Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49215
Рецензій: 93888

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Раса (продовження)

© Наталія Чоловська, 13-05-2009
Болю більше не було. Ранок ковзав промінням по мармуру, кидаючи відблиски на сліпуче білі стіни. Надівши тонкий шовковий халат, я вийшла на балкон і зрозуміла, що знову знаходжусь в домі Арата. Із пам’яті уривками виринав вчорашній вечір. Божевілля Місте Кала, усміхнене обличчя Еріки, скорчена від болю постать Міро, палаючі люттю очі Ніри – все це мало нагадувало реальність. І все це хотілося швидше забути.
Я вдихнула на повні груди.  Повітря, що пахло незайманою свіжістю і вмитими росою квітами, було ідеальним, як і все в цьому зачарованому місті. Та з кожним ковтком його, в душу закрадалися сумніви. Раптом все тут мені видалося якимось нетривким, несправжнім, просто мертвим. Ця нав’язлива краса вже добряче  набридла і дратувала. І рішення моє було тверде, як ніколи. Додому. І чим швидше, тим краще.
Про Міро я намагалася не думати.  Про вчорашній день, по-можливості, також, списуючи свій хворобливий стан на бурштинову насолоду - «улі». І хоч все ще відчувала себе слабко і невпевнено, це знову була я. Спокійна, цинічна і врівноважена.
Збираючись на аудієнцію до президента я уже впевнено користувалась «благами» цивілізації лібертійців. Щоправда, душ цього разу залишився просто душем. Напевно тому, що зайшла туди просто митися, і зосереджена була лише на своїй конкретній проблемі. Голограми ж, вочевидь, викликалися уявою, з якою у мене тим ранком було не дуже.
За десять хвилин, одягнена в облягаючу білу сукню та білі туфлі на підборах,  я йшла лискучими залами Тадж Махалу. Кабінет Арата знаходився на першому поверсі  в самому кінці довгого вузького коридору. Пройшовши через приймальню – розкішну, простору кімнату, яка на той ранній час виявилася безлюдною, я впевнено потягнула на себе важкі дубові двері кабінету.
Президент сидів за столом підперши голову рукою. Його думки явно витали десь за межами резиденції, бо моєї появи він не помітив, хоча дверима я грюкнула, і досить голосно.
Кабінет Арата справив на мене несподіване враження. Тут не було жодних наворотів і надмірностей. Лише найнеобхідніше. Стиль – абсолютна класика. І вишуканість. На фоні нескінченних, потопаючих у розкошах палаців це було приємно.
- Доброго дня, пане президенте! – мій власний голос нагадував крицю.
- А-аміно? – Арат здивовано підняв на мене червоні від втоми очі.
- Я прийняла рішення.
- Так. Ви вирішили повернутись. Що ж. Я поважаю ваш вибір.
Він замовк, тупо вглядаючись в поверхню стола.
- Ну, і…? – я підійшла ближче, опершись рукою на стіл.
Арат явно випробовував мої нерви, вдаючи, наче мене не існує.
- Пане Арате!
- Так?
- Що мені далі робити?
- Про що ви?
- Як мені повернутись в мій світ?
- А, он що… Я викличу Еріку. Вона вам допоможе…
- Вибачте, що не можу приділити вам більше уваги, - Арат красномовно підвівся.
Я повернулася і повільно рушила до дверей.
- Ви зараз їдьте в готель. Еріка сама прийде за вами. Справа в тому, що сьогодні Свято Державності Лібертії. Мене та моїх дітей  це багато до чого зобов’язує… До того ж я змушений вирішити проблему з Міро…
Я застигла на порозі кабінету, слухаючи вибачення Арата.  До того ж ім’я,  яке він вимовив, пекучою скалкою впилося в мозок.
- З Міро?
- Так. Це стосується його одруження. Втім, я думаю, вам це не цікаво.
Мені було дуже цікаво. Я бачила, що наречену свою Міро не кохає. Мене це тішило, хоча жодних ілюзій на цей рахунок в мене не було.
