Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50903
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15574, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '100.26.196.222')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Дар_для Романа Копполи (закінчення)

© Владислав Івченко, 12-05-2009
Сідають у велику чорну машину, за якою стоїть «швидка». Мчать за місто. Нічні дороги майже пусті, до того ж попереду несеться машина ДАЇ. Вже коли приїздять до лісу, де, за даними військових, сховалися Чет і компанія, віце-прем’єр наказує охороні і ДАЇ залишитися. Їдуть далі. Швидко закінчується асфальт, якісь лісові дороги, які наче ось-ось перетворяться на стежини.
- Десь тут. – каже віце-прем’єр. На його бортовий комп’ютер приходить інформація від військових, які більш-менш точно запеленгували місце знаходження Чета і компанії. – Давай, пане міністре, налагоджуй контакти.
Владюша вилазить з машини і починає гукати.
- Чет! Чет! Це Владюша! Тут з нами лікарі! Для пораненої! Чет! Чет!
Кілька хвилин тиші. Потім Влаюша знову кричить.
- Чет! Чет! Це Владюша! Чет!
- Не кричи. – з темряви виходить Солдат. У нього руки в кишенях і не виключено, що пальці на курках пістолетів.
- А, Солдате, це ти. Я ось привіз лікарів. До Білої. Як вона?
- Та не дуже.
- Проведи їх до неї.
- А це хто? – Солдат киває у бік віце-прем’єра.
- Це до Чета, їм поговорити треба, щодо Міри.
Віце-прем’єр виходить. Солдат зупиняє його і обшукує. Потім веде у ліс. Темно, десь високо у небі місяць, але світло його майже все губиться у гілках та листі. Солдат свистить. З темряви з’являється Сірко.
- Свої. Владюша привів лікарів. – каже Солдат.
Проводять лікарів до Білої Вбивці. Владюша біжить туди. Присідає поруч. Бачить, що вона вже не стогне. Непритомна. Лікарі дивляться її.
- Нам потрібно перенести поранену в машину. Там обладнання.
- Краще навпаки. – каже Сірко. Плигає, зникає у небі, а потім тарабанить на галявину медичний мікроавтобус з побілілим від жаху водієм.
- Ось, займаєтеся. – ставить Сірко машину на траву. Лікарі заносять Білу Вбивцю всередину.
- Що з нею? Що? – питає Владюша. Його просять не заважати.
Відходить. Віце-прем’єр бере його за руку.
- Познайом мене з Четом.
- А, зараз. – Владюша біжить до Чета, який сидить в сторонці, сумний. – Чете, привіт. З тобою хоче одна людина поговорити. Щодо Міри.
- Що за людина?
- Віце-прем’єр. У нього до тебе пропозиція. Поговоріть. - Владюша зводить їх, а сам біжить до Білої Вбивці. – Вона буде жити? А? Вона ж буде жити!
- Не заважайте.
- Ні, скажіть!
- Пішли. – Солдат бере Владюшу за шкірку і уводить.
- Вона давно непритомна?
- З півгодини. То стогнала, просила добити. Вона сміла. Не плакала, просто каже, щоб дострелили, щоб не мучитися. – каже Солдат. – Хороша дівка. В мене жінка схожа.
- Вона ж виживе? – питає Владюша і на очах у нього виступають очі.
- Подивимося. – каже Солдат і зітхає. Він був на війні, він бачив смерть і знає, що дива трапляються, але не обов’язково.
Віце-прем’єр балакає з Четом.
- Ми робимо все можливе. Зараз обшуки тривають по всіх офісах S.S.A. Ми шукаємо її і знайдемо.
- Не знаю. – Чет крутить головою.
- Не сумнівайтеся. На цю справу кинута вся державна машина. Найкращі слідчі цим займаються. Вони знайдуть. Ми не можемо допустити того, щоб якась корпорація, яка б велика і могутня вона не була, викрадала людей, наших громадян. S.S.A. зробила дуже велику помилку і відповість за це. Як тільки ми знайдемо Міру, ми доправимо її сюди. Також ми допоможемо вам закрити всі питання по штурму головного офісу S.S.A. Це можна вважати самообороною. Ми зробимо все, як треба. Але, ми хочемо, щоб і ви нам допомогли.
- У чому?
- Чете, ви патріот?
- Що?
- Ви патріот?
- Я? Не знаю. Сподіваюся. А що?
