Попередні розділи за адресою: http://www.gak.com.ua/authors/1791
12.
- Хай тобі! – щиро кинув Славко услід машині, що на чималій швидкості зникла за рогом, розмазуючи бруд по всьому обличчю. Звісно, він хотів не остаточно загримуватися під темношкірого, а хоч якось втертися. Але й від природи не був шульгою. А тут ще й вчорашня сутичка, коли вирішив зрізати шлях додому через сусідній двір і нарвався на місцевих: гей, пацане, а ти чого чужими вулицями без прописки розсікаєш?! Тоді пощастило, як би сказав вчитель історії Павло-Павлик, що, на жаль, не затримався у їхній школі, «з боями відійти на заздалегідь підготовлені позиції», а говорячи по-простому, накивати п’ятами без особливих втрат. От тільки збиті пальці лівиці (а якого їм, нападникам тобто, відразу було хапати за праву руку?) вирішили оголосити страйк, вимагаючи від господаря більш дбайливого ставлення. У правій же міцно, ледь не до судоми, був затиснутий згорточок із якимось суперовими пігулками, придбаними у цілодобовій аптеці («У твоєї сестрички точно немає алергії на цитрини? Не знаєш? Ну й брат з тебе! Добре, тримай про всяк випадок із медом. І про тепле питво не забувай!»).
Мозок вперто чіплявся за сторонні дрібнички, не бажаючи усвідомлювати, що, зроби хлопець зайвий крок, не спини раптово швидкої, на грані бігу ходи, мимоволі позадкувавши від згусток темряви, що раптово відділився від найближчого будинку й із застережливим гарчанням кинувся під ноги, і… Уява категорично не бажала відтворювати можливе продовження. Та коліна потроху переставали зрадливо дрижати. Тож варто було поквапитися. От хіба що встигти кинути хоч кілька вдячних слів несподіваному рятівнику.
- От чорт. Мені тебе навіть пригостити нема чим. Ти жувальну гумку точно їсти не будеш, карієс –то не собачі заморочки. А в кишенях, крім неї, тільки дріб’язок. Слухай, ти хоч тут завтра, тобто сьогодні зранку, будеш? Ну, от і добре. Принесу я тобі сніданок, - намагаючись усім виглядом висловити симпатію, він зробив крок до кудлатого рятівника. Мимоволі здивувався, як той нагадує собаку, що увесь час вертілася на подвір’ї. Ох ти, невже і справді Найда, чи як там її дітлашня охрестила? Відшукалася-таки?! Ну й добре, знайшлася гульвіса, то ще цуценят приведе, тож і трагедії ніякої не сталося, і Олька вчепиться в нового цуцика, забуде про цього, рюмсати не буде…
- Тебе де носило? Нащо цуценят кинула? Не собака – зозуля… - слова чи не в перше у житті корком застрягли в горлянці. Так, що й не продихнути. Собака, що й справді чимось скидалася на колі, відчувши, що її не збираються кривдити, висунулася з тіні під скупе світло неонової вивіски, яку забув вимкнути недбайливий господар крамниці. «Янгол: текстиль на будь-який смак», - мимохідь прочитав він і ще встиг здивуватися вибрикам чужої фантазії: кому це пощастило відшукати щось спільне між янголами та текстилем?
Звісно, на погано освітленій вулиці кольорова під світка здатна творити дива. Ну, видалося, що постать зустрічної тварини напівпрозора. Буває. Менше треба витріщатися у чужі компи, якщо свій вже так роздовбаний, що майже ніякі ігри тягти не хоче. А от що робити, якщо бачиш пса із крилами?
Звісно, якщо це - не дурнуваті крильця, які нібито заважають ганятися собачій малечі десь там у вигаданому раю за кошенятами (чомусь Славкові вони уявлялися чимось схожими на підрізані курині цурпалки, ледве здатні втримати власника у повітрі хоч на мить). Ні, справжні розлогі крила, які чомусь зовсім не видалися хлопцеві кумедними.
