати. У світлі місяця видно, як у двір заходять люди. Точніше істоти схожі на людей. Вони наче і люди, але ходять, як роботи. У них різкі, непевні рухи, вони всі у землі (бо ж підвелися з могил) і в них розпанахані горлянки. На одних істотах можна роздивитися німецьку військову форму, на інших – якісь лахи з суміші селянського одягу і форми Радянської Армії. Істоти заходять у двір і вишикуються перед Іваном Семенович.
- Ми прийшли, пане! – гримають вони, частина с дуже помітним німецьким акцентом, а частина з російським.
Німці в хаті перелякано дивляться один на одного. Вони чули ті важки кроки, а тепер почули ось цей рик. Не знають, що і думати. Обер-лейтенант Штумпф підходить до одного з вікон, трохи відсуває стіл, який його закриває, щоб подивитися, що відбувається у дворі. Але тільки-но у вікні з’являється щілина, як туди лізе рука чудовиська, яка намагається схопити Штумпфа за обличчя. Обер-лейтенант притискає руку стільцем, кричить: - Сокиру!
Один з солдатів дає йому сокиру, Штумпф рубає руку чудовиська, з неї ллється щось липке та гидке, зовсім не кров. Офіцер повертає стіл на місце і більше не виглядає. Стоїть біля стіни і якось трохи здивовано вивчає язиком свої зуби. Потім пальцем тре ікла. Трохи здивовано крутить головою.
- Ідіть і візьміть! На перше полювання! – кричить Іван Семенович і вказує своїми руками-крилами на двері хати. – Вперед!
Літаючі істоти починають кричать своїми пташиними язиками, а ті, хто прийшов, сунуть до дверей. Ось вже двері тремтять під ударами багатьох рук та ніг, важких, наче наповнених сирою важкістю землі.
- До дверей! – наказує Штумпф. Він оглядається, чим би загородити їх, але нічим, бо всі меблі уже стоять біля вікон. А двері он тремтять від ударів і не довго протримаються. – Відійти! – наказує Штумпф. – У голови! – нагадує обер-лейтенант і сам дивується, що у нього став інший голос. Мабуть, через нерви. Он тоді, коли він потрапив у засідку в Польщі, коли лежав під палаючою машиною і відстрілювався, тоді він теж кричав не своїм голосом.
Двері не витримують і злітають з петель. У хату суне маса в брудних одностроях і з порваними горлянками. Солдати, що вишикувалися посередині кімнати, починають стріляти. В голови. Але одною кулею рознести чудовиськ неможливо, треба дати чергу, щоб голова розлетілася, як перестигле яблуко під чоботом. Штумпф хапає сокиру, починає рубати голову. Він сильний і вправний, в нього кілька спортивних значків, в училище він був чемпіоном по боксу. Солдати стріляють по масі тіл, яка повзе з дверей, як тісто з перекинутого тазу, а Штумпф розправляється з тими чудовиськами, які вже влізли. Б’є і б’є, рубить гострою сокирою, голови так і котяться підлогою.
- Вперед! – кричить Штумпф, який відчув, що зараз саме час йти в атаку. Його солдати, з сокирами і вилами, хтось просто з дошками і качалкою, кидаються на чудовиськ, комусь знімають голову, а когось виштовхують з хати. Встановлюють двері, підпирають їх дверцятами з шафи. Не дуже надійна огорожа, але вже що є.
- Ганс! – зненацька кричить один з солдатів. І падає на коліно перед головою одного з чудовиськ. – Ганс, друже! – солдат кричить і починає плакати. Тримає голову у руках, коли та, зненацька, починає сіпатися у надії вкусити його. Солдат відкидає голову, а Штумпф чавить її своїм чоботом з кованим підбором.
- Це ж Ганс! – кричить солдат. І всі згадують Ганса, який був у патрулі, що зник. Веселий такий хлопець звідкілясь з-під Вюртмебргу, завжди грав на губній гармошці та співав пісні, смішні селянські пісні, які так всі подобалися. – Це Ганс! – вже якось безсило повторює солдат. Штумпф витирає свій чобіт об тіла убитих чудовиськ. Бачить, що кілька тіл одягнені у форму вермахту.
