Оля - молода дівчина років 22, сором’язлива, стримана, закрита, виглядає як чарівниця – довговолоса, струнка, носить переважно дуже жіночі сукні.
Юля – Жулька - подруга Олі, активна, дещо нахабна дівчина. Коротко стрижена, одяг унісекс.
Іван – Джонік - хлопець Жульки, 24 роки, типовий системний адміністратор.
Марія Петрівна – господиня квартири, скупа, хазяйновита жіночка років 60-ти.
Любов Іванівна – мати Олі, досить приваблива жінка 42 років, хоч і одяг і зачіска сучасні, але одразу помітно людину з провінції.
Софія МакДі – американка 60-ти років. Жвава, енергійна.
Андрій – Ендрю, охоронець та водій Софії, хлопець років 25-ти.
Ява 1.
Двокімнатна квартира - сталінка. Кімната дівчат. Мінімум меблів – два ліжка, стіл, стілець, велика шафа. На столі - новенький комп’ютер. З обстановки помітно, що кімнату займають особи з протилежними смаками.
До кімнати заходить Оля. Плаче. Вмикає сумну мелодію, з-під ліжка дістає велику валізу, а з валізи – гаманець, перераховує гроші. Починає ще більше плакати.
Ява 2.
До кімнати буквально влітає Жулька (Юля).
Жулька. Привіт! На вулиці – дощ, а вдома – потоп! Чого ревеш?
Оля (перестала плакати). Пусте. Не зважай.
Жулька. Як скажеш.
Жулька сіла за комп’ютер.
Оля. У мене недостача.
Жулька. Багато?
Оля. П’ятсот.
Жулька. Фігня.
Оля. Долярів. А це зарплата, і бонус, і преміальні.
Жулька. Фігово.
Оля. У мене залишилося усього п’ятдесят долярів, а жити ще цілий місяць, ще й за кімнату треба заплатити.
Жулька. Тримайся, Олько, буває й не таке.
Оля. Позичиш мені хоч сотню? Я у наступному місяці поверну.
Жулька. Можеш ще у когось перехопити?
Оля. Навряд.
Жулька. Блін. Я теж без копійки. Я оцю залізяку (на комп’ютер) у кредит купила, мені потрібно відсотки виплачувати, а з роботи мене виперли. Ще й штрафанули.
Оля. Звільнили? Чому?
Жулька. За одяг. Не подобається їм, як я одягаюсь. Не розумію, яка різниця – я у костюмі чи у джинсах. Мізки від того краще не працюватимуть. Хай зі своїми костюмами йдуть …подалі!
Оля. А штраф за що?
Жулька. За правду. Я їм все сказала, ось як тобі, так і їм. Подумаєш, послала, а мені за це штраф!
Оля. Ти що!
Жулька. Ха, я їх на всю зарплату напосилала! Шкода грошей, проте яке задоволення!
Оля. То ти теж без грошей?
Жулька. По нулях. Думала, у тебе взяти...
Оля. А Іван?
Жулька. Джонік у відрядженні, а то я б вже давно знайшла бабло.
Оля. У тебе вистачить грошей, щоб за кімнату заплатити?
Жулька. Смієшся? У мене вистачить грошей на чашку кави з пакетику.
Оля. У порівнянні з тобою – я багачка, мені вистачить на ящик такої кави.
Жулька. Наших проблем це не вирішить.
Оля. Я знаю. Я можу взяти кредит на місяць чи два у банку.
Жулька. Можеш. Бери паспорта – дуй у банк, прийдеш – заплатимо старій відьмі за житло і поки Джонік не намалюється, якось переб’ємося.
Оля. Я з макаронів багато страв знаю.
Оля шукає паспорта.
Оля. Юлю, подивись у шухлядках, щось не можу паспорта знайти.
Жулька. Подивлюсь, але я тебе вже скільки просила, не називай мене «Юля». Не подобається мені, і край. Називай Джулією, Жужою, Жулею, Жулі, Жулькою… Ні, от Жулькою не потрібно.
Оля. Чому це? А мені дуже подобається. Я тебе буду тільки Жулькою називати. Домовились? А тепер пошукай паспорта.
Жулька дивиться у шухлядках, Оля у своїх речах.
Жулька. Може, тоді я візьму ще один кредит? Шукай свій документ, а я піду оформлятися.
Жулька відкриває шафу, заглядає.
Жулька. Мого паспорта теж немає. Ти не знаходила?
Оля. Ні.
Чути пісню «Козачка».
Ява 3.
Марія Петрівна співає за сценою «Козачку».
Марія Петрівна (за сценою). Ти на мене чекай
І надій не втрачай,
Полетімо удвох в степ широкий.
Я - козачка твоя, Я – дружина твоя,
Пане полковнику,
Мій синьоокий!
Мій синьоокий!.. (Стукає у двері дівчат). Дєвочкі, ви вже вдома? (відкриває двері)
Двоє? Чудово. Дєвочкі, ви винні за кімнату. Коли заплатите?
Жулька. Маріє Петрівно, а може, ми в наступному місяці заплатимо, одразу за два?
Марія Петрівна. В наступному? Дорогі, ви що? Я – стара жінка, невідомо, чи доживу я до наступного місяця.
Оля. Маріє Петрівно, ви чудово виглядаєте!
Марія Петрівна. Я завжди чудово виглядаю, але скільки це коштує! То де гроші, дєвочкі?
Жулька. У наступному місяці.
Марія Петрівна. Тоді залиште мені щось на заклад. Я вам довіряю, звичайно, але самі знаєте – довіряй, та перевіряй. Ось хоча б отой комп’ютер.
Жулька. Ні, він – поки що власність банку.
Марія Петрівна. От я знала, що ви Юлю, це скажете. Шукайте гроші, дєвочкі, а ваші паспорти поки будуть у мене.
Оля. Ви не маєте права! Ви порушуєте закон!
Марія Петрівна. У своїй квартирі я сама собі закон.
Марія Петрівна пішла.
Ява 4.
Оля. Що тепер робити? Витрясти з господині наші паспорти?
Жулька. Щас… Так вона їх тоді віддасть. Кредит - як фанера над Парижем… Що там у світі робиться?
Жулька знову вся у комп’ютері.
Жулька. Знову потяги зіткнулися… Завжди казала – літайте літаками Аерофлоту… ні, не літайте, впав літак, кількість жертв уточнюється. На весіллі потруїлися… На здоров’я. Прем’єра нового фільму... Хіба то прем’єра? Я його ще на тому тижні бачила. Є хоч щось цікаве? Мітинг жінок, знову права відстоюють. Дури! О, цікавенько. Послухай, одна пані з Америки дарить кожній лесбійський парі колишнього РСРС по штуці зелених.
Оля. Навіжена якась! Їй що, гроші нема куди дівати? Хай би нам подарувала!
Жулька. Прикінь, вона парі, що їй сподобається найбільше, подарує двісті штук зелененьких!
Оля. Вона не в психушці мешкає?
Жулька. Та ні, така прилічная панія на вигляд.
Оля. Дурість. Як вона визначить, лесбійки чи ні? Її піддурити - раз плюнути. У нас же такі шлюби реєструвати не можна, лесбійками себе можуть назвати будь-які нормальні дівчата.
