…Він сидів вдома. Аж раптом відчинилися двері. Це сталося так зненацька, що хлопчик перелякався і аж підскочив. До нього підбігла маленька собачка з чорними вухами. Сама ж вона була біла, як сніг. "Як їй вдалося проникнути крізь двері з чотирма засувами?" – запитав себе Мімірамі. В нього було красиве ім'я, але він поняття не мав, чому його так назвали. Батьки хлопчика загинули в автокатастрофі, і за ним наглядала бабуся. Вона пішла на базар по молоко, яке онук дуже любив. Мімі, що пережив неабиякий стрес у ранньому дитинстві, ріс дитиною дуже хворобливою, наполоханою і назавтра збирався йти до школи – наздоганяти пропущене. Поки ж сидів, гортав підручник. Відволікло його від цього заняття собача, яке було таким файним, що хлопчакові захотілося сховати його в себе і кожного дня гратися з ним. "Я придумаю тобі ім'я, і ми будемо друзями. Кожного дня я пригощатиму тебе молочком, яке приноситиме моя люба бабуся" ,– розмовляло хлоп'я із цуциком. "Я згодне!" – чи то це Мімі почулося, чи й справді біленьке плямисте цуценя відповіло йому. Ці слова, які ненароком влетіли йому у вуха, що почервоніли від щастя, стали великою радістю для хлопчика. "Тим паче, що завтра у мене день народження. І я стану дорослим – мені виповниться десять років. А, може, хтось зробив мені подарунок заздалегідь? – розмірковував наш юний друг. – Але ж це погана прикмета. Та все одно я буду любити своє собачатко!".
Невдовзі у цуцика почали збільшуватися очі: вони стали схожими на чорні вуглини величиною з персики. Секунда, друга — і собача зникло. Тут раптом задзвонив телефон. Мімі побіг на кухню, де стояв апарат, який порушував спокій у будинку. Йому довелося залізти на стілець, щоб зняти слухавку(тумбочка була зависока). Мімірамі почув лише чиєсь дихання. Чи то щось заклекотало у нього в голові, чи то песик на підсвідомому рівні передав хлопцеві повідомлення... І Мімі вибіг з дому. Чесно кажучи, йому це вдалося не з першого разу. Мімі, стоячи на підлозі, відкрив лише три засуви. А ось четвертий ніяк не піддавався. Коли ж хлопчина притяг із кімнати стільця, заліз на нього, то й він відкрився. І Мімірамі побачив сонце. На мить воно осліпило його, бо було аж занадто яскравим. Він примружив очі. А коли розплющив, то побачив таку картину: дерева ще були мокрі від дощу, але вже визирнуло сонечко, по небу пливли хмаринки, що нагадували собою різних тваринок, а на грядках усміхалися симпатичні величенькі полунички. Листя на деревах мінилося усіма барвами райдуги. Мімірамі побіг, залишивши двері відчиненими. Він не озирався, не думав ні про що, просто біг. Мімі не мучив себе питанням: "Що буде завтра?" Хлопець жив і був щасливим. Нарешті він добіг до тролейбусної зупинки. Там було майже порожньо. У руках Мімі тримав завелику, як для нього, сумку і довгу парасольку. У тролейбусі їхало багато людей, і всі місця, крім одного, були зайняті. "От і добре ,– подумав хлопчик, – сяду та й перепочину, а то стомився, бігаючи." Мімі сів біля вікна через те, що, по—перше, це було єдине вільне місце, а, по—друге, він любив споглядати, як люди бігають та метушаться. До школи він завжди їздив на "залізному жукові з вусами"(саме так Мімірамі прозивав тролейбус), і дивитися у вікно було для малого справжньою розвагою.
Через пару зупинок у двері зайшов якийсь хлопчина з дуже блідим обличчям. Він поводив себе якось дивно: не так, як усі. Незабаром він підійшов до Мімірамі і швидко сказав, щоб той негайно вийшов на вулицю. Ясна річ, наш юний друг відмовився. Великий "жук" проїхав ще декілька зупинок, а потім різко зупинився. Через це у Мімі з'явилася ґуля на потилиці. А перед вхідними дверима стояла бабуся зі сльозами відчаю на очах – "залізний жук" збив її єдиного коханого онука. Скільки вона попоходила коло нього, міняла пелюшки, ростила, як ніжно леліяла його, як сильно вона його любила... Виняньчила, а тепер його не стало... Найбільше горе для батьків – пережити смерть своїх дітей або дітей власних дітей. Як гірко і розпачливо вона плакала!.. Все це змусило Мімірамі вибігти з тролейбуса до неї на вулицю. Мімі хотів щось у неї запитати, пожаліти, сказати декілька теплих слів, але настирливий блідолиций хлопчик не дав йому цього зробити, сказавши: "Вже пізно! Ми його не врятуємо. Але якщо ти хочеш це змінити, пішли зі мною. У нас залишилося не так багато часу, як ти думаєш." І тут же спитав: "Так ти зі мною?" "Без сумнівів, це його рук справа!"– вирішив Мімі. І під страхом смерті покірно пішов за незваним блідим хлопцем. Вони йшли у темпі звивистою стежкою. Люди довкруг бігали, кричали, метушилися. Хтось викликав "швидку" за допомогою телефона без дроту. Малому Мімі завжди було цікаво дізнатися, як він працює. Вся увага перехожих була прикута до молодого хлопця, що лежав біля "прямокутного жука з вусиками"... А тим часом Мімірамі вже чимчикував із незнайомцем невідомою дорогою. Він вперше вийшов на цій зупинці і не знав, куди цей шлях веде.