- Це не Ганс! – рикає обер-лейтенант, щоб припинити паніку. В нього такий голос, що солдати здивовано дивляться. – Не Ганс! Ганс загинув давно! А ці тварі якось змогли використовувати його тіло! Це жидовські вибрики! Жиди давно навчилися примушувати мертвих служити їм! Вони б підкорили і живих, якби не фюрер! Хайль Гітлер!
- Хайль! – кричать солдати і піднімають праві руки.
- Навалити трупи під дверима! Ми теж будемо користуватися трупами! – наказує обер-лейтенант, а сам йде попити водички, бо мабуть щось у горлі застрягло, що так змінився голос. Штумпф набирає кружку води з відра, хоче випити і чує, як цокотить іклами по металу. В нього стали якісь довгі ікла! Потім обер-лейтенант помічає кігті на руці. Він завжди був дуже акуратний. І сьогодні вранці стриг нігті. А тут он справжні кігті на всіх пальцях! Штумпф застигає у роздумах, кривиться, потім біжить в іншу кімнаті, закочує рукав однострою. І бачить, що його білі, м’язисті руки, вкрились чимось схожим на пір’я. Штумпф б’ється головою об стіну і стогне.
- Що таке, пане обер-лейтенанте? – питає його хтось з солдатів. Штумпф киває рукою, що все нормально, говорити боїться, бо ж в нього чужий голос. Щось думає. В училище їх вчили думати швидко. Бо навіть невірне, але швидко прийняте і рішуче виконане рішення краще, аніж вірне, але таке, до виконання якого приступили запізно. Ну губитися у думках, а діяти!
Штумпф виходить в кімнату до солдатів.
- Візьміть зброю! – віддає автомат і пістолет, а також всі набої. Солдати здивовано дивляться на це все. – Тепер зв’яжіть мене!
- Що?
- Зв’яжіть! Зараз же! – наказує Штумпф.
- Пане обер-лейтенанте… - починає хтось з солдатів.
- Швидше, в нас немає часу! – перериває його офіцер. - Зв’яжіть, це наказ!
Вони хороші солдати і вони звикли виконувати накази, які б вони не були. Підходять до Штумпфа.
- Немає мотузки, пане обер-лейтенанте.
- Ременями! – гиркає той вже чужим голосом. - Швидко!
- Але…
- Ніяких але! Я перетворююсь у чудовисько! Ще кілька хвилин і я нападу на вас, я буду з ними! Ось! – Штумпф показує свої вирісши ікла, які вже майже не вміщуються у роті, гострі, схожі на невеличкі ножі, кігті на руках, здирає з себе мундир і показує пір’я на руках. – В’яжіть!
- Від чого це, пане обер-лейтенанте?
- В’яжіть! Запитання потім! – верещить Штумпф вже майже зовсім чужим голосом. Солдати знімають свої ремені і в’яжуть командира.
- Міцніше, міцніше! Я не повинен вирватися! – наказує обер-лейтенант. – Ось так, добре.
- Як вони змогли зіпсувати вас? – перелякано питають солдати. Бо як не витримав і переходить на бік чудовиськ такий істинний арієць, як Отто Штумпф, то що там вже казати про них, з яких деякі навіть не члени НСДАП!
- Це та сучка! Вона вкусила мене! – хрипить Штумпф і скрегоче зубами. Він так і знав, що баби його погублять. Він міг би давно вже просунутися по службі, він же був з заможної родини, у його батьків було багато впливових знайомих. Але спочатку скандал у Франції, де його коханка виявилася жидівкою, потім той випадок у Польші, коли він спопашив одну панянку, поспішав до неї, а його чекала засідка. Поляки хотіли полонити німецького офіцера, щоб обміняти на кількох заручників. Ледь не загинув. Тепер ось це. – Зав’яжіть мені рот! – наказує Штумпф.
- Навіщо?
- Бо коли я стану чудовиськом, я проситиму вас розв’язати мене і ви можете послухати. Зав’яжіть! Втримайтеся, а вранці доправте мене до лікарні. Може медицина зможе мені допомогти!
- Слухаємось! – солдати знаходять чистий рушник, роблять з нього кляп, зав’язують рот Штмпфу. Той киває головою, щоб зав’язували сильніше.