Жулька. Наприклад, такі, як ми.
Оля. Ми ж не лесбійки.
Жулька. Але ж вона цього не знає. Живемо ми разом, чому ні?
Оля. Ти про що?
Жулька. Про штуку баксів на шару. Тобто по п’ятсот на ніс. Тобі бабло потрібне?
Оля. Ти хочеш…
Жулька. Ти сама казала – її піддурити – раз плюнути. Давай плюнемо.
Оля. Я не лесбійка.
Жулька. І слава господу! Я теж. Але американська пані цього не знає. Усього-то написати листа, вислати фотку.
Оля. Гадаєш, ми отримаємо гроші?
Жулька. Можливо. Краще мати хоч якусь надію, аніж сидіти без діла. Чи ти хочеш, щоб нас звідси стара відьма виставила?
Оля. Зовсім цього не бажаю.
Жулька. Тоді чому розмовляємо? До справи! Давай фотик! Будемо клацатись для американської мільйонерки!
Оля дістає фотоапарат. Налаштовує його на автопуск. Вони з Жулькою починають фотографуватися. Жулька обнімає Олю, дівчата сміються, цілуються, приймають різні ефектні пози.
Жулька. Що тут у нас вийшло?
Продивляються фотокартки.
Жулька. Непогано.
Оля. Непристойно.
Жулька. Виберу пару-трійку найвдаліших. Давай листа писати.
Оля. Може, ти сама?
Жулька. Ага. І гроші тоді сама отримаю. Допомагай. Дорога міссіс МакДі! До Вас звертаються Жулі та Оля, пара…
Оля. Класних дівчат.
Жулька. Лесбійська пара. Ми живемо разом вже… Скільки?
Оля. Три роки.
Жулька. Три роки. Хоч маємо зовсім різні інтереси та смаки.
Оля. Ти якою мовою пишеш?
Жулька. Англійською, звичайно. Не відволікаємося. Проблем у нас багато, але писати про це не хочемо. Краще про приємне.
Оля. Це про що?
Жулька. Нещодавно ми їздили за місто.
Оля. Невже?
Жулька. Ми з Джоніком їздили. Немає нічого кращого лісу у осінньому багряному уборі…
Оля. Особливо після дощу.
Жулька. Можеш написати краще? Вперед.
Оля. На жаль, літературний талант повністю відсутній.
Жулька. Був такий чудовий, теплий день! Навіть метелики літали! Ми збирали гриби, осіннє листя…
Оля. Кохалися…
Жулька. Не без цього. Отож, кохалися.
Оля. Ти це написала?
Жулька. Атож. А що?
Оля. Нічого, продовжуй. Дуже цікаво.
Жулька. Ввечері, втомлені, ми повернулися додому. Ми вирішили кожного вільного дня присвячувати спілкуванню з природою. От взимку, наприклад, ми поїдемо кататися на лижах.
Оля. Це куди ви зібралися?
Жулька. У Карпати. Разом з якимись приятелями Джоніка. Завжди ваші, Жулі та Оля. Все. Відправляємо. Діло зроблено.
Оля. Мені здається, що то обман чистої води.
Жулька. Хто не ризикує – той сидить без грошей.
Ява 5.
Кімната дівчат. Романтична обстановка. У кімнаті – Жулька та Джонік. П’ють вино. Сміються, розмовляють.
Жулька. Джонік, любий, ти моя чарівна паличка-рятувалочка. Що б я без тебе робила?
Джонік. Жулі, я тебе прошу, на цій роботі поводься пристойно. Це солідна компанія, зарплатня велика, тож працюй за їхніми умовами.
Жулька. Любий, яка різниця у що я вдягнена?
Джонік. Мені – ніякої, як на мене, краще зовсім без одягу. Але у таких компаніях є дрес-код. Дотримуйся його. Я тебе рекомендував, і я не хочу, щоб потім мене вичитували як двієчника.
Жулька. Добре, добре. Буду старатися. Одяг на крайняк у Олькі візьму.
Джонік. І слідкуй за словами.
Жулька. Нікого не критикувати?
Джонік. Сленг та суржик бажано не використовувати.
Жулька. Ні фіга собі! Буду мовчати.
Жулька закриває рота, сидить.
Джонік. Олька коли прийде?
Жулька мовчить.
Джонік. Не знаєш? Може, їй зателефонувати, дізнатися?
Жулька мовчить.
Джонік. Тоді, я піду. Щось засидівся, час додому йти.
Жулька мовчить. Джонік встає, іде до дверей, відкриває.
Жулька. Олька на вечірній зміні, до дев’ятої.
Джонік закриває двері на ключ.
Джонік. Вмикай музику, не будемо гаяти часу.
Жулька вмикає музику, Джонік роздягається, лягає у ліжко. Жулька починає роздягатися під музику.
У двері стукають. Марія Петрівна голосно кричить.
Марія Петрівна (за сценою). Юлю, до Вас прийшли! Юлю, ви мене чуєте? Юленько!
Жулька. Кого це принесло? Чого це відьма мене Юленькою називає? Хай котяться подалі!
Джонік. Раптом щось термінове?
Жулька (кричить). Я відпочиваю, Маріє Петрівно! Хто там?
Марія Петрівна (за сценою). Якась пані Со-фі-я Мак-Ді. Так, Софія МакДі.
Жулька. Чорт! Це ж та навіжена американка!
Джонік. Та сама? Звідки? Що їй треба?
Жулька. Думаєш, я знаю!? Маріє Петрівно, я зараз, щось накину на себе! (Джоніку). Лізь під ліжко!
Джонік. З глузду з’їхала? А раптом вона на мене сяде?
Жулька. Блін! Так, Джонік Довбня, лізь до шафи, швидко!
Джонік. Але…
Жулька стягає Джонка з ліжка, засовує до шафи. Закриває дверцята. Накидає на себе брюки та майку, швидко прибирає ліжко, поправляє зачіску. Все швидко. Відчиняє двері.
Жулька. Пробачте, я заснула. На роботі втомилася, от і лягла раніше.
Софія МакДі (за сценою). Нічого страшного, не турбуйтеся.
Жулька. Ви знаєте українську?
Ява 6.
До кімнати заходить Софія МакДі з валізою у руках. Ставить валізу на підлогу. Жулька іде за нею, забуває зачинити двері. У двері заглядає Марія Петрівна.
Софія МакДі. Звичайно, я – українка.
Жулька. Справді?
Софія МакДі. Мій батько був військовим, служив у ГДР. Одного дня вся наша родина втекла звідти. Потім ми опинилися в Америці.
Жулька. Он як, це дуже цікаво.
Софія МакДі. Я обов’язково розповім вам свою історію. Вам двом. Де ваша половина?
Жулька. Хто?
Софія МакДі. Половина. Чи у вас вже так не кажуть? Подруга, супутниця життя…
Жулька. Оля? Вона на вечірній зміні, буде після дев’ятої.
Софія МакДі. Чому у вас два ліжка?
Жулька. Два? Конспірація.
Софія МакДі. То ніхто не знає, що ви – лесбійки?