- Чете, наша країна зараз переживає важкі часи. – віце-прем’єр замовкає і зітхає. - Ми тільки-но відновлюємося після кризи. Влада робить дуже багато правильних речей, але не всі вони дають швидкий результат. І не всі зрозумілі пересічним громадянам. Я не хочу нікого звинувачувати, але розумієте, зараз ми на межі вирішального моменту, від якого залежить дуже і дуже багато. Надзвичайно багато. Куди піде Україна. Чи владу у ній захоплять популісти, які загонять країну у ізоляцію, чи прихвосні Москви, які не хочуть нашої державності. І у тих і в інших є деякі шанси на перемогу. Вони використовують брудну гру, популістські лозунги, вони отримують гроші з-за кордону, вони налаштовані по принципу «чим гірше, тим краще». І в такий важкий для нашої Батьківщини час всі патріоти повинні об’єднатися навколо тих політичних сил, навколо тієї кандидатури, яка символізує собою майбутнє України, успішне, заможне, українське майбутнє. Розумієте?
- Ні.
- Чете, нам потрібна ваша допомога. Вона не буде для вас обтяжливою, зважаючи на той дар, яким ви володієте. Ми хочемо, щоб ви допомогли Україні залишитися на шляху розвитку, далі майбутнє нашій Батьківщині.
- Що відомо про Міру?
- Мені доповідатимуть, якщо щось знайдуть. Чете, я розумію ваше хвилювання за Мірою, але …
Віце-прем’єр говорить далі, Владюша знову йде до лікарів, Солдат його знову зупиняє. Потім прилітає Сірко.
- Ну що там? – питає Солдат.
- Війська відступають. Здається, не вийде ще раз побитися. Я б їм танки поперекидав! А що дівчина?
- Та лікарі дивляться.
- Вона втратила багато крові. – каже Владюша і киває головою, зненацька починає плакати. Кладе обличчя на плече Солдата і ридає. Той плескає Владюшу по спині.
- Нічого, нічого, все буде добре.  
- Вона сильна. Вона витримає. – каже Сірко. Утрьох стоять мовчки на краю галявини. Позаду щось там бубонить біля Чета віце-прем’єр, в машині пораються лікарі. Потім двоє з них виходять покурити.
- Що з нею?
Вони стинають плечима.
- Велика крововтрата.
- І зачеплені життєво важливі органи.
- Ми зробили операцію.
- Треба чекати.
Владюша хапається за серце. Так і стоїть, дивиться за спини лікарів, на машину, у якій лежить Біла Вбивця. Б’є себе кулаком по голові, що не подумав підказати Чету написати в оповіданні про штурм, що ніхто з головних героїв не був поранений.
У віце-прем’єра дзвонить телефон.
- Алло. Так. Що? Вибухають голови? У всіх? Чорт! А щодо дівчини? Ну добре, шукайте. – віце-прем’єр ховає телефон. – Усі офіси узяті, але провести допит керівних робітників S.S.A. не вдалося, бо у всіх захоплених почали вибухати голови. Ця корпорація, вона справжнє зло. Може ви не чули, але S.S.A. активно співпрацював з нашими політичними супротивниками. S.S.A. виділяли десятки, сотні мільйонів гривень на те, щоб підірвати довіру до уряду та президента. Ці люди хотіли захопити владу у країні і лише поєднання наших зусиль змогло їх зупинити. Але ми не повинні зупинятися. Чуєте, Чете, не повинні. Нам треба провести вибори і зробити так, щоб на них перемогли відповідальні, національно-свідомі сили. І ми можемо це зробити. Можемо і мусимо.
Знову дзвонить телефон.
- Слухаю. Що? Знайшли? Вона жива? Так! Чете, ми знайшли її! Вона жива, тільки дуже перелякана, у стані шоку. Чете! – віце-прем’єр з подивом помічає, що Чет навіть не посміхнувся тій звістці. – Чете!
- Попросіть наставити на неї міношукач.
- Що?
- Наставте на неї міношукач. У них ж є міношукач.
- Навіщо?
- Так треба.
Віце-прем’єр думає, потім наказує наставити міношукач. Всім чутно, як він починає пищати.
- Що там таке? Що? Металева? Як це металева?
- То не Міра, то лялька, біоробот, підміна. – каже Чет і зітхає. – Владюшо! Йди сюди! Владюшо!
Владюша так замислився, що і не чув, аж поки його не штовхнув Солдат.