Між тим навколо хати продовжується невпинний рух істот.
- Міцно засіли! – кричить Іван Семенович, який робить коло над хатою.
- Міцно! Але ми їх дістанемо! – кричить Міра і зненацька летить вгору. Її добро видно на фоні повного місяця. Іван Семенович летить за нею. Аж запихався, бідолашний.
- Як ми їх дістанемо? – питає він.
- З гори! По троє беріть новеньких! – наказує Міра. І всі літаючі істоти кидаються до землі, беруть новеньких. Важко, але піднімають їх над хатою. Високо, метрів на сто. – Кидайте! – наказує Міра і кілька тіл летить униз. За ними наступні.
Німці сидять на позиціях в хаті. Біля кожного автомат і щось з холодної зброї. Вони повні рішучості вистояти. Дивляться, як б’ється на підлозі в судомах обер-лейтенант. Він став зовсім страшний, справжнє чудовисько. На вулиці якісь крики, а потім стає тихо, наче ті крилаті істоти кудись зникли. Проходить кілька секунд, тихо.
- Може вони пішли? - каже хтось з солдатів. Всі думають, що було б добре! Коли чують якісь удари на даху. Це з висоти падають тіла новеньких. Легко пробивають солом’яний дах і врізаються в стелю. Та тримає удари, але на десь на десятому, коли падають кілька найбільших новеньких, не витримує і провалюється. У той провал згори лізуть купи рукокрилих. Німці стріляють по ним, рублять сокирами, але за кожним вбитим стає десяток живих, вони лізуть і лізуть, он видно, як Міра стрибає і впивається в горлянку одного з солдатів, а он поруч те саме робить Іван Семенович і скоро вже ніхто не стріляє, рукокрили обліпили німців і п’ють їх кров.
Хтось звільняє Штумпфа і той теж радісно приєднується до трапези.
- Що, добре? – питає його Іван Семенович, витираючи кров з губ.
Штумпф киває головою.
- Їж, німець, їж, звикай до справжніх харчів!
Коли кров майже вся випита, то чудовиська виходять у двір і ніжаться на світлі місяця, який їм за сонце. Новенькі, тобто ті, хто ще не спробував людської крові, після того, як був піднятий з могил, носять трупи жертв, які наступної ночі стануть теж новенькими и будуть ними, аж поки не скуштують людської крові.
- Що таке, німцю? – питає Іван Семенович у Штумпфа, який зненацька починає літати над трупами. Колишній обер-лейтенант показує, що чогось не вистачає. – Та кажи по-німецькі, я розумію!
- Немає трупів командира поліцаїв і перекладача!
- А де ж вони? – дивується Іван Семенович.
- Треба знайти! – Штумпф підхоплюється і летить до хати біля церкви. Сашко, який сидить там, бачить тінь і розуміє, що по його душу. Коли Штумпф плигає біля хати, Сашко плигає з гори і шматує ножем горлянку. Голова намагається крикнути, тоді Сашко вганяє ніж прямо у рот і тим примушує німця замовкнути. Бачить ще кілька тіней, які летять до хати. Кидається тікати.
- Він тут! Він живий! – кричать рукокрили своїми пташиними голосами. Вони починають шукати Сашка, думають, що він побіг у бік лісу, нишпорять там, але Сашко побіг до хати Івана Семеновича. У вільний час Сашко грав у шахи і з цієї гри знав силу неочікуваного маневру. Коли від тебе чекають щось одне, а ти робиш «хід конем». Перше, що спадало на думку, бігти до лісу і там якось сховатися. Але Сашко побіг до хати. Бачив, як виносять тіла загиблих, поліцаїв та німців, чув, як над головою полетіли рукокрили, шукати його в лісі. Розумів, що часу в нього обмаль і треба щось вигадати. Коли згадав про панцерник, який стояв у дворі. Ось це був вихід!
Сашко кинувся до панцерника. У дворі його перестрів один з новеньких та отримав ногою у живіт і впав. Сашко заплигнув у панцерник і потягнув ручку стартера. Двигун завівся. У цей час Чет, паралізований від жаху, лежав на дні підвалу. Чув що цвірінькання рукокрилів на горі вщухло, а потім двигун. Чет чомусь відразу подумав, що хтось з людей вижив і збирається тікати. Не уявляв чудовиськ за кермом техніки. Підхопився і побіг. Панцерник вже рушив з місця, Чет заплигнув на нього на ходу. Почав стукати у люк.