Перша думка, як завжди у таких випадках, не видалася напрочуд вдалою: «Це ж треба! У всіх янголи-охоронці як янголи, а в мене – з хвостом і чотирма лапами…». Потім у голові майнуло щось більш розсудливе: «Усе саме час зав’язувати з пивом…». Щоправда, з півсклянки теплуватого бляшанкового напою – учора їх компанія якраз переживала чергову фінансову скруту – бачити янголів ніби й зарано. Хоч пити, навіть за компанію (матір, у таких випадках зітхала: «за компанію дурень повісився», -й, як інколи видавалося Славкові, таки мала рацію), точно не варто. «Умгу, а також палити, тинятися десь серед ночі, прогулювати школу й заїдатися із вчителями. Зможеш втриматися від усього цього – і не треба навіть дивуватися, чого задля твого порятунку янголів з неба ганяють». Чи то допомогла самоіронія, чи список, у якому два останні пункти вже точно підпадали під характеристику «неможливих» трохи остудив голову, та стало легше дихати.
Ну, янгол, ну, із хвостом і лапами. Ну, може, й не примарилося. То що, до ранку на нього витріщатися? Тим більше, що до того ранку залишилося не так уже й багато. Подякуй а порятунок – і вперед. Поки Галька не вирішила від відчаю випробувати на меншенькій щось з арсеналу народної медицини. Хтозна, на що здатні дівчиська в такому віці?
Собака, як здалося Славкові, дивилася на нього з легким докором. Певно, на диво усе ж треба реагувати якось інакше. Раптом біля неї майнув ще один напівпрозорий обрис. Невеличкий, пухнастий, цей вже і справді із цурпалками-крильцями. Підбіг, радісно метляючи хвостиком, сунувся до матері. Потім – до Славка, закрутився, намагаючись піймати чи то власного хвоста, чи то брудний папірець, що його ніс вітер. Звісно, без пуття: вітерець легко проніс сміття крізь нього, та малий, здається, не засмутився. Малий?! Таки він…
- Даремно ти це, - це прозвучало із легким докором: – Ні, звісно, ти у своєму праві: і матір поруч, і в раї краще, ніж у нас на подвір’ї. Тільки не варто було так іти, почекав би трохи, чи що: тобі от зараз добре, а Лялька думає, що вона винна, Вона ж тебе другом вважала…
Цуценя раптом зупинилося посеред гри. Насторожено схилило голівку до плеча, кумедно задравши вгору ліве вушко, ніби уважно вслухаючись у Славкові напучування. Старша собака раптом ощирила зуби у безгучному рику: мовляв, не слухай дурниць. Цуценя слухняно метнулося кудись їй за спину і розточилося у сутінках.
Перед хлопцем, ощирившись стояв звичайний бездомний пес. Може, чимось і схожий на колі – при такому освітленні не скажеш напевне, та вже точно без крил. Що ж тепер, як у компанії зайде про це мова, можна буде з чистим сумлінням сказати, що він знає, як починають божеволіти. І що відчуття йому зовсім не сподобалося. Та божевілля – ще не привід затримуватися, коли на тебе чекають. От хіба лише варто уважніше дивитися навколо: ще не вистачало нарватися на чергового Шумахера місцевого розливу чи на пса, що вирішив вдавати з себе янгола…
Забиваючи голову от такими нехитрими роздумами: усе краще, ніж вкотре перетирати в голові припущення, чи не підхопила Олька щось справді серйозне, при чому справді варто викликати швидку? – він на диво швидко дістався двору.
Ще встиг порадіти, що пригоди на сьогодні, здається скінчилися. Відразу прикусив балакучого язика, аби не зурочити. Та, як виявилося, запізно. Майже біля потрібного під’їзду стояла іномарка Мирона Васильовича. Славко, що у віці Ляльки мав репутацію спеціаліста із розбиття шибок, непомітно, але із повагою похитав головою: це ж скільки часу й зусиль треба було докласти, аби довести ні в чому невинний механізм до такого стану?!
Утім, уявивши можливі наслідки такого старання, похопився, подумки вилаяв невідомих розбишак, перш за все за те, що не змогли знайти іншого часу для помсти. Намагаючись стати якомога не помітнішим (ага, найпростіша справа для рудого, який, коли йому мама купувала вітрівку, спокусився не на щось однотонне, а на малинові та білі смуги на світло-сірому фоні, - послужливо підказав здоровий глузд, та хлопець лише цитькнув на такого порадника), по стінці підібрався до потрібних дверей. Помацки, усе тою ж неслухняною лівою рукою, витягнув дешеву побілку, примудрившись при цьому не впустити апарат.
