(п’єса на II дії за мотивами роману І. Вільде
„Повнолітні діти” та іншими творами)
Київ - 2003
Дійові особи:
Д а р и н а.
Д а р к а П о п о в и ч – дочка вчителя.
М а т и – домогосподарка, колишня вчителька.
Т а т о – народний вчитель.
Д а н и л ю к – директор школи.
Л я л я – дочка директора.
Д а н к о – син директора.
П і д г і р с ь к і – родина священика.
О р и с ь к а – молодша дочка, подруга Дарки.
С т е ф к о – син, гімназист, 18 років.
С о ф і й к а – старша дочка, 20 років.
Д м и т р о У л я н и ч – безробітний шкільний вчитель, наречений Софійки.
П е т р о К о с т и к – старший студент-юрист.
Р о м а н – наречений, потім чоловік Дарки.
І р к а – дочка Дарки та Романа.
Дія відбувається 1929 – 1955 рр. на Буковині та у Львові.
Між I та II дією проходить 10 літ,
між III та IV явами II дії – 16 років.
Пролог.
Напівтемрява. Завіса відчинена. Кімната. Декорації умовні – із заміною декількох деталей кімната трансформується у будь-яке інше приміщення, вказане в п’єсі. Злів обіч на авансцені – фотеля та кавовий стіл – це місце Д а р и н и, її освітлює прожектор. Лунає легка, тиха, трохи тужлива мелодія (лейтмотив вистави).
Дарина. Ви губилися коли-небудь у великому місті? Мені було років п’ять, коли ми з мамою поїхали до Чернівців і я загубилася у натовпі. Стояла на перехресті й питала усіх перехожих, чи не бачили вони моєї мами... Сьогодні розбирали речі на горищі, і серед різного мотлоху онук знайшов старі листи. Природна цікавість взяла гору над вихованням й він прочитав їх... То були листи мого першого любка... „Так ти кохала його, бабусю? ”- запитав ображено. Що мала відповісти йому на це? „То вже давно минулося”, - сказала. П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі – і все. І – все. Ні, не все. Є ще мої спогади, що анікрапельки не втратили своєї росянистої свіжості. Ця безсердечна пам’ять, що нічого забути не може, стала початком моєї неволі. Ми – давні знайомі. Я пам’ятаю його ще з тих часів, як він бігав за м’ячем по вулиці. Данилюки переїхали до Веренчанки, коли Данко був у п’ятому класі. Мати в них була німкеня, і тому люди на селі трохи сторонилися їх. Крім Данка була ще й дочка Ляля, що вивчала музику десь у Відні, і яку до того літа ще ніхто не бачив у Веренчанці. Я вийшла до Чернівецького поїзда по газети для тата і вперше побачила Лялю. Її анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю позирають на неї. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Доки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитись з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об’явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила мене офіційно зі своїм братом Данком, безробітним молодим вчителем гімназії Дмитром Уляничем і старшим студентом-юристом Петром Костиком. Зрозуміло, що всіх їх знала я так само добре, як і вони мене. Лялі забагалося клубу. Як же так, що у Відні є клуб, а у Веренчанці немає? І ось по Лялиному велінню виник клуб. Так з легкої Лялиної руки увійшла я в світ, де кінчалося дитинство.
Музика стихає.
Ява І.
Кімната в домі вчителя. Д а р к а перетирає посуд.
Голос мами. Дарко, до тебе гості!
Д а р к а подивилася на двері. До кімнати зайшла Л я л я. На порозі стала, ніби оцінила ефект від своєї з’яви і підійшла до Д а р к и.
Ляля. О, я вас злякала!
Д а р к а витерла руку об рушник і подала руку Л я л і.
Дарка (скоро). Зовсім ні, анітрохи... Вітаємо, вітаємо... Прошу, прошу сідати... Я зараз... Я...
Д а р к а поклала рушника на тацю, потім зняла з таці й повісила на руку, взяла тацю в руки.
Дарка. Я... зараз я...
Ляля. Нічого, нічого, не поспішайте.
Д а р к а ставить тацю з посудом на стіл. Під час розмови вона перетирає посуд, ставить його на другу тацю. Л я л я роздивляється кімнату, ходить по ній, часом присідає на бильце фотелю, але зараз же зіскакує, і знову щось бере до рук. Говорить Л я- л я плутано, добираючи слова, іноді торохтить, вставляючи німецькі звороти, запитує й відразу сама ж і відповідає.
Ляля. Я ще й цих вакацій не мала їхати додому... Але моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство... рух... шум... Я кажу до Данка: робімо щось, бо я здурію, ти збирай парубків... (Запнулася, засміялася). Ой, певне... певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Треба казати „панич”?
Дарка. Ні, просто „хлопець”.
Ляля. А „парубок” чому ні? „Парубок” – це кавалер, так?
Дарка. Так, але це переважно стосується сільських хлопців.
Ляля. Ага, розумію, розумію! А мені подобається слово „парубок”. Воно таке солідне. Я кажу Данкові: ти збирай хлопців, покажи мені тих панночок, що про них писав мені. А він, фрац айнер, каже, що всіх вас здалека знає, ніби село – це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших. Він хоче, щоб я до вас перша пішла і сама познайомилася... І я так зробила. Він ще казав мені, щоб я від вас почала, а Підгірських він сам запросить... А хто вони?
Дарка. Гм... Хто? Це родина священика – Орися, наймолодша, сестра Орисина, Софійка, брат Стефко.
Ляля. А панна Софійка – то вже якась старша?
Дарка (запнулася, нерішуче). І – так... я не знаю... вже по матурі*...
Ляля. Знаменито! Це знаменито, що ми всі такі рівні собі... Я... дуже зле почуваюся з старшими. У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п’ять літ... бр-р! (сміються). А той пан, що ви його назвали?
Дарка. Стефко? Він ще ходить до гімназії, але вже восьмак.
Ляля. Знаменито... самі молоді... сама рівня... Як добре, що ми скликали всіх до нас... Тато відступив наш клас, той, від дороги, на полі сходами. Вам не подобається щось вразі вакаційного клубу?.. Я не можу, а ви можете? Я не можу жити, як... ну, як це назвати? Така мала хата, де живуть монахи?
