Генріх Рейнгольд - 53 роки, з аристократичної німецької родини. За освітою – військовий. Успішний підприємець, має видавництво. Прискіпливий, пунктуальний, подеколи вживає німецькі слова.
Ванда Рейнгольд – 39 років, полька. Дружина Генріха. З родини нотаріуса. Домогосподарка, але веде активне світське життя. Допитлива. Виглядає молодшою за свої роки
Марк Рейнгольд – 22 роки. Син Генріха та Ванди. Закінчує Віденську консерваторію по класу фортепіано. Розумний, педант. Романтична натура. Однолюб. Знає німецьку, польську, українську мови.
Роман Олексійович Струминський – 41 рік. Українець. З родини вчителів. Головний редактор газети Рейнгольда. М’який, старанний, кохає свою дружину.
Ада Дмитрівна Струминська – 39 років, українка. Дружина Романа. Донька лікаря, теж має медичну освіту. Приваблива жінка з дуже твердим характером.
Марійка Струминська – 18 років. Донька Романа та Ади. Романтична натура. Принципова у досягненні поставленої мети.
Яніна Ляшковська – 18 років. Подруга та однокласниця Марійки. Вважає себе спокусливою, неперевершеною, найгарнішою дівчиною у місті. Корисна.
Томаш Францевич Ляшковський – 45 років. Батько Яніни. Вдівець. Власник друкарні. В усьому догоджає доньці.
Микола Остапчук – 24 роки. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Закоханий в Яніну. Емоційно збудливий. Товариський.
Сергій Степанович Гайовий – 34 роки. Майор НКВС. Чоловік Марійки. Холодний, раціональний.
1німець.
2німець.
1НКВС-ник.
2НКВС-ник.
Дія починається різдвяного вечора 1938 року.
ДІЯ ПЕРША.
Ява перша.
Простора, прикрашена до Різдва зала в будинку Рейнгольдів. З одного боку зали стоїть сервований до вечері стіл, з іншого грає музика, середина віддана під танці. В залі багато гостей, вбраних у вечірні сукні. Між ними снують офіціанти, з напоями та канапками.
Ванда, Генріх та Марк зустрічають гостей.
Ванда. Майже всі запрошені прийшли. Генріху, подивись, Ляшковські прийшли. Марку, привітайся з ними.
До зали заходять Ляшковські – Томаш та Яніна. Рейнгольди вітаються з ними.
Ванда. Пане Томашу, Яно, ми раді вас бачити! Ніно, гарно виглядаєш, тобі дуже личить ця сукня!
Яніна. Дякую, пані Вандо! Добривечір, пане Генріху, Марку!
Генріх. Добривечір, Яніно! Здрастуйте, Томашу! Як ваші справи?
Ляшковський. Чудово, дякую. Пані Вандо, ви сьогодні неперевершені. Приємно бачити тебе, Марку. Давно приїхав?
Марк. Щойно з потягу.
Генріх. Навіть не написав нам, що їде.
Ванда. Марк, проведи Яну до молоді.
Марк пропонує Яні руку і відводить її.
Марк йде з Яніною між юрбою гостей.
Яніна. Я так чекала цього вечора, Марку.
Марк. Дозволь запитати, чому?
Яніна. Я дуже хотіла побачити тебе.
Марк. Мені приємно це чути, Ніно.
Яніна. Сьогодні будуть танці?
Марк. Танці? Звичайно, будуть.
Яніна. У мене ще всі танці вільні, тому, якщо бажаєш, стану твоєю парою на сьогодні.
Марк. Пробач, Яно, але пара в мене вже є.
Марк оглядається, помічає Миколу.
Марк. Миколо!
Микола. Так, Марку. Здраствуй, Яно!
Яніна. Привіт!
Марк. Маю тебе просити про послугу.
Микола. Слухаю.
Марк. У Яни на сьогодні немає пари, тому, якщо твоя ласка, розваж її.
Микола. Звичайно. З задоволенням.
Марк передає Яніну Миколі. Микола з радістю пропонує їй свою руку. Яніна, кисло всміхаючись, погоджується.
Ява друга.
До зали заходять Струминські _ Роман, Ада, Марійка.
Марк. Дякую, друже. А зараз я перепрошую, прийшла моя пара.
Марк відходить від Яни та Миколи. Яніна та Микола танцюють.
Рейнгольди розмовляють зі Струминськими.
Роман. Я чув, приїхав Марк.
Генріх. Приїхав. А ось і він.
Ванда. Марку, хочу тебе попросити, чи не міг би ти зараз зіграти?
Марк. Гаразд.
Ванда. То я оголошую тебе!
Ванда виходить на середину зали. Марк звертається до Марійки.
Марк. Марійко, зараз я буду грати для тебе!
Марк підходить до Ванди.
Ванда. Прошу уваги! Маю для вас сюрприз! Зараз мій син Марк, студент Віденської консерваторії, зіграє для вас… Що ти будеш грати, Марку?
Марк. Хочу зіграти мелодію, яку нещодавно написав, вона ще навіть назви не має.
Гості слухають мелодію. Марійка з захопленням дивиться на Марка. Микола хоче взяти Яну за руку, але вона забирає її і трохи відсторонюється. Ванда перешіптується з Генріхом, посміхаються. По закінченні мелодії всі гості аплодують.
Марк кланяється.
На середину зали виходить Генріх.
Генріх. Прошу хвилинку уваги. Будь ласка, візьміть келихи з шампанським.
Офіціанти почали розносити шампанське.
Марк підійшов до Марійки.
Марк. Я скучив за тобою. Тобі сподобалась мелодія, яку я грав? То я для тебе написав.
Марійка. Мені дуже приємно це чути. Я так чекала тебе, Марку. Боялася, що не зможеш приїхати.
Марк. Нічого, влітку я закінчу навчання і повернусь сюди, до батьків, до тебе. Почекай ще трохи, скоро будемо разом.
Офіціанти роздали шампанське.
Генріх. Шановне панство! Вітаючи вас з Різдвом Христовим, хочу побажати вам міцного здоров’я, особистого щастя, успіху в усіх ваших справах. Хочу висловити сподівання, що наступний, 1939 рік буде більш багатим на приємні несподіванки! Христос ся рождає!
Гості. (разом) Славімо його!
Гості піднімають келихи, п’ють.
Генріх. Хочу сказати вам ще одну річ, мені важко це казати, але… Пробачте, я хвилююся… Коли майже чверть століття тому я приїхав у Станіславів, то зустрів тут щирих, добрих людей, які допомогли мені зробити із звичайної газети велике видавництво. Хочу подякувати вам усім за ту підтримку та допомогу, яку ви надали мені, і сказати, що ніколи цього не забуду. Зараз справи склались так, що мені, моїй родині потрібно повернутися до Берліна, де мешкає моя стара мати. І саме ця причина змусила мене продати свою справу моєму товаришу, давньому знайомому, якого ви добре знаєте, пану Томашу Ляшковському.
Ляшковський підвівся, вклонився.
Генріх. Пан Томаш – новий власник видавництва, і він обіцяв, що все залишить, як було заведено при мені. Тож дозвольте мені випити за вашу співпрацю, за мого друга Томаша.
Всі п’ють.
Марійка здивована.
Марійка. Марку, ви від’їжджаєте? Чому ти не сказав мені про це?
Марк. Я здивований не менше за тебе. Зараз я поговорю з татом й про все дізнаюся.
Марк йде до Генріха.
Генріх розмовляє з Ляшковським. Підходить Марк.
Генріх. Що ти хотів?
Марк. Тату, поясніть мені, хто і куди від’їздить?
Генріх заспокоює Марка, поклавши руку йому на плече.
Генріх. Пробач, Марку. Ми просто забули тобі сказати, адже ти приїхав просто перед балом. Краще поговоримо про це вранці, а зараз відпочивай. Gut(Добре)?
Генріх бере за руку дівчину, що стояла неподалік та Марка. Марк запрошує дівчину до танцю.
Ява третя.
Серед гостей Марійка з келихом в руках. Підходить Яніна.