  В двадцять дев’ять років такі ілюзії, взагалі свідчать про низький інтелект, хоча,  зовсім не перейматися темою, я фізично не могла. Роздуми над нею неминуче заводили в тупик, тому, я змовчала, намагаючись не дивитися на президента.
Лише вийшовши від Арата, я зустріла в коридорі Ніру. Її очі палали гнівом.
- Мій батько цього так не залишить! – кинула мені в лице, судячи з усього, колишня  наречена.
        Мого життєвого досвіду вистачило, щоб зрозуміти – президентський синок відшив її, і тепер у тата Арата проблеми, бо татусь Ніри, без сумніву якась велика шишка в Деополісі. Можливо, навіть більша за самого главу держави…
   Репортаж для світської хроніки  сам просився на шпальти жовтих газет. От тільки навряд чи жовта преса водилася в цьому загубленому місці.
  
       Скошене від люті лице Ніри додало мені настрою. Підсвідомо я відчувала в ній суперницю. І раділа з її поразки. Хоч це було не шляхетно, проте цілком природно. І сумління не надто мучило мене.
Ступивши кілька кроків по коридору, я розгублено зупинилася. Їхати в готель. Хороша ідея, от тільки як? Сама я туди при всьому бажанні дісталася б навряд чи. А блукати Деополісом в пошуках Кальвії Гранд мені якось не хотілося. Подумавши, я повернулася в кімнату, в яку мене запроторила Еріка.
З годину потоптавшись на балконі, і, так і не діждавшись Аратової доньки, з розгону впала на ліжко. «Де ж вона?» «І навіщо притягла мене сюди?» Хоча все це було уже не так важливо. Я лежала на тонкому кремово-шовковому простирадлі, втупившись у великий годинник на стіні. До закінчення казки залишалося все менше часу, і в міру того, як він спливав , неясна тривога оволодівала мною. Це була навіть не тривога, а якесь дивне підсвідоме відчуття, наче щось важливе залишилось поза увагою.
Двері нарешті тихо рипнули.
- Я буду готова за кілька хвилин… - промовила я, і серце чогось підстрибнуло аж до горла.
- До чого? До найбільшої помилки в своєму житті?
Дивлячись на мене якось презирливо-розчаровано Еріка сіла поряд на ліжку.
- Що ти маєш на увазі?
- Вчорашній вечір. Сподіваюся, ти не забула, як він закінчився?
Хто ж таке забуде. Пригадавши той біль, я відчула, як по спині цівкою побіг піт. Не доведи Боже пережити це знову…
- Так. Ти пам’ятаєш. Щаслива… - із незрозумілим сумом і заздрістю в голосі промовила Еріка. Мені здалося, що дівчина просто трохи не сповна розуму.
- Щаслива? Вибач, Еріко, але я не мазохістка. І не розумію, про що ти.
- Послухай, ти можеш робити, що хочеш. Але, перш, ніж повернешся в свій світ, ти маєш поговорити з Міро.
- З Міро? Про що? – стенула плечима я.
- І не намагайся вдавати що тобі байдуже. Вчора, я побачила більш ніж достатньо, щоб знати.
- Що знати? – мало не плакала я.
- Ти любиш мого брата.
- Це так у вас називається розлад шлунка? Оригінально…
- Не дратуй мене, Аміно, я стомлена, я не спала цілу ніч. І зараз я базікаю з тобою, лише заради Міро.
- Гаразд, я поговорю з ним. А потім залишу ваш світ раз і назавжди, - по складах відчеканила я, ковтаючи сльози.
- Ходімо, я проведу тебе в його спальню.
- Що?! Яка ще спальня?! Чи твій  братик вирішив розважитись перед весіллям?
- Ти себе чуєш? – стомлено посміхнулася Еріка, і я зрозуміла, що виглядаю безглуздо.
В кімнаті Міро були опущені жалюзі. Він лежав на шовковій постелі, підперши голову рукою. Поряд з ліжком, в ротанговому кріслі сиділа істота, вигляд якої надто контрастував з тим, що я бачила в Лагосі на протязі минулої доби.  
       Горбатий карлик з довгою рудою бородою, побачивши нас, підвівся, і мовчки відійшов до дверей.
- Як він? – тихо спитала Еріка.