Дарка. Келія.
Ляля. О-о-о! Я не можу жити, як у келії, без людей... без руху... без шуму... мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?! Ах, якби так оперетку... Я могла б солові партії взяти, але не знаю, що там пан Улянич знайде, він режисує... Ще вечорниці, а щонеділі – спортові змагання!
Д а р к а закінчила з посудом.
Скоро, скоро збирайтеся... Підемо на пробу, вдягайтеся, ну... вже! Ну не стійте!.. (спинилася, потім швидко). Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися... Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатися у селі. Це я, ох і роззява... Добре я сказала „роззява”? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка – це не Відень... І дивіться, які сміхи з себе зробила. Фу! Ну ходімо до нас, там, вже, певно, чекають. (Виходять).
Ява ІІ.
Шкільний клас, що іноді використовується як актова зала, бо має сцену. У л я н и ч з паперами у руках розмовляє зі С т е ф к о м. С о ф і й к а з О р и с ь к о ю сидять одна напроти одної на лавах. Д а н к о награє на фортепіано, а К о с т и к вештається за лаштунками сцени. Заходять Л я л я з Д а р к о ю.
Ляля. Ось і ми. Зачинаймо пробу.
Улянич. Гостям раді!
У л я н и ч пересунувся поміж лавки і підійшов до Л я л і з Д а р к о ю.
Улянич. Нарешті й ви прийшли... Тепер граємо повною парою. Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі... Згода?
Ляля з Даркою (разом). Згода.
З-за лаштунків висунувся К о с т и к.
Костик. Добридень, Лялю! Як справи, Дарко?
Дарка. Добре, дякую.
Ляля. Панове, починаємо. Пане Уляничу, яку п’єсу ви принесли?
Улянич. Так, прошу... Петре, вийди, будь ласкавий, з-за лаштунків, ще встигнеш там набігатися. Данку, Стефко, прошу сідати... Дякую. Отож, я викопав у бібліотеці п’єсу, ніби спеціально написану для нас, і виступає в ній всього п’ять осіб. Три ролі головні – старий козак, його дочка Оксана і вихованець, молодий козак Петро, й дві другорядні – подружка Оксани і дід-кобзар. Я вважаю, що роль молодого козака...
Данко. Уляничу, не поспішайте, про п’єсу розкажіть нам.
Улянич. Так, п’єса. Її зміст у двох словах такий. Старий козак-запорожець бере на виховання сина свого товариша, який загинув в бою з турками. У козака є рідна дочка Оксана. Діти виховувалися разом, думаючи, що вони брат з сестрою. Коли ж хлопцеві настав час їхати на Січ, батько розповів йому, що він не рідний його син, а Оксана не сестра йому. Між молодими зародилося кохання. Батько погодився віддати Оксану за Петра, але тільки після того, як той побуде на Січі й набереться там запорізького гарту. Час ішов. В бою з турками Петро потрапив у полон і повернувся звідти сліпим. Він звільняє Оксану від слова, але вона наполягає, щоби повінчатися з сліпим. Така п’єса... Що скажете?
Ляля. Мені подобається.
Данко. Непогано, є що грати.
Ориська. А пісні там є?
Улянич. Звичайно, це ж українська п’єса. Я волів би роль Оксани дати вам, Орисю, бо ви і зовнішністю і голосовими, так би мовити, можливостями, відповідаєте їй, а роль Петра запропонував би Данкові. Згодні?
Ляля. Хвилиночку. Маю внести деякі корективи. Роль Оксани я бажаю взяти собі.
Улянич (здивовано). Ви ж погано говорите по-українськи. Зважте, що ви грати хочете не міську панянку, а сільську дівчину з Полтавщини...
Ляля. Та що ви говорите, пане Улянич? Всі аус гейцехт знають, що це лишень театр... що я тільки граю... умовність, чи не так? Усі, хто прийдуть дивитися на виставу, пізнають, що Оксану грає дочка директора Данилюка, яка вчиться у Відні й тому не володіє, як має бути, українською мовою! Що тут, майн гот, дивно? Я проголосую. Хто проти того, щоб я грала Оксану? Дивіться, пане Уляничу, ніхто „проти”... значить, всі „за”. Я ще раз питаю: хто „проти”? ніхто! Знову ніхто, пане Улянич.
Всі збентежено мовчать, сидять принишклі, один Д а н к о раз за разом піднімає руку, але Л я л я вперто його не помічає.
Улянич. Ну, а Данка ви не можете заперечити!
Ляля (відмахується). Він, як брат, не йде в рахунок. Тож вирішено, я граю Оксану, а Орися нехай грає мою подружку.
Ориська. Ви як собі хочете, але подругу грати я не буду!
Софійка. І на мене надії не майте, як на те пішло, то ми й на репетиції ходити не будем!
Данко. Прошу... я відмовляюся від ролі, не маю жодного інтересу обніматися з рідною сестрою.
Ляля. Чудово! Я теж не бажаю грати з тобою. А Петра може зіграти пан Стефко. (грайливо). Зіграєте зі мною?
Стефко. Я ж ніколи не грав, співав тільки. Та чи й сподобається це батькові, якби сестри грали, то це одне, а я... Мені ж після батька цей прихід брати... А як селяне стануть до попа ставитися, що на сцені обнімався? Однак, Лялю, якщо ви наполягаєте, то грати, я буду.
Улянич (гнівно). Ні, ні, ні! Немає в нас на Україні ані таких нахабних дівчат, ні таких несміливих парубків-ідіотів! Я не розумію, хто тут режисує, я чи ви, бачу, що ви, і я здаю вам режисуру, робіть що завгодно, а я більш сюди ні ногою!
У л я н и ч кинув папери на сцену, а К о с т и к несподівано зареготав, мало не головою товк об одвірок.
Костик. Га-га-га! Вмерти зі сміху можна! Культурні люди! Залишилося нам з Даркою образитися і буде Ляля сама всі ролі грати. Лялюню, бенефісу не бажаєте? Га-га-га!
Всі почали й собі сміятися.