Яніна. Ти знала про від’їзд? Знала? І не сказала мені? Тато теж нічого не казали. От так несподіванка для мене. Хоча це приємно – опинитись раптом однією з найвпливовіших дівчат у місті. Сподіваюсь, у мене тепер з’явиться хтось більш цікавіший, ніж Микола.
Марійка неуважно слухає Яніну, весь час вишукуючи Марка в юрбі гостей. Яніна помічає Марійчину неуважність.
Марійка. Яніно, але Микола теж непоганий.
Яніна. Хіба я кажу, що він поганий? Він просто мені нецікавий. Ой, що це в тебе?
Марійка. Що саме?
Яніна. Ось, трохи бруду на щоці? Дай-но я витру.
Яніна намагається витерти неіснуючий бруд і підштовхує Марійку під лікоть. Марійка розливає свій напій собі на сукню.
Яніна. Ох, пробач, я випадково.
Яніна намагається витерти пляму, розтираючи її по всій сукні.
Марійка. Нічого страшного. Що тепер мені робити?
Яніна. Знаєш, піди до кухні. Там прислуга допоможе сукню просушити, а плями майже не видно, тільки трохи мокреньке.
Марійка. Твоя правда, Яно, так і зроблю.
Марійка йде. Яніна сміється. Підходить Марк.
Марк. Яніно, ти Марійку не бачила? Мені здалося, що вона тільки-но тут була.
Яніна. А Марійка кудись вийшла. Можеш почекати її разом зі мною. Я оце подумала, Марку, може вечірку прощальну влаштувати на твою честь. Ти б пішов до мене на вечірку?
Марк. Якщо Марійка піде, то можеш на мене розраховувати.
Яніна. Хіба без Марійки не можна?
Марк. Ні, Яно, не можна. Ніяк не можна. Вибач, але я не буду чекати Марійки, краще піду її пошукаю.
Марк відходить від Яніни. Яніна сердита.
Яніна. То без Марійки не можна?… Подивимось.
Яніна йде до Ляшковського. Він стоїть разом з Вандою та Генріхом.
Ванда. Марк надумав після консерваторії сюди приїхати. Мені цікаво, де він тут собі роботу знайде за фахом?
Генріх. Доведеться нам щось вигадувати, допомагати.
Підходить Яніна.
Яніна. Тату, можна тебе на хвильку?
Ляшковський. Пробачте.
Ляшковський та Яніна відходять убік.
Ляшковський. Що тобі, доню?
Яніна. Чому ви не сказали мені, що придбали газету Рейнгольда?
Ляшковський. Хотів зробити тобі різдвяний дарунок.
Яніна. То газета – моя?
Ляшковський. Взагалі – так, але не зараз. Коли заміж вийдеш, то буде твій посаг.
Яніна. Дякую за такий дарунок, краще б вже нічого не дарували. Хочу мати інший подарунок, або ображусь на вас.
Ляшковський. Звичайно, доню. Все що завгодно.
Яніна. Все? Тоді слухайте моє бажання. Я вимагаю, щоб ви звільнили з посади редактора Романа Струминського. І нічого іншого мені не треба. Ну що, тату, виконаєте моє прохання, чи мені таки образитися на вас і піти з дому куди очі?
Яніна намагається вичавити з себе сльози. Ляшковський її заспокоює.
Ляшковський. Що ти, донечко. Не потрібно нікуди їхати. Але поясни мені, чому я маю звільнити одного з кращих працівників газети?
Яніна. Хіба не зрозуміло? Тому, що я так хочу! Чи цього не досить? Бачу, мені таки доведеться покинути дім і залишити свого любого таточка самого, хоч як мені не боляче це робити.
Ляшковський. Ніночко, донечко! Не потрібно нікуди їхати, що ти таке кажеш? Тато все зробить як ти того бажаєш, аби тільки ти була щаслива.
Яніна цілує тата у щоку.
Яніна. Дякую, тусику! Я дуже вас люблю!
Ляшковський знову повертається до Рейнгольдів.
Ляшковський. Діти іноді заганяють нас у глухий кут своїми бажаннями, вибаганками. Але доводиться виконувати, все ж таки своя дитинка. Он зараз моя доня забажала щоб я звільнив з посади пана Романа.
Ванда (здивовано). Сподіваюсь, ви на це не погодились?
Ляшковський. Як так? Звичайно, погодився.
Генріх. Пане Томаш, я вірно зрозумів, ви хочете звільнити пана Романа?
Ляшковський. Так.
Ванда. Як ви це йому поясните? З якої причини ви його звільняєте?
Ляшковський розмірковує, шукаючи собі якесь виправдання.
Ляшковський. Перед паном Романом, звичайно, трохи незручно, та нічого не поробиш. До речі, причини і шукати не потрібно – в наш час достатньо бути просто українцем, як пан Роман, щоб залишитися без роботи. Маю надію якось більш-менш коректно це пояснити Романові.
Генріх. Неподобство. Я вас дуже прошу, пане Томаш, дозволити мені поговорити на цю тему з паном Романом.
Ляшковський. Будь ласка, пане Генріху, ви зробите мені велику послугу.
Ляшковський узяв келих з вином та випив до дна.
Генріх. Пробачте, я на хвилинку.
Генріх пішов.
Ванда. О, здається пані радникова мене кличе. Пробачте.
Ванда пішла.
Ляшковський узяв канапку, жує.
Генріх підійшов до Романа.
Генріх. Пан Роман, мушу з вами терміново поговорити наодинці.
Генріх та Роман йдуть.
Ява четверта.
Кабінет Генріха.
До кабінету забігають Марк та Марійка.
Марк. Ось тут нікого немає!
Заходять до кабінету.
Марк. Куди ти зникла? Вже не знав де тебе шукати.
Марійка. Рятувала свою сукню від плям. Розмовляли з Яною і я пролила свій напій на сукню.
Марк. Ти пролила чи Яніна допомогла тобі пролити?
Марійка. Не кажи дурниць. Вона трохи незграбна, але не підступна. До того ж, не забувай, вона моя найкраща подруга.
Марк. Все, мовчу. Не вистачало ще гаяти час на балачки про Ніну, хоча їй би це сподобалося… сподіваюсь, що Яніна сюди не вткне свого носа.
Марійка. Марку, останнє попередження!
Марк. Пробач, більше ні слова про… Мовчу!
Ховаються у нішу. Цілуються.
До кабінету заходять Генріх та Роман.
Роман. Про що Ви хотіли зі мною поговорити, пане Генріху?
Генріх. Пан Роман, ми з вами вже давно знайомі…
Роман. Близько двадцяти років.
Генріх. І саме це дає мені право сказати вам те, що взагалі мав сказати не я.
Роман. Пробачте, але я не розумію вас.
Генріх незручно почуває себе, добирає слова.
Генріх. Намагатимусь бути більш конкретним. Як ви вже знаєте, я продав газету панові Томашу.
Роман. Непоганий вибір. Ляшковський у видавничій справі добре тямить, усіх знає.
Генріх. Так, але зараз не про це. Не знаю, як вам повідомити. Хочу сказати, що нас із Вандою ця новина дуже приголомшила, ми не чекали цього.
Роман розгублений, не розуміє до чого йдеться.
Роман. Що сталось, пане Генріху?
Генріх. Ляшковський має намір звільнити вас з посади.
Роман. Вибачте, що ви сказали?
Генріх. Ляшковський хоче вас звільнити.
Роман дуже здивувався, Генріх намагається не дивитися на нього.
Роман. Але чому? З якої причини?
Генріх. Пан Томаш каже, що причина не потрібна. Достатньо того, що ви – українець.
Роман. Це Ляшковський так і сказав? Не хочу в це вірити. Він ніколи не був шовіністом.
Генріх. Йому не потрібна причина. Йому потрібна відмовка для пояснення свого кроку, адже ваше звільнення – то ідея Яніни, а пан Томаш ні в чому їй не відмовляє.
Роман. Яніни? Вона ж подруга моєї дочки… Знаєте, в моєму житті було багато неприємних ситуацій, не раз під час війни стояв за крок від загибелі, але такого сюрпризу, як зараз, ще не було. То кажете Яніна? Але чому?
