- Ти тримай мене міцніше... Будь ласка...
Дівчина в картатій літній спідниці стояла на краєчку карнизу перед темною напруженою порожнечею.
Навколо неї нічого не було – зліва, справа, внизу, вгорі. Ще мить тому (якщо можна за таких умов припустити існування часу) її самої тут не було.
Вона не замислювалася, чому опинилася на карнизі, хоча це було ще те питання. Дивилася вниз і вгору, хапаючись за саме повітря.
Інколи вона щось промовляла – більше ніби до самої себе, а її слова креслили у просторі тонкі павутинки.
Дівчина стояла, розвівши руки, час від часу ставала на одну ногу, підтримуючи рівновагу руками й навіть диханням. Так балансувала кілька секунд. Ще однією розвагою було підібрати спідницю вище колін і ступити півтора кроки в один бік, потім три кроки у протилежний і знову – півтора кроки назад, щоб опинитися там само – на центрі карнизу.
Коли набридало випробовувати ці хиткі баланси, вона починала роздивлятися своє вбрання, обсмикувала трохи закоротку футболку, розгладжувала долонями спідницю, намагаючись підрахувати, скільки кольорів на тканині і чи всім вона знає назви.
Час від часу дівчина уявляла, що було б, якби вона зістрибнула чи впала з карнизу. Такі роздуми ні до чого не приводили, окрім відчуття темної гумової пустки, яка чомусь неодмінно мала викинути її назад.
- Ти тільки тримай мене міцніше... Будь ласка... – її слова просочилися крізь темряву і луною на резинці повернулися до неї.
Одного разу світ почався з дівчини на карнизі.
