Попередні розділи за адресою: http://www.gak.com.ua/authors/1791
Епілог
Остаточно Лялька видужала аж за два тижні. Налякана її хворобою мама ладна була згодитися не лише на пса в домі, а навіть на крокодила. За умови, звісно, щоб тварина залишила в не надто просторій квартирі хоч трохи місця для людей.
Навіть пропонувала підшукати по знайомим невеличкого, але гарненького, а може, й породистого песика. Лялька лише хитнула головою: нащо їй той породистий песик? Раптом, якщо у квартирі з’явиться інше цуценя, господарі того незрозумілого раю для песиків вирішать, що вона забула Малого. Куди ж він тоді подінеться?
Коли дівчинка оклигала і все якось владналося, стало помітно, що вона сильно змінилася. Принаймні, вона рішуче відмовлялася гратися з товаришами в ті ігри, де треба було в когось «стріляти». Здається, Лялька навіть не дуже зраділа розпашілому Мишкові, що дивом порвався повз її невблаганну матір, аби повідомити сенсаційну новину. У дворі знову бігали Найдині діти. Ніхто не знав, звідки вони взялися, та цуценята, що встигли трохи подорослішати, охоче приставали до будь-якої гри і весело дзявкотіли на бездомних попелястих кішок та на кольорові автівки, що зрідка заїздили на подвір’я.
Галька теж трохи охолола до хлопчачих ігор, стоваришувавшись із новенькою з паралельного класу. Вони годинами шепотілися по хлопців із старших класів чи потайки гортали журнали своїх мам, мріючи про ті часи, коли зможуть купувати дорогі дорослі сукні та користуватися порадами, як накладати святковий макіяж та як поводитися на корпоративних вечірках, аби усі присутні визнали їх королевами. Може, хто з хлопців-однолітків і шкодував за колишньою компанією, що почала розпадатися через дурні дівчачі примхи. Та жоден не визнав би це у голос, аби не перетворитися на посміховисько перед товаришами.
Кирило не помилився: Через скалічену машину Мирона Васильовича таки здійнялася буча, якої й двір не пам’ятав. Дільничний міліціонер усе розпитував батьків деяких хлопчаків, що поробляли їхні нащадки з такої-то по таку-то годину такого-то числа? Дорослі лише потискали плечима: та звісно ж, спали, ну, в крайньому випадку, тихцем нишпорили Інтернетом. Ви ж не думаєте, що наш син здатен тинятися вдосвіта на вулиці, та ще й так злісно хуліганити?
Славкові, якого навіть до дитячої кімнати міліції викликали розбиратися, пощастило: його алібі з готовністю підтвердила чергова із найближчої цілодобової аптеки. Звісно ж, вона добре запам’ятала той час, коли змилений від бігу рудий підліток вдосвіта закалатав у спеціальне віконечко. У нього раптово захворіла молодша сестричка, за якою він мав приглядати, а їхня матінка, певно, досить шалапутна особа, повіялася бозна-куди. Навіть не залишила вдома потрібні ліки і не пояснивши хлопчаку, що треба робити у таких випадках. Добра жінка щиро обурювалася такою безвідповідальністю дорослих, а через кілька днів зустрівши випадково Славка, запитала, як там почувається його сестра? Здивовані приятелі потім кілька днів під’юджували його, роблячи найнеймовірніші припущення щодо таємничої сестри. Аж поки Кирилу, що якось дивно час від часу позирав на товариша, але більше відмовчувався, остаточно не увірвався терпець. Він запропонував хлопцям підшукати якусь іншу тему для розмови, й ті змушені були змовкнути. Коли ж інспектор у справ неповнолітніх, демонстративно переглядаючи документи хлопця, поцікавилася, звідки ж взялася та молодша сестричка, той не став запиратися: сестра й справді не рідна, та батько в них один. Спершу кинув Славкову матір, потім завів ще одну дитину від іншої, навіть не розписуючись, а там і зовсім кудись завіявся. Ви ж, певно, знаєте, буває ще й не таке. То що, кидати через цього гада малу напризволяще? Ви тільки матері не кажіть, бо вона не знає про синову сестру. Сам як дізнався? Та випадково.
Хлопчаку вже давно не доводилося так брехати. Тому він щиро здивувався, коли грізна тітонька, що на початку розмови аж двічі попередила: «І не пробуй баки забивати, я брехню за кілометр чую, тобі ж гірше буде», - раптом цілком по-людськи зітхнула і махнула рукою. Йди, мовляв. Добре вже, почекаємо до іншого разу, як щось встругнеш, тоді й на облік візьмемо відразу за все… Тож шануйся там, якщо зможеш…
Потім, правда, матір Кирила влаштувала синові імпровізований допит: де був насправді, коли повернувся, тільки чесно, з ким швендяв поночі? Почувши відповіді, рішуче наказала й близько не підходити до «того Славка», ти що, не знаєш, з якої він родини? Ще навчишся від нього чого! Кирило спалахнув6 ще не вистачало, аби йому, як малому, вказували, з ким товаришувати1 у результаті мам почула від нього лише трохи відкоректовану історію по ту кляту ніч. І – от ці жінки! – спершу схопилася за голову: Господи, чим ви думаєте?! Потім рішуче звеліла покликати Славка на обід. Той хоч і повпирався, але помірно. Певно, встиг-таки засумувати за нормальною їжею. Тож наминав добавку аж за вухами лящало, у потрібних місцях дорослих напучувань кивав головою: так-так, винні, чесне слово, в останній раз поночі швендяли, - і добре розумів, що з Кирилом доведеться миритися. Той, охолонувши, із подивом збагнув, що спілкування із приятелем таки добре прибавляє проблем. Та без нього в компанії явно чогось не вистачає.