Генріх. Я не знаю, і гадаю, Томашу теж це не відомо. Пояснити може тільки вона сама. Та чи варто запитувати?
Роман. Дійсно, не варто. Що ж, пане Генріху, дякую вам, що попередили мене, мені було приємно працювати з вами. А зараз, якщо ви не проти, я поїду додому. Ще раз дякую вам. Щасливого Різдва!
Потисли один одному руки. Роман вийшов з кабінету. Генріх залишився сам.
Генріх. Неподобство!
Генріх теж вийшов з кабінету.
З ніши вийшли Марк та Марійка.
Марійка. Це неправда. Це не може бути правдою!
Марк. Ти все чула сама.
Марійка. Але як пан Томаш міг таке вчинити?
Марк. Пан Томаш діяв за вказівкою Яни.
Марійка. Ми ж подруги… навіщо їй це?
Марк. Хочеш спитати про це у неї?
Марійка. Не маю ніякого бажання. Знаєш, я вже піду. Тато зараз буде шукати мене.
Марк. Я з тобою.
Марійка. Краще не треба.
Пішла, але повернулася, швидко поцілувала Марка й втекла.
Марк пройшов по кабінету.
Марк. Чим же тобі допомогти, Марійко?
Вийшов з кабінету.
Ява п’ята.
Гості танцюють, відпочивають.
Ванда розмовляє з Адою.
Ванда. Хочу вам дещо з меблів та деякі картини подарувати. З собою везти не хочеться, а тут залишати, то невідомо, які квартиранти будуть. Ти не проти?
Ада. Які саме картини? Ти чудово знаєш, що від вашої колекції я в захваті, тому від такого подарунку не відмовлюсь.
Підходить Роман.
Роман. Адо, ми негайно їдемо додому.
Ада. Ще ж зарано.
Роман. Я тобі все потім поясню. Ходімо.
Ада. Гаразд. Вибач, Вандо, ми збираємось додому. Дякую за приємний вечір, а про картини ми згодом поговоримо.
Ада з Вандою прощаються, цілуючи одна одну у щоки.
Роман. Добраніч, пані Вандо. Був чудовий вечір, дякуємо за запрошення.
Ванда. Будь ласка, вам спасибі, що завітали до нас.
Роман та Ада ідуть до виходу.
Роман. Потрібно знайти Марійку. Не знаєш, куди вона поділась?
До зали заходить Марійка.
Ада. Он вона, Романе!
Марійка, вже одягнена, підходить до батьків.
Марійка. Йдемо додому?
Роман. Так.
Марійка. То пішли. Пані Вандо, був чудовий вечір, дякую вам.
Струминські уходять.
До зали заходить Марк.
До нього підходить Яніна.
Яніна. Нудьгуєш, Марку?
Марк. Яно, не знаєш, чому Струминські так раптово пішли?
Яніна. Не знаю і не здогадуюсь. О, це ж моя улюблена мелодія! Марку, потанцюй зі мною, будь ласка!
Марк. Пробач, але не сьогодні.
Марк пішов від Яни, підійшов до першої-ліпшої дівчини, запросив її.
Марк та дівчина танцюють.
До Яни підійшов Микола, запросив до танцю. Яніна погодилася й вони теж почали танцювати.
Під час танцю Микола та Марк обмінюються партнерками.
Марк і Яніна танцюють разом.
Ляшковський радо дивиться на них. Підходить Генріх.
Генріх. Пан Томаш, я повідомив панові Роману ваше рішення.
Ляшковський. Дуже добре. Як він?
Генріх. Пішов.
Ляшковський. Куди?
Генріх. Додому.
Ляшковський. Вже? А, розумію, розумію, - нерви. Нічого, вранці оговтається. Пане Генріху, ви краще подивіться, як танцюють наші діти. Яке це гарне видовище.
Генріх подивився на танцюючих Марка та Ніну.
Ява шоста.
Струминські вийшли з будинку.
Ада. Романе, що сталося? Може, поясниш?
Роман. Вдома, Адуню, вдома.
Ада. Ні, Ромцю, зараз. Ми так швидко пішли, я маю право знати чому. Марійко, чому ти мовчиш, хіба ти не хочеш знати, чому ми пішли раніше від усіх?
Марійка. Я знаю.
Ада. Що? Ти їй вже сказав?
Роман. Ні, я нічого не говорив.
Марійка. Він нічого мені не казав, мамо. Я була у кабінеті, тату, і все чула.
Роман. Зрозуміло. Стривай, що ти робила в кабінеті?
Марійка. Яніна випадково пролила напій на мою сукню, і я зайшла до кабінету, щоб привести себе до ладу.
Ада. Ліпшого місця не знайшлося?
Марійка. Як бачиш.
Ада. То що ти почула? Романе, ти можеш вже сказати? Доки не скажеш, що сталося, я з цього місця не зрушу.
Роман. Гаразд. Ти знаєш, хто новий власник газети?
Ада. Звичайно. Пан Томаш. Тільки-но його відрекомендували як господаря.
Роман. Сьогодні він зробив перший крок як власник – він звільнив мене.
Ада сміється.
Ада. Це жарт?
Роман. На жаль, ні. Після свят мені повідомлять офіційно. Так що за кілька днів я – безробітний. А тепер… пішли додому.
Струминські уходять.
Ява сьома.
Вітальня Струминських.
Роман, Ада та Марійка сидять, розмовляють.
Марійка. Я не розумію, тату, чому ви кажете, що не зможете знайти у Станіславові собі інше місце.
Роман. По-перше, тут немає роботи за моїм фахом, і по-друге, якщо я і знайду якусь роботу, то за мізерну зарплатню.
Марійка. Чому?
Роман. Не здогадуєшся?
Марійка заперечно хитає головою.
Марійка. Ні.
Роман. Я – українець. Такої посади, як була у Рейнгольда, мені ніхто не дасть, тим паче, після того, як стане відомо про те, що зробив Ляшковський.
Ада сумно подивилася на чоловіка.
Ада. Безвихідна ситуація?
Роман. Є один варіант, але ризикований.
ада. Який?
Роман. Місця можна пошукати у Львові. Там є українські газети, профспілка. Журналісту легше у Львові.
Ада. А що, непоганий варіант. Марійка в цьому році закінчує гімназію та буде до університету вступати, якщо ми будемо у Львові, їй буде значно легше вчитися. Марійко, як ти гадаєш?
Марійка. Мені б не хотілося їхати звідси. Маю на те свої причини. Але якщо іншого виходу немає…
Ада. Причини? Здається мені, твоя причина ходить у штанях та зветься Марком.
Марійка. Мамо…
Роман. Це так? Тоді нагадаю тобі, що Рейнгольди поїдуть скоро до Берліна.
В двері постукали.
Марійка. Хто це так пізно?
Ада. Я відчиню.
Ада відчиняє двері.
Ада. Про вовка промовка. Проходьте, Марку.
Зайшов Марк.
Роман . Не чекали тебе побачити так швидко, Марку.
Марк напружений, йому важко говорити.
Марк. Я перепрошую, бо вже запізно. Я знаю, чому ви так швидко пішли з балу і саме тому вирішив прийти до вас. Чесно кажучи, я не знаю, чим можу допомогти в цій ситуації. Але, якщо вам потрібна моя допомога, то я до ваших послуг.
Роман усміхнувся.
Роман. Дякую, Марку, за такі слова. Але маю надію, що ми все владнаємо без твоєї допомоги.
Марк. У вас є якісь пропозиції?
Роман. Можна і так сказати.
Ада. Ми вирішили, Марку, їхати до Львова.
Марк. Ось як… Коли?
Ада. Якнайскоріше.
Марк. Що ж, хай вам там пощастить знайти гарне місце.
Роман. Дякую, Марку.
Марк зібрався з думкою.
Марк. Пане Романе, пані Адо, я хотів би поговорити з вами ось про що…
Ада. Слухаємо тебе, Марку.
Марк. Я хотів попросити руки вашої дочки Марії.
