Чет і сам не знав чого його досі не розстріляли. Бо ж розстріляли всіх хлопців з редакції. Чет боявся, що будуть допитувати, катувати, як то есесівці вміли, але лише раз викликали на допит, послухали його перелякану розповідь, про те, що ні в чому не винен, і повернули до камери. Там сиділи якісь кримінальні злочинці, вони були в тюрмі, як вдома, перестукувалися з іншими камерами і першими доповіли Чету, що його товаришів з редакції вранці повели на розстріл. Мабуть, хтось з них намагався втекти, бо було чутно одиночні постріли, а залп, як коли розстрілювали біля стінки. Мабуть, втікав Іван Сапуненко, їх ватажок. Він казав, що не здасться, не дасть себе вбити, як худобу якусь. У нього і пістолет був. Але арештували дуже несподівано. Есесівці увірвалися в редакцію під час верстки чергового номера, наставили автомати, ніхто і сіпнутися не встиг.
На тому єдиному допиті Чет намагався пояснити, що членом ОУН не є і що вимог цієї організації щодо створення Української Держави не підтримує, просто працював в редакції і не його вина, що його колеги виявилися українськими націоналістами. Та й націоналістами вони були лише на словах, далі розмов справа не йшла, вони були затяти мрійники, які дивом вижили у страшних комуністичних чистках перед війною. Чет намагався переконати двох есесівських офіцерів, які його допитували, в тому, що дарма вони приділяють стільки уваги їх редакції, краще б з партизанами, які вже зовсім знахабніли, боролися.
Партизани Чета якось дуже налякали. Він жив на Луці, окраїні Сум. Лука була оточена з трьох боків Пслом, за яким було село Баранівка і ліси в яких сиділи партизани. Не просто сиділи, а час від часу наскакували. Події завжди розвивалися за схожим сценарієм: партизани забігали на Баранівку, стріляли поліцаїв, а то і німців, якщо знаходили, потім з міста комендант відправляв танк і роту автоматників, які партизан вибивали, полонених вішали, а останнім часом почали палити вулицями ту саму Баранівку. Німці думали, що цим відвадять партизан, які пожаліють своїх людей. Але партизанам було, чим гірше, тим краще, то вони тільки активізувалися, почали наскакувати не тільки на Баранівку, але й на Луку.
І от Чет якось лежав вдома, трохи нетверезий. Він зійшовся з одною дівчиною, Катею, такою чорнявою, високою, з дзвінким сміхом, а потім та Катя пішла до німецького офіцера. Бо у того була машина, куди більш розкішний пайок і ціла валіза прикрас, награбованих під час переможних походів. Все так, але Чету здавалося вульгарним міняти високий дух його почуттів на низькі матеріальні цінності. То він дудлив самогон і подумки бажав, щоб цих проклятих німців розбили. Щоправда, не комуністи, бо якщо Червона Армія повернеться до Сум, то відразу ж поцікавиться, чому це рядовий Загорулько, призваний у діючу армію, прослужив у ній лише два дні, а потім зник. І не допоможуть ніякі розповіді про літаки.
Так, про літаки, німецькі бомбардувальники, які спочатку ледь не вбили Чета, а потім врятували від військової служби. Справа в тому, що до армії Чета довго не призивали, бо не вважали надійним. Він встиг посидіти у 37-му році в тюрмі по звинуваченню у роботі на німецьку розвідку (бо ж знав німецький). Його там кілька разів побили, а потім почали розробляти якусь велику групу угорських шпигунів, то про нього трохи забули. А потім зовсім несподівано відпустили, бо вороги виявилися у самому управлінні НКВС, небезпечні вороги, які оговорювали і карали чесних радянських громадян. Тоді відпустили кілька десятків арештованих, а кілька десятків співробітників НКВС посадили за ґрати.
Ота його відсидка деякий час рятувала Чета від призову, але коли німці вже були під Сумами, в комісаріаті вирішили, що і Чет підходить для того, щоб накласти головою за радянську Батьківщину. Чета призвали. Кілька сотень чоловіків пригнали на вокзал, де їм довелося дві доби чекати пустий вагон. Німці наступали, Червона армія тікала, всі вагони були завантажені вщент військами і біженцями. Призовники дивилися на ешелони, які неслися повз вокзал, потім тікали від німецьких бомбардувальників. Розбіглися б, та їх охороняв взвод бійців НКВС з кулеметами. То всі призовники дочекалися двох вагонів, з яких викинули якісь меблі (мабуть евакуйованих), запхавши туди Чета та його товаришів. Вагони зачинили ззовні, щоб призовники не надумали втекти по дорозі.
Ешелон виїхав не дуже далеко за Суми, коли налетіли німецькі літаки. Бомби влучили у потяг, вагони полетіли шкереберть з дороги і загорілися. В одному вагоні усі згоріли заживо, бо не змогли вийти, а ось Чету пощастило. В стінку його вагону врізалося колесо сусіднього, яке полетіло після вибуху. Колесо вбило з десяток призовників, які під нього потрапили, але дало вихід з палаючого вагону іншим. Вони вилізли, відбігли у куші, кілька сумлінних комсомольців сказали, що треба йти пішки у бік Білгороду і там вступити до лав Червоної Армії та захищати Батьківщину. Чет кивнув головою, наче погодився, але коли пішли, то швиденько відстав. Він не був ворогом Радянського Союзу, просто у тюрмі полишив усі ідеали і нікому не вірив. Так, радянська влада дала йому, сину простого міського ремісника, освіту. Він став вчителем. Але та сама влада пограбувала його батька, який був хорошим чоботарем. Коли патенти стали такі, що купувати їм було вже неможливо, батько плюнув на все, нікуди працювати не пішов і швидко спився від образи.
То без усяких мук сумління Чет Загорулько відстав від товаришів. Зробив це дуже вчасно, бо невдовзі натовп неозброєних призовників зупинив розвідницький загін німців. Повернув їх всіх і погнав у полон до міста. Чет дивився за цим всім з кущів. Потім втік далі у ліс. Там бідував кілька днів, поки не наштовхнувся на дядька Івана, селянина з хутору Світляківщина, який у лісі ховався разом з коровою Мартою. Ховався, бо червоні, коли уходили, забирали геть усю худобу, а в дядька Івана було семеро дітей, чим ти їх прогодуєш без корови? То Іван і увів Марту до лісу, жив з нею у ярку. Разом спали, щоб тепліше, вдень відпускав її попастися. Чета прийняв радісно, молока вистачало, а удвох якось веселіше. То тиждень так жили у лісі на парному молочку, а потім дядько Іван пішов додому. І Чет вирішив теж повернутися до Сум.
Пробрався вночі додому, у маленьку кімнату, які знімав у будинку, що належав споживкооперації. Кімната виявилася порожньою. Добрі сусіди виносили все, бо чули, що ешелон з призовниками розбомбили, а тих, хто не загинув, забрали у полон. Чет почав ходити сусідами і до ранку повернув більшість меблів. Ліг спати, бо скучив за ліжком. Потім почав придивлятися до мирного життя під німцями. Десь за тиждень його хтось заклав, прийшли поліцаї, почали вимагати, щоб йшов до них. Але душа Чета якось не лежала до зброї та одностроїв, навіщо було з Червоної армії тікати, щоб ото потім йти в поліцію? Чет відмовився, поліцаї його ледь не побили, погрожували арештувати, як комуністичного шпигуна, бозна, якби воно все пішло, та на своє щастя Чет зустрів Івана Сапуненка.
Знав його ще по школі. Вони разом були вчителями історії, а потім, коли відчули, яка це небезпечна річ – історія, коли сьогодні одне, а завтра інше, то втекли. Чет почав викладати німецьку, яку знав досить непогано від тітки, що служила ще до революції у одного пана німецького походження, а Сапуненко почав викладати працю.
Навіть цей маневр їх не дуже то врятував, бо і Чета арештували, як німецького шпигуна, і Сапуненка, як українського націоналіста. Щоправда, в останньому випадку Іван був сам винен, бо навіщо було одягати на день народження Шевченко вишиванку і читати вірші біля пам’ятника? Сапуненко навіть і засудили, він відсидів, щоправда небагато, бо повернувся перед самою війною. В школу його, як сумнівний елемент, вже не взяли, то Іван став працювати землекопом. Коли німці почали підходити, то втік з міста, щоб не забрали в армію, потім повернувся і запропонував бургомістру свої послуги у виданні газети. Сапуненко вірив, що німці – культурна нація, без газет не можуть, до того ж визволителі з комуністичної неволі.
Сапуненка зробили головним редактором і він почав набирати штат. Якось в місті побачив Чета, згадав, що той теж побував у бувальцях, до того ж знає німецьку, то запросив до себе. Які-ніякі гроші, пайок, а ще Чет вигадав схему, як заробляти на прийомі оголошень. Жити було можна. І Чет непогано жив. Сапуненко і його друзі намагалися залучити його до своїх планів по розбудові Української Держави, але Чет ще з радянських часів запам’ятав, що від політики краще триматися подалі, бо нічого доброго з того не вийде. То вийшло так, що Чет займався господарчими справами редакції і мало втручався в ідеологічну сферу, за яку відповідав Сапуненко. То Чет і не знав, що Іван з друзями друкують різні відозви, навіть збирають зброю задля якихось подальших планів.
До речі, зброя була і у Чета. Випадково отримана. Якось Чет лежав вдома, трохи п’яний, бо все ще сумував за той Катею, у якої були такі вже приязні цицьки, що спогади про них різали хлопця, як ножем. Чет випив ще самогону, який купував у сусідки, Семенівни. У неї ж Чет міняв на їжу і книги. Останнім часом він багато читав, щоб втекти від прикрих думок. А у Семенівни була велика бібліотека. Не її, бо сама Семенівна була неписьменна, хоча гроші рахувала добре. Бібліотека залишилася їй від інженера Брахмана, який жив колись у найкращій кімнаті їх будинку. Той інженер був великим керівником на одному з міських заводів, поїхав з ним в евакуацію. Повинні були забрати і родину інженера, але трапилася якась помилка і не забрали. Коли прийшли німці, то вже вони забрали жінку інженера Брахмана, таку красиву і трохи хворобливу Мейру. А донька інженера, маленька Бетя, встигла сховатися у Семенівни і тепер жила у неї в шафі.
У дівчини було слабке здоров’я, то Чет, час від часу, діставав їй ліки, а також міняв частину свого пайка на книги. Єврейська дівчинка у сусідській кімнаті його хвилювала, бо був же наказ сповіщати про всіх євреїв. А що як знайдуть її, можуть бути претензії і до Чета. Ще вигонять з роботи. Чет закусував губу, але видати Бетю не наважувався, вона ж була така тендітна та тиха. До того ж сумувала за мамою. Хай живе, сирітка. Звісно, не зрозуміло, що далі, бо ж дівчинка виглядала типовою єврейкою і при німцях їй усе життя сидіти у шафі. А про те, що можуть повернутися радянські, Чет намагався навіть не думати, бо ж розумів, що це для нього відразу смерть або Сибір. І невідомо, ще, що гірше.
Так от Чет хильнув ще чарку самогону і почав читати книжку про якісь мандри у південні моря, коли на вулиці зчинилася стрілянина. Чет підбіг до вікна, обережно подивився, побачив, як пробігло кілька поліцаїв, які драпали, немов зайці. Потім побігли партизани, Чет їх подумки вилаяв, бо це ж німці могли почати палити вулиці і на Луці, а це зовсім недобре. Коли почув, як гупнули двері і в коридорі якийсь неприємний голос запитав: «Де тут живе Загорулько?». Далі все відбувалося дуже швидко. Чет озирнувся, хотів сховатися під ліжком, але там були зложені, виміняні книги. Подивився на шафу, але він був повний речей. Чет вже чув кроки в коридорі, коли кинувся до стінки біля дверей. Коли вони відкриються, то сховають його. Ну, якщо тверезо помислити, то це було смішно, ховатися за дверима, але іншого виходу у Чету не було. Він сховався за дверима і побачив під стінкою сокирку. Тою сокиркою він рубав дрова для пічки, коли готував їжу, чи коли топив взимку.
Чет ще встиг схопити ту сокирку, коли двері відчинилися від удару ногою. Відчинилися так сильно, що припечатали Чета до стінки. У кімнату забіг чоловік з гвинтівкою.
- Де ти? А ну виходь, зраднику! – крикнув він. Голос чоловіка видався Чету знайомий, але не відразу, а потім. Тоді ж Чет стояв ледь притомний і відчував, як цибенить кров з розбитого дверима носу. – Загорулько! Виходь, покидьку! Зрадник! – кричав чоловік з гвинтівкою. Він зазирнув під ліжко, подивився у шафі, озирнувся і побачив двері. Підійшов до них, закрив і побачив Чета, паралізованого жахом біля стіни. – Ось ти де!
Чет пізнав чоловіка. Це був його колега по школі Коновалов. Якось вони побилися за увагу однієї молодої вчительки і Чет тоді виявився сильнішим. За що став головним ворогом Коновалова. Чет був впевнений, що і доніс на нього саме Коновалов. Як ось на тобі, зустрілися.
- Попався! Думав сховаєшся від руки народного гніву! – крикнув Коновалов. Він любив такі патосні формулювання, часто гримів ними на засіданнях педради, коли таврував чергових нововиявлених ворогів народу. – Ім’ям партії і радянського народу приговорюю тебе до смерті!
Коновалов підняв гвинтівку і прицілився. Чет дивився на все це, як у сні. Коновалов натиснув на курок,щось клацнула, а пострілу зась. Коновалов здивовано подивився на гвинтівку.
- Чорт!
Коновалов опустив гвинтівку, щось думав. У думках він завжди був не дуже то швидкий. А ось Чет, навіть у тому напівпритомному стані, якось відразу зрозумів, що в нього з’явився шанс. Він підняв сокиру і вдарив. Коновалов встиг підставити гвинтівку, потім вони покотилися підлогою і кілька хвилин борсалися. Раніше Чет був сильніший за Коновалова, але ось тепер той набрався м’язів, давалося взнаки лісове партизанське життя, то почав долати і здолав би, та Чет згадав старий вуличний прийом і зненацька буцнув лобом в підборіддя Коновалова. Удар вийшов сильний, голова Коновалова відкинулася, він ще й потилицею вдарився, трохи послабив хватку, цього вистачило, щоб Чет схопив зі столу ніж і вдарив. У шию. Коновалов захрипів, щось там лаявся. Чет відскочив, бо злякався крові і смерті. У коридорі знову почулися кроки.
- Коля, ну скоро ти там?
Чет схопив гвинтівку і знову сховався за дверима, тільки вже став трохи подалі. У кімнату забіг ще один чоловік, побачив Коновалова, присів до нього, а Чет вдарив його прикладом по голові. Потім зв’язав і забрав ще одну гвинтівку, а також трофейний німецький автомат. Щоправда, не знав, як з нього стріляти. Сховався за дверима і чекав, але ніхто більше не приходив. Потім почалася стрілянина, це з міста почали наступ німці. Навіть не німці, а угорці. За підтримки танка вони вибили партизан, почали проводити обшуки, коли до них вийшов Чет. З полоненим, який ніс вбитого товариша. Так Чет став героєм. Про нього написали в газеті і не тільки сумський, але і в багатьох інших. Мовляв ось так і треба вчиняти з партизанами, які шкодять новому мирному життю.
Чет цієї слави не хотів, але нічого не міг з тим поробити, доводилося писати самому свої ж інтерв’ю і відсилати їх. Німці нагородили Чета грошовою премією і подарували пістолет, щоб було чим захищатися. Окрім цього, Чет ще сховав автомат. Про всяк випадок. Йому тепер було страшно на Луці, бо ж партизани могли помститися за своїх товаришів (чоловіка, якого Чет узяв в полон, потім повісили на площі). Ходили чутки, що за голову Чета обіцяють медаль. Чета це нервувало. До того ж Сапуненко і його хлопці почали звати Чета до себе. То вважали його приземленим торгашом, а то диви он який герой! Голими руками здолав двох партизан!
- Такі люди потрібні Україні! – казав йому Іван і натякав, що скоро вже українці перейдуть від слів до справ.
Чету і так було непогано, ніяких справ він не хотів, до того ж які справи, коли німці он у такій силі? Чет знав, що погано все закінчиться, намагався переконати Сапуненко, що живі і те цінувати треба, не лізти поперед батька в пекло, але не переконав. І ось потрапив у міську тюрму. Коли німці увійшли у Суми, то знайшли тут кілька сотень трупів. Це були затримані, яких не встигли вивезти, то поставили до стінки. Зазвичай трупи вивозили у Чорний яр за місто. Німці потім зробили там розкопки і знайшли там майже тисячу скелетів закатованих жертв НКВС. Чет писав про це статті.
У дверях заскреготав замок. Чет спочатку не дуже то звернув увагу, але його штовхнули.
- За тобою, мабуть.
Всі знали, що Сапуненка та інших хлопців розстріляли, то чекали, що і Чета теж поставлять до стінки. Він аж затремтів трохи. Тобто здогадувався, що розбиратися дуже не будуть, не повірять його словам. Але те, що всіх розстріляли, а він ще живий, наче давало шанс. Та куди там, ось прийшли.
- Залиш мені чоботи! – зненацька попросив один з сусідів. – Навіщо тобі чоботи?
Чет почав знімати чоботи, був як ошелешений. Коли двері нарешті відчинили і в камеру заштовхнули якогось чоловіка. Побитого, усього в крові. Двері зачинилися. Чет здивовано дивився на це, а потім відчув п’янкий запах надії. Не за ним приходили! Він залишається живим і шанси, що його не розстріляють, зростають! Ой як добре!
Чоловік, якого привели, пройшов до маленького, заґратованого вікна, біля якого були найкращі місця. Там сиділи найбільш авторитетні затримані. Здебільшого злодії. Чоловік зупинився біля одного з молодих і подивився на нього. Той поквапився звільнити місце. Чоловік сів на нари і почав витирати кров.
Злодії трохи почекали, а потім спитали чоловіка, хто він і звідки.
- Я Вася, Шкворень.
- І за що тебе?
- Та офіцера одного обікрав.
- Якого офіцера?
- Німця. У нього вдома ціла валіза бімбар була. Я і прихопив.
- Дарма. За німця і розстріляти можуть.
- Та хер би вони мене спіймали. Барига, сука, заклав.
Чоловіка далі розпитують. Він відповідає неквапливо, без хвальби, але не забуває використати красивий вислів чи влучне слово. Цей Вася сидів в таборах за пограбування ощадкаси. Сидіти було довго, коли оголосили про можливість спокути вину кров’ю. Вася і пішов у штрафбат. Її відвезли на передову, роздали саперні лопатки і наказали здобути зброю в бою.
- Бля, як карась на сковородці. Попереду німець з кулеметів лупить, позаду наші довбуть!
Вася вигадав сховатися у вирві з-під снаряду, прикопався там землею, наче контужений, пролежав там до ночі.
- А потім дьору дав. До самого ранку повз, думав все пузо зітру!
Вийшов Вася у тил до німців, трохи поотирався і почав займатися звичною справою – красти.
- Шикарно жив! В білому ходив, коньяк пив, всі шмари мої! – розповідав Вася про свої пригоди в Харкові. – Я ж німців не чіпав! Немає дурних! Я різних там наших лошків трусив. Захожу, пістолет в обличчя, золото на стіл! А вони там такі жирні у Харкові! У одного двісті червонців золотих узяв!
- Чого ж ти в Суми подався?
- Так поліція приперла. У них там кілька досвідчених товаришів аж з рейху привезли, вони мене і узяли за зябра. Двічі ледь уходив. Вирішив залягти на дно у марухи одної. А вона мене заклала, сучка. Я їй кров спустив і втік з Харкова.
- А чого тут до німця поліз?
- А хіба розбереш? Йшов по центру, бачу будинок непоганий. Пройшовся, витиснув скло зі двору, заліз. Тільки в шафу заглянув, а там валіза з бімбарами. І кільця і намиста і хрестики і все, що хочеш. Ну я узяв та відбув. Знайшов баригу, продав частину, думати трохи відпочити, роздивитися. А мене узяли.
Вася валяється на ліжку у важкому похмільному сні. Поруч дві голі дівки. Коли стукіт у двері. Вася підхоплюється.
- Відкривай, поліція!
У Васі вже в кожній руці по пістолету.
- Відкривай!
- Та пішли ви!
Поліцаї починають ламати двері. Вася ховається за ними. Коли поліцаї заскакують, то валить одного стільцем, іншого кулаком, ще один вилітає з кімнати від добрячого стусану ногою. Вася вискакує, на сходах збиває ще кількох поліцаїв, котиться з ним вниз, підхоплюється і бачить кілька стволів автоматів. Німці, дивляться на нього. Їх офіцер аплодує Васі, потім дає знак і Васю починають бити. Жорстоко.
- І ось я тут! Прибув на відпочинок! – регоче Вася. Але мало хто поділяє його веселощі. Всі думають, що ж розстріляють хлопця. Німці не вибачають, коли їх чіпають. – І що тут у вас? Годують нормально?
Далі йдуть балачки зі злодіями, які вихваляються, хто чим. Цей же Вася розповідає, як обікрав собор у Харкові, винісши звідти кілька срібних хрестів.
- А то якось примітив я майстерню одну. Вони на базарі одяг усякий продавали. Дай, думаю, подивлюся. Заліз к ним, у них підвал, а там двадцять жидів сидять і шиють! Уявляєте? Господар цієї майстерні – грек, ховає їх, а вони шиють. Я до грека, кажу плати, суко, а то заложу. А він на мене пістолет наставив. Вбив би, тільки я збрехав, що мене товариш чекає. Заплатив. Хоч і небагато!
Чет витягується на нарах. Спочатку у нього не було місця, свого, але потім хтось впізнав його, розповів всім, що це той самий жох, який вбив партизана і Чету відразу звільнили нари, нехай і не біля вікна. Чет лежав і думав про щось, а потім здогадався, що офіцер, якого обікрав Вася, це ж той самий обер-лейтенант до якого пішла Катя. Ну хоч похвилювався трохи за те золото. Чет тільки посміхнувся, як замок у дверях знову заскреготав.
- Загорулько, на вихід!
За дверима стояло кілька поліцаїв. Чет підвівся. Невже розстріляють? Вже ж думав, що пощастило.
- Чоботи! Чоботи! – прошипів йому хтось, але Чет вирішив, що у останній шлях піде в чоботах, а не босоніж. Вийшов з камери, його повели. Чет замислився, про що треба думати перед смертю? В книгах писали, що в такі миті перед очима пролітає все життя. Але замість цього у Чета в голові думки плуталися, мерехтіли, як іскри з полум’я. Це було якось несерйозно, Чет аж трохи засумував. То не помітив, що його повели не у двір, де зазвичай розстрілювали, а на вулицю. Вже з ганку військової комендатури побачив вантажівку і панцерник, а також кілька мотоциклів. В машині сиділи поліцаї, а в панцернику і на мотоциклах німці.
- Вмієш розмовляти німецькою? – спитав Чета німецькою обер-лейтенант Штумпф. Той самий, до якого Катя пішла. Чет кивнув головою, дивуючись для чого це питання і чому для такої простої справи, як його розстріл, знадобилося збирати стільки людей.
- Шпрехен! – крикнув обер-лейтенант. І Чет відповів. Штупф наказав узяти Чета в машину. Його повели до вантажівки. Скоро колона рушила. До Чета поступово стало доходити, що його, здається, не розстріляють.
- А куди ми їдемо? – спитав Чет у поліцаїв, які щось реготали між собою, згадуючи вчорашнє.
- Та в село якесь.
- Яке село?
- Та десь у бік Краснопілля.
- А що там?
- Патруль зник.
- Партизани?
- Та ні, у тих лісах про партизан не чутно.
- А що ж тоді трапилося?
- Та невідомо. Може забухали. – поліцаї регочуть. Вони майже всі дезертири з армії. Хто в лісі натрапив на партизан, став партизаном, а хто дійшов до міста, став поліцаєм. Ось так от доля розводила.
- А мене навіщо узяли? – не розуміє Чет.
- Як перекладача. Німець то по-нашому не бум-бум.
- А.
Чет сидів і слухав розмови хлопців. Вони були спочатку веселі, то он як вчора набралися конфіскованого самогону, то як різали свиню, а вона втекла, ганялися потім за неї, то як знайшли жида, який перуку біляву начепив і думав, що не впізнають його. Потім ще говорили про дівчат з цукрозаводу, хвалилися кожен своїми подвигами. Так коли виїхали за місто, а особливо коли повернули в ліс, то притихли, стали шепотіти, що важко зараз.
- Партизани голову підняли. Німець їх придушити хоче, кидають нас. Як гарматне м’ясо. Німцю на нас наплювати, байдуже, хоч всі поляжемо! – шепочуться хлопці. Партизани їх теж не жаліють. Он кілька тижнів тому напали на десяток поліцаїв, які наглядали, щоб з бурячних ланок люди не розбіглися. Трьох вбили, сімох узяли в полон і повісили. Всіх сімох. Бо ж вороги, зрадники. Оце так і живи. Німці на тебе плювати і тим теж. Зітхають хлопці, узяли в руки зброю, шепочуться, що здаватися не можна. Все одно уб’ють, так ще й катувати будуть. Он у тих, повішених, так і очі повиколювані були і вуха відрізані. Не можна здаватись.
- Тобі теж не можна! – кажуть хлопці до Чета. – Партизани про твої подвиги знають, вони тобі таке влаштують…
Чет киває головою. Він вже давно подумки скаржиться на того дурня Коновалова, який прибіг його вбивати. Дурень. І сам загинув і Чета під монастир підвів. Тепер йому до партизан потрапляти не можна. І якщо комуністи переможуть, теж йому біда. Німці то розповідають, що ось-ось дотиснуть радянських, але в Чета голова на плечах є і вміє він розрізнити, де брехня пропагандистська. Не так все просто.
Чет сумно дивиться з кузова, а навколо все ліс та ліс.
- Куди ми їдемо? Коли ліс закінчиться? – питає у хлопців. Ті і самі перелякані. Бозна, що у того обер-лейтенанта в голові. Преться в самий ліс. А що як партизани? Німець може і вирветься, у панцирнику ж, а їх тут, як зайців постріляють.
- Село далеко у лісі. Там досі владу німці не встановили. Податків не брали. Бояться, що партизани там пасуться. Ось і вирішили перевірити. – каже старший поліцай. Його звати Сашко, йому років трохи за тридцять. Працював Сашко на заводі слюсарем, у перші ж дні призвали його на фронт, там кинули на якусь дірку в обороні. Їх батальйон змішали з землею німецькі танки, Сашко з кількома десятками ледь втік. Хтось вирішив йти додому, але Сашко був чесний, то з іншими почав наздоганяти своїх. Тиждень бігли, ледь наздогнали лінію фронту, перейшли, а там їх схопили і поставили до стінки. Мовляв, не виконали наказ, не втримали ворога, покинули позиції. Солдати щось намагалися пояснити, але їх не слухали. Повели в ліс. Там Сашко узяв і плигнув в кущі. Розумів, що все одно помирати. Побіг. По ньому стріляли, поранили, але він встиг відбігти, шукати його не стали, бо німець поблизу, не до того. Сашко кілька днів валявся у лісі, фронт пішов далеко вперед, вже й канонади не чутно було. Коли на нього натрапили партизани. Такі ж хлопці, які вийшли з оточення, намагалися пробиватися на схід, але зупинені кількома партійцями, які залишилися в тилу, щоб розбудовувати тут опор. Сашко збрехав їм, що втік з німецького полону. Побув з ними трохи, а потім прийшов наказ міст якійсь спалити. Міст добряче охоронявся, йти на нього було самогубством, але з Москви прийшов строгий наказ. І партизани пішли на смерть. Сашко не пішов. Знов жбурнув у кущі, сховався, потім почав пробиратися в рідні Суми. Вони вже теж були під німцями. По дорозі його схопили німці. Запропонували, або йти в концтабір, або в поліцаї. Він пішов в поліцаї. Став старшим, бо ж у його загоні одні хлопчики. Сцикопіхота. Ото спробуй з такими повоюй. То гиготіли, наче гусаки, а то притихли, як курчата під квочкою і не чутно їх.
(Далі буде)