- А ну, зачекай! До тебе звертаюся, - ну, звісно Мирон Васильович власною персоною. То, кажеш, пригоди на сьогодні скінчилися?
«Стій, стріляти буду! – Стою. – Стріляю!», - анекдот ніколи не видавався Славкові надто дотепним. Та зараз він і справді зупинився: ну, дремене. А далі що? Чекати світанку, поки в дворі з’явиться хтось із дорослих, а вже тоді йти на прорив? То чи варто тоді й було нестися в аптеку зараз?
- Мені зараз ніколи, - твердо. Принаймні, він сподівався, що твердо, глянув просто в очі дорослому. – Там, - кивок у бік будинку, - хвора мала. Серйозно хвора. Я віднесу ліки, а потім вийду. Прописуватися в їх квартирі не збираюся. Тоді й поговоримо.
Іншим разом йому і самому б сподобалося, як це прозвучало: солідно, зовсім по-дорослому. Та зараз він був заклопотаний важливішими речами, ніж роздумами про можливу солідність. Може, тому наприкінці тиради у нього вихопилося зовсім по-дитячому:
- Та не бив я Вашу дорогоцінну машину! Хоч що хочете робіть, а не бив. Що у мене, зовсім клепок нема чи й так неприємностей замало?!
Дивно, але Мирон Васильович не вибухнув лайкою, навіть не зауважив, що тільки й віри таким малолітнім бандитам. Лише гмикнув щось у тому сенсі, що, мовляв, гоноровий знайшовся: молоко на губах не обсохло, а же туди ж, поговоримо трохи згодом, як до рівного!
Майнула навіть крамольна думка: невже треба було зламати чоловіку улюблену машину, щоб він на людину став скидатися? Славко швиденько труснув головою: ну його, такі роздуми! Так казна до чого додуматися можна. І так, певне, неприємностей не уникнути.
На щастя, Кирило не став задавати дурні запитання і навіть не відповів на дзвінок мобільного. Просто натиснув десь там, у квартирі потрібну кнопку – і ласкаво просимо до під’їзду.
Коли хлопець причинив за собою двері, його раптом осяяло: дивно, чому на подвір’ї більше нікого немає? Усі визирнули надвір, почувши брязкіт і швиденько заштормили вікна, аби не вплутатися в неприємну історію? Припустимо.
Гірше інше: Славко ладен був заприсягтися, що не бачив під лавкою того самого нещасного згортка. Кирило сам вирішив проблему? У це погано вірилося. Майже так само, тобто, і зовсім ніяк, вірогідно виглядало припущення, що досить обережний приятель вирішив саме сьогодні пограти в Робін Гуда та ще й із такими наслідками.
Та найкраще – не ламати голову чортзна над чим, а зробити кілька десятків кроків, врешті сунути Гальці ліки й переповісти інструкції аптекарки, а самому приступити до Кирила: хай пояснить, що за чортівня тут відбувається. Трохи заспокоєний цією думкою він ступив на сходи. Десь над головою клацнув замок: на нього з нетерпінням чекали.
13.
- Сідай! Сідай, кому кажу! – як на стороннього спостерігача, то таким тоном краще було б наказувати забиратися під три чорти, ніж виявляти люб’язність.
Славко не надто зрадів такому гостинному припрошенню. Та він вмів миттєво прораховувати свої шанси. Може, тому до цього часу усі вибрики й сходили йому з рук відносно легко. Тому мовчки приткнувся на зламану лаву, втупившись поглядом у якусь точку над головою співбесідника. Ще встиг подумати, що Кирило вибрав не надто вдалий час, аби сердито заявити, що від таких психів, як Славко, слід триматися подалі, і податися чи то досипати, чи то до вже просто вмиватися і снідати до все того ж багатостраждального Вадька. Та певно, той не надто й суперечив такому візиту, бо аж розчервонівся від цікавості та почав про щось розпитувати Кирила просто на порозі квартири. Та що ж тепер. Що сталося, те сталося…
Раптом сяйнуло: а це вже недавно було. Ну, не це, щось схоже. Так само вимогливо до нього чіплявся Сірий, длужачи під час якоїсь вечірки таку горілку, що хтось інший скопитився б від одного запаху. Тоді він все поривався розказати, як ця… тепер гуляє із його старшим братом, а сама ж клялася, що любить. Тоді всі встигли вчасно накивати п’ятами. Звісно, усі, крім Славка.