- Все гаразд, Еріко. Але добу йому доведеться полежати. Надто багато крові… Не вистачило всієї моєї енергії. Десяти таких енергій не вистачило б. Якби не Таїнство, ми могли втратити його.
          З їхньої розмови я зрозуміла, що не мені одній було погано цієї ночі. Щось трапилось з Міро, який судячи із слів карлика, мало не помер.
- Ходімо, я огляну хлопчика, - незрозуміло  промовив карлик, і вони з Ерікою, залишили мене на порозі кімнати, як останні дезертири.
    Кілька хвилин простоявши в нерішучості, я підійшла до ліжка. Міро невідривно дивився на велетенський екран, що займав собою всю протилежну стіну, і здавалося, не помічав мене.
- Міро… - тихо покликала я, коли вдавати з себе статую набридло.
- Аміна? Ти ж зібралася їхати…
- Так, але Еріка хотіла, щоб я попрощалася з тобою.
- Прощай, - байдуже мовив він.
         Це вже було якесь відверте хамство, адже не я просила про цю зустріч. Тому, забувши про вдарену нижче пояса гордість, я сіла в крісло, де щойно сидів карлик.
- Ти хворий?
         Відірвавши свій небесний погляд від екрану, де, по завішених полотнами із зображеннями свастики, та заставлених портретами Праотців, деякі з них виявились смутно знайомими мені, йшли колони одягнених в біле усміхнених людей, він здивовано поглянув на мене.
- Ні. Скажи, вона вже поїхала?
- Хто?
- Ніра.
- Не знаю. Здається, ти довів дівчину до сказу. Вона плакала, і казала що так цього не залишить.
- Навіщо вона мені? – Міро поглянув на мене жалібно, наче щиро не розумів очевидного і просив пояснень.
- Ну, не знаю… Не сама ж вона стала твоєю нареченою…
- Ти не знаєш наших звичаїв…
- Навіщо вони мені?
Моя невинна фраза чогось дуже розсмішила Міро. Його щирий сміх хвилею пронісся по кімнаті. Він впустив з рук пульт, спробував нахилитись, але охнув, схопившись за живіт.
   А я помітила дещо незрозуміле – всього за одну ніч Міро схуд кілограмів на десять.  Це наштовхнуло мене на божевільну думку. Та свідомість відразу ж відкинула це божевілля. Ні. Міро занадто чоловік для таких речей…
- Подай мені пульт будь-ласка…
- Скажи мені, що з тобою?
Він довго дивився на мене, вивчаючи, як небачену звірючку.
- Ти дивна дівчина, Аміно. Занадто справжня, щоб дозволити тобі померти.
- Померти?
- Напевно, доведеться розповісти тобі все. Знаєш, не тільки місяць має темний бік.
- Так, я вже щось таке чула, - блазнюючи, перекривила його я, - я доросла дівчинка, Міро, надто доросла.  Хочеш, вгадаю? Дорогою додому, я неминуче напорюся на гострий ніж, причому спиною. Причому разів десять. Я права?!
- Майже. Та швидше, гострий ніж чекає на тебе вдома… Як же я відразу не оцінив тебе? Та менше з тим. Ти права в одному. З твоїм поверненням все дуже не просто.
     Він замовк, знову втупившись в екран, де на високій трибуні, привітно усміхаючись, махав рукою його батько. Поморщившись, Міро перемикнув на інший канал.  
Там відбувалася якась метушня, чулися постріли, плюгавий чолов’яга із вкритим бородавками потворним лицем кричав щось на невідомій мові, погрожуючи комусь.
Невже в Деополісі теж знімають бойовики? Що за несмак… - зловтішалася я. Та поглянувши на Міро, швидко  зметикувала. То не кіно.
- Твою мать! Вони таки зважились! – скрикнув Міро, збліднувши від болю.
- Про що ти?
- Неокріс повстав. А я попереджав батька… ще коли в уряді працював, що ж, тепер кожен отримає своє…
- Що таке Неокріс?
- Наш темний бік, - цоркаючи пультом, пояснив Міро.
- Чому ти більше не працюєш в уряді?