Ляля (фальшиво). Панове, панове, що сталося?
Улянич. А що мало статися? Нічого не сталося. З себе сміємося. Що, панове, треба нарешті і честь мати. Лялі належить ідея клубу, тож нехай Оксану грає, а з Петром (подивився на всіх)...
Данко. Не мене, я вже казав, не розраховуйте, акомпанувати буду, грати – ні.
Улянич. Добре, Данку.
Ориська (в’їдливо). А Стефкові ми не дозволимо, так, Софійко?
Софійка. Не дозволимо.
Улянич. Але ж є ще Костик.
Ляля. Людоньки добрі, який же коханець з цієї тички?
Улянич (заспокійливо). Нічого, нічого, фігура у нього якраз підхожа. А вам що, хочеться, щоб молодий козак ходив з черевом, як барило? Хлопець має вогонь у собі, сміливість руху, чудовий бас – чого ще хочете? Решту доповнить грим, будьте певні. А щодо Стефка, то, якщо звичайно любі панни дозволяють, маю запропонувати йому діда-кобзаря, а вже старого козака зіграю сам. А подружка... Що ви скажете на те, щоби її Дарка зіграла? Дарцю, ви згодні?
Дарка. Гаразд, я буду грати цю роль, але лише тому, що ви мене просите, Уляничу.
Ориська. Тепер уже знову все добре?
Ляля. Робимо проби?
Улянич. Прошу, проба! Всі актори на сцену.
Ява ІІІ.
Д а р к а, Л я л я, К о с т и к та С т е ф к о заходять за лаштунки. С о ф і й к а з О р и- с ь к о ю знову сіли на лави. Д а н к о приготувався грати на фортепіано.
Улянич. Дарко! Вистава починається з того, що ви виходите з-поза лаштунків і співаєте „Ой у полі при дорозі”. Знаєте цю пісню?
Дарка. Ні.
Улянич. Данилюк, переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна було почати цю пробу.
Д а н к о подає тон.
Данко. Прошу. Прошу, панно Дарко! (ще раз дає тон). Прошу! (починає ногою такт вибивати).
Д а р к а стоїть на сцені, опустивши очі додолу.
Ляля. Данко, візьми скрипку та відійдіть з Даркою подалі, он туди, наприклад (показує рукою). Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш...
Д а н к о бере скрипку і разом з Д а р к о ю виходять на авансцену. Д а н к о настроює скрипку.
Данко. Може, я вам переспіваю насамперед без скрипки... Добре?
Дарка. Не треба.
Данко. Чому не треба? (лагідно). Буде вам легше потім за скрипкою співати. Ну добре? (поклав руку Д а р ц і на рам’я). Добре, Дарцю?
Д а р к а заплакала.
Данко (стурбовано). Що сталося? Я вас чимось уразив? Прошу... дуже прошу сказати...
Дарка (через силу). Я не маю слуху... Ніколи не співаю... Чого ви хочете від мене?
Данко (вражено). Не маєте слуху? (про себе). Не маєте слуху... Цього був би я од вас ніколи не сподівався... Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці. (голосно). Хто казав мені перегравати за панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..
Підійшов до сцени.
Улянич. Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат... Як не маєш слуху, то кажи відразу, а не забирай людям пусто часу. Орисю, хочете ви цього чи ні, а доведеться таки вам зіграти. Іншого виходу я не бачу.
Данко. Орисю, від вас залежить наша вистава.
Ориська. Я й не проти, та у мене голос слабенький.
Данко. Це нічого, зате слух маєте гострий, як у мишки... я поможу вам витягнути з себе всю силу голосу. Добре, панно Орисю?
Улянич (до Дарки). З тих двоє шкрабів* виростуть колись українські музичні слави... Шкода тільки, якщо позадурюють в собі й муза піде гуси пасти... Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись... Хотів я вас на артистку вивести, але як не маєте слуху, то нічого з того не вийде...
Д а р к а, не дослухавши його, вибігає з класу.
Улянич (розгублено). Дарцю...
Ляля. Куди це вона? Данку, поверни її!
Д а н к о вибігає за Д а р к о ю.
Ява ІV.
Вулиця. Вибігає Д а р к а, за нею біжить Д а н к о.
Данко. Доки це я буду за вами гнатися, Дарцю?
Д а р к а зупиняється. Д а н к о підходить до неї.
Данко. Ой, яка ви... Ляля сказала мені піти наздогнати.
Дарка. Не треба було наздоганяти. Я не вернуся.
Данко (здивовано). А чому?
Дарка. Тому, що мені нема чого поміж вами шукати. Куди мені, всі ви такі музикальні...
Данко. Ви кого маєте на думці? Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос? Ви думаєте, що голос - то вже все? Ви так думаєте? Повірте, ваше щастя і так знайде вас. Я не люблю слухати Лялі. Вона хотіла б усіма командувати. Але цього разу я радо послухався її, і побіг за вами. Добре я зробив?
Дарка. Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить добре бути.
Данко (схвильовано). Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці? Я так хотів вас бачити... Спеціально Лялю намовив до вас піти... (тихо). У вас гарні коси... У вас дуже гарні коси... (торкнувсь рукою Дарчиного волосся). Як тепер... на наших очах... впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя. (Дивиться в умовне небо). Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені... Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.
Дарка (слухняно повторює). Данку.
Д а н к о бере Д а р к у за обидві руки.
Данко. Знаєте, що? Від сьогодні і на все життя – ти, гаразд? Ти, ти... Дарко...
Дарка. Данку...
Данко. Я ще жодній дівчині не цілував руку, але тобі... (цілує одну руку, потім іншу – бере долоню у руку, перевертає і ніби воду з неї п’є). Щоб ти знала, що ти для мене понад усі... Ти плачеш? Тебе щось налякало?
Дарка. Ні то від щастя... Таке вже химерне серце дано людині – і в радості, і в біді воно плаче, тріпочеться.
Потроху йдуть.
Дарка. І все-ж-таки, Господь тяжко скривдив мене, не наділивши слухом.
Данко. Неправда, кожне твоє слово – то музика.
Стали.
Дарка. Прийшли.
Мовчать.