У порівнянні з усім цим шкільні неприємності видавалися дрібничками. Тим більше, що зі школи його не витурили: здав він той клятий реферат, хай і запізнився на день. Так зате не скачав його з Інтернету, а сам написав. Спасибі мамі, коли він був зовсім писклям, забила полицю дитячими енциклопедіями в наївному сподіванні, що син, підрісши, буде читати. От і знадобилося.
І на міському конкурсі шкільних талантів виступати довелося, нікуди він від цього не дівся. Навіть якесь там вельми пристойне місце посів, хоч і довелося, в останню мить звертатися до вірша, вихопленого навмання із збірки поезій на матерій тумбочці біля ліжка. Все краще, ніж соромитися з дешевими переробками усім відомого й, тим більше, не співати власних пісень Півночі музику підбирав, як тільки сусіди не почали по батареї стукати?
Нічого, виступив. Хоч і скреготів за кулісами зубами, чуючи виступи конкурентів і винувато поглядав на вірну гітару: вибач, мовляв, що вплутав тебе у таку дурну історію. Журі аж поохало над інтелектуальністю одного з учасників, а може, їм і справді сподобалося. Хто тих дорослих розбере?
Тож завуч Елла Вікторівна обмежилася ледь не сотим «останнім попередженням». Навіть спробувала підсолодити пігулку, мовляв, до твоїх здібностей трохи старанності… Та все ж звеліла передати матері, коли та врешті повернеться зі своїх відряджень, цидулку.
Він розгорнув аркушик у клітинку просто на шкільному ґанку та пробіг очима зауваження та перестороги: «Беремо до уваги сімейні обставини… вплив вулиці… не хоче думати про майбутнє… обов’язок педагога… координованість дій сім’ї та школи… прошу прийти для обговорення тривожної ситуації… В’ячеслав міг би за певних умов досягти чималих успіхів, але потребує допомоги… з повагою…». Славко вправно згорнув із грізної записки літачка. Перевірив, чи гарно літає і кинув цяцьку якому замазурі-первачкові, що із захопленням спостерігав за його маніпуляціями: тримай та пам’ятай мою добрість.
Мама приїздила сьогодні ввечері. Треба ще було встигнути навести сякий-такий лад у квартирі, позичити трохи грошей у когось із знайомих та купити щось у магазині, аби кинути до порожнього холодильника і не вислуховувати нудних повчань про страшну виразку шлунку, що обов’язково чекає на таких-от недбальців та ледарів…
Звісно, мама швидко дізналася про все. Завуч теж не перший рік жила на світі і вміла користуватися телефоном. Тож вислуховуючи звичні напучування: «Ні, ти мені скажи, що з тобою робити?! Вищий за мене вимахав, а поводишся, як малий! У куток такого велетня не поставиш, і лупцювати уже запізно!» - хлопець у належних місцях винувато зітхав, розмірковуючи про те, якби примудритися непомітно для родички зателефонувати Кирилові: хай його сьогодні не чекають. Шкода, Владько вихвалявся, що йому подарували просто суперовий диск із новенькими бойовиками…
Раптом Славко відкрито повернувся до вікна, а потім для певності сперся на підвіконня: третій поверх, як-не-як, можна і помилитися.
- В’ячеславе! Ти мене слухаєш?! Що ти там побачив такого цікавого?
Хлопець якось непевно смикнув плечем, хіба так відразу поясниш? Та й нічого цікавого, як на стороннього спостерігача, на подвір’ї не було.
Он, Клавдія Кузьмівна аж пристала з лави, аби краще бачити як Мирон Васильович заганяє новеньке авто у новісінький металевий гараж, що виріс нібито за одну ніч. Щось, із осудом хитаючи головою, пояснює молоденькій сусідці, що примостилася поряд із величенькою коляскою, у якій розмахують рученятами-ноженятами двійка малих. Певно, розповідає про лист-скаргу, до якого вона особисто збирає підписи: де ж це бачено, натикати гаражі де захотілося, аби вони, всупереч усім правилам, зменшували й так невелике подвір’я?! Співрозмовниця несміливо киває, певно, й не рада, що приткнулася до місцевої активістки.