- Тебе Чет кличе.
- А. – Владюша підходить. Разом з Четом йдуть кудись лісовою стежкою, зупиняються.
- Владюшо, ти, мабуть, знаєш мої твори краще за мене. Нумо, згадай, яке найбільше зло було в них.
- Зло?
- Так, найсильніше і наймогутніше.
Владюша замислюється. Кривиться, намагається згадати.
- Лжедонецьк?
- От і я про що! Лжедонецьк! Міра там! Я піду туди і заберу її.
- Це ж смертельно небезпечно!
- Неважливо. Пішли.
Чет поспішає на галявину.
- Сірко, готуйся у політ, Солдат, візьми зброю!
- Чете, можна я залишуся тут, з пораненою. – питає Владюша.
- Так, можна, залишайся тут. Сірко, ти готовий?
- Я ж козак!
- Ну, полетіли!
Чет та Солдат, увішаний зброєю, плигають на Сірка і той з силою відштовхується від землі, плигає вгору і улітає.
- Куди це вони? – питає віце-прем’єр. – Куди вони полетіли?
- У Лжедонецьк.
- Куди?
- У Лжедонецьк.
- Де це?
- Це місто, у покинутих шахтах під Донецьком.
- Щось не чув про таке.
- Про нього мало хто знає. Воно з’явилося у романі Чета «Моя ведуча». Там по сюжету зникли дві ведучих з телебачення, і два головні герої, які були в них закохані, довго шукали, де вони, перевіряли найрізноманітніші версії, аж поки не знайшли їх у Лжедонецьку, місті, де живе зло українське.
- Хто живе?
- Зло, яке загрожує Україні.
- Що це за зло?
- У книжці про це докладно не написано, просто зло. Дуже небезпечне, бо один з героїв «Моєї ведучої» загинув там. Ось так.
- Слухай, виходить, всі напасті, які з ним трапляються, цей хлопець сам і вигадав?
- Так. Тільки він же просто писав книжки, не знав, які будуть наслідки того.
Владюша бачить, як лікарі знову вийшли з мікроавтобусу, біжить до них.
Тим часом Сірко несе своїх товаришів на південь. Спочатку уздовж Дніпра, а потім бере ліворуч, минає степ, ось вже видно і перші терикони. Летить швидко, потім починає знижуватися, слухаючи команди Чета. А той згадує, що писав колись про Лжедонецьк.
- Там повинні бути величезні залізні двері, закриті на купу замків. – каже Чет і прислухається до свого серця, яке повинно вести його до Міри. – Ось тут десь!
Сірко сідає на один з териконів, яких поблизу багацько. Йдуть по ньому, спускають вниз. Вже потроху починає світати, то бачать великі іржаві двері.
- Ось він, вхід у Лжедонецьк. – каже Чет.
Сірко кидається до дверей, хапає за ручку, намагається вирвати з петель, але відриває тільки ручку. Потім бехає кулаком, двері стогнуть, але тримають.
- Нічого собі! – дивується отаман.
- Зараз спробуємо по-іншому. – каже Солдат. Закріпляє гранати, там, де повинні бути петлі, тягну мотузку, на яку чіпляє за чеки. – Лягай! – смикає. Вибухи, двері стогнуть, але стоять. – Чортівня! – каже Солдат, коли дивиться на сліди від вибухів. – Тільки подряпало трохи.
- Нам потрібен український меч. – каже Чет.
- Що?
- Український меч. Сірко, принеси кілька тисяч «Кобзарів» і козацькі шаблі з музеїв. А ти, Солдате, розпалюй вогонь. – наказує Чет і його слова миттю починають виконувати.
Тим часом дзвонять віце-прем’єру.
- Що? Викрав всі примірники «Кобзаря»? І шаблі з музеїв? Владюшо, чим це займаються твої друзі?
- Роблять супермеч.
- Кого?
- Супермеч. Про нього розповідалося у романі Чета «Український герой». Тим мечем тільки і можна здолати ворогів українських.
- А навіщо «Кобзарь»?
- Щоб розпалити полум’я! Тільки на вогні з «Кобзарів» можна розплавити метал для українського меча.
- Що ти верзеш? Вогонь з паперу ніколи не розплавить метал! – обурюється віце-прем’єр, який має технічну освіту.
- Вогонь з паперу – може і ні. Але вони ж розпалюють вогонь з «Кобзаря» і там буде горіти не папір, а серця українські, які переповнялися почуттями, коли читали «Кобзар»!