Данко. Завтра прийдеш до клубу?
Дарка. А що завтра? Знову проба?
Данко. Чесно кажучи, не знаю, але моя сестричка обов’язково щось вигадає.
Дарка. Прийду.
Данко. До побачення.
Дарка. До побачення.
Д а р к а зайшла у двір. Д а н к о постояв й собі пішов.
Ява V.
Шкільний клуб. Л я л я зі С т е ф к о м сидять на сцені. Д а н к о награє на фортепіано, біля якого стоять Д а р к а, О р и с я та К о с т и к. За столом сидить С о ф і й к а, поряд з нею стоїть У л я н и ч.
Ляля. Ви знаєте, що я надумала? Я чудесно надумала! Слухайте лишень: ми будемо ганц айнфах красти картопель з чужого поля. Це страшно інтересно, як гадаєте?
Л я л я зіскакує зі сцени, стає посеред класу та рухами допомагає собі говорити.
Ви бачили оголошення на громадській канцелярії? „Хто буде красти картопель з чужого поля, того ... ха-ха!... посадять в Цюпу! Це буде так смішно, якщо нас впіймають... Зальбетферштендіх, в кого довгі ноги, той дасть дропака, а решта цих – і попадуться!... А ми будемо їм носити передачу через мале віконечко... Це страшно інтересно, як ви вважаєте?
Костик. Еге ви хочете нас завести у шкоду, щоб потім самій втекти? Це ваша тактика, Лялюнцю, ваша життєва лінія, коли хочете знати, - підводити людей під монастир.
Ляля. Чудак! Чудак! Чудак! Який монастир? Хто говорить про монастир? Я говорю про картопель!
Улянич. Лялю, ця ваша фантазія нікуди не годиться.
Софійка. Це просто авантюра! А придумати отаке – дочки чи майбутній зять священика (лагідно поглянула на Улянича, усміхнулась) підуть плюндрувати чужі поля з картоплею!
Ляля. (вперто). Ми підемо за околицю, там починаються вже панські поля, а крадіжка з панського й попового – це не гріх, як говорять селяни!
Софійка (обурено). Нізащо, я не тільки сама не піду на цю авантюру, але також забороняю своїм та Дмитрові брати в ній участь!
Всі ніяково замовкли. Л я л я насупила бровки. Д а н к о перестав грати. Запала тиша.
Ориська. (ніби про себе). Біля гаю бачила такі мальовничі кущі шипшини з червоними коралами, продовгуватими, як мініатюрні вази...
Ляля. ...Шипшина? О, знаю! З неї виготовляють чудесне вино!
Софійка. І мармелад.
Ляля. Чудово! Потрібно негайно піти туди і подивитися, чи люди не визбирали його!
Улянич. Зірвали, хочете сказати?
Ляля. А, зірвали чи визбирали... анес еголь..!
Костик. Підемо, чи...?
Ляля. Звичайно, звичайно! І зір-ве-мо всі вазочки!
Данко. Я тут почекаю, щоб клас не зачиняти.
Ляля. Як хочеш!
Всі вийшли з класу. Д а н к о грає на фортепіано.
Ява VІ.
До класу заходить Д а р к а. Підходить до Д а н к а. Зупиняється поряд нього. Деякий час слухає.
Дарка. Данку! (він грає). Данку! (Торкається рамена перериваючи його на середині фрази). Всі вирішили в гаю залишитися, мене за тобою відрядили.
Д а н к о подивився на Д а р к у, дограв фразу і завмер на хвильку за фортепіано, потім повернувся до Д а р к и.
Данко. (замріяно). Моя жінка повинна вміти грати на фортепіано!
Дарка (винувато). А я не маю слуху!
Данко (уважно подивився на неї, встав). Дурненька, хіба щастя тільки в цьому? Серед музикантів мало щасливих, Коли б ти знала, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні... Твоє щастя й без того відшукає тебе!
Замовкли. Д а р к а поглянула на вхідні двері.
Дарка. У серпні буде шлюб Улянина з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти... ти хотів би бути професором, так , як Улянич?
Данко (сміється). Що тобі Бог дав? Я...я... мав би колись бельфером* бути? Я буду музикантом. Я вже сказав собі і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!
Дарка. Я повинна про тебе і без газет знати.
Данко. Авжеж! Або знаєш, як не музикантом, то мандрівником! Глобтретером, обходисвітом!
Дарка (сміється). Обходисвітом?
Данко. Не смійся! (захоплено). Ось побачиш! Закінчу гімназію і виберуся в світ за очі!
Дарка. Сам без нікого підеш?
Данко. Сам. А що?
Дарка. (сумно). Нічого... Хотіла спитати... а не буде тобі страшно самому?
Данко. Пхі!
Дарка. І довго будеш мандрувати світами?
Данко. Доки не поверну на те місце, звідки вийшов. Адже ти знаєш – земля кругла.
Дарка. (стримуючи сльози). Це, напевно... триватиме багато років?
Данко (пильно глянув на Д а р к у). Напевно...
Д а н к о підійшов до Д а р к и, взяв її за підборіддя, і сказав очі до очей.
Данко. (схвильовано). Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки то буду мандрувати, мандрувати, мандрувати..... І знову вернуся до нашого села, на те самісіньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай на мене. Але направду чекай.
Д а н к о провів пальцями по Дарчиних вустах, обережно поцілував її, притиснувши до себе.
Дарка. Закохані дарують собі квіти та світлини на пам’ять.
Данко. А навіщо? Коли ми кохатимемо одне одного, то мертвий папірець не заступить нас живих.
Дарка. А якщо розлюбимо, то не воскресить нічого в серці.
Данко. Ось бачиш! (цілує її в ніс, випускає з обіймів, підходить до фортепіано). Краще, на згадку, випишемо собі в пам’яті цю мелодію.
Д а н к о сідає за фортепіано, Д а р к а стає поряд. Д а н к о грає. То лірична, трохи сумна мелодія (лейтмотив вистави). Після того, як він закінчив грати, вони деякий час мовчать, ніби ще слухають відгомін музики. Саме в цей час до класи заходить Л я л я.