- Я пішов з політики. Тобто, це вона образилась і пішла від мене. Як Ніра. З тих пір я простий перехоплювач. Зрештою, це мені подобається більше.
    Перехоплювач… це слово чомусь нагадало мені літак, стрімке падіння, голос пілота, що повідомляв про вимушену посадку… Міро? Невже таке можливо? Хоча, якщо можливий Деополіс, то можливе все.
     Мої роздуми перервали Еріка та карлик, що увійшли в спальню з немовлям на руках.
          І треба було бачити обличчя Міро в той момент… Еріка, нахилившись, передала йому дитину а я зрозуміла все, тобто перестала розуміти будь-що.
   Широко розкритими оченятами на Міро дивилася його копія. Навряд, чи я бачила щось красивіше за цю дитину. Хлопчик виглядав зовсім крихітним, майже іграшковим в великих руках батька.
- Як він, Нумусе? – повернувши немовля Еріці, Міро стомлено відхилився на подушки.
- Хлопчик  здоровий. І залишиться таким. Але,  якщо до офіційного огляду він не набере необхідну вагу, вони поставлять питання про генетичну експертизу. Не мені вчити тебе законів, Міро, - похмуро повідомив карлик.
- Це реально?
- Думаю, при грудному годуванні цілком можливо. Я знайду когось із наших і приведу сюди.
- Ти не знаєш, що зараз відбувається в Лібертії? Повстанці поставили батькові ультиматум.  Даю голову на відріз, що нікого із своїх ти сюди не приведеш. Живим, я маю на увазі.
- А твоя наречена? Може нехай спробує?
- Смієшся? Їй не те що дитину – ляльку з лахміття довірити страшно…
         Я стояла поряд з Ерікою, дивлячись на крихітку. Не можна було сказати, що дитина виснажена, чи їй бракує ваги, хлопчик виглядав цілком здоровим.
      Дитина дивилася просто в очі, осмислено, наче хотіла щось сказати. Тим часом всередині мене росло дивне відчуття. Немов між мною і немовлям існував міцний зв’язок.
    Мої груди, що налились свинцем і нестерпно боліли ще від ранку, здавалося тріснуть від невідомої сили, яка розпирала їх зсередини.     Раптом соски щось защипало і шовк на грудях став мокрим.
  Я ошелешено торкнулася рукою плями. Міро і Нумус здивовано перезирнулись. І тільки Еріка впевнено і переможно посміхалася.
- Здається, я щойно вирішила твою проблему, брате. Скажи дякую…
     Перш, ніж хто-небудь встиг отямитись, немовля опинилося в моїх, ватяних від шоку, руках. А далі все вийшло само собою. Маленький рожевий ротик присмоктався до правого соска, оченята блаженно примружились. Дитина пила моє молоко, і попри всю природність самого процесу, це була якась містика.
    Очі Міро від подиву стали ще більшими, здавалося, що разом із темними колами вони займають все його лице. Карлик, одним стрибком опинившись біля мене, водив руками на рівні грудей.
- Все гаразд, це Таїнство, хлопчику, - хвилюючись, повідомив він Міро, і голос його злегка здригнувся. Не стоит недооценивать отдых в компании красоток с сайта amstergirls.com и прочих адалт проектов.
- Я бачив це, коли ще сам був дитиною. Не вірив, що коли-небудь…
- Еріко, залиште нас самих, - прийшовши до тями, попросив Міро.
Малий, поївши, миттєво заснув, так і не випустивши з ротика сосок.
- Ходімо, Нумусе, - Еріка обережно взяла від мене дитину і рушила до дверей.
- Так. Я тут більше не потрібний, - посміхнувся карлик, - тільки… Міро, послухайся хоч раз свого старого лікаря…
- Добре, Нумусе, добре, я буду лежати…
- Тоді, до зустрічі, хлопчику, - карлик схилився над Міро, і поцілувавши його в чоло, вийшов за Ерікою.
Я стояла на тому ж місці і в тій же позі.  Міро мовчав, дивлячись на мене, як на щось неможливе.
- Я повинен про дещо спитати в тебе… - голос Міро охрип від хвилювання.