Марія Петрівна. Лесбійки? От наволоч, а казали – подруги! Я з вас, як з сімейних, подвійну платню буду брати!
Жулька (Софії). От бачите. (Марії Петрівні) Маріє Петрівно, я з вами потім поговорю.
Марія Петрівна. Ти диви, от ніколи б не подумала! Треба Анюті розповісти.
Жулька. Ви все чули. От як тільки вона дізналася – платню у два рази підняла. Дискримінація, але я ще з нею побалакаю.
Софія МакДі. Як зневажаються права людини! Тримайтеся, Жулі, поки я тут, я буду вам допомагати і підтримувати.
Жулька. Поки ви тут? А ви надовго приїхали?
Софія МакДі. На кілька днів, а може тижнів. В дитинстві я жила в комунальній квартирі, нас було п’ять сімей, черги до туалету, ванної, на кухні бігали таргани… Ваше помешкання нагадує мені квартиру мого дитинства.
Жулька. У нас немає тарганів.
Софія МакДі. Можна купити. Я зайшла до вас – ніби повернулася у дитинство. Я вирішила – я буду жити у вас.
Жулька. Тут лише дві кімнати.
Софія МакДі. Мені більше не треба. У вас, я бачу, два ліжка. Ви – на одному, я – на другому.
Марія Петрівна. Я не згодна. Я здавала кімнату двом, а не трьом. Вимагаю доплати.
Софія МакДі. Звичайно. Я заплачу.
Марія Петрівна. Сьогодні.
Софія підходить до Марії Петрівни, дістає гроші, віддає.
Софія. Вистачить? (в коридор) Заносьте речі.
Ява 7.
До кімнати заходить охоронець. Заносить речі.
Софія. Це мій охоронець Ендрю. Андрій. Теж з емігрантів, тому мову знає. Ендрю, поставте валізи до шафи.
Жулька. Я сама.
Софія. Це не жіноча справа – валізи носити.
Андрій відкриває шафу. Дивиться усередину.
Софія. Що таке, Ендрю?
Андрій. Все окей. (поставив валізи до шафи.) Місце шукав.
Софія. Добре. Поки я буду тут жити, ваше місце на кухні. Я домовлюсь, щоб ви там жили.
Андрій вийшов з кімнати.
Ява 8.
Софія. Я привезла вам дарунки. Куди ж я їх поділа? О, вони у валізі.
Софія їде до шафи, відчиняє. Кричить... З шафи визирає Джонік. На крик Софії у кімнату заглядають Марія Петрівна та Андрій.
Софія. Ґвалт! Ху із іт, Жулі?
Жулька. Це… Це… коханець Марії Петрівни!
Джонік. Що?
Софія. Як?
Андрій. Невже?...
Всі дивляться на Марію Петрівну. Марія Петрівна трохи розгублена. Вона дивиться на Джоніка, потім на Жульку. Жулька тре палець об палець (гроші, заплачу). Марія Петрівна помічає цей знак.
Марія Петрівна. Мій коханець? (обличчя Марії Петрівни раптом набуває іншого виразу – задоволення) Так. То мій коханець.
Джонік. Я?
Софія. Чому він у шафі дівчат?
Андрій. Чому?
Марія Петрівна. Але ж у моїй шафі він мене скомпрометує. Я – порядна жінка, я коханців по чужих шафах ховаю.
Марія Петрівна підійшла до шафи.
Марія Петрівна (Джоніку). Милий, милий! Пішли, дорогенький.
Софія. Яка свобода духу та вибору!
Марія Петрівна та Джонік виходять. У дверях кімнати вони стикаються з Олею.
Марія Петрівна. Познайомтесь, Олечко, це – мій коханець. Я його тимчасово у вашій шафі ховала.
Марія Петрівна з Джоніком виходять. За ними йде і Андрій.
Оля. Дуже приємно. Що це було?
Жулька. Закохана пара.
Оля. Закохана?!! (помічає Софію). Добрий вечір!
Жулька. Олю, а це – наша гостя, пані Софія МакДі з Америки. Ти пам’ятаєш пані Софію?
Оля. Пані Софія? Звичайно, пам’ятаю. Дуже приємно.
Оля здоровкається з Софією.
Оля. Пані Софія – наша гостя?
Жулька. Так. Вона приїхала до нас на кілька днів.
Оля. Чудово.
Жулька. Або тижнів.
Оля. Ще краще.
Софія. Мені дуже приємно, що ви дозволили мені залишитись у вас. Ми будемо жити разом, як у комунальній квартирі мого радянського дитинства!
Оля. Ви вже влаштувалися?
Софія. Ще ні.
Оля. Будь ласка, влаштовуйтесь, а ми з Жулі вийдемо, аби вам не заважати.
Софія. Які ви люб’язні! Як вірно я вибрала собі спадкоємців!
Жулька. Кого вибрали?
Софія. Спадкоємців. У мене великий статок, а залишити його нема кому – ані дітей, ані родичів. От я і вибрала вас.
Оля. Нас?
Жулька. Багатий статок?
Софія. Кілька сот мільйонів. Я хочу залишити його тій лесбійській парі, що мені найбільше сподобається. Ось вам.
Жулі. А двісті штук… тисяч?
Софія. То на панчохи. Дрібнота.
Оля. Дуже вдячні. Жулі, вийдемо. (Софії). Облаштовуйтесь.
Оля та Жулька виходять. Софія починає складати речі, переодягається.
Ява 9.
Оля та Жулька у коридорі.
Оля. Як це розуміти?
Жулька. Мільйонерша вирішила залишити нам спадок... Що тут незрозумілого?
Оля. Не нам, а лесбійській парі.
Жулька. Яка різниця? Вона приїхала до нас і все залишає нам.
Оля. Але ми не лесбійки!
Жулька. Ти ще по радіо це передай, щоб усі чули – і забудь про мільйони. Заради таких грошей можна кілька днів лесбійками походити. Ти прикінь, як ми їх отримаємо – можемо не працювати, купимо собі по квартирі, або по будинку, машину, дачу. Відпочивати будемо на Мальдівах або на Бора-Бора. Усе буде у наших ніг! Подумай над цим!
Оля. Не знаю, не впевнена.
Андрій. Послухайте подругу.
Оля. Ви хто? Жулько, хто це?
Жулька. Охоронець Софії.
Андрій. Андрій, або Ендрю. До ваших послуг.
Оля. Ви були весь час поряд і все чули?
Андрій. До останнього слівця.
Жулька. А вас у дитинстві вчили, що підслуховувати не можна?
Андрій. Я не підслуховував. Сидів собі на кухні і раптом почув усю вашу розмову. До речі, дуже цікаву.
Оля. Ви все розкажете пані Софії?
Андрій. Ні, буду мовчати, як риба.
Жулька. То скільки ви хочете за ваше мовчання?
Андрій. Небагато.
Жулька. Назвіть суму.
Андрій. Хто з вас придумав так розвести пані Софію?
Жулька. Разом. Але ідею подала Оля.
Оля. Я?
Жулька. А хто казав, що це раз плюнути?
Оля. Я так не казала.
Жулька. Казала – не казала. Але мала на увазі.