Ляля. (здивовано). Що сталося? Чому не йдете?
Д а н к о та Д а р к а озирнулися Д а р к а побігла до Л я л і, кинулася їй на шию, і поцілувала її за вушком.
Дарка. Нічого, мені нині дуже легко на серці стало....
Данко. Всі в гаю?
Ляля.(дивиться то на Д а р к у, то на Д а н к а). Так.
Д а н к о бере Д а р к у за руку.
Данко. То не будемо змушувати їх чекати нас!
Разом з Д а р к о ю виходить, залишивши здивовану Л я л ю в класі. Л я л я знизує плечима і собі йде за ними.
Ява VIІ.
Кімната в домі вчителя. Т а т о сидить у фотелі, палить цигарку та читає газету. М а- т и на отоманці церує панчохи. Д а р к а поряд з нею поринула у книгу. Пролунав стукіт у двері.
Тато. Хто це так пізно?
Мати. Може листоноша....
М а т и відклала панчохи вбік, встала, і, зашпилюючи наборзі* трохи розкуйовджене волосся пішла відчиняти двері.
Голос мами. О, що за гості! Що за несподівані гості! Прошу...прошу...
До кімнати заходять М а т и та Д а н и л ю к. Т а т о встає з фотелю.
Тато. (здивовано). Пане директоре! Добривечір. Сідайте, будь ласка.
Данилюк. Ні, дякую. Я до вас, пане Поповичу у справах, і справа дуже нагла.
Тато. Ось як? Що ж, я вас слухаю.
Данилюк. (подивився на М а м у та Д а р к у). Мав би поговорити з вами наодинці.
Тато. Це – моя сім’я, пане Данилюку, і в мене немає ніяких таємниць від неї.
Данилюк. Так, розумію, але дитина...
Тато. Дарка в нас вже доросла, їй шістнадцятий пішов...
Данилюк. Гаразд. (Замовк, через силу). Гадаю, пане Поповичу, що нам з вами доведеться розійтися.
Т а т о мовчить.
Мати. Ви його звільняєте?
Данилюк. Не я, сигуранца.
Тато.(вражено). Ви маєте зв’язки з сигуранцою?
Данилюк. Я маю сім’ю, пане Попович, як і ви. Не сьогодні, завтра до вас прийдуть... Пішли чутки, що мають вас знову арештувати. Сигуранца терпіла, доки терпіла ваші (іронічно) „антидержавні” вірші в „Каменярах”, але їм терпець урвався. Гадаю, що ви повинні знати – вам поставлять такі умови – або заперестанете писати свої вірші і одержите місце директора школи в Чернівцях, або вас звільнять з роботи...
Мати. І тут таки арештують.
Данилюк. Так, саме так, а вас пані з дочкою перенесуть туди, де дідько, „добраніч” каже... Тож, вибирайте!
Тато. Чому ви вирішили мене попередити?
Данилюк. Я вже казав, що маю родину... Я зв’язаний нещасною державною посадою, і в ім’я тієї посади, того хліба повинен буду байдуже дивитися на те, що має статися. (Декламує).
Не співай ти, наш співаче
Про ті злидні, що їх маєм,
Бо ті злидні, мій козаче,
Ми й без тебе добре знаєм!
Таки гарні у нас вірші!
Тато. Ви так говорите, пане Данилюче, ніби ніколи нічого не могло б змінитися в нашому житті. А я... все-ж таки вірю...
Данилюк. І у що ви вірите?
Тато (запально). Вірю, що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!
Данилюк. Самої віри замало, пане Поповичу, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, сили. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з’явився, то перше, за що він береться – це насаджує свою культуру. Він ставить собі найперше завдання знищити культуру місцевого населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі – Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, і німецьку, а тепер румунська, а все щоб нас просвітити. То якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив в собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. Хоча, навіщо я це вам кажу, ви ж знаєте все краще за мене. Ні, пане Поповичу, до цього треба підходити реалістично – віри тут замало.
Тато. Ну, добре. Якщо підходити реалістично, то я хочу запитати вас, який ви реалістичний вихід бачите з нашої біди?
Данилюк. Оцього-то я не знаю, пане Поповичу але, якщо вам буде потрібна моя допомога, ви її отримаєте стільки, наскільки вистачить моїх можливостей.
Мати. Дякуємо вам, пане Данилюче.
Данилюк. Не потрібно, дякують за послугу, а це не послуга, це мій обов’язок, як українця.
Тато. Добре, що ви про це пам’ятаєте.
Данилюк. (сумно). Ми з вами ще з того покоління, що його вчили у школі шанувати і любити – еге ж, цього треба теж вчити – Батьківщину й рідну мову. Сміх та й годі, що за дикунство, що за варварство двадцятого віку – відбирати в когось його рідну мову? Навіть птах, і той цвірінькає по-своєму... Ох, та що про це говорити тепер... (замовк, і за хвилину). Пане Поповичу, мав би вас про дещо попрохати...
Тато. Я слухаю вас.
Д а н и л ю к відводить Т а т а на авансцену.
Данилюк. Я помітив, що мій Данко...е... е... е... (добираючи слово) приятелює з Даркою, та й Ляля також у добрих стосунках з нею. Але тепер, за цих обставин, маю вас просити зі своєї сторони обмежити їхнє спілкування, а я зі своєї, звичайно... Боронь Боже, подумати, що я маю щось проти Дарки, але обставини...
Тато. Я розумію, але це моя дитина, і я зроблю так, як буде краще їй, хоча спробую, але не обіцяю.
Данилюк. Та я й за це вам вдячний буду! Ви пробачте, але мені вже час йти додому. (до М а м и з Д а р к о ю). На добраніч вам, пані, панно!
Т а т о з Д а н и л ю к о м виходять.
Ява VIIІ.
М а т и застигла біля фотелю. Д а р к а встала, стулила книгу, заховала її до шафи.
Дарка. Що тепер буде?
М а т и знизує плечима. Заходить Т а т о. Зупиняється. Заперечливо хитає головою.
Тато. Ми вже все втратили, але ще як і честь втратимо, то зовсім жебраками станемо...
М а т и підходить до Т а т а.