– Чого ти так дрібно тупаєш ?– порушив спокій незнайомець, що нісся так швидко, наче в нього були крила. Мімі за ним не встигав.
– Хто ти такий ?– запитав малий Мімірамі.
– Я– шукач, шукач правди.
– І як тебе звати?
– У шукача немає імені. Під час пошуків правди я його втратив.
– А мене звуть Мімірамі.
– Я знаю! – сказав блідий хлопчина.
– Отже, я називатиму тебе шукачем. Слухай, який я знаю віршик: "Я – малий, зовуся Цвітик, подаруй—но самоцвітик!" Подобається?!?
Вони вже підійшли до ринку, де продавалися комп'ютери, що були у використанні.
– А яка у вас найостанніша модель комп’ютера ? – поцікавився Шукач.
– Як це "у вас"? Хто ж не знає? Ти наче з неба звалився. Звичайно, Pentium_4! А у вас наче не так ? – затараторив Мімірамі.
– Pentium_36 – наша остання розробка!
– Як це? Невже таке може бути???
– Уяви собі !– сказав Шукач, кивнувши головою.
Під час розмови Мімі перестав помічати людей, будівлі. У нього наче заклало вуха – не стало чути ні голосів, ні гулу машин, ані уривків розмов перехожих.
– Ти що—небудь бачиш чи ні?– поставив дивне запитання блідолиций хлопець.
Як не дивно, але Мімі почув голос Шукача.
– Тільки порожнечу. Все довкруг мене не має обрисів. Лише білий колір. У ньому розчиняються всі кольори. Я наче бачу все і водночас нічого. Ще, здається, я бачу твоє обличчя і руку. Довкола мене щось блимає. Воно має зеленуватий відтінок. Допоможи мені, Шукачу!
Через декілька секунд до Мімі повернулися слух та зір. Але вони з блідолицим були вже за містом. Напевно, це була якась заміська швидкісна траса. Одна з іномарок привернула до себе увагу. Вона їхала досить швидко, але Мімі встиг помітити в ній повного чоловіка і жінку, що сиділа поряд. Автомобіль проїхав повз збентеженого Мімірамі. Минуло лише декілька хвилин, але вони здалися йому цілою вічністю, бо за цей час Мімі пережив заново все своє життя. Він згадав обличчя своїх батьків. Тоді, коли вони померли, йому було лише чотири рочки.
– Це дивовижно! Але ці двоє в іномарці дуже схожі на моїх батьків ,– мовив Мімі.
– А може так воно і є...– зауважив Шукач.
– Не шибурши загадками! Я не люблю їх розгадувати !– вигукнув Мімірамі.
– А якщо це не загадка? Якщо це справді твої батьки?
– Але ж вони пішли від мене, коли мені було чотири.
– А ти подивися на себе,– сказав Шукач, дістаючи дзеркало ,– невже тобі зараз дев'ять рочків? Як ти гадаєш?
– Отже, зараз мені чотири і батьки ще живі! І це вони проїхали повз нас! Ти повернув мене в минуле !– вигукнув Мімі, не помічаючи, що в нього із носа бігли соплі, а на светрі телембіжився слинявчик. Він справді мав вигляд чотирирічного малюка. "Ми врятуємо моїх батьків ?"– запитав він.
– Все залежить від тебе ,– ладно сказав Шукач ,– ти ж хочеш їх врятувати?
– Звичайно !– почув у відповідь.
– Тоді бери мене за руку. Спробуємо !– запропонував Шукач і, даючи малюкові свою кістляву руку, ще більше зблід.
Вони міцно взялися за руки. Супутник Мімі продемонстрував невидану силу: він став бігти з величезною швидкістю, обганяючи усі транспортні засоби. Але машина, за якою вони бігли, рухалася надто хаотично, і її було дуже важко наздогнати. Мімі намагався бігти лише спочатку, а зараз він просто—таки летів за блідолицим. І тільки рука Шукача, яку він тримав, нагадувала Мімірамі про те, що він ще живий.
З кожною секундою вони все стрімкіше наближалися до машини, в якій, мабуть, були несправні гальма. "Швидше за все водій—тато не може справитися з керуванням ",– промовив Мімі...
Як тільки вони наздогнали авто, воно почало з’їжджати з траси. Шукач не міг допомогти батькам Мімі, бо Мімірамі міг би потрапити під автомобіль. І Мімі не вигадав нічого кращого, як заспівати дивну пісеньку, яку наспівували йому в дитинстві татусь із матусею: "Я малий, зовуся Цвітик, подаруй—но самоцвітик"... Батьки почули його. Якщо й не вухами, то серцем. Тато Мімі ризикнув і з'їхав з траси. Йому вдалося в'їхати в копицю сіна. Машина зупинилася. Ніхто не постраждав, лише всі дуже перелякалися.
Потім все це почало розчинятися: собака із чорними вухами перетворилася на подружку Мімі Марійку, Шукач – на друга – однокласника Сашка, а машина – на торт, у вигляді великого жука із вусиками. Мімірамі лежав у ліжку, в кімнаті був увімкнений телевізор. Мабуть, він заснув, дивлячись чорну коробку. Довкола нього зібралися сила—силенна друзів, знайомих і найкраща у світі бабуся... Усі вони хором вигукнули: "З днем народження, Мімі! Із десятиріччям !"..
Хлопець задмухав свічки, що стирчали в торті, загадав ще раз побачити Шукача і своїх батьків, хоча б уві сні… Забажав він стати мандрівником, прожити безліч життів, здійснити не лише свої мрії, але й мрії тих істот, у тіло яких він потрапить…