Андрій. Класно придумано! Мені ці американки у печінках сидять вже. Пані Софія непогана тітка, але ця її ідея фікс - віддати такі гроші лесбійкам - це маразм! Я нічого нікому не скажу.
Оля. Вам не потрібні гроші?
Андрій. У вас є зайві?
Жулька. Припустимо, ми отримаємо статок Софії. Тоді ви теж не будете вимагати своєї частки за мовчання?
Андрій. Ні. Але, якщо ви раптом вирішите зробити мені гарний подарунок на День народження чи на Різдво – я буду не проти.
Оля. А коли у тебе день народження?
Андрій. У серпні.
Жулька. Буде тобі подарунок, тільки адресу залиши.
Жулька стукає до кімнати.
Жулька. (Софії). Пані Софіє, можна зайти?
Софія. Так, так!
Жулька. (Ользі). Пішли?
Жулька та Оля зайшли до кімнати.
Ява 10.
Кімната дівчат. Софія обладнала собі куточок.
Софія. Подивіться, які подарунки я вам привезла!
Софія показує дівчатам подарунки – господарські дрібниці, американське печиво, цукерки, дрібні даруночки. Дівчата розглядають, дякують.
Софія. А чи немає у вас у місті клубу?
Жулька. Є клуби. Вам який треба?
Софія. Як це, який? Ваш, лесбійський, там, де самі дівчата.
Жулька. Є такий. Але там потрібно місця замовляти.
Софія. Так замовте, поїдемо відпочивати!
Жулька. Ми відпочиваємо вдома, пані Софіє, удвох.
Оля. Так, ми не любимо галасу.
Жулька. Ви можете поїхати до будь-якого клубу наодинці або залишитися з нами.
Оля. Відпочивати.
Софія. Ні, дякую, але кохання утрьох це не для мене.
Оля. Утрьох?
Софія. А ви ще когось хотіли запросити?
Жулька. То ви б хотіли з нами?..
Софія. Не хочу вас ображати, але мені подобаються тільки чоловіки. Такі сильні, мужні, як Ендрю.
Оля. То ви хочете з нами та Ендрю?..
Жулька. Ну, якщо вже тут буде Ендрю, може і Джонні запросимо?
Софія. Дівчатка, ви мені лестите, два чоловіка одночасно для мене забагато.
Оля. Тоді давайте просто ляжемо спати. Кожен на своєму ліжку.
Софія. Не потрібно відмовляти собі у задоволенні лише тому, що у вас гості.
Жулька. Ви бажаєте дивитися як ми?..
Софія. Відпочиваєте? Я дуже люблю дивитися на молодь, сама тоді ніби молодшаю! Це чудово, як вважаєте?
Оля. Не знаю. Кому як.
Жулька. Хоча, чому б ні?
Оля. Без мене.
Жулька. Але я сама не можу!
Софія. Якщо Оля не бажає, я складу вам компанію, Жулі.
Жулька. Пані Софіє, ви казали, що вам чоловіки подобаються.
Софія. А це тут до чого?
Оля. Дійсно, до чого?
Жулька. Якщо ви так бажаєте, то давайте разом.
Софія. От так би давно. Зараз Ендрю покличу.
Жулька. Ендрю? Чому Ендрю? Не хочу Ендрю!
Софія. Не будьте дитиною, Жулі! Має нас хтось до клубу відвезти!
Жулька. То ми їдемо до клубу?
Софія. А куди ще? Я бажаю подивитися, як ви відпочиваєте.
Оля. Вже пізно, там все зайнято.
Софія. Ви хіба не постійні клієнти?
Жулька. Постійні.
Софія. То для Вас мають завжди тримати столика.
Оля. У нас трохи інакші правила.
Софія. Які можуть бути правила, коли є гроші? Замовляйте!
Жулька. Я зараз.
Жулька вийшла з кімнати.
Ява 11.
Жулька у коридорі, підійшла до дверей Марії Петрівни. Постукала.
Двері відчинила Марія Петрівна. Вийшла. Закрила двері.
Марія Петрівна. А, то ти, а я гадала, ще один коханець.
Жулька. Розмріялася…
Марія Петрівна. Що скажеш?
Жулька. Я до Джоніка.
Марія Петрівна. Що тобі потрібно від мого Джонні?
Жулька. Мені потрібно поговорити зі своїм Джонні.
Марія Петрівна. Коли ти мені заплатиш за цю комедію?
Жулька. Як тільки американка поїде.
Марія Петрівна. Це пізно. Мене чекає молодий коханець. Половину віддаси завтра, а якщо ні, то я з Джоніка натурою буду брати.
Жулька. Маріє Петрівно, ми так не домовлялися!
Марія Петрівна. Ми ще ніяк не домовлялися.
Жулька. Двадцять гривень у день. Згодні?
Марія Петрівна. Сто.
Жулька. Тридцять.
Марія Петрівна. Вісімдесят.
Жулька. Сорок.
Марія Петрівна. Сімдесят.
Жулька. Сорок і нова пательня для млинців.
Марія Петрівна. Тоненька? З дерев’яною ручкою? Така, яку ти спалила?
Жулька. Така сама.
Марія Петрівна. Добре. П’ятдесят і пательня. Завтра.
Жулька. Завтра.
Марія Петрівна. Згодна. (відкриває двері.) Джонні, до тебе прийшли!
Марія Петрівна зайшла у кімнату. Вийшов Джонік.
Джонік. Ти що, сказилася? Як ти могла сказати, що я її коханець?
Жулька. Пробач, це перше, що мені прийшло на думку.
Джонік. Я вже дві години слухаю її теревені. В мене вже вуха завернулися.
Жулька. Потерпи же тиждень, або два.
Джонік. У своєму розумі? Ти мене після двох тижнів до божевільні відправиш.
Жулька. Американка хоче нам з Олькою весь спадок залишити. Кілька мільйонів.
Джонік. Кілька мільйонів за два тижні? Добре.
Жулька. Який ти милий! Джонік, скажи, у місті є лесбійський клуб?
Джонік. Навіщо?
Жулька. Софія хоче з нами туди поїхати.
Джонік. Не знаю, але можу дізнатися.
Жулька. Джонік, зайчик, сонечко, дізнайся й замов нам столик...
Жулька озирнулася. Жулька та Джонік поцілувалися.
Жулька. Чекаю.
Жулька пішла до своєї кімнати. Джонік – до Марії Петрівни.
Ява 12.
Ніч. Темно на кухню заходить Оля. Вмикає світло. З диванчика піднімається Андрій.
Оля. Ой, я забула, що ви тут!
Андрій. Нічого, ви не перша.
Оля. Я швиденько, тільки чай зроблю.
Андрій. Якщо вже розбудили – то і мені поставте.
Оля. Вам велику чашку?
Андрій. Будь-яку.
Оля. Хоч був важкий день, ніяк не можу заснути.
Андрій. Нерви.
Оля. Від того клубу і кількості дівчат на квадратний метр голова обертом пішла.
Андрій. Знайшли собі залицяльницю?
Оля. Повна сумочка визітівок.