Цікаво, хтось ще, крім самого Славка, звернув увагу на те, що гараж розрахований на дві машини. Може, варто з кимсь побитися об заклад, що в його глибині стоїть «стара» іномарка із дбайливо вставленим новеньким склом? І що, певно, не скоро ця машина побачить світ знову.
Он хлопчаки грають у футбол. Та ще й не м’ячем, а чиєюсь шапкою. Начебто ніхто не рюмсає і не намагається відібрати одяг у нападників. Певно, власник шапки буцає свою річ разом із усіма. От дають малі! А Клавдія Кузьмівна щось втратила пильність. Та ні, похопилася, навіть крізь зачинені вікна чути її обурене:
- Ви що ото робите, шибеники?! Я вашим матерям…
У цьому місці її монолог уриває м’яч, що падає до ніг невдах-футболістів звідкись з неба. Звісно, дивом тут і не пахне: он в будинку напроти розчинене вікно на другому поверсі, а за ним – невисока хлоп’яча постать. Кажуть, Мишкова вчителька врешті викликала його матір до школи і спробувала у її присутності поговорити із хлопцем серйозно. Так він таке ляпнув про своїх родичів, що тог ж вечора його вперше у житті відлупцювали і заборонили місяць гуляти на подвір’ї. Та стирчати годинами біля вікна не заборониш, а як і спробує, то хто буде слідкувати за хлопчаком, поки батьки на роботі, а старша сестра – в інституті?
Хлопці ніби і не здивувалися такому дарунку, вдячно гукнули щось і швиденько повернулися до гри. Цього разу за всіма правилами. Щоправда, до цих правил довелося включити двох цуценят, що радісно плуталися під ногами спортсменів і собі намагалися ухопити м’яч. Ні, навіть трьох. Тільки третє не таке жваве, тож і відразу уваги не звертаєш. Трьох?!
- В’ячеславе! Що ти побачив?! Кажи швидко!
- Та он цуценя…
- Господи! Що за дитячий садок?! Та у твоєму віці інші не собак, а про дівчат мріють!
- Ти думаєш, із дівчиною буде менше клопотів, ніж із псом? – це прозвучало аж надто серйозно, та досвідчена мама не купилася.
- Славко! – вона замахнулася було на сина згорнутою газетою, та потім передумала і лише махнула рукою:
- Господи, що з тебе буде…
- Президент, ма! – бадьоро відрапортував він, усе ще не відриваючись від вікна.
Цуценят таки було троє. Найменше –із примітною білою плямою на голові. Здається, на це звернув увагу не лише він один. Он на вулицю вискочила сестра Ольки, як там її, Галя? – розхристана, у розстібнутій куртці і відразу кинулася до «зайвого» цуценя.
- Який ще президент?! Ти на себе глянь!
- Президент банку чи якоїсь фірми, - поступливо знизив він планку і кутиком ока відзначив, що мама не втрималася: усміхнулася щирою, хоч і трохи втомленою посмішкою: ох і торохтій, мовляв.
- Мам! Мені треба на п’ять хвилин вискочити. Не на годину, не на пів, а справді на п’ять хвилин. Лише кілька слів сказати… подрузі. Я одразу назад – і за уроки. Ні, спершу посуд перемию. Мам! Ну, це дуже важливо!.. – добре, що до Гальки гукнув хтось із малечі, і вона, вже вхопивши в оберемок потрібне цуценя – звідси, з висоти, і справді копію того нещасного Малого – на мить затрималася. Почала щось гарячково розповідати, киваючи на свої вікна. Мабуть, там Олька аж ніс об скло розплескала від нетерплячки, ну, забороняє мати їй і потикатися на вулицю. Нічого, якщо усе справді так, як здалося, скоро дівчинка цілком одужає…
- Господи! Та йди вже, але як тебе не буде за півгодини…
- Добре, ма! - це пролунало вже із передпокою. Славко ніяк не міг впоратися із шнурками правої кросівки. З півроку тому він, під враженням від якоїсь кгиги із морськими пригодами, хвилин десять, керуючись схемами, побував вив’язати саме такий вузол – і без жодного успіху. А тут само якось затяглося.
Довелося так і вискакувати на сходи, безжально приминаючи задник і відчуваючи, що ногу відразу починає терти. Ключ не хотів відразу потрапляти до замка. Сходи сьогодні здалися довшими, ніж звичайно. Та перед тим, як вискочити з під’їзду, хлопець на мить завмер, намагаючись надати собі незалежного вигляду, аби хто не подумав, що він ще вірить у дурні дитячі дива. А може, навіть відчув секундний страх перед тим, як відсунути засів і вийти на двір, з’ясувавши все остаточно.
Спробував зосередитися на якійсь сторонній думці: інколи це допомагає. Навіть прикинув, що варто купити перед поверненням хліб – мама, певно, зрадіє чи хоч не сердитиметься.
І вже зовсім спокійний, як і личить зовсім дорослому чоловіку, відчинив двері і вийшов надвір.
Кінець.
Далі починається зовсім інша історія.