Роман. Ваша пропозиція дещо несподівана для нас. Марійка ще дуже молода. Ми б хотіли, щоб вона закінчила університет, знайшла роботу, а потім вже думала про заміжжя.
Марійка. Тату…
Роман ніби не чує дочки, продовжує свою думку.
Роман. До того ж, Марку, ти ще не закінчив консерваторії, та й взагалі, ви ж від’їжджаєте до Берліна.
Марк. Я розумію ваші сумніви. Влітку я закінчую навчання, маю надію знайти роботу. В Берліні мені це буде легше зробити, ніж у Станіславові. Я згоден почекати, доки Марійка закінчить університет, і тільки тоді побратися з нею. Чесно кажучи, мені однаково, куди за нею їхати – сюди чи до Львова.
Ада. Бачу, ти про все подумав, Марку. А як до цього ставляться твої батьки? Ти їм сказав про свої наміри?
Марк (розгублено). Батьки? А вони не проти, але… Вони теж кажуть, що потрібно почекати.
Ада. Вони праві.
Роман. То як я зрозумів, зараз ти хочеш обручитися з Марійкою?
Марк. Так, саме обручитися.
Роман. Марійко, ти чула пропозицію панича Марка. Ми хотіли б знати твою думку.
Марійка піднялась, мовчить.
Ада. Сміливіше.
Марійка. Якщо є хтось, за кого хотіла б вийти заміж, то це – Марк.
Ада. Ти згодна?
Марійка. Так.
Роман. Ти це чув, Марку. Бери свою наречену, сідайте. Потрібно про все поговорити більш детально.
Марійка і Марк, взявши одне одного за руки, сідають.
Ада. Романе, я гадаю, цю подію треба відсвяткувати.
Роман. Я не проти. Принесу шампанського і чотири келихи!
Роман пішов за шампанським.
У двері знову постукали.
Роман. Я відчиню.
Ява восьма.
Роман відчиняє двері.
Ванда. Пробачте, пане Струминський, що ми без запрошення, але Марк кудись зник.
Генріх. Може, ви бачили його?
Роман. Бачив, щойно у своїй вітальні.
Він запрошує Рейнгольдів до вітальні.
Ванда, побачивши Марка, біжить до нього.
Ванда. Ось ти де!
Генріх. Ми бачимо, Марка немає. Кажуть, пішов кудись, а вже пізно. То ми до вас, може пішов проводжати.
Ванда. А з якої нагоди шампанське?
Марк. Тату, мамо, я обручився з Марійкою Струминською.
Генріх. Що ти зробив?
Марк. Обручився з Марійкою.
Ванда (здивовано). Як ти міг? Ти ж нам нічого не сказав!
Генріх. Марку, а чи не гадаєш ти, що ви ще не готові до самостійного життя?
Марк. Ми тільки обручилися, а шлюб хочемо брати значно пізніше. Ось вони облаштуються у Львові, я закінчу навчання, знайду роботу і тільки тоді…
Генріх. Я вірно почув, ви їдете до Львова?
Роман. Так. Маю надію, що на мене там чекає робота.
Ванда. Помагай вам Бог!
Роман. у Львові газет більше, можна хоч щось знайти за фахом. А Марійка хоче там в університеті навчатися, тож нам, навіть, так краще буде.
Ванда. Немає злого, щоб на добре не вийшло. Уявляю, як одна панна буде скрипіти зубами, як дізнається, що її підступи не досягли мети.
Марк. Про яку панну ви кажете, мамо? Чи не про Яніну Ляшківську?
Ванда. Вже всі все знають?
Марійка. Так, хоч правда ця вражає.
Ванда. Годі про сумне. У нас сьогодні заручини, чи не так?
Марк. Ви не проти?
Генріх. Чому ми маємо бути проти? Марійка – чудова дівчина, яка виросла практично у нас на очах. То нам наливають шампанське?
Марійка. Я келихи принесу.
Марійка приносить келихи. Роман розливає шампанське.
Ада. Дивлюся на вас, діти, і не вірю, що нещодавно ви тут разом за м’ячем бігали, а вже наречені. Боже, як летить час, як давно це було.
Ванда. Й не кажи. Ніби нещодавно наші весілля відгули, а вже діти одружуються.
Генріх. Не одружуються, а заручаються. Про одруження ще зарано говорити. От Марк закінчить консерваторію, Марійка – гімназію й будемо щось вирішувати.
Роман. Нам би хотілося, щоб марійка ще й в університеті вчилася.
Ванда. Якщо діти згодні чекати декілька років, ми тільки «за».
Марк. Маю пропозицію, коли настане весна, приїхати до Львова й про все більш детально поговорити. До того часу ви знайдете роботу, ми облаштуємося у Берліні, от і буде про що розмовляти.
Марійка. Дочекаймося весни.
Ада. Я не проти.
Генріх. Щастя вам!
Ванда. Хай Господь вас збереже!
П’ють шампанське. Всі веселі, щасливі, сповнені надії.
ДІЯ ДРУГА.
Між першою та другою діями пройшло рівно два роки.
Ява перша.
Простора квартира родини Струминських у Львові.
Ада та Марійка прикрашають ялинку.
Ада. Чому ці комуністи різдво не святкують?
Марійка. Вони навіть до церкви ходити не дозволяють.
Ада. Ще минулим літом ми могли ходити вільно куди завгодно, а тепер доводиться постійно озиратися. Чесно кажучи, від радянського союзу я чекала більше свободи. Мені страшно виходити на вулицю стало… Марійко, ти слухаєш?
Марійка. За такі слова, мамо, зараз можна в кримінал піти.
Ада. Хіба я цього не розумію? Тільки вдома й можна вільно говорити. Щось ти сумна стала.
Марійка. Та згадала дещо… два роки тому ми заручилися з Марком, гадали одружитися… і що з того вийшло?
Ада. Може я й неправа, але мені здається, на добре, що ви з ним не встигли побратися. Жила б ти в Берліні, а там війна. Хоч і тут не солодко, але ж мирно, тихо. Не переймайся дуже, ще зустрінеш свою пару. А перше кохання тому й зветься першим, що за ним інше приходить, справжнє.
Марійка. Ой, мамо, мамо, розумом я це сприймаю, а серцю хіба втовкмачиш?
До кімнати заходить Роман.
Роман. Що я бачу? Ви вирішили Різдво відсвяткувати?
Ада. Панові головному редакторові це дозволено?
Роман. Товаришу головному редакторові бажано зустрічати Новий Рік.
Марійка. Що ж нам робити з ялинкою? Заховати?
Роман. Залишимо таку красу. Все як у старі часи. О, цю кульку я привіз тобі з Варшави. Пам’ятаєш? Тобі було років п’ять тоді.
Марійка. А це моя улюблена – її бабуся подарувала.
Ада. Це ще з мого дитинства. Був цілий набір, але з часом побився, тільки ця й залишилася.
Роман. Гарні прикраси. Зараз таких не роблять.
Ада. Щось ти пізно прийшов.
Роман. Було чергове зібрання.
Ада. Але ж ти безпартійний.
Роман. Так, але мене постійно агітують вступити до партії.
Ада. Маю надію, що ти не збираєшся цього робити?
Роман. Звичайно, не збираюсь.
Марійка. Нас в університеті теж агітують вступати до комсомолу.
Ада. І як, успішно?
Марійка. Так, вже деякі вступили.
Ада. Хай Бог милує!
До дверей постукали.
Ада. Хто б це міг бути?
Марійка. Не подобаються мені ці пізні візити. Може, не відчиняти?
Роман. Краще відчинити. Гадаю, вже почули, що хтось таки є вдома.
Марійка. Я відчиню.
Марійка йде відчиняти двері.
Ява друга.
До кімнати заходять НКВС-ники на чолі з майором Гайовим.
Роман. Добрий вечір!
Гайовий. Струминський Роман Олександрович?
Роман. Це я.
Гайовий. Майор НКВС Гайовий. Ми хотіли б запросити вас на бесіду.
Роман. Добре.
Гайовий. Візьміть якісь речі, бесіда може бути довгою.
Роман. Я зараз зберуся.
Гайовий. Тільки швидко.