До чого тут це? Дійсно, маячня. Він зараз не на тусовці, котру от-от треба звертати, бо батьки Вадька мають врешті повернутися з гостей. І про перше невдале кохання ніхто йому не розповідатиме. Ну, схотів крутий мен побазікати із сопливим підлітком серед ночі. Не буває, кажете? Після янголів - псів і такому не варто дивуватися.
- Бачив, як гади машину спаплюжили? Знайду – кишки на колеса намотаю, - дивно, але язик Мирона Васильовича майже не заплітався і, якби не скляний погляд, то він міг би видатися й цілком тверезим про людське око. Та Славко вже мав певний досвід, тому відразу підмітив ще повну пляшку супер-дорогої горілки, що скромно приткнулася біля ніг співбесідника. Певно, не перша.
Лихо, як примудришся трапитися під руку чоловіку з міцною головою, що вирішив упитися за будь-яку ціну. Добре, як тільки почне верзти дурниці чи там прицілиться кулаками махати. Це й ми можемо. А от як його справді потягне на сповідь…
- Думаєте, машина від цього стане кращою? – не втримався Славко і тут же до болю прикусив балакучого язика. Хай тобі, так точно на горіхи нагорить. Але Мирон Васильович раптово замислився, ніби йому до цього й на думку не спадало подивитися на проблему з такого боку.
- До чого тут машина? – врешті видав він. – Все одно продавати доведеться… Навіть як полагоджу, то буду знати, що вона вже була зламана та ще й н мною, а якими паскудниками, - він змовк, очікувально вглядаючись в обличчя хлопця, та той не піддався на дешеву провокацію і не став запевняти, що він ні сном, ні духом, що його й у дворі не було. Спитав про інше, що й справді турбувало:
- Цуценята тої Найди ще живі?
Мирону Васильовичу саме набридло грати в мовчанку, і він вирішив зробити черговий ковток просто з пляшки. Тож вдавився і довго відпирхувався. Славко, трохи перечекавши і зрозумівши, що таки без його втручання справа не обійдеться, із незворушним виразом обличчям кілька разів ляснув по спині дорослого. І знову присів на лаву, чекаючи, поки співрозмовник віддишеться і прокліпається від сліз.
- Хай тобі! Знайшов у кого питати! Чи думаєш, мені нема чого робити, як возитися з тими шолудивими потворами?
- Я про це не думаю. А от, певно, ту собаку збили таки Ви і не дуже й потерпали, чи стала від цього машина гіршою. Та нащо було після того цуценят забирати та ще й так по-дурному? Не топили ж власноруч, певно б, погидували.
- Язика притримай!
Славко ніби й не чув того гримання. До цього він не надто вірив сценам у кіно, де герої, явно напрошуючись на неприємності, ледь не смакуючи подробиці, розповідали комусь із могутніх, що ті - паскудники. Потім вирішив, що певно, таке можливе лише коли є перед ким покрасуватися, створити собі репутацію такого відчайдуха. Якому й сам чорт не брат. Та у житті все виявилося набагато банальніше й простіше: варто було лише втомитися настільки, що про наслідки думати не лише не хочеться, але й стає просто неможливо, а все останнє – справжні дрібнички.
- І гицелів не викликали, інакше б хтось у дворі про це та й дізнався б. То де ті цуценята поділися?
- Живі твої собаки: у сусідньому кооперативі, там де гаражі стоять, мій однокласник колишній – сторожем… Скаржився, що у нього пса машиною задавило, шукав йому зміну. Ну й… Ти що, так тих цуциків вподобав, що й жити без них не можеш?