- Відкрийте! Це Чет, перекладач! – кричав відразу і німецькою і українською, бо не знав, хто в середині. – Відкрийте! Вони летять! – Чет побачив чорну хмару, що летить з боку лісу. Вона все наближалася, було видно вже десятки розкритих пащ, що виблискували іклами, коли люк відкрився і хтось потягнув Чета всередину. Люк встигнув закритися та прийняти на себе удар рукокрилів. Залишений без керування панцерник з’їхав з дороги і завалився на бік.
- От бля! – заволав Сашко.
- Сашко, це ти! – страшенно зрадів Чет.
- Я! Перекинулися ми!
- Живий!
- Поки що!
Рукокрили оточили перекинутий панцерник, але що робити далі, не знали. Коли прилетів Штумпф, який вже приставив відрізану голову собі на плечі і почувається досить нормально.
- Треба повернутися в хату і узяти там гранати. – кричить колишній обер-лейтенант.
- Що він каже? – питає Сашко.
- Гранатами нас хочуть. – перекладає Чет.
- От фігня! Піджарять же нас тут, як карасів на сковороді!
- Полетіли за гранатами. – прислухається Чет.
- От бля! Треба було тебе не пускати, я б сам уїхав би! – кричить Сашко.
- Куди б ти уїхав! Міст то зламаний! – нагадав Чет.
- І що тепер робити?
- Слухай, ти ж поліцай, а я журналіст, що ти в мене питаєш? – дивується Чет.
- Закидають же гранатами!
- Ага. – погоджується Чет. Чутно, як поруч по-пташиному цвірінькають рукокрили. Чекають, поки дістанеться їм свіжина. Сволота!
- Дивись! – кричить Сашко. Показує на якийсь ящик. Показує так, наче побачив шлях до спасіння. Чет дивується.
- Що?
- Це ж гранати!
- І що?
- То! – Сашко хапає одну з гранат і відкриває люк. Вириває чеку і кидає. Вибух. Рукокрили розлітаються, посічені осколками. Сашко кидає ще. – За мною! – вискакує з перекинутого на бік панцерника. Дає кілька черг, щоб рукокрили не лізли.
- Прикрий! – кричить Сашко і відкручує важкий кулемет, встановлений на панцернику. Чет починає стріляти по рукокрилам, які намагаються наблизитися до хлопців. Автомат в руках Чета плигає, він все ж таки не солдат. Але якось рукокрилів відлякує. Між тим Сашко нарешті відкручує кулемет, встановлює його, як зручно і починає сікти чудовиськ. Кулі в кулеметі великі, розносять рукокрилів на шматки, то вони відступають. Рояться над селом.
- Набоїв мало. – шепоче Сашко. – Котра зараз?
Чет дивиться на годинники, подаровані німцями.
- О-пів на четверту.
- Диви, шикуються, зараз полізуть. – каже Сашко. – Прикривай мені спину. А я вже їх зустріну. Рукокрили збираються у дві колони, які починають атаку з різних боків. Задумка така, що кулемет же один і давати відсіч на два боки його не вистачить. Сашко починає сікти з кулемета одну колону, потім переходить на іншу, кулі вибивають рукокрилів, Чет стріляє з автомату, коли набої закінчуються в одному, хапає інший. Вже тримає автомат більш впевнено, січе чудовиськ, коли бачить у черговій хмарі Міру. Наче скульптор з каменю, висікає її з натовпу рукокрилів, не стріляє по ній, хоч вона все ближче, хоч вже відкрила свою пащу і виблискує довгими іклами, ось зараз вона вже вчепиться в горлянку Чету, але він в останній момент присідає, Міра не встигає загальмувати і б’ється об панцерник. Падає непритомною, Чет стріляє далі, відкидає ще один пустий автомат, хапається за пістолет, стріляє з нього, Сашко все січе рукокрилів з кулемета, збиває і Штумпфа, який хотів скинути гранати з гори. Чудовиська відступають.
