***
Кожен має свою потаємну кімнату і готовий прибирати в ній при всіх, опускаючись на коліна, і вимітати пил з-під дивана, плутаючи віником під ногами сидячих, зате гість не відкриє Твоєї кімнати своїми ключами…
Певно так боїмося бути самотніми, що співживемо НЕСУМІСНИМИ. Тримаємо себе в рамках соціуму і тоді вже не можеш чітко сказати, розрізнити Хочу та Треба...все зливається в одноманітні ТРЕБА, що, змішуючи різне, стає однакове… Ти художник, наносячи на полотно життя яскраві кольори веселки... колір на колір... маєш суміш її буро-сіру...Аж дратує Тебе постійний пошук іншого, але знову - буро-сірий...і єдина радість, що твою потаємну кімнату ніхто не відкриє своїми ключами…
Від’їжджає поїзд від станції метро… І стають своїми ці пасажири. Ти можеш їх оглядати, оцінювати, подумки вказуючи, що яскраво-червоний колір нафарбованих нігтів не підходить під бордову сумочку, що сіро-зелений одяг хлопчакуватої дівчинки не дозволяє вбачати в ній юну жінку, що матові синьо-фіолетові тіні з-під навислих повік, мов дві хвилі нічного моря над зелено-сіро-голубим поглядом, підкреслюють винятковість… і байдуже вік …
В ранковому натовпі при кожному поштовху вагону відчуваєш ззаду чоловічу спину, що твердо тримає тебе без поручня, до якого ти не в змозі дотягтись. І довіряють один одному всі ті, що стоять навпроти дверей, відрізані іншими пасажирами від хитро навислих високо над головами металевих труб, які лише винятково настирливим дозволяють триматись і відчувати цю металеву прохолоду впевненості в руці …
Сміливо розглядаючи, уникаєш зустрічі із очима, бо погляд в очі ніби візит без запрошення у твою потаємну кімнату, у твій світ. І навіть розуміючи, що далі вхідних дверей без супроводу ніхто не пройде, але все одно, випадково зустрівшись з блукаючим по рекламних наклейках поглядом, швидко відводиш очі в протилежний бік. І так відводиш погляд не тільки ТИ…
Кожен береже потаємність кімнати…там, як на полицях гардеробної, спогади.
Живеш життям та переживаннями героїв телебачення та історіями друзів чи знайомих. Якось осторонь від поля битви, залишаючи розростатись сумніву, що щось важливе ТИ пропускаєш, незроблене залишаєш, те заради чого тобі показали цей світ. І Твоя кімната захламлюється від закидання в неї давніх спогадів. І так ПАНІ ПАМ'ЯТЬ залишає не деталі подій (та й не події як такі, адже кожен пам’ятає лише свій, що ближче, бік події), а певні спогади про емоції, відгуки про колишнє…І стає все однаково байдужим, буро-сірим, немов то і не твоє зовсім, а так ще одні герої кіно…Зменшується гамуз в Твоїй потаємній кімнаті, немов звільняється місце для чогось НЕЙМОВІРНО ВАЖЛИВОГО, яке і досі не сталось.
Невже ось так розмінюєшся на дрібниці, щоб потім в час мудрої сивини сказати: Це ЖИТТЯ. Це моє буро-сіре життя…
І заздриш зорям, які однаково холодні до кожного, гріють серце кожному по-своєму,
заздриш сонцю, що бачить єство кожного, не обділяє жодного,
заздриш вітру, що маючи безмежну свободу польоту, не обходить нікого,
заздриш всесильному всесвіту, що дає і тобі життя…