Андрій. Вигляд у вас був не дуже бадьорий. Пані Софія вся аж сяяла від задоволення, а ви з Жулькою ніби кілки поглитали.
Оля. Якби вас пара хлопців потискала, як би ви себе почували?
Андрій. Тиждень би відмивався. А що, дівчата вам проходу не давали?
Оля. Насилу з Жулькою відбилися. Як же нелегко бути лесбійкою!
Андрій. Хлопець у вас є?
Оля. Був.
Андрій. Він вас, чи ви його?
Оля. Не зрозуміла?
Андрій. Хто кого покинув?
Оля. За взаємною домовленістю.
Андрій. Таке буває?
Оля. Як бачите.
Андрій. Чому розійшлися? Пробачте, можете не відповідати, якщо не бажаєте про це говорити.
Оля. Я не місцева, мій хлопець теж. Зі мною можна зустрічатись, проводити час, а от одружуватися, як виявилося, треба тільки з городянкою.
Андрій. Він вас хоч кохав?
Оля. Принаймні, казав, що кохає тільки мене, але у цьому світі потрібно влаштовуватися і зі мною він не бачить перспектив.
Андрій. Він одружився?
Оля. Звичайно. Як і хотів, його дружина городянка, має власну квартиру і машину.
Андрій. Хай щастить! Може, Олю, вип’ємо за його щастя?
Оля. Вип’ємо.
Знаходить пляшку вина.
Оля. У нас тільки вино.
Андрій. Підійде. Що ви шукаєте? Наливайте у чашки.
Оля наливає вино у чашки.
Андрій. Хай щастить!
Оля. Хай щастить. Андрію, а у вас є дівчина?
Андрій. Є. Справжня американка, феміністка.
Оля. Ви казали, що такі вам не до смаку.
Андрій. Інших немає. Розібрали. От і взяв, що залишилось.
Оля. Важко вам з нею?
Андрій. Чому це? От дивіться – у кав’ярні вона сама за себе платить, квіти не вимагає, на шлюбі не наполягає, живемо окремо, зустрічаємося за потребою. Просто рай земний.
Оля. Щось невеселий у вас рай виходить.
Андрій. Я вихований у інших традиціях. Хочеться пригостити кохану, купувати їй подарунки, закидати квітами, ввечері повертатися до квартири, де тебе чекають.
Оля. І де завжди тобі раді. Потім вечеряти разом, і, загорнувшись у пухнастий плед, дивитися гарну, стару комедію.
Андрій. І пити гарячий чай.
Оля. Або какао.
Андрій. Олю, може вип’ємо на брудершафт?
Оля. Давайте.
П’ють на брудершафт. Цілуються. Спочатку сором’язливо, потім зі все наростаючою пристрастю.
Ява 13.
На кухню заходить Софія. Бачить, як Оля цілується з Андрієм.
Софія. Ендрю! Олю! Вот із іт?
Оля та Андрій відхилилися одне від одного. Оля закрила очі.
Андрій. Це штучне дихання, пані Софія.
Андрій знову нахилився над Олею.
Андрій. Олю, ви мене чуєте?
Оля, заплющивши очі, не відповідає.
Софія підійшла до неї, взяла руку, рахує пульс.
Софія. Як б’ється серце! У неї аритмія!
Андрій. Я ще раз зроблю їй штучне дихання.
Софія. Краще я, у школі у нас була військова підготовка, я вмію.
Софія нахиляється над Олею, починає робити їй штучне дихання. Оля приходить до тями.
Софія. Олю, як ви себе почуваєте?
Оля. Краще, дякую. Ви врятували мені життя, пані. Дайте я Вам віддячу!
Оля намагається поцілувати Софію. Софія їде від Олі.
Оля. Я Вам дуже, дуже вдячна, пані Софіє! Дозвольте Вас поцілувати, аби ви відчули розмір моєї вдячності!
Софія. Що ви, що ви, не потрібно! Ось ліпше Ендрю поцілуйте – він для вашого спасіння зробив не менше.
Оля. Ендрю, дозвольте Вам віддячити!
Андрій. Олю, я робив це з задоволенням, мені не потрібно дякувати.
Оля. Не відмовляйте мені!
Софія. Ендрю, не відмовляйте їй!
Андрій. Пані Софіє, може, хай вона вам віддячить?
Софія. Ой, я їду спати, вся подяка тільки для вас, Ендрю.
Софія виходить з кімнати.
Андрій та Оля сміються.
Андрій. Олю, то де ваша подяка за врятоване життя та репутацію?
Оля. Але ж ви відмовились від неї.
Андрій. Я передумав.
Оля. Я також.
Оля вийшла з кухні, вимкнула світло.
Ява 14.
Ранок. Дівчата сплять на ліжку. У кімнату заходить пані Софія.
Софія. Дівчата, прокидайтеся! Дівчатка!
Жулька та Оля прокидаються.
Жулька. Котра година?
Софія. Сьома.
Оля. Час вставати, а то запізнимося на роботу.
Софія. Так, швидше прокидайтеся та збирайтеся. Мені кортить подивитися, де ви працюєте!
Жулька та Оля перезираються.
Жулька. Ви поїдете з нами?
Софія. Так. А що? Ось ви де працюєте, Жулі?
Жулька. Ой, ой-ой-ой!
Оля. Що таке?
Жулька. Голова раптом розболілася! (торкається лоба) ой, і лоб, здається, гарячий!
Оля (теж торкається її лоба). Кип’яток, у тебе висока температура, ти не можеш іти на роботу.
Жулька. Я не можу йти на роботу!
Оля. Я зателефоную тобі на роботу, скажу, що ти захворіла!
Софія. Ой, бідненька Жулі! Олю, я тоді поїду з вами. А ви, Жулі, лікуйтеся.
Оля. Ой, ой-ой-ой!
Софія. Що з вами?
Оля. Серце. (слухає пульс) У мене аритмія!
Софія. У вас знову аритмія?
Жулька. Знову?
Софія. Вночі Ользі стало зле. Ми з Ендрю врятували їй життя.
Оля. Ендрю зробив мені штучне дихання і врятував мене.
Жулька. Штучне дихання? І як?
Оля. Непогано. Краще, ніж я сподівалася.
Жулька. Навіть так! Може, повторити?
Оля. Трохи пізніше.
Софія. Вам потрібен лікар! Де знаходиться шпиталь?
Жулька. Нас не обслуговують у лікарні.
Софія. Чому це? У вас немає страховки?
Жулька. Тут ні у кого немає страховки. Обслуговують за реєстрацією. А ми тут не зареєстровані.
Софія. То що? Не мають права вас не прийняти!
Оля. Не мають, але й не приймають.
Софія. Що ж робити?
Жулька. Ми візьмемо на роботі кілька днів за свій рахунок й підлікуємось.
Оля. Так, і краще нам зараз з ліжка не вставати.
Софія. Що ж мені робити?
Жулька. Чай.
Оля. І бульйон. Ми ж хворі, там потрібне дієтичне харчування.
Софія. Де можна замовити бульйон та чай?
Оля. Не знаю.
Жулька. Може, у кав’ярні.
Софія. Не вставайте з ліжка, я зараз все влаштую.
Софія вийшла з кімнати.