- Я – ні, - іншим разом Славко, певно, додав би, що у цьому світі взагалі немає не то що тварин, навіть людей, без яких би він не прожив. Та зараз зовсім не залишалося сил для позування, Може, воно й на краще. Навіть не спитав, нащо Мирону було взагалі з тими цуценятами возитися. – А от малечі без них погано. А Ольці – тому дівчиську, що захворіло – і зовсім зле. Ну, любить хтось не машину, а шолудивих потвор, дійсно любить, то що, вбивати їх за це? По-справжньому вбивати, так? – не втримався, аби не нагадати про не таку вже й давню суперечку, хоч і розумів, що краще б змовчати. Хто ж так прохає?
Та Мирон Васильович не поспішав урвати нахабного шмаркача. Чи то не дуже дослухався до його слів, чи то думав про щось більш важливе…
- Скільки там твоїй Ольці? П’ять-шість? Я був старшим, так, на кілька років. І не те що любив, справді закохався. Така собі перша любов, - губи Мирона Васильовича спробували скластися у глузливу посмішку, та не впоралися із таким складним завданням і лише безпорадно сіпнулися. – Звісно, не у якусь там вшиву дворнягу. Справжню німецьку вівчарку. Та ще й таку, що зараз і на виставці не всякій зустрінеш. Звали її Ельзою. Дурне ім’я для такої собаки, та це був єдиний недолік… - Славко мимоволі нашорошив вуха, навіть втома ледь попустила. Він би не зізнався і самому собі, що належить до колекціонерів. Щоправда, колекціонує не дурні марки чи там кришечки від пляшок чи ще якісь безглузді речі, а незвичайні ситуації та вчинки знайомих та й не дуже. Може, тому й зажив слави штукаря і давно перестав дивуватися, що незнайомі люди часто-густо пориваються ділитися з ним таємницями.
- Звісно, вона жила не в мене вдома. Мати – нянечка у дитсадку. Батько… ет, що тут скажеш, краще і не згадувати… Який уже тут пес, самим би їжі вистачило. Та щоліта матір примудрялася вивозити мене до села. Мовляв, нічого швендяти розпеченими міськими вулицями. Звісно, бував і в піонерському таборі, але й під ногами у рідні теж довелося потовктися чимало. А дядько мій у тому селищі був не якимсь там комбайнером, звісно, й біля комбайна вертівся у колгоспі, аж поки ще молодому ногу не скалічило. Він казав, що трактор допомагав витягати з болота, тітка, як сварилася з ним, що то він напився так, що й на ногах не встояв та у ковбаню впав сторчма, ледь тим же трактором витягли… Не про те мова. Чортзна, який він комбайнер був, певно поганий, бо садівник з нього був найкращий у селищі, а всього людина гарно робити не може… Такий гарний, що хтось із найближчої обслуги другого секретаря йому доручив доглядати за своїм садком… Була там у нього в селищі батькова хата. Коли не коли приїздив туди, чогось не сиділося йому на казенній дачі, усе казав, хоче своїми руками працювати, хоч і яблука сам не здатен був зірвати, аби гілку не поламати чи костюм не подерти… Ти хоч знаєш, що то за птах такий – другий секретар?
- Начальник. Великий начальник, - висловив сміливе припущення Славко. Судячи з того, що співрозмовник збився на щось стороннє, коро можна буде непомітно вшитися. Варто лише вибрати вдалий момент, коли тому стане зовсім не до слухача.
Мирон Васильович сердито насупився, почувши таке визначення, та не став витрачати час на лекцію з історії. Певно, усе ж був тверезіший, ніж видався хлопчаку спочатку, бо зміг згадати, про що таки вів мову.
- От у помічника того великого начальника і була Ельза… Він її за собою тягав частіше, ніж родину. Правду мовити, вона того була й варта. Жінка у нього не те, щоб погана з виду, а тварюка рідкісна, ладна хоч цілий день верещати, аби привід був. Це я й тоді розумів. А собака… я тоді канючив, аби дядько взяв мене допомагати до того садку. Він брав, хоч і не завжди, а коли нога сильно дошкуляла, ганяв, звісно, дуже та все застерігав, що як хоч гляну зайвий раз на яблука-груші – усю шкіру ременем спустить. Того й не розумів, що мені не груші були потрібні. Я на вівчарку зайвий раз хотів подивитися, як на диво яке… Звісно, вона мене до себе не підпускала – не кімнатний цуцик, що ладен лащитися до своїх і чужих… Шкірилася, коли собі щось зайве дозволяв, але якось так… ввічливо. Мені тоді здавалося, що вона мені таки симпатизує, просто службу свою добре знає. Ну й справді сказати, не свого ж господаря – лисого вже дядечка, що боявся дружини, їй було поважати?.. Ти от закохувався?
Мить Славко вагався між відповідями: «у собаку – ще ні!» чи «ще чого не вистачало!». Та потім визнав за краще просто мовчки хитнути головою. Він ні за що б не признався, що розповідь мимоволі захопила його, навіть у якомусь закапелку свідомості спалахнула і відразу згасла невиразна думка про те, що непогано було б скласти оповідку про найкращу собаку на світі, яка мала на диво гидкого господаря і… Та виявилося, що «і» він ще не почув.
- Може, воно й добре. Нема нічого путнього в тому коханні. Тим більше, в першому…
Того другого секретаря взяли та й перевели кудись: чи то понизивши, чи то й піднісши у чині. Чорт його зна, не це важливо. Головне, що він свого помічника вирішив за собою потягти ледь не через пів-Союзу. Що дядько без приробітку залишився, бо у нового господаря хати руки з належного місця росли, – теж погано. Та головне, незручно їм здалося собаку аж туди тягти… І віддавати комусь не схотіли. Може, він і сподівався, що дружина таки зласкавиться, Ельза з ними поїде, та де там! Добре, якби хоч до ветеринара відвезли, щоб снодійне впорснути, так ні ж...
- Невже для такої собаки гицелів викликали?! – Славко аж піддався наперед, похопившись в останню мить, коли недоламана лава жалібно заскрипіла під ним. Довелося швиденько завмерти, поки не звалився додолу.
- Та ні, без гіцелів обійшовся. У нього ж пістолет був… Завчасно з дядьком домовився, щоб той потім закопав, уже як поїде звідти… Дядько звелів тітці мене у хаті замкнути, мовляв, усі хлопчаки цікаві, а мені ще рано на таке дивитися. Та я втік, ледь квартирку не виламав, як вилазив, дісталося потім на горіхи. Та то пусте… Гірше те, що не встиг… Я й сам не знав, що казати буду. І куди ту Ельзу подіну, якщо пощастить вмовити її господаря. Та й хто там віддав би малому замазурі такого пса, якщо не схотіли підшукали нового господаря серед знайомих?.. Я вже майже добіг до садку, коли почув перший постріл…
Я казав, що господар Ельзи був криворуким? Стріляти як слід він теж не вмів… Тож я рвонув через задню хвіртку, якою дядько завжди ходив, кинувся до ґанку, а там цей гад стоїть блідий-блідий, немов це в нього самого стріляли. Руки дрижать, а в правій – пістолет… А Ельза повзе до нього, у крові вся, кров навколо, а ледь повискує і так винувато хвостом намагається махати… Вона не збагнула, що з нею трапилося, просто не змогла припустити, що це її господар вбиває. Вона у нього захисту від болю шукала, розумієш? А я закляк, хотів кинутися на того гада – а ноги не тримають…
Славко відчув, як до горла підкочується липка хвиля нудоти. А що ж казати про незнайомого малого хлопця, який бачив це на власні очі? А про собаку?..
- Ну, звісно, він ще вистрелив. А потім звелів заткнутися дружині, яка причепилася, що він тир влаштував просто на доріжці. Вперше у житті, здається, на неї накричав. І нічого, та як миленька проковтнула образу. Забралися вони до автівки – та й поїхали собі. Де дядьку носило – не знаю. Певно, вирішив самогонки хлебнути перед неприємною справою… А я, коли ноги перестали вгинатися, кинувся до неї… Здається, хотів сорочку подерти на бинти, щоб її перев’язати. Чомусь був переконаний, що Ельза ще жива… Вона й справді ще не здохла… Та я побачив її очі – і збагнув усе… Там каменюка була поруч, декоративна, чи що. Я вирішив, що її ваги буде досить, один удар – і вона хоч не мучитиметься більше. І я б вдарив, в мене вийшло б краще, ніж у того дорослого слинька. Та спершу вирішив її погладити, ніби вибачення попросити за те, що вбиваю… А бити уже не довелося, вона померла саме коли її торкнувся. Ще лизнути руку спробувала, певно, вдячна була, що біля неї в останню мить хоч хтось був, та не встигла… що ти там молов? Рай для цуценят? Дурниці, звісно. Та тільки, по справедливості, собак у раю повинно бути більше, ніж людей. Негідників серед них точно менше… Потім я тою каменюкою найближче вікно вибив. Як не підвередився – не знаю… Про те, що мене потім родичі як слід відлупцювали та ще й відмовилися взяти до себе наступного року, здається, вже говорив. Та я не вельми цим переймався…
Він потягнувся за другою пляшкою, що терпляче очікувала своєї черги біля його ніг.
- Досить, - раптом звелів Славко. Так, наче звертався до однолітка, котрий, через силу накачуючись дешевим алкоголем скінчив, розповідь про садистів-предків, що зовсім його не розуміють чи по дівчину, що виявилася хвойдою. – Досить, бо завтра буде ще гірше.
І, не зважаючи на щирий подив співрозмовника, рішуче підвівся і вимогливо простягнув руку. Це завжди спрацьовувало. Як не дивно, спрацювало і цього разу. Мирон Васильович був надто стомлений несподіваною сповіддю і ще не збагнув, що ледь не вивернув душу наспід перед незнайомим хлопчаком, у якого ще молоко на губах не обсохло. От коли збагне, то знайде, як відігратися. Та про це потім. А зараз:
- Можете, звісно, піти і купити у магазині ще пляшку. І впитися до безтями. Можете хоч взагалі не просихати, Ваша справа. Тільки якщо потім вирішите продати машину на деталі, аби не соромно було за неї, то чим Ви кращі за того… господаря Ельзи? – Славко на мить змовк. Без театральності, просто вслухаючись, чи не промайнуло фальшу? Здається, ні. – Найду з того світу не витягти. А от цуценят поверніть. Хоч заради малих.
Головне, якщо не встиг зникнути до початку чиєїсь сповіді, примудритися піти до того, як вдячний співрозмовник почне відкрито посилати тебе за всіма відомою адресою. Звісно, якщо у тебе нема бажання встряти ще й у бійку.
14.
Цього разу Славкові пощастило. Здається, Мирон Васильович щось гукнув услід, але він не вслухався: раптово насунулася така втома, що до квартири б дістатися. Навіть ледь на двірничку Ніночку не наштовхнувся, в дверях під’їзду. Ще краєм свідомості відзначив, що от, нарешті, настав-таки ранок. І як він це сам раніше не завважив? А от здивуватися чи обуритися, вгледівши чи то переляканий, чи то розгублений погляд Ніни (от певно, він зараз красень!) сил вже не було.
Якимсь дивом, стежачи за кнопками одним оком, він з другого разу правильно набрав потрібний телефонний номер. Дізнавшись від Гальки, що біля малої порядкує сусідка тьотя Маша, і що, здається, Ляльці трохи краще від придбаних ліків, він поклав слухавку, сяк-так, плутаючись в рукавах, стягнув куртку, кинув кеди посеред передпокою. Впав на диван у вітальні, не клопочучись, аби розкласти його чи роздягтися. Остання думка була, що зі школи таки, певно, виженуть, але це не надто засмутило. Навіть голову підвести було не сила до самих сутінків, хоч снилася хтозна-що.
Найліпше, що він тоді побачив – безліч веселих, вгодованих і чистеньких цуценят, які нетерпляче метеляли хвостиками і запитально поглядали на нього. Аж раптом одне кинулося наперед, ковзнуло повз нього і його переможний дзявкіт усе віддалявся. Аж поки Славко не озирнувся, чого, здається, не варто було робити. І не побачив втікача у якійсь облупленій пісочниці серед дітлахів. Звісно, усі були перемащені піском, малі стискали чотириногого товариша із найкращих почуттів, але не сказати б, що обережно… І всі були щасливими…
Про інші сни потім, коли прокинувся із зовсім хворою головою вже пізно ввечері, й зовсім не хотілося згадувати. Та й не до того було, аби згадувати усяку маячню.
(Закінчення буде).