- Що? – прошепотіла я, опустившись просто на підлогу, бо ноги більше не тримали мене.
- Скажи, вчора під час свята, ти…
- Коли ти пішов, я відчула нестерпний біль, це було схоже на…
- Не говори, я знаю, на що це схоже, - він простягнув руку, торкнувшись долонею мого живота.
     Внутрішня напруга тут же зникла.  Їй на зміну прийшла впевненість. Я твердо знала, що все моє недолуге життя пройшло лише заради цього моменту. І більше ніщо не мало значення. Ні в світі лібертійців, ні в моєму, ні в тисячі інших, чужих і, можливо, ворожих світів. Всі разом взяті світи – ніщо в порівнянні із теплою долонею Міро.
   Ми застигли, слухаючи тишу, хоча треба було говорити. Треба було питати, дивуватися, божеволіти від неможливості того, що відбувається, і  щось питати знову…
- Міро…
- Я знаю, про що ти. Так, щойно ти годувала мого сина. Він народився цієї ночі, на місяць раніше від терміну. До певної міри це моя провина.  Під час перехоплення рейсу, яким ти летіла, я…
- Що означає – перехоплення рейсу? – я перебила його, бо мусила, нарешті, знати.
- Лише те, що ти опинилася тут не випадково.
- Коли пілот повідомляв про вимушену посадку, я чула твій голос. І вважала себе божевільною…
- Це єдине, що я міг зробити для всіх тих людей. За крок до смерті.
- Скажи, ти вбив їх?
- Так. Ненавмисне. Якби все пішло, як завжди, боїнг благополучно «приземлився» б в Лібертії, а його копія – в Празі.
- Як це?
- Ну, то б були не зовсім ви, а щось схоже на голограми… Образи, в той час, коли ваші фізичні тіла знаходились би в Деополісі. Я роблю це не перший рік. Проблеми не мали виникнути і цього разу.
- Що сталося?        
- Я схибив. Але не тільки це. Розумієш, для того, щоб здійснити перехід між поясами, потрібне спеціальне обладнання. Електромагнітні генератори.  Саме вони викривляють світлові потоки. Як це все відбувається, на словах пояснити важко… Уяви, що ти раптом розпалася на атоми, а потім зібралася докупи, але вже в іншому вимірі. Уявила?
- Ну, так…
- А тепер уяви, що докупи ти не зібралася, тому що раптово генератори були вимкнені. Все, тебе немає. Ти фізично зависла між світами в той час, як твоя свідомість все ще знаходиться в реальному для тебе світі. Це жахлива смерть, повір мені.
Коли генератори вимкнулись, боїнг опинився між двох світів. В такому стані ми могли б проіснувати дуже недовго. Тому я вирішив скористатися персональним генератором. Зрозуміло, що його потужності на величезний літак ніяк не вистачило б. Я змушений був вибирати. Часу на роздуми було в обмаль, тому я просто вчинив згідно інструкції…
Одним словом, я зміг врятувати тільки вас. Інші були приречені. Нами добряче трусило, весь удар довелося прийняти на себе, ви б не витримали його… Нумус каже, що я не відчував болю від шоку. Не кожен день з твоєї вини гине стільки людей…
            Слухаючи Міро, я перестала дихати. Перед очима, мов живі, крутилися в калейдоскопі скошені болем обличчя пасажирів боїнга. Чесно кажучи, в той момент, я ненавиділа себе за те, що жива.
- Але ж діти… Міро, там були діти! – я захлинулася власним криком. Забувши про хворобу Міро, я накинулася на нього з кулаками, та він лише тихо зітхнув, вхопивши мене за обидві руки.
- Вважаєш мене монстром? Так воно і є до певної міри. І я не збираюся перед тобою виправдовуватись. Затям одне – жодна дитина з тих, що були в літаку не витримала б такого переходу. Повір, реальні шанси, хоча і дуже невеликі були лише у вас трьох. Всі інші вже на той час були мертві. Хоч насправді жили, відчували, плакали, кричали -  всі вони були уже зітлілими трупами.
- І ти ніяк міг запобігти цьому?