Роман. Адо, допоможи мені, будь ласка.
Ада й Роман виходять з кімнати.
Гайовий. Ялинку вирішили поставити? Чи не зарано? До Нового Року ще декілька днів.
Марійка. Боялися, що не встигнемо.
Гайовий. Води дайте напитися.
Марійка наливає воду у стакан, подає Гайовому.
Гайовий. Комсомолка?
Марійка. Ні. Але на нашому курсі багато комсомольців.
Гайовий. Коли думаєте вступати?
Марійка. Скоро.
Гайовий. Потрібна буде рекомендація – звертайтеся, я напишу.
Марійка. Дякую.
Гайовий. А де ви вчитеся?
Марійка. В університеті.
Гайовий. Подобається вчитися?
Марійка. Звичайно. А вам хіба ні?
Гайовий. Багато часу навчання забирає?
Марійка. Багато.
Гайовий. На якому курсі?
Марійка. На другому.
Гайовий. То вас можна зустріти в університеті?
Марійка. Може й можна. Чому ні?
До кімнати заходять Роман з Адою.
У Романа у руках – валізка.
Роман. Я готовий. Зараз попрощаюся з сім’єю.
Марійка. Тату, навіщо тобі валізка?
Роман. Так потрібно.
Роман цілує Аду, Марійку.
Роман. Не сумуйте без мене, скоро побачимося.
Роман та НКВС-ники виходять. Гайовий трохи затримався.
Гайовий. До побачення.
Марійка. Прощавайте.
Гайовий та НКВС-ніки з Романом пішли.
Ява третя.
Марійка. Мамо, що це все означає? Навіщо татові валіза?
Ада. Хіба ти не зрозуміла?
Марійка. Ні, цього не може бути.
Ада. але ж ти сама бачила.
Марійка. Але ж він повернеться?
Ада. Я не знаю. Я не хочу про це думати. Все. Поки будемо вважати, що він поїхав у відрядження.
Марійка. Гаразд. А якщо про татків… таткове відрядження дізнаються в університеті?
Ада. Ти нічого не знаєш, зрозуміла? Тато у відрядженні, так й кажи.
Марійка. А якщо він не повернеться? Що з нами буде7
Ада. Не хочу зараз про це думати.
Дзвонять у двері.
Ада. Невже це за мною?
Марійка. Ті, що до татка приходили – стукали.
Ада. Може, сусіди? Не хочу нікого бачити. Не будемо відчиняти.
У двері наполегливо дзвонять.
Марійка. Я все-таки відчиню. А то це може показатися підозрілим.
Марійка відчиняє двері.
До кімнати заходять з валізами Микола та Яніна. Микола кидається до Ади. Яніна стоїть трохи відсторонено.
Микола. Добрий вечір, Адо Дмитрівно, Марійко!
Ада. Пан Остапчук? Що вас привело до нас?
Микола. Товариш Остапчук. Маю велике прохання. Мене щойно перевели із Станіславова , а житла ще не дали. То не були б ви такі ласкаві, узяти мене із дружиною до себе на станцію?
Марійка. Миколо, а твоя дружина, то Яніна?
Микола. Так, ми нещодавно одружилися.
Яніна. У листопаді.
Марійка. Навіть не знаю, поздоровляти тебе, чи поспівчувати.
Ада. Мушу вам відмовити, товариш Остапчук. У нас не так багато місця, щоб жила ще одна родина.
Микола. Як же так? Ми ж з одного міста. Марійко, ви ж з Яночкою були найліпшими подругами. Невже ви нам не допоможете? Нам же зараз просто нема куди йти, хіба що на вокзал, а мені ж завтра виходити на роботу.
Марійка. А де ти працюєш, Миколо?
Микола. В міліції.
Марійка. О, навіть так! Мамо, може, нехай вони поживуть трохи, поки їм житло не дадуть?
Ада. Хіба що у маленькій кімнаті.
Микола. Чудово! Хоч у маленький. Ви не хвилюйтеся, ми вам заплатимо.
Ада. Тільки мушу попередити, служниці у нас немає.
Микола. То нічого. Яночка буде допомагати по господарству. Правда, Яночко?
Яніна. З задоволенням.
Марійка. Робочі руки зайві не бувають. Я покажу вам вашу кімнату.
Микола з Яніною взяли валізи та клунки й пішли за Марійкою.
Ява четверта.
Ада сама у кімнаті. Заходить Марійка.
Ада. Чому ти вирішила їх залишити?
Марійка. Навіть колишнім друзям потрібно допомагати.
Ада. А серйозно?
Марійка. Вона вигнала нас з рідного міста, а зараз залежить від нас. І до того ж, чоловік у домі завжди потрібен, тим паче, міліціонер.
До кімнати зазирнув Микола.
Микола. Дуже гарна кімната, й не така вже й маленька.
Марійка. Вже влаштувалися?
Микола. Яночка розкладає речі. А де Роман Олександрович?
Ада. У відрядженні.
Микола. Надовго? Мені б хотілося з ним побалакати.
Ада. Не знаю, можливо й надовго.
Микола. Він не сказав, наскільки їде?
Марійка. Він може й не приїхати.
Микола. Пробачте, щось не так почув.
Марійка. Кажу, є такі відрядження, з яких можна й не повернутися.
Микола закляк, потім зробив крок назад.
Микола. Коли за ним приходили?
Марійка. Перед вашим візитом. Ви ще бажаєте залишитися у нас на станції?
Микола. Чому ви не сказали одразу?
Марійка. Хіба про таке можна казати? Ще не так зрозумієте.
Микола. Зараз нам нікуди йти, й ми поки залишимося.
Микола пішов.
Марійка. (до нього, у спину) Не забудьте попередити дружину, щоб не дуже речі розкладала.
Микола зупинився, озирнувся.
Микола. Я спробую щось дізнатись про Романа Олександровича.
Марійка. Дякую.
Микола вийшов з кімнати.
Ада. Ти жорстка, раніше я цього не помічала.
Марійка. Дорослішаю.
Ада. Це на добре, адже нам під одним дахом з Яною жити.
Марійка. Нічого, якось воно буде. Може, підемо чай приготуємо нам та квартирантам?
Ада. Добра думка, люди ж з дороги.
Марійка та Ада вийшли з кімнати.
Ява п’ята.
Пройшло декілька днів.
Вітальня в квартирі Струминських. Яніна, щось наспівуючи, прибирає.
Дзвонять у двері. Яніна відчиняє.
Заходить Гайовий.
Яніна. Добрий день. Ви до кого?
Гайовий. До Струминських.
Яніна. Їх зараз нікого нема. Ада Дмитрівна у шпиталі, Марійка ще в університеті, а Роман Олександрович у відрядженні.
Гайовий. Так, я знаю. А ви хто така? Я вас не пам’ятаю.
Яніна. У гості приїхали.
Гайовий. Дуже вчасно приїхали.
До вітальні зайшла Марійка.
Марійка. Здрастуйте…
Гайовий. Марія Романівна, я до вас.
Марійка. Добре.
Яніна. Може, вам чаю принести?
Гайовий. Дякую. Молока холодного.
Яніна. Ой, а молока немає.
Гайовий. Так ідіть та купіть.
Яніна. Пробачте?
Гайовий. Купіть молока.
Яніна. Добре, вже йду.
Яніна схопила сумочку й вибігла з квартири.
Ява шоста.
Марійка. Що вам потрібно?
Гайовий. Поговорити.
Марійка. Слухаю вас.
Гайовий. Ви мені сподобалися. Дуже сподобалися.
Марійка. Треба ж таке.
Гайовий. Вашого батька заарештували. Ви розумієте, що це означає?
Марійка. А що це має означати?
Гайовий. На нього написали анонімку. За тими звинуваченнями його можна посадити надовго й дуже далеко, а можна й не посадити і всі звинувачення скасувати..
Марійка. Здається, я зрозуміла. Що ж поговоримо серйозно. Скільки ми маємо вам дати, щоб його відпустили?
Гайовий. Ви мене не зовсім вірно зрозуміли, Маріє Романівно. Мені не потрібні гроші. Мені ви потрібні.
Марійка. Пробачте, ви що, бажаєте одружитися зі мною?
Гайовий. Ні. Ви вже доросла дівчинка, й повинні розуміти, що для деяких речей шлюб зовсім не потрібен. Я зрозуміло сказав?
Марійка. Вільне кохання?
Гайовий. Цілком вірно. Я хотів би мати вас за коханку.
Марійка. Я не можу вам зараз відповісти. Мені потрібен час.
Гайовий. Звичайно. Але пам’ятайте, що час іде й для вашого батька, і чим довше ви будете думати, тим важче буде йому допомогти. Ось візьміть, це моя адреса. Гадаю, що скоро ви до мене прийдете. До побачення.
Гайовий вийшов й на порозі зіткнувся з Адою.
Ява сьома.
Ада зайшла до кімнати.
Ада. Марійко, це ж був той самий чоловік…
Марійка. Так, мамо, то був саме він.
Ада. Навіщо він приходив?
Марійка. Поговорити зі мною.
Ада. Чому з тобою?
Марійка. Бо вас не було вдома.
Ада. І що він сказав?
Марійка. На тата хтось написав анонімку, йде слідство. Якщо факти підтвердять, то тато буде в криміналі.
Ада. Я так сподівалась, що вони швидко розберуться й відпустять його.
Марійка. Ви кохаєте його?
Ада. Я не можу про такі речі з тобою говорити.
Марійка. Бо я замала й нічого не розумію?
Ада. Бо ти моя дочка.
Марійка. Може, саме тому, й слід говорити?
Ада. Я не знаю. Мені дуже важко без нього. Ми майже не розлучалися після одруження. Куди він – туди й я. Він викладав у селах, кожного року у новій школі. Тільки звикли до місця – його знову переводять, і так декілька років, потім з’явилася ти, і ми нарешті осіли у Станіславові. Роман, нарешті, пішов з державної служби і з головою поринув у нову роботу.
Марійка. А ви йому допомагали?
Ада. А я його підтримувала. Які ж ми були тоді молоді! Здавалося, нам все під силу. А зараз так важко усвідомити, що я не в змозі йому допомогти.
Марійка. А якби був шанс?
Ада. Я б неодмінно скористалася ним. Заради Романа я здатна на все. Але ж такого шансу немає.
Марійка. Немає.
До квартири зайшла Яніна.
Яніна. Хто це був?
Марійка. Майор НКВС.
Яніна. Що він майор, я бачила. Чого він приходив?
Марійка. Поговорити.
Яніна. Так страшно було залишати тебе саму.
Марійка. Чого ж залишила?
Яніна. Він так на мене подивився, що душа сховалася.
Марійка. Невже було чому сховатися?
Ада. То ти його впустила?
Яніна. Що я мала робити? Я його майже випхала, але тут Марійка прийшла.
Ада. Я піду, відпочину.
Марійка. Принести вам кави або чаю?
Ада. Так, дякую, кави звари.
Ада пішла до своєї кімнати.
Яніна. Що тут було між вами?
Марійка. Ти про що?
Яніна. Цей майор з тебе очей не зводив.
Марійка. Чому це тебе турбує?
Яніна. Я просто не розумію, що в тебе такого, що чоловіки божеволіють.
Марійка. А ти подумай.
Марійка пішла до кухні.
До квартири зайшов Микола.
Микола. Привіт, люба!
Микола поцілував Яну. Яніна відсторонилася від нього.
Микола. Що з тобою?
Яніна. Голова болить.
Яніна пішла до кімнати.
З кавою зайшла Марійка.
Марійка. Вже прийшов?
Микола. Відпустили раніше.
Марійка. Каву будеш?
Микола. Не відмовлюся.
Марійка. Сідай, я зараз мамі віднесу й будемо пити.
Микола. Я принесу з кухні.
Марійка з кавою пішла до кімнати Ади, а Микола на кухню.
З кухні Микола виніс каву, поставив на стіл.
Прийшла Марійка і вони сіли пити каву.
Марійка. Ти про батька нічого не дізнався?
Микола. Чув дещо.
Марійка. Розповідай.
Микола. Його можуть посадити, а вас вислати до Сибіру.
Марійка. В чому його звинувачують?
Микола. Тс! Я не можу нічого сказати, там така заплутана справа.
Марійка. Але надія є, що його відпустять?
Микола. Було декілька схожих справ…
Марійка. І що?
Микола. Посадили.
Марійка (перехрестилася). Мати Божа!
З кімнати визирнула Яніна.
Яніна. Миколо, скільки тебе чекати?
Микола. Вже йду, люба. (до Марійки)Дякую за каву.
Микола пішов до кімнати.
Марійка залишилася сама.
Марійка. Чому так важко прийняти рішення? Що мене тримає? Марк? Зараз ми настільки далекі одне від одного, що про нього й годі думати. Годі, годі… чому ти мене не слухаєш, серце моє? Тихше, дурненьке, не плач. Як же болить мені, та нічого, промине трохи часу і все загоїться. Не я перша, не я остання. Переживу. Якось воно та й буде.(шукає папірець, розгортає). Це ж на іншому кінці міста! Чи не запізно буде? Ні, саме вчасно!
Марійка одягається, підходить до кімнати Ади, прислухається. Потім відходить й виходить з квартири.
Затемнення.
Ява восьма.
Вихід з затемнення.
Квартира Струминських.
Марійка у нічній сорочці, на плечах – плетена хустка з китицями стоїть біля вікна.
До неї підходить Гайовий.
Гайовий. Марійко, відійди від вікна, ще захворієш.
Марійка. Якісь вибухи, хіба ти не чуєш?
Гайовий. Напевно, учбові навчання на Скнилові. Не звертай уваги, краще пішли спати, ще дуже рано.
Дзвонить телефон.
Марійка. Дзвонять! Тебе, напевне.
Гайовий бере слухавку.
Гайовий. Слухаю! Так, це я. Добре, скоро буду. Висилайте машину.
Поклав слухавку.
Марійка. Викликають?
Гайовий. Я зараз йду. Але я неодмінно повернуся, тільки ти чекай на мене. І ще, збери речі, можливо нам доведеться ненадовго поїхати.
Марійка. А що сталося?
Гайовий. Нічого. Просто чекай на мене.
Гайовий йде до кімнати, Марійка за ним. За хвилину Гайовий виходить у формі, затримується, оглядає кімнату, забирає світлину Марійки й виходить.
Ява дев’ята.
Кімната Струминських.
З кухні виходить Марійка. Несе каву.
Марійка. Мамо, кава готова!
Зі своєї кімнати виходить Ада.
Ада. Як смачно пахне! Де Сергій?
Марійка. Вранці викликали на роботу.
До вітальні заходить Яніна.
Яніна. Миколу теж викликали.
Ада. Може, щось трапилося, а ми не знаємо?
Марійка. Сергій би сказав.
Дзвонить телефон. Ада бере слухавку.
Ада. Слухаю! Романе… так, я чую тебе… я зрозуміла…
Ада поклала слухавку.
Марійка. Мамо, що з тобою? Тобі погано?
Ада. Хто вимкнув радіо?
Яніна. Здається , я. А що?
Ада. Війна…
Марійка. Що війна?
Ада. Сьогодні війна почалася.
Марійка. Сергій наказав мені зібрати речі й чекати на нього.
Ада. Він знав.
Марійка. І не сказав.
Яніна. Тобі допомогти зібратися?
Марійка. Не треба. Я нікуди не поїду.
Затемнення.
ДІЯ ТРЕТЯ.
Весна 1943року.
Ява перша.
Вітальня квартири Струминських.
У квартиру заходять Марійка та Яніна.
Марійка. Як же я втомилася!
Яніна. Важке чергування було. Стільки операцій.
Марійка. І не кажи. Хочеться відпочити.
Зі своєї кімнати виходить Ада.
Ада. Вже прийшли? Сідайте, я зараз вам чогось гаряченького принесу.
Дівчата сідають на канапу. Заходить Ада з чашками на таці.
Марійка. Це що?
Ада. Ніби бульйон.
Яніна. З чого варили?