Мати. Знову переїжджаємо?
Тато. Так.
Мати. Боже, Боже, коли це вже скінчиться... Лукавиця, Чорновка, Веренчанка... Всю Буковину об’їздили, а тепер куди?
Дарка. В регат*? Я не поїду.
Тато. І я теж не поїду, донечко.
Мати. А куди ж?
Тато. В Галичину, до Станіслава чи Львову
Мати. Еміграція?
Тато. Вам вирішувати. Все залежить від вас.
Мати (ніби не чує). Еміграція... або арешт... (Подивилась на Т а т а). Будем їхати.
Тато. Ти впевнена? Зворотнього шляху не буде, сюди ми більше не повернемось.
Мати. Коли вирушаємо?
Тато. Якнайскоріше.
Дарка. (розпачливо). Ні, я нікуди не поїду!
Д а р к а сіла в фотель й обійняла себе руками.
Мати. Дарцю...
Дарка. Я не хочу, і не можу! Розумієте, не можу! Ні, ні!
Мати (до тата). Миколцю, залиш нас!
Т а т о виходить. М а т и підходить до Д а р к и.
Мати. Дарцю, ти заради Данка Данилюка не хочеш їхати? (Д а р к а мовчить). Вибий собі його з голови. Директорів Данко – то вітрогон, він музика, а музиканти – однаково, що цигане. То не для тебе.
Дарка (дуже тихо, заспокоюючись). Добре, я виб’ю собі його з голови.
Мати. Кіндерлібе, дитяча любов, як кір, звичайно минеться скоро і без наслідків. Не занепадай духом. Ще стане хтось на твоїй дорозі гідний тебе, і то буде твоя пара! Твоя друга половинка, знаєш, як у тій легенді?
Дарка (сумно). Ой, мамо, якби всі пари, призначені долею зуміли б віднайти себе, то небо хіба б мусило заздрити землі.
Мати (здивовано). В мене дуже доросла дочка. Тільки по тому, як ти стаєш старша, я розумію, як я вже постаріла. Маю надію, доню, що ти віднайдеш своє земне щастя...
Дарка. А чи є воно взагалі?
Мати (посміхається). Звичайно, є. Дібране подружжя, доню, це і є те земне щастя, за яким багато хто женеться, але мало хто розуміє, як воно має виглядати. І тільки коли людині вже поверне з полудня, вона розуміє, яке то щастя – обрати собі пару за велінням свого серця.
Дарка (плаче). Ой, мамусику!
М а т и обняла Д а р к у.
Голос Тата. Гей, що ви там робите?
Т а т о заходить до кімнати.
Тато. Де мої ластівки?
Т а т о сів між Д а р к о ю та М а м о ю. Одною рукою обняв мамчину, другою Дарчину шию, поцілував одну, то другу навперемішку і почав заколисувати в своїх обіймах.
Завіса.
Д і я II.
Між дією І та дією ІІ пройшло 10 років.
Дія відбувається влітку 1939р. у Львові та Чернівцях.
Я в а I.
Вітальня в домі П о п о в и ч і в.
Дарка. Дивно, як це мало статися, що всі ми: сонце, сніг, морозець, дві пари лиж, ти і я зустрілися випадково в одному місці і в один час?
Роман (сміється). А взагалі, то була вже наша третя зустріч.
Дарка (здивовано). Невже?.. Хоча дійсно, третя... Скажи, а що саме є найбільш важливим компонентом у так званому щасливому подружжі?
Роман. Цікаве питання! Гм...(Замислився). Знаєш, я гадаю, що це довіра.
Дарка. Довіра?
Роман (впевнено). Довіра.
Дарка. Глибока.
Роман. Беззастережна.
Дарка. Сліпа, а водночас всевидюча...
Роман та Дарка (разом). Довіра!
Пауза.
Дарка. Ромусю, маю тобі сказати...
Роман. Що саме, маленька?
Дарка. Давно, не зовсім, але давно, коли мені було п’ятнадцять, я закохалася...(зашарілась).
Роман. Ось як? Це цікаво. Розповідай.
Дарка. Взагалі-то, і розповідати нічого.
Роман. Але, все ж таки, щось та було?
Дарка. Я ж казала, що мені було п’ятнадцять. Просто було чудове літо.
Почала грати Данкова мелодія. Д а р к а її слухає.
Роман. Дарцю... А далі що?
Дарка. Далі? Нічого. Того ж таки літа ми покинули наше село, не залишивши по собі жодного сліду. Часом запитую себе: хто й який Данко тепер? Що залишив із себе, а що нового придбав? Але у всьому багатстві нашої мови не знаходжу відповіді на ці питання.
Роман. Скільки років ти не була на Буковині?
Дарка. Близько десяти. Ні, таки десять!
Роман. От бачиш! Скільки часу може в тебе зайняти цей візит?
Дарка. Десь три дні. То ти не проти, щоб я їхала?
Роман. Звісно, ні.
Дарка (радісно кинулася йому на шию). Ромчику! Який ти в мене!
Роман. Який?
Дарка. Розумний, добрий, гарний!
Роман. Не підлещуйся.
Дарка. А я й не підлещуюсь. Потрібно батькам сказати, що я їду. Вони, певно, листи якісь передадуть, вітання... Пішли. Пішли!
Сміючись, Д а р к а взяла Р о м а н а за руку й потягнула до сусідньої кімнати.
Ява ІІ.
Кімната в домі Данилюків. Д а р к а, очікуючи, оглядає кімнату. До кімнати швидко заходить Л я л я. Спинилася, ніби спіткнулася.
Дарка. Ляля? Добридень, Лялю!
Ляля (здивовано). Ви?! (взяла себе в руки). Дарцю, як ся маємо? (схопила Д а р к у за руки й притисла до своїх грудей). Які ви стали за цей час! Ох, чого це я? Сідайте, прошу вас!
Присіли. Л я л я нервова, рухлива. Д а р к а, навпаки, спокійна.
Дарка. Пробачте, що я так, без попередження, треба було б якусь поштівку написати, але я не знала, що ви до Чернівців переїхали, гадала, що досі у Веренчанці живете. Випадково зустріла знайомих, ще з гімназії, вони й розповіли...