Віце-прем’єр дивиться на Владюшу.
- Ти хоч сам віриш у те, що кажеш?
Владюша стинає плечима.
- Не дуже, але так було написано в Четовій книжці. Він поганий письменник, пафосний, сльозливий, схильний до дешевих ефектів. Але в нього є Дар. Він написав, що у вогні «Кобзарів» будуть горіти серця українців і цього вистачить, щоб переплавити метал – і цього вистачить. – Владюша зітхає і дивиться у бік швидкої. Все чекає якихось ознак, що ситуація змінилася на краще і Біла Вбивця буде жити. Аж сам дивується, чому так переймається її життям. Але ж переймається. І знає, що покохав її сам. У Чета не було ніде написано навіть натяку, про те, що у другорядного письменника Владюші Бар-Кончалаби і професійної кілерши, яку всі звали Біла Вбивця, могли бути якісь відносини. Жодного слова. Але він же жива людина, він покохав її і тепер дуже переймається.
Віце-прем’єру доповідають, що на околиці Донецька чутно стукіт молоту. Місцева міліція хотіла дізнатися, що відбувається, але невідома сила підняла у гору патрульний автомобіль і віднесла за багато кілометрів. А стукіт все продовжувався. То бив молотом по металу Чет. Сірко запропонував свої послуги, але Чет сказав, що меч повинен зробити той, хто буди ним битися. То Чет гепає величезним, важким молотом, який напинає всі м’язи його тіла. Поруч Солдат дме міхами повітря, підтримує вогонь з «Кобзарів». Сірко охороняє друзів і не дозволяє нікому наблизитися до них.
Ось Чет ударив останній раз по мечу, схопив його залізними кліщами і сунув у воду, яка вмить завирувала, сходячи бульбами. Потримав там його, а потім витягнув. Солдат приладнав рукоять з дубу і заточив меч. Узяв його Чет і відчув силу в собі переможну.
- Пішли. – сказав тихенько, а аж повітря затремтіло, наче вибухнуло щось. Підійшов до воріт у Лжедонецьк і вдарив мечем. Наче сокира консервну бляшанку, розрізав меч двері. Ще удар, ще і ще, ось вже готовий прохід у дверях. Світить Солдат ліхтарем, тримає руку на зброї. Заходять і бачать сходи, які ведуть кудись під землю. Йдуть ними, йдуть довго, коли чують попереду рики і скавчання. Повинні вони налякати, але тільки сміються хлопці.
- Чудовиська попереду! Побавимося! – кричить Сірко і рик його легко перекриває рик чудовиськ. Ось закінчуються сходи, хлопці потрапляють у великий зал, перегороджений ґратами. За ними безліч чудовиськ. Страшних і небувалих, таких, яких не може вигадати уява людська. Але всіх їх знає Чет, бо сам вигадував, сам сушив над ними голову, що було по страшніше.
- Он ті пташки кидаються пір’ям, яке в них залізне і вибухає, он ті, схожі на тигрів, високо підстрибують, а потім ширяють згори, намагаючись відкусити голови, а оті жуки, перекусити можуть навпіл своїми клешнями, а ті…
Не встигає розповісти далі про чудовиськ Чет, як у зал заходить чоловік у чорній формі охорони S.S.A. Показує рукою на чудовиськ, які біснуються за ґратами.
- Не багатий у вас вибір! Або смерть страшна від цих чудовиськ, або домовитися з нами! – каже чоловік і витримує паузу. Дарма, бо Солдат стріляє і цілить прямо у лоб. Падає чоловік. Домовилися хлопці, щоб ніяких перемовин з ворогами не вести, окрім стрілянини та різанини. Падають грати і чудовиська, які ричать, скавчать, кричать, б’ють копитами, скрегочуть кігтями, плюються отруйною слиною, клацають іклами, крутять хвостами, роззявляють пащі і стрімко наближаються.  
- Ох, істоти! – кричить Сірко і стає ліворуч Чета. Солдат стаж праворуч і не кричить, а стріляє, влучно стріляє. А Чет піднімає геройський меч і починає крутити ним. Ось вже перша хвиля чудовиськ поруч. Солдат стріляє їх, а потім відбивається гвинтівкою зі штиком, Сірко голіруч розриває на частини і кидає подалі, а Чет січе і січе мечем, наче капусту, роблячи з одного чудовиська два, а то й і три. Важкий меч, гострий меч, вбивчий меч.