Ада. Краще не питай. Смачно?
Яніна. Смачно. Але звідки?
Ада. У шпиталі банку тушонки дали.
У двері стукають.
Ада. Невже знову у шпиталь кличуть?
Ада відчиняє двері. До квартири зайшли двоє німців. Один розмовляє українською, другий мовчить і все оглядає.
1німець. Ви є хазяйка?
Ада. Так.
1німець. Дочки?
Ада. Дочки.
1німець. Де є ваш муш?
Ада. У мене немає мужа.
1німець. Партизан?
Ада. Не знаю.
1німець. Така гарна жінка й не знає, де її муш! У вас є чоловіки?
Марійка. Немає. Ми самі живемо.
1німець. То є добре, душе добре!
Німці оглядають квартиру.
1німець. Тут буде жити наш начальник.
Ада. Це моя кімната.
1німець. Ви будете жити з дочками. А тут прибрати і оце ось повиносити. Завтра прийде наш шеф жити. Такі гарні фройлян! Начальникові сподобається ця квартира.
1німець. Що фройлян сказала?
Яніна. Кажу, що пан начальник, мабуть, полюбляє жіночок!
1німець. Шеф молодий й дівчата мають його цікавити. Прибирайте. Завтра привеземо меблі.
Німці вийшли.
Ада. Ще й німця тут не вистачало!
Марійка. Будемо більше часу проводити у шпиталі.
Яніна. У мене завтра нічне чергування.
Ада. До речі, мені вже час йти.
Марійка. Вас провести?
Ада. Не маленька, сама піду. Ви тут самі приберіть, добре?
Марійка. Мамо, ми вас до моєї кімнати поселимо, а я разом з Яною буду жити.
Ада. Гаразд.
Ада одягається, виходить.
Марійка. Пішли працювати?
Яніна та Марійка зайшли до кімнати Ади.
Ява друга.
Квартира Струминських. У вітальні стало трохи більше меблів.
Зайшла Ада. Назустріч їй вийшла Яніна.
Ада. Приїхав?
Яніна. Ще ні, але меблі вже привезли.
Ада заглядає до своєї кімнати.
Ада. Дорогі… Навіщо йому стільки?
Яніна. Хто його знає, може нашим гидує?
Ада. Сподіваюся, прибирати за ним не потрібно буде?
Яніна. І прибирати, і їсти готувати. А от пральня у них своя. До речі, у мене забрали ключі від квартири для того шефа.
Ада. То він буде сюди приходити, як до себе додому?
Чути шаги, хтось порпається у замку.
Ада. Приїхав. Піду поки на кухню.
Яніна. Я з вами.
Ада та Яніна йдуть на кухню.
До вітальні заходить 1німець та Марк у німецькій військовій формі.
1німець. Це ваша нова квартира, пане штурмбанфюрере!
Марк. Доволі гарно! Хто тут живе?
1німець. Якась жінка з двома дочками. Оце ваша кімната!
Марк. Затишно.
1німець. Я оселився поряд, поверхом нижче, коли що потрібно, відразу кличте мене.
Марк. Я хотів би трохи відпочити.
1німець. Як прийде машина, я зайду за вами.
1німець вийшов з квартири.
Ява третя.
Марк оглядає вітальню.
З кухні виходять Ада та Яніна.
Ада. Пан офіцер!
Марк оглядається.
Дивляться одне на одного.
Марк. Пані Адо… Яніно… яким чином?
Ада. Це наша квартира, пане штурм… Рейнгольд.
Марк. А Марійка? Вона тут?
Ада. Марійка на чергуванні у шпиталі.
Яніна. Ми всі там зараз працюємо.
Марк. А ти як тут опинилася?
Яніна. Приїхала з чоловіком.
Марк. У тебе є чоловік?
Яніна. Є. І у Марійки теж є.
Марк. Вона заміжня? Це правда?
До квартири зайшла Марійка. Стояла і деякий час спостерігала за розмовою.
Марійка. Так, я маю чоловіка.
Марк. Давно?
Марійка. Одружилися навесні перед війною.
Марк. Де він?
Марійка. На фронті. Він – радянський офіцер.
Ада. Марійко, мовчи!
Марійка. Він має право знати, де буде жити і з ким.
Марк. А пан Роман, він теж радянський офіцер?
Ада. Ні, не радянський. Але це вас не має турбувати.
Марк. А твій чоловік, Яно?
Яніна. Солдат, радянський солдат.
Марійка. Що будете робити, пане офіцере?
Марк. Нічого. Буду вважати, що не знаю й не чув нічого.
Марійка. Може, пан бажає кави?
Марк. Дякую, не треба.
Марійка. Для вас принесли багато продуктів. Якщо чогось забажаєте – скажіть, ми все зробимо.
Марк. Я не хочу їсти. Пробачте, мені потрібно відпочити.
Марк зайшов до своєї кімнати.
Яніна. Марійко, ти з глузду з’їхала, таке казати німцю?
Марійка. Це не просто німець, це – Марк.
Ада. То що з того? Ми його вже стільки років не бачили, він міг змінитися.
Марійка. Але ж не змінився.
Ада. Будь ласка, веди себе стриманіше і уважніше.
Марійка. Добре, мамо.
Марійка пішла до своєї кімнати.
Яніна. Не подобається це мені.
Ада. Піду з нею поговорю.
Ада йде за Марійкою. Яніна трохи постояла, пішла на кухню.
Ява четверта.
Пройшло кілька днів.
Вітальня в квартирі Струминських.
Марійка, зібрана, збирається виходити. Зі своєї кімнати виходить Марк.
Марк. Марійко, я хотів би з тобою поговорити.
Марійка. Я слухаю тебе, Марку.
Марк. Я спеціально попросив перевести мене до Львова. Я знав, що ти маєш бути тут й хотів тебе знайти.
Марійка. Знайшов? Тепер я можу йти?
Марк. Невже ти більше не кохаєш мене?
Марійка. Яке це має значення? Я заміжня.
Марк. Твій чоловік втік, залишивши тебе.
Марійка. Звідки знаєш?
Марк. Яніна розповіла.
Марійка. І як завжди, прибрехала. Я не схотіла іти з ним і залишати батьків.
Марк. Я все ще кохаю тебе.
Марійка. Це неправда, ти не можеш кохати мене. Ти кохаєш ту дівчину, яку пам’ятаєш, а її вже давно немає. Я змінилася, Марку, змінився світ навкруги, ти теж змінився і я не бачу того юнака, з яким заручилася.
Марк. Я німецький офіцер, це перепона?
Марійка. Може й так.
Марк. Я не хотів йти до армії, ти знаєш мої погляди. Політика ніколи мене не цікавила, але батько змусив. Він сам поновився у війську й забрав мене. Я не міг не піти.
Марійка. Але ти міг хоча б не приїздити сюди. Це ж твоя батьківщина, ти тут народився, виріс. І ти приїхав сюди вбивати своїх земляків, свій народ?
Марк. Ті «земляки» вбили мою матір.
Марійка. Як?
Марк. Коли німці ввійшли у Польщу, вона втекла на знак протесту з Берліну до Станіславова. А її арештували й відправили до табору. Там вона й померла.
Марійка. Я не знала…
Марк. Ми теж довго про це не знали, нещодавно дізналися.
Марійка. Що ж, це поважна причина. Серед тих, кого ти можеш вбити, може бути твій друг Микола й мій чоловік.
Марк. Ти кохаєш його?
Марійка. Я ніколи його не кохала.
Марк. Але ж ти вийшла за нього.
Марійка. Не всі шлюби будуються на коханні, Марку.
Марк. Розповіси?
Марійка. Я ніколи й нікому, навіть тобі, не розповім цього. То моє особисте. Пробач.
Марк. Я радий, що ми порозумілися. Друзі?
Марійка. Так.
Марк й Марійка подають одне одному руки. Марк не відпускає руки Марійки, а Марійка й не спішить її забирати. Марк та Марійка починають цілуватися. Вони цілуються все пристрасніше й пристрасніше. Починають роздягатися.
Ява п’ята.
Вітальня в квартирі Струминських.