Ляля (уриває). Ну що ви, Дарцю! Вигадати таке – поштівку! Скільки ж це ми років не бачилися з вами? Років п’ять-шість?
Дарка. Десять.
Ляля. Матер дольороза, десять! Розповідайте, як ви, як батьки?
Дарка. Добре, дякуючи Богу.
Ляля. О, а ви заручені! Давно?
Дарка. Вже кілька років.
Ляля. Дай Бог, дай Бог! І коли весілля?
Дарка. Скоро... За кілька тижнів.
Ляля (полегшено). Вітаю! То ви, мабуть, родичів приїхали на весілля кликати?
Дарка. Ні. Зараз... канікули, приїхала до Чернівців трохи розважитись.
Ляля. Ви вчитесь? Де?
Дарка. В університеті.
Ляля (сумно). А я працюю, вчу чужих дітей нотній грамоті. З Данком ви вже бачились? Ні? Ну, він здоровий... вчився музиці у Відні й оце повернувся... З судженою... То ви ще не бачилися... Може, напишете до нього кілька слів? Я передам.
Дарка. Так, дякую.
Виймає з сумочки олівця, папір, пише й віддає Л я л і.
Ляля. Він зрадіє, як побачить вас! Ви пробачте, але в мене урок. Маю надію, що ще зустрінемося.
Дарка. Була рада побачити вас, Лялю.
Кав’ярня. За фортепіано грає тапер. За столиком в елегантному костюмі сидить Д а н к о. Заходить Д а р к а. Помітивши її, Д а н к о підводиться.
Данко. Здраст... Доброго дня!
Дарка (повторює за ним). Доброго дня!
Данко (запрошує сідати). Будь ласка!
Дарка. Дякую.
Данко. Я замовив каву. То нічого?
Дарка. Навпаки, дуже добре.
Мовчать. Деякий час п’ють каву, поглядаючи одне на одного.
Дарка (швидко). Кажуть мені, що ти повернувся із заграниці. Як там?
Данко. Всюди однаково. А світ, такий здалека великий і незбагненний... зблизька видався химерною дитячою забавкою. Ляля казала, що ти на канікули приїхала.
Дарка. Так. Хотіла при цій нагоді знайомих побачити, але завтра вже від’їжджаю.
Данко (усміхнувся). Знайомих... знайомих... Чи знаєш ти, що багато з них розбрелося по світу, не знати куди? Пам’ятаєш Улянича, Софійку? Давно вже виїхали до Румунії, син там до гімназії ходить.
Дарка. Невже?
Данко. А Ориську? Вийшла заміж за доктора, ходить тепер пані докторовою, трохи погладшала, але їй це личить. Стефко нещодавно перейняв прихід від батька. Зараз сім’я хоче його одружити, а він – аніяк.
Дарка. Чому так?
Данко. Тут Ляля винна. Вони зустрічалися, не дивуйся, у них все до весілля йшло, але ти знаєш сестричку, щось їй там сталося, й вона заявила, що ніколи за „алілуйка” не піде, й чекати ще чотири роки, поки Стефко університет закінчить, не збирається бо молода та приваблива. Уявляєш, який був скандал? А Ляля й досі незаміжня, певно, що й не вийде вже...
Мовчать. Тапер заграв легку, трохи тужливу мелодію (лейтмотив).
Дарка. Пробач...
Данко. Ні, це ти пробач... Я не знаю, Дарцю, не знаю, що тобі казати, про що з тобою розмовляти. Так багато часу минуло... Я довго сподівався листа від тебе, а потім зрозумів, що його не буде. Доходили якісь чутки, що ви нібито у Львові, але то лише чутки! Якби хоч було знати, що з тобою все добре! Свою тугу я віддав музиці, мав надію, що позбавлюсь того щему в серці... Але... Не знаю, не знаю...
Дарка. Це якесь непорозуміння...
Данко. Непорозуміння?
Дарка. Це чисте божевілля... Не можна вернути час на десять літ назад! Знаєш, я вже піду. Дійсно, мені вже час йти.
Данко. Дарцю (взяв її за руки), напиши мені, обов’язково напиши, або, краще, дай свою адресу, так буде вірніше.
Дарка. Гаразд (пише на серветці, складає з неї фігурку). Ось, тримай. Хай це буде свічка на вівтар нашої юності і... кохання. Прощавай.
Вийшла.
Данко. Свічка? Що ж, маю надію, що вона ніколи не згорить.
Ховає серветку до кишені піджаку. Виходить.
Ява IV.
Між явою ІІІ та явою IV проходить 16 років. Дія відбувається 1955 року у м. Львові.
Кімната в домі Дарки. На фортепіано грає І р к а. Лунає дзвоник вхідних дверей. І р к а йде відчиняти.
Голос Ориськи. Добрий день, панно!
Голос Ірки. Добрий. Проходьте.
До кімнати заходять І р к а з О р и с ь к о ю.
Ориська (хвилюється). Пробачте... Я не знаю...
Ірка. Не хвилюйтеся. Ви до кого?
Ориська. Власне... Мені потрібна пані Дарина.
Ірка. А, мама... Зараз я її покличу. Ви сідайте.
Виходить. За сценою голос І р к и :”Мамо! До тебе прийшли!”. До кімнати заходить
Д а р к а. О р и с ь к а підводиться їй назустріч.
Дарка. Доброго дня, пані! Ви до мене?
Ориська. Так, Дарцю.
Дарка (пильно дивиться на неї). Ми?.. А... Орисько?!
Д а р к а з радістю кидається О р и с ь ц і на шию, цілує її в обидві щоки. О р и с ь к а звільняється з її обіймів, хусточкою витирає обличчя.
Ориська. Мені приємно, що ти впізнала мене, Дарцю, адже стільки часу минуло, у тебе вже он яка дочка доросла. Скільки їй?
Дарка. П’ятнадцять.
Ориська. Ти диви! Саме п’ятнадцять? (пауза). Неабиякий вік.
Дарка. Так. Чай? Кава?
Ориська. Ні, дякую. Я ненадовго. По справі.