- Від мене нічого не залежало. Та від цього не легше. Звичайно, можна було померти там разом з усіма. Та я не міг собі дозволити таку розкіш… Позбавити життя власну дитину я просто не міг.
        Його слова повністю підтвердили мій божевільний  здогад.  Я  знала, що побачу, під його сорочкою, але  я повинна була бачити це.
   Рваний шрам на животі, заклеєний чимось схожим на наш лейкопластир… в кількох місцях проступила свіжа кров…
- Досить, - відсторонивши мої руки, Міро опустив сорочку.
- Боже…
- Це нормально. Наші хілери далеко не такі вправні, як про них говорять ваші легенди.
- Тобто…
- Тобто, коли розриваєш шкіру і м’язи руками – болю, крові і шрамів не уникнути.
- Але, Міро, чому в такому стані ти…
- У нас не буває  декретів, - засміявся він, - а ти все таки дуже дивна істота.
- Чому?
- Замість того, щоб запитати, чому я виношував дитину, ти запитала, якого дідька я поліз на літак… оригінально.
- Можливо… Але якого дідька?!
- Якого дідька що?
- Якого дідька ти був вагітний?  І якого дідька ти вагітний поліз на літак?! – я нервово засміялася, від чого сльози бризнули з моїх очей.
- Спитай ще, якого нечистого, ти вчора відчувала мої перейми, чому в тебе з’явилося молоко, чому Нумус називав це таїнством, спитай, чим завинила переді мною Ніра, і навіщо ми викрадаємо людей із твого світу… - він говорив скоромовкою, покриваючи поцілунками моє мокре лице.
- Я не хочу нічого знати…  ковтаючи сльози, шепотіла я, - нічого, крім тебе.
     Мене колотило, як в лихоманці, це була справжня істерика із сміхом крізь сльози. Те, що відбувалося з нами, виявилося набагато сильніше нашої волі. Інакше, мої руки не опинилися б під ковдрою, губи не торкались би шраму на животі, і їх не повело би нижче, до сповненого енергії, пружного члена.
         І руки Міро – прохолодні і ніжні, не опинилися б на гарячих, повних молока грудях. Ми не злились би в одне ціле – дуже обережно, щоб не торкатись його рани.
        Неймовірне відчуття пружини всередині не було б настільки сильним. Пружина на стискалась би від кожного дотику вмілих лагідних рук, не росла би від ритмічних поштовхів всередині мого тіла, вона б не вистрілила нелюдським фонтаном відчуттів, розлетівшись на друзки в кожній надривній ноті крику буйної ніжності.
   Міро стомлено відкинувся на подушках.  
- Аміно…
- Відпочинь, ти втомився, - я приклала руку до його рота. Поцілувавши мої пальці, Міро, з тихою посмішкою повторив:
- Я зроблю все, щоб ти повернулася в свій світ.
Його слова боляче вдарили по серцю.
- Мій світ – це ти. Іншого світу для мене не існує.
- Ти не знаєш, про що говориш… Ти не знаєш мене… Я не маю права … Дізнавшись правду, ти захочеш повернутись додому, і забути про все…
   Міро говорив важко дихаючи, піт градом котився по чолі.
- Заспокойся, прошу тебе, ти просто погано себе почуваєш, поспи…
Обнявши його, мов велику розгублену дитину, я гладила чорне, схоже на атлас волосся.
- Добре, давай поспимо, - раптом заспокоївся він, - думаю, ми заслужили кілька хвилин самообману.
Міро відвернувся до стіни, тому я мала змогу витерти сльози, що переповнили  мої очі до країв.
- Аміно…
- Тихо… тихо…
- Не залишай мого сина…
Мені стало так холодно і страшно, наче сама смерть засіла в мозку.
- Міро…
        Він спав, схиливши голову на моє плече. А я… Десь між сном і одною з реальностей,  перша з яких – однозначно була минулим, бо Міро там не було, друга – туманна і розпливчата мусила стати майбутнім, а, отже, була нетривким  теперішнім… Між сном і подвійною реальністю я лежала на шовковій постелі, слухаючи тихе дихання Міро.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Дара К., 14-05-2009

Добре!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 14-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42264485359192 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …