…я би тобі розказала, яка то дивна (сумнівна?) насолода – іти – вперто іти вперед – лісом густим, розгортаючи руками колючий ожинник. Вгору-вниз, вниз-вгору…Перша дебра. Друга дебра. Чіплятися за непевні кущики, аби вибратися таки з вирви. І повітря бракує. Його надто багато, отого повітря, і зовні, і всередині, і – не продихнути через отой надмір…І якоїсь миті здається, що все, феніта ля комедія, отут і помру… А тоді хвиля дивна накочується – і падає на голову.
І розбивається.
І все водномить світлішає, і прозорим стає….І дихається легко-легко, що уже летиш просто. Зазвичай той стан настає після третьої дебри – найглибшої і найважчої – то приблизно на кілометрі сьомому важкого спуску-піднімання… А в тій от дебрі останній – річечка тече – манюня така – ледве сльозиться між камені…І в отій от річці – камені дивовижні… Такі собі плескаті плити із відбитками давніх черепашок, мушель первісних, риб небачених…. І перебираєш оте все руками, розгладжуєш пальцями фактуру отих мушель тисячолітніх….кольори пробуєш на дотик. Вони теплі попри могильність дебри – бо сонця тут – на треть мізинчика….
…. я би тобі розказала, яке то химерне відчуття – завмерти посеред лісу букового – а дерева там – як не задирай голову – не помістяться вони у твоїх очах, гей-гей, дівчино: високі – просто до неба. І обійняти їх неможливо – треба отаких от дві, три Ганнусі, цілий хоровод Ганнусь, аби обійняти… Вони, оті буки, наче зачаровані велетні…їхня шкіра гладка, свинцева, ані рубчика тобі…вона тепла і ніжна… а коли злива над лісом – то вода стікає їхніми тілами – просто ріки води, просто водоспади мчать по струнких стовбурах.
І тулишся тоді до бука, закинувши голову і заплющивши очі, і вода дощова затікає в горлянку, і миє коси, і наповнює мене життям.
…я би тобі розказала, яке то ніжне, діткливе, лоскітне почуття – пестити рукою молодий мох. Він, наче зелений котисько, лежить під деревом, розкинувши навсібіч лапи. І муркотить, і мружиться під сонцем. Сонце гріє його, та ніяк не зігріє, бо той котисько – страшенний змерзлюк… І можливо, саме тому рука мимовільно тягнеться погладити його вічно зимну настовбурчену шерсть.
…і ще би про Кота я тобі розказала. Про свого Кота. Про те, що аж зараз зрозуміла – яка то вона – істинна Любов. Бо коли боїшся втратити – значить, ти уже втратив. Наперед втратив, розумієш? Бо страх, серце моє, руйнує все… І доки я тримала його – Кота себто – у хаті, доки зачиняла двері – а мо втече? – і не повернеться ніколи? – і хто ж муркотітиме мені колисанку? – і кого ж я любитиму? – доки обмежувала його свободу – його – котячого – вибору, доки суто по-бабськи обмежувала його Всесвіт своїм світом – доти страх втрати камінчиком у горлі сидів…
А тоді – відчинила двері.
І він пішов.
І не було його.
Довго.
Та він випірнув із темряви, поцілувавши на прощання свою сіреньку кішечку, і потерся до моїх ніг – муррр, моя полинова Донна….
І його Всесвіт – із теплим таємничим горищем, із незвіданими стежками, із нічним мишкуванням на неозорих полях – поєднався з моїм світом – як дві досконалі половинки одного цілого.