Жулька. Що то за історія з аритмією?
Оля. То так. Пані Софія дещо невчасно зайшла на кухню.
Жулька. Як далеко ви зайшли?
Оля. Зупинилися на півдорозі.
Жулька. Коли далі?
Оля. Ніколи.
Жулька. Все так погано?
Оля. Все чудово.
Жулька. Тоді навіщо зупинка?
Оля. Ми ж лесбійки.
Жулька. А! Блін. Хочеш, я з Софією на прогулянку піду?
Оля. У тебе ж підвищена температура і не можна вставати з ліжка.
Жулька. Западло. То, може, тебе з Ендрю відправити за ліками?
Оля. У мене аритмія.
Жулька. Капец.
Ява 15 .
До кімнати зайшов з тацею у руках зайшов Андрій.
Андрій. Бульйон та чай для хворих леді!
Оля. Я вже зголодніла!
Жулька. Приємно, коли перед тобою чоловіки на задніх лапках бігають!
Андрій. Тільки не забувайте, що цьому чоловіку за це платять, ще й непогано.
Оля. В такому разі принеси нам ще до чаю тістечок.
Андрій. Потовстішати не боїтесь?
Оля. Аніскільки.
Жулька. Давай швидше тістечка!
Андрій. Що ще бажають чарівні леді?
Оля. Ананаси, шампанське і…
Жулька. Стриптизера на десерт!
Андрій. Тоді вже стриптизерку! Зараз викличу.
Оля. Не смій. Ми пожартували.
Андрій. За наказом пані Софії я виконую всі ваші вимоги. Вам яку стриптизерку? Білявку? Чорняву? Руду?
Жулька. То був жарт.
Андрій. Фарбовану?
Оля. Для себе краще виклич.
Андрій. Можу й для себе. А може, ви, Олю, станцюєте для мене?
Оля. Я не стриптизерка.
Андрій. І не лесбійка.
Жулька. Олю, танцюй.
Оля. Я не можу, мені соромно.
Жулька. Я відвернуся.
Оля. І очі заплющ.
Жулька відвернулася, заплющила очі. Оля вийшла. Стоїть посеред кімнати.
Андрій. Я чекаю.
Оля. Хоч музику якусь ввімкни.
Андрій вмикає музику. Оля починає танцювати, досить несміливо. Андрій підходить до неї. Танцюють разом. Досить гарно, пристрасно. Жулька підглядає.
Під час танцю заходить Софія. Оля падає на руки Андрія.
Софія. Що це таке?
Жулька. Ользі стало погано. Мабуть, від музики.
Андрій. Вона саме хотіла вимкнути і зомліла на півдорозі.
Жулька. Добре, що Андрій її підхопив, а то на додачу до аритмії ще й струс мозку був би.
Андрій. Ще й якій, вона важка! (Оля б’є його ліктем) Ой! Мало не впустив, така важка!
Андрій несе Олю до ліжка, кладе поруч з Жулькою.
Жулька. Зовсім непритомна!
Софія. Але потрібно щось робити!
Жулька. Навіщо? Вона зараз отямиться!
Софія. Потрібні ліки, консультація фахівця, тривале лікування. Не можна так залишати!
Жулька. Обійдемося народним засобом! (б’є Олю по щоках).
Софія. Ви що!!
Оля приходить до тями.
Жулька. Люба, я врятувала тебе!
Оля. Дякую, мила!
Андрій. Вони, як пара голубів! Вам так не здається, пані Софія?
Софія. Яка велика сила кохання! Це неймовірно!
Андрій. Не будемо їм заважати, пані Софіє!
Софія. Так, мені теж здається, що цим двом потрібно побути наодинці.
Андрій та Софія виходять.
Жулька. Я підглядала!
Оля. Як ти могла, ти ж обіцяла відвернутися!
Жулька. Було цікаво подивитися!
Оля. А ще подруга називається!
Починають битися подушками, боротися.
До кімнати заглядає Софія, бачить дівчат на ліжку, одразу ховається.
Ява 16.
Жулька сидить за комп’ютером, Оля читає у ліжку. Голос Софії «Дівчатка, ви відпочиваєте?»
Жулька вимикає комп’ютер, швиденько лягає у ліжко поруч з Олею.
Софія стукає у двері: «Дівчатка, я захожу».
Софія заходить до кімнати.
Софія. Я вам стільки подарунків накупила! (у коридор) Ендрю, занось!
До кімнати заходить Ендрю з купою пакунків. Кладе на ліжко, виходить.
Софія. Як ви себе почуваєте?
Жулька. Вже краще.
Софія. То ми завтра на роботу підемо?
Жулька. Гадаю, мені треба відпочити. Я таки відпустку візьму.
Оля. І я.
Жулька. Проведемо кілька днів разом.
Софія. Чудово. Я тут стільки усього накупила. Сподіваюся, усе марковане, ані радіації, ані трансгенів немає.
Жулька. Яка різниця? Воно ж смачне?
Софія. Потрібно було все своє везти. Треба замовити, хай висилають сюди.
Дістає з сумочки телефон та діловий щоденник. Шукає потрібне.
Ява 17.
Дзвоник у двері.
Жулька. Кого це так пізно принесло?
Оля. Мабуть, до Петрівни - подруга прийшла.
Жулька. Хай вона відчиняє.
Дзвонять настирливо.
Софія. Я скажу Ендрю, хай відчинить.
Оля. Не потрібно, я сама відчиню.
Оля вийшла з кімнати, підійшла до вхідних дверей, подивилася.
Оля. Чорт!
У кімнаті Жулька та Софія.
Софія. Скільки часу потрібно на те, щоб відчинити двері?
Жулька. Я зараз, допоможу.
Жулька вийшла з кімнати, підійшла до Олі.
Жулька. Ти чого?
Оля. Мама!
Жулька. Що таке?
Оля. Моя мама приїхала.
Жулька. Блін, фігня яка! Що робити?
Оля. Треба відчинити.
Жулька. Добре, відчиняй, будемо орієнтуватися по ходу.
Оля відчиняє двері.
Ява 18.
До квартири заходить Любов Іванівна, мама Олі.
Любов Іванівна. Доню, здрастуй! Ви що, вже спите усі? Дзвоню, дзвоню, а ніхто не відчиняє.
З кухні виходить Андрій.
Андрій. Добрий вечір, пані!
Любов Іванівна. Добрий. Доню, це хто?
Зі своєї кімнати виходить Марія Петрівна. Вона нафарбована, добре зачесана, у пеньюарі.
Марія Петрівна. Що, Олю, до тебе мама приїхала? Драстуйте, Любов Іванівно! А я собі гадаю, хто так пізно прийшов?
Любов Іванівна. Я все дзвоню, дзвоню, а мені не відчиняють.
Марія Петрівна. Я б відчинила, але була дуже зайнята. Молодий коханець віднімає стільки часу.
Любов Іванівна. Молодий… Хто?
Марія Петрівна. Коханець, дорогенька. Мій коханець. Я його у шафі дівчат ховала, щоб він мене не компрометував.
Любов Іванівна. У шафі дівчат? Дівчат?