Дарка. Але, Орисю, хоч чаю випий...
Ориська (урвала її). Ні, ні, ні. Потім якось, ще буде час.
Дарка. Гаразд.
Запала невелика пауза.
Як ти живеш, Орисю? Я чула, що ти – пані докторова?
Ориська. Була. Його у сорок другому розстріляли.
Дарка. Прийми мої співчуття. Я не знала.
Ориська. Рани вже загоїлися. До того ж, я вийшла заміж вдруге.
Дарка. А хто він?
Ориська. Данко.
Дарка. Данко?!
Ориська. Саме він. Ми зустрілися під час війни. У шпиталь, де я працювала, приїхала їхня концертна бригада, а коли від’їжджали, то я була разом з ними.
Дарка. Неймовірно. У вас щасливий шлюб? Є діти?
Ориська. Дітей нема... Війна. Але шлюб щасливий, бо я кохаю свого чоловіка.
Дарка. Бо ти завжди кохала цього чоловіка.
Ориська (сміється). Твоя правда. Саме тому я тут.
До кімнати заходить Р о м а н.
Роман. Мої вітання!
Дарка. Романе, це Орися, моя давня подруга. А це мій чоловік, Роман.
Роман. Дуже приємно! (поцілував Орисьчину руку).
Ориська. Мені також.
Роман (до Дарки). Ірка вдома?
Дарка. Так, у своїй кімнаті.
Роман. Не буду вам заважати.
Ориська. Що ви! Ви не заважаєте, тим паче, що я вже йду.
Дарка. Але...
Ориська. Мені вже час. (дістає з сумочки клаптик паперу). Ось, я написала адресу готелю, де спинилася, й номер кімнати; якщо ти вільна завтра ввечері, то я буду на тебе чекати.
Дарка. Я обов’язково прийду.
Ориська. Дуже добре. До речі, а хто у вас грає на фортепіано?
Роман. Ірка.
Ориська (здивовано). У неї є слух? О, проводжати мене не потрібно.
Виходить з кімнати.
Роман. Це дійсно твоя подруга?
Ява V.
Кімната в домі Дарки. На дивані сидить Р о м а н з газетою. Входить Д а р к а.
Роман. Привіт! Де ти була?
Дарка. Ходила до Ориськи.
Роман. То чого вона тебе запрошувала?
Дарка. Привезла мені вітання від Данка.
Роман. І все?
Дарка. Так.
Роман. В неї не всі вдома.
Дарка. Може й так.
Роман. Ну, то як мається Данко? Чому він не приїхав разом з нею?
Дарка. Данко вже рік як помер...
Стиха почала грати Данкова мелодія.
Роман. Що ти говориш?!
Дарка (ніби не чує його, до себе). Данка нема і ніколи більше не буде... ніколи... якби це в моїх силах, то я б з усіх мов світу, з усіх словників викинула б два слова: „ніколи” і „запізно”... Данка вже нема, а я є...
Роман. А що було Данкові?
Дарка (опам’ятовується). Ориська не сказала, а я, зрештою, не дуже й розпитувала... То вона ще свята жінка – з любові до нього приїхати до мене...
Роман. Ну, знаєш, остання воля, це вже така річ.
Дарка. От чому вона була така нервова.
Роман. Так, це навіть Ірка помітила.
Дарка. Ірка? Так вона в нас вже доросла...
Роман. А до чого доросла?
Дарка. До тієї вирішальної хвилини, коли щирість матері дає початок новій, дорослій щирості поміж нею і дочкою на майбутнє.
Роман. Хліб за хліб, довіра за довіру?
Дарка. Саме так.
Роман. Це твоя історія, і лише тобі вирішувати, що має знати Ірка, і чи взагалі має знати.
Дарка. Ти, як завжди, правий (поцілувала його).
Д а р к а вийшла з кімнати.
Ява VI.
Кімната Ірки.
Ірка. І ти вже ніколи його не бачила?
Дарка. Чому ж, ми зустрілися через кілька років, але вся та зустріч виглядала як одне непорозуміння.
Ірка. Хто був у цьому винен?
Дарка. Час. І тільки час. Він гнав із шаленою швидкістю вперед і віддалив нас так далеко одне від одного, що ми ледве могли пізнати наші силуети.
Ірка. Про що ви розмовляли?
Дарка. Про все і про ніщо.
Ірка. Чи боліло тобі?
Дарка. Хотіла б сказати „ні”, але... Але які я могла мати претензії до нього, доню, коли я покинула наше село раніше, ніж він вирушив у мандри довкола світу.
Ірка (розмірковує). Коли воно справді так було, мамо, то незвичайним в цій історії є тільки ота жінка, Орися, тим, що все своє подружнє життя, кожну хвилину пам’ятала вона про перше кохання свого чоловіка, та почерез біль ревнощів все ж таки дотримала слова... Чого ти якось так дивишся на мене, мамо?
Дарка. Я? То тобі так здалося... Ти глянь, яке червоне сьогодні сонце...
Епілог.
Музика. Промінь світла освітлює фігуру Д а р и н и, що сидить у фотелі. Під час її монологу на сцені вмикається розсіяне світло, що освітлює танцюючу пару – Д а н к а і Д а р к у. Під кінець монологу промінь світла освітлює лише їх, а потім світло поступово вимикається, а музика затихає.
Дарина. Що таке пам’ять? А що таке спогади? Не більш як дірявий місток між минулим і сучасним. Я спробувала пройти через отой дірявий місток, заздалегідь свідома, що чимало загубила на ньому. Що ж! Час... Час не тільки найкращий лікар, але й неабиякий художник. Скільки сірих днів у минулому позолотив він мені. Якщо і на ці мої крихітні спогади впала позлітка часу, то вибачайте: старість, як і молодість, кохається на романтиці, з тією різницею, що у першої придорожній знак вказує в майбутнє, а у другої – в минуле. Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів, що їх достачає життя, не піти на фальшивий голос, не спокуситись на легку здобич – от коли всі оті перешкоди взято, тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку. Могти без страху і сорому оглянутись на прийдешнє – одна із запорук щасливої – чого ж боятися цього слова? – старості.