Марк та Марійка приводять себе до ладу.
Заходять Ада та Яніна.
Марк. Добридень, пані Адо, Яніна. Було приємно поговорити, Марійко. Мені вже час, служба.
Марк пішов.
Ада. Що тут було?
Марійка. Розмовляли.
Ада. Й до чого договорилися?
Марійка. Що ви маєте на увазі, мамо?
Ада. Про що ви розмовляли?
Марійка. Про все і про ніщо.
Ада. На чергування запізнюєшся.
Ада пішла до своєї кімнати.
Яніна схопила Марійку за руку.
Яніна. Було щось між вами?
Марійка. Ти про що?
Яніна. Сама знаєш.
Марійка. Це тебе не обходить.
Яніна. Значить, було.
Марійка. Думай, як хочеш.
Марійка забрала руку й вийшла з квартири.
Ява шоста.
Через пару місяців.
Вітальня в квартирі Струминських. Марк і Марійка, обійнявшись, сидять на канапі.
Марк. Я отримав листа від батька.
Марійка. Що пише?
Марк. Він переводить мене до себе, у Берлін.
Марійка. Ти їдеш? Коли?
Марк. Скоро. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
Марійка. До Берліна?
Марк. Так. Батько не проти.
Марійка. А мама? Її теж заберемо?
Марк. Про пані Аду я не думав.
Марійка. Вона б і не поїхала, вона на тата чекає.
Марк. А ти ж поїдеш?
Марійка. Ні. Я теж не поїду.
Марк. Поясни чому.
Марійка. Я не можу залишити своїх батьків і чоловіка.
Марк. Чоловіка?
Марійка. Тебе це дивує? Він – майор НКВС. Знаєш, що це значить? Якщо хтось колись дізнається, що його дружина втекла з німцем, йому, та й моїм батькам, буде дуже зле. Я не хочу цього.
Марк. Я не можу повернутися без тебе.
Марійка. Можеш. Й повернешся. Колись війна завершиться, тоді й знайдеш собі якусь фройлян, одружишся з нею. А про мене скоро забудеш.
Марк. Я не хочу тебе забувати.
Марійка. То не забувай. Яка різниця? Ти їдь собі, а про мене не хвилюйся, зі мною все буде добре. А зараз поцілуй мене.
Марк цілує Марійку.
Ява сьома.
Пройшло кілька днів.
Вітальня квартири Струминських.
Все, як було на початку дії.
Марійка сидить у вітальні.
Зі своєї кімнати виходить Ада.
Ада. Добре, що він поїхав.
Марійка. Чому?
Ада. Я почала хвилюватися, що між вами щось… Ти розумієш, про що я? Щось станеться…
Марійка. Даремно хвилювалися. Це вже давно сталося.
Ада. Як?
Марійка. Коли настане весна, я маю народити.
Ада. Ти так спокійно про це говориш?
Марійка. Мені не можна хвилюватися.
Ада. Марк знав про це?
Марійка. Ні, я не казала йому.
Ада. Ти розумієш, що буде, коли повернеться Сергій?
Марійка. Я вже все обміркувала. Я поїду звідси, народжу дитину й не повернуся більше.
Ада. А я, а батько? Про нас ти подумала?
Марійка. Але ж ви можете й не знати, де я. Війна.
Ада. Ти з глузду з’їхала? Ти гадаєш, що я зможу відпустити тебе в такому стані?
Марійка. Іншого виходу немає.
Ада. Я поїду з тобою.
Марійка. Не потрібно.
Ада. Зараз може й не потрібно, а народиться маля, що ти сама будеш робити? Про це ти думала?
Марійка. Я все витримаю.
Ада. Не хочу навіть слухати тебе. Я їду з тобою.
Марійка. Добре. Пішли збирати речі.
Ада з Марійкою пішли до кімнати.
Ява восьма.
Весна 1946року.
Вітальня в квартирі Струминських.
Майже немає меблів, чисто, порожньо.
До квартири заходить Гайовий з валізкою у руках.
З кухні виходить Яніна.
Яніна. Ви? Це ви, Сергію?
Гайовий. Здрастуйте, Яночко.
Яніна. Що ж стоїте? Сідайте.
Гайовий. Як ваші справи, Яніно?
Яніна. Добре. Жива, як бачите.
Гайовий. І я. А ви тут сама живете?
Яніна. Так. Микола загинув під Сталінградом.
Гайовий. Вічна пам’ять йому. А Марійка? Вона жива?
Яніна. Марійка? Жива, але тут вона давно вже не живе.
Гайовий. Ви знаєте, де вона?
Яніна. Це дуже далеко.
Гайовий. Дайте мені адресу.
Яніна. Не знаю, чи варто це робити.
Гайовий. З нею щось не так?
Яніна. Ні, все гаразд. Я дам вам адресу. Почекайте.
Яніна йде до кімнати й повертається з папірцем.
Яніна. Ось, тримайте.
Гайовий. Дякую.
Гайовий встає та йде.
Яніна. Ви куди? Почекайте, дайте хоч я вас погодую з дороги.
Гайовий. Чесно кажучи, не відмовлюся.
Яніна та Гайовий йдуть на кухню.
Ява дев’ята.
Кімната в будинку Марійки.
Марійка, сидячи за столом, шиє.
До кімнати заходить Гайовий з валізкою у руках.
Гайовий. Здрастуй, Марійко…
Марійка. Сергій? Звідки ти тут? Як ти мене знайшов?
Гайовий. Це так ти мене зустрічаєш?
Марійка. Пробач, як вмію.
Гайовий. Я повернувся додому, а ти поїхала, й не дочекалась мене.
Марійка. Ти знаєш, чому?
Гайовий. В місті було важко жити?
Марійка. У мне є дитина. Хлопчик. Йому скоро два роки.
Гайовий. Нагуляла…
Марійка. Його батька звуть Марк Рейнгольд. З ним я була заручена колись, дуже давно, я розповідала тобі про нього.
Гайовий. Не виправдовуйся.
Марійка. Не переривай мене. Марк - німецький офіцер, він квартирував у нас під час війни.
Гайовий. Шльондра!
Марійка. Може й так. Я не хотіла тобі завдати болю й поїхала з міста. Тобі краще піти.
Гайовий. Я всю війну чекав того моменту, коли повернуся додому. Я мріяв про тебе, а ти…
Марійка. Йди, будь ласка. Я дуже тебе прошу.
Гайовий. Доки я йшов під кулі, ти ніжилася у ліжку з коханцем…
Марійка. З коханим, Сергію, а то велика різниця.
Гайовий. А я, Марійко?
Марійка. Ти знаєш, що я не кохала тебе.
Гайовий. Це твоя помста…
Марійка. Сергію…
Гайовий. Мені справді краще піти.
Гайовий йде з кімнати.
До кімнати заходить Ада.
Ада. То був Сергій?
Марійка. Хіба ви не бачили?
Ада. Повернувся.
Марійка. Повернувся й пішов.
Ада. Ти розповіла йому?
Марійка. Відразу. Яніна йому дала нашу адресу.
Ада. Це ми не врахували.
Марійка. Шкода, що так вийшло. Менш за все хотіла завдати йому болю.
Ада. Ти ж його ніколи не любила.
Марійка. Але ми зв’язані з ним. Він близька мені людина, це теж багато важить. Може, піти за ним?
Ада. Він не повернеться.
Марійка. Так, ви праві. От і все. Я дуже боялася цієї миті. Він не зрозуміє мене й не пробачить.
Ада. Але ж ти знала, що так буде.
Марійка. Серце болить.
Марійка сідає.
Ява десята.
До кімнати заходить Гайовий.
Сів поряд.
Гайовий. Принеси води.
Марійка встала, набрала води, поставила перед Гайовим.
Випив.
Гайовий. Є щось поїсти?
Марійка. Підігріти?
Гайовий. І холодне з’їм.
Марійка поклала їжу на тарілку.
Марійка. Смачного.
Гайовий. Де руки помити можна?
Марійка. Я проведу.
Марійка й Гайовий вийшли з кімнати. Ада узяла валізку Гайового й занесла до кімнати.