Марія Петрівна. Та їм все одно, хоч би я там цілий гарнізон коханців заховала... Вони ж лесбійки. (У кімнату). Джонні, допоможи мені, милий.
З кімнати вийшов Джонік у трусах.
Джонік. Добрий вечір усім.
Разом з Марією Петрівною пройшов на кухню.
Любов Іванівна. Лесбійки? Що тут, у біса, робиться?
Оля. Мамо, тихіше.
Любов Іванівна. Ти рідній матері рота затикаєш? Ти поясни все, а потім я подумаю, кричати мені чи мовчати.
Жулька. Любов Іванівно, не кричить! Тут... тут... реаліті – шоу знімають.
Оля. Реаліті-шоу?
Любов Іванівна. У вашій квартирі?
Жулька. Еге ж. Бачите, скільки нас тут зараз мешкає. Переможцю дістанеться купа грошей. У кожного свою роль.
Любов Іванівна. Роль? І кого ви граєте?
Жулька. Пару лесбійок.
Любов Іванівна. І це все?
Жулька. А бідна Марія Петрівна грає у роман з молодим хлопцем. І це в її віці!
Любов Іванівна. Навіщо?
Жулька. Гроші. Шалені гроші! Вистачить і на квартиру , і на відпочинок до кінця життя.
Оля. У нас дуже солідний спонсор, мамо.
Любов Іванівна. Хтось відомий?
Оля. Ні, одна американська мільйонерка.
Жулька. Тут усе за її правилами. Захотіла пару лесбійок – ось ми і граємо. Захотіла бабцю з коханцем – будь ласка!
Любов Іванівна. А той хлопець на кухні – хто? Може, стриптизер?
Оля. Ні, то… режисер. Але він грає охоронця американки.
Під час розмови дівчат з Любов Петрівною, Софія почала нудьгувати у кімнаті. Дзвонила за всіма номерами, але, мабуть, не додзвонилася...
Ява 19.
У коридор вийшла Софія. Побачивши нове обличчя, зупинилася, уважно подивилася. Усміхнулася.
Софія. У вас гостя? Як чудово, що у вас стільки знайомих, які можуть приходити у будь-який час.
Дівчата мовчать, перезираються. Любов Іванівна з трохи дурнуватою усмішкою дивиться то на дівчат, то на Софію.
Софію. Я – Софія МакДі, приятелька цих милих дівчат. А Ви, пробачте, хто?
Любов Іванівна. (тихо, дещо невпевнено) Я мама…
Софія. (недочула, перепитала) Я – мама?
Любов Іванівна. Мама.
Софія. Я –мама? Мама….
Жулька. Мама дорогая…!
Софія раптом непритомніє. Падає на підлогу.
Оля кричить. З кухні вибігають Андрій, Марія Петрівна, Джонік. Стовпилися навколо непритомної Софії.
Андрій. Що тут було?
Жулька. Вона раптом знепритомніла.
Андрій. Вона раптом не непритомніє.
Любов Іванівна. ЇЇ треба перенести на ліжко.
Андрій піднімає Софію, навкруги усі метушаться. Андрій, а за ним усі заходять до кімнати дівчат. Андрій кладе Софію на ліжко.
Ява 20.
На ліжку – непритомна Софія. Біля ліжка - Любов Іванівна, Андрій, Жулька та Оля. У кімнаті також Марія Петрівна та Джонік.
Любов Іванівна оглядає Софію.
Андрій. Ви маєте право лікарняної діяльності?
Любов Іванівна. Що?
Оля. Вона лікар-терапевт.
Андрій. То вона має право лікувати?
Жулька. Має, заспокойся.
Андрій. Впевненні?
Оля. Звичайно, це ж моя мама.
Андрій. Твоя?
Оля. Моя. Моя мама.
Софія починає приходити до тями.
Софія. Мама….
Любов Іванівна. (заспокоює) Мама, мама.
Софія прийшла до тями, сіла у ліжку.
Любов Іванівна. Як ви себе почуваєте?
Софія мовчить, уважно дивиться на Любов Іванівну.
Любов Іванівна. Ви мене чуєте?
Софія. Доню, донечко моя…
Софія гладить Любов Іванівну по волоссю. Любов Іванівна здивовано дивиться на дівчат.
Дівчата не менш здивовані, Жулька стверджено махає головою та крутить пальцем у виска – не при собі бабця.
Любов Іванівна. Все добре. Заспокойтеся.
Софія. Любушка, донечка моя.
Любов Іванівна. (здивовано). Так, я – Люба.
Дивиться на Олю. Оля нічого не розуміє. На Жульку – Жулька теж.
Софія. Як же ти мене знайшла, Любушка? Де ти була, доню? Ти мене шукала?
Любов Іванівна. (оторопіло) Шукала.
Софія. А бабця Настя давно померла?
Любов Іванівна. (дуже здивовано) Так. Мою бабусю звали Настя. Вона померла, коли я ще в школу не ходила.
Софія. Куди ж тебе з Яблунівки відправили?
Любов Іванівна ще раз поглянула на Олю. Оля від здивування просто заклякла.
Любов Іванівна. Я дійсно, з Яблунівки. Люба Гаврилюк я.
Софія. Гаврилюк. Звичайно, Гаврилюк. Ще не вистачало дати тобі прізвище батька, щоб усе село гуділо, про нову байстрючку Івана Довбні. Ох, і гарний же був Іван! Як прийде у неділю у матросці на танці – всі дівчата його. Чи не в кожній хаті Іванове знайти можна було! Одружився – і все одно, як був гультяєм, так і залишився. Навіть і не знаю, чи живий він, чи вже на тому світі.
Джонік. Пробачте, Іван Довбня з Яблунівки мій дід. Мене назвали на його честь – Іваном. Я теж Іван Довбня.
Софія. А схожий на діда! Схожий! Який же був Іван! Величезні плечі, ясні очі, сильні руки! Як ми любилися! Якби батьки мої про це не довідалися – ото б і була моя доля.
Жулька. Коли втручаються батьки – то все, пиши пропало.
Софія. Баба Настя – та не проти була, подобався їй Іван, а от батько, той як дізнався, відразу з гарнізону примчав і мене забрав. Не для матроса, сказав, мене виховували.
Жулька. От наволоч! (отримує стусана у бік від Олі) Ой!
Софія. Батько тоді у Німеччині служив. Там і дізнався про мою вагітність.
Жулька. Кльово! (знову стусан у бік).
Софія. У шпиталі того гарнізону ти й народилася. Я назвала тебе Любов! А потім батьки забрали тебе, та відвезли до баби Насті.
Любов Іванівна. Мені було п’ять, коли бабуся померли. Родичів не знайшли і мене відправили до дитбудинку.
Софія. Ми тоді були вже у Америці. Наша родина втекла з «дружньої» ГДР.
Любов Іванівна. Я жила у дитбудинку нашого райцентру. Після того вчилася в медичному училищі, потім в інституті. У мене є чоловік і дочка. Оля. Ось вона.
Софія. Оля? Оля твоя дочка? У мене є онука? Як це чудово! В це неможливо повірити! У мене є родина! Тепер мені є кому залишити свої гроші! Дочці, онуці та онуку мого коханого Івана! Вибачте, дівчата, вам я нічого не залишу, все тільки родині… ні, я не можу залишити гроші родині, імпосибіл! Який жах!
Ява 21.
Всі отетеріли.
Оля. Чому не можете?
Софія. Мені потрібні спадкоємці. (Любові Іванівні) У тебе є ще діти?
Любов Іванівна. Ні.
Софія. Ну, я не знаю, народи ще одну!
Любов Іванівна. Навіщо?
Софія. Не можу я спадок залишити онучці-лесбійці! Я повинна думати про майбутнє. А яке майбутнє у лесбійки? Мені потрібні спадкоємці, які б давали гарне, здорове потомство.
Джонік. То залиште спадок мені.
Софія (милується Джоніком). Так, у тебе будуть гарні діти! Які в тебе будуть діти, якщо ти кохаєш оту стару вішалку?! Імпосибіл!
Марія Петрівна. На себе подивися, стара шкапо!
Жулька. Брейк! Розійшлися та заткнулися, пліз! Ще годину тому, пані Софіє, ви залишали весь спадок нам лише тому, що ми – лесбійки, а зараз саме тому відмовляєте!
Софія. Але я не думала, що лесбійкою може бути моя онучка! Я взагалі не думала, що у мене є онучка!
Жулька. Але чому саме лесбійкам?
Софія. Це ж дуже просто. Я все життя прагнула самостійності, мені не вистачало мужності боротися за своє щастя, я весь час залежала від чоловіків – спочатку від батька, потім від чоловіка-мільйонера. І нарешті, коли я овдовіла, я гадала, що нарешті, залежу сама від себе. Та у мене стільки грошей, а я така вже старенька, що зараз я залежу від свого бодигарта Ендрю. Мені закортіло залишити гроші жінкам, які не залежать від чоловіків, які самостійно йдуть до своєї мети, які можуть боротися за своє щастя! Такими жінками виявилися лесбійки. І тоді я вирішила, що якщо вже лесбійки, то хай будуть свої, рідні, з радянським корінням.
Жулька. І тут наш лист.
Софія. Ви мені так сподобалися. Такі дівчатка, такі милі, гарні!
Жулька. Ми вас обманули.
Ява 22.
Софія замовкла.
Жулька. Ми з Олею Вас обманули. Насправді, ми не лесбійки.
Оля. Так, не лесбійки. Нам дуже були потрібні гроші.
Софія. Ви живете разом.
Жулька. Ми разом знімаємо кімнату. У нас різні ліжка.
Софія. У вас різні ліжка для конспірації.
Оля. У нас завжди різні ліжка.
Жулька. У мене є хлопець. Ви його знайшли у шафі.
Софія. У шафі я знайшла коханця вашої господині.
Джонік. Я не її коханець. Я хлопець Жулі.
Софія. Але господиня сказала, що ви її коханець.
Марія Петрівна. У мне ніколи не було коханців! І чоловіка не було! Я не знаю, що робити з чоловіками! Я – стара діва!
Софія. Але ви казали!
Марія Петрівна. То що? У мене бурна фантазія!
Андрій. Ці дівчата не лесбійки, Софіє, вони дійсно Вас обманули.
Софія. Ендрю, ви тут до чого?
Андрій. Я підслухав їхню розмову, коли ви тільки приїхали. Вони вирішували, чи сказати вам правду, чи обманути. Їм дуже потрібні гроші, Софіє.
Софія. Чому ж ви мені не сказали?
Андрій. Ви б відразу поїхали, а мені сподобалася одна з дівчат.
Софія. Оля.
Андрій. Так.
Софія. То не у неї не було ніякої аритмії?
Оля. У мене ніколи не було аритмії, і я ніколи у житті не непритомніла.
Софія. Я зрозуміла. Ви мене розігруєте. Тут є прихована камера? Ендрю, це ви влаштували?
Жулька. Це не розіграш. Це правда.
Оля. Немає ніякої прихованої камери.
Любов Іванівна. Як немає? Ви ж казали, що тут реаліті-шоу знімають?
Оля. Ми тебе також обманули, мамо.
Жулька. Ви так невчасно приїхали, могли щось не те ляпнути, і прощавай, грошики.
Любов Іванівна. То ця пані не з Яблунівки? То не моя мати?
Софія. Я - з Яблунівки. А ви – з Яблунівки?
Любов Іванівна. І я з Яблунівки. Хлопче, ви точно з Яблунівки?
Джонік. Мій дід з Яблунівки. Довбня Іван.
Любов Іванівна. Дівчата, поясніть!
Жулька, Оля (разом). Ми не знали, що ви обидві з Яблунівки.
Любов Іванівна. То це моя справжня мати?
Софія. Це дійсно моя дочка? Доню моя!
Любов Іванівна. Мамо!
Обнімаються.
Софія (до дівчат). Чим доведете, що не лесбійки?
Любов Іванівна. Так, чим доведете?
Жулька підійшла до столу, дістала якісь папірці.
Жулька. Ось!
Софія. Це що?
Жулька. Це результати аналізів і довідка на роботу про мою вагітність.
Джонік. Ти вагітна? Коли? Скільки?
Жулька. Шість тижнів. Хотіла тобі сказати, та якось не виходило.
Джонік. Це ж чудово! Я буду батьком? Прикольно! Хлопчик, дівчинка?
Жулька. Я не знаю, ще зарано.
Джонік. Потім розберемось.
Любов Іванівна (до Олі). Ти теж вагітна?
Оля. Ні, тільки в перспективі.
Андрій. Можу допомогти.
Любов Іванівна. От коли її з РАГСу приведеш – тоді ї допомагай.
Андрій. Хоч зараз. Машина у парадного.
Софія. Весілля? Я люблю весілля! Поїхали!
Оля. У нас не Лас-Вегас. Потрібно два місяці чекати.
Софія. Коли є доляри - чекати не треба. Їдьмо!
Жулька. Може, і нас розпишуть?
Джонік. Дійсно, навіщо туди два рази бігати?
Софія. Два весілля? Неймовірно! Я така рада, така рада!
Усі виходять з кімнати. Залишається сама Марія Петрівна.
Марія Петрівна. То мені, що, нових дівчат шукати? А я до цих вже звикла.
До кімнати заглядають Джонік та Жулька.
Жулька. Ось ви де! Вас зачекались! Ви на весілля їдете?
Марія Петрівна. Я? На весілля? Їду!
Разом виходять з кімнати.
Знов до кімнати забігає Оля. Починає щось шукати, перегортає всі речі.
Заходить Андрій.
Андрій. Що ти шукаєш?
Оля. Паспорт.
Шукають разом.
Андрій, Оля (разом). Ось він!
Разом тримаючи паспорт у руках починають цілуватися.
До кімнати заглядає Жулька.
Жулька. Ви чого?.... (помічає Андрія та Олю). Ого, тут вже шлюбна ніч скоро почнеться. (кличе усіх інших) Йдіть усі сюди!
До кімнати забігають усі. Помічають Андрія та Олю. Зупиняються.
Джонік. Гірко!
Усі (разом, підхоплюють). Гірко! Гірко!