Чудовиська все напливають, але стоять троє бійців кам’яною стіною, б’ються і думки не мають, щоб відступити, щоб підкоритися. Б’ються самі і товаришів виручають. Ось прокрався тигрин і вже хоче кинутися на Чета, а Солдат вистрелив і поцілив прямо в око. Ось Сірко зав’яз у жучищах з їх клешнями, які давай шматувати козацьке тіло, а Чет мечем посік їх, а коли вже летіла в Солдата ціла купа металевого пір’я, то кинув Сірко щойно придушене чудовисько і узяло воно на себе усе те пір’я. Рубляться і стоять, рублять і навіть вперед йдуть, вже позаду гора трупів чудовиськ і попереду не такий вже вал густий.
- А-а-а-а-а! – ричить Сірко у передчутті перемоги. Відповідає Солдат вибухами гранат, які кидає у роззявлені пащі. А Чет все рубить і рубить, страшний у своєму завзятті. Коли зненацька пригинається до землі, не зрозуміло від кого. – Невидиме чудовисько! – кричить і вказує рукою. Солдат стріляє туди, стріляє наче у порожнечу, але зненацька з повітря починає пирскати кров. Солдат ще стріляє і скільки стріляє, стільки поточків крові.
- Ох, тварино! – гримить Сірко, відкидає подалі чергових чудовиськ, кидається вгору, хапає щось невидиме, розриває його навпіл і кидає на землю. І тільки тоді видно стає страшне чудовисько, з пащею, в яку поміститься корова, з пазурами, які перетворять людину на салат, з крилами і кігтями на сильних лапах. Чудовисько-вбивця, як стало видимим лише тоді, коли вмерло. – Бий їх! – кричить Сірко і повертається на землю розривати чудовиськ і душити їх.
Ось не витримують чудовиська, ті що залишилися, і тікають геть. Солдат стріляє їм у слід, аж поки не вбиває останнього. Потім сідають перепочити.
- Куди далі? – каже невтомний Сірко.
- Глибше. – каже Чет і підводиться. Не може він сидіти, поки Міра його в полоні. Вже йдуть. Знову сходами і знову вниз, аж до наступного залу, такого білого, з добрим освітленням. Виходять хлопці і оглядаються, не розуміють звідки чекати небезпеки. Коли Чет вказує мечем.
- Он.
Хлопці вдивляються і бачать, як білим залом насувається біла хмара. Коли вона підходить ближче, то можна помітити, що то хмара людей, одітих у біле. Ще ближче – що то хмара білявих людей. Ще ближче – жінок. Ще ближче – однакових жінок!
- Це ж твоя Міра! – зітхає Солдат.
- Це підробки, не звертайте уваги, вбивайте їх. – каже Чет і піднімає меч. – Вперед!
І ось він вже біжить на ворога, Сірко та Солдат за ним. Врізаються у білу хмару, яка складається з Мір у білому. Січуть їх. Після вправних ударів з вродливих жіночих тіл летять шматки металу та шкірозамінників. Хлопці ледь встигають за Четом, який все рубить і рубить, розмітає білу хмару псевдо-Мір. А ті верещать, кидаються з гострими кігтями, намагаються подряпати чи вкусити. Але хлопці не допускають до себе, вбивають і йдуть скрізь хмару несправжніх Мір. Нарешті пронизують її, як ніж голівку сиру. Добиваються останніх. Чет дивиться на обличчя кількох біороботів і плаче, бо бачить в них Міру.
- Вперед!
Збігають сходами далі, зупиняються вже внизу, біля входу у темний зал.
- Далі я сам. – каже Чет.
- Ні, ми будемо тебе прикривати! – не погоджується Солдат.
- Я сам. – повторює Чет. І хлопці залишаються. А Чет крокує у темряву. Звідти чутно крики і удари, ось дзвенить меч, зустрівшись з металом, зустрівшись і розрізавши його. Далі тиша. Солдат і Сірко чекають. Чекають не годину і не дві, аж поки з темряви не виходить Чет. Увесь в крові, заморений, ледь тримається на ногах. А на руках його Міра. Бліда і перелякана. Він притискує її до себе, щоб зігріти.
- Війна закінчена. – каже Чет. Сірко притримує його, щоб не впав, потім просто бере на руки і несе вгору. Сходи і зали аж до поверхні. – Треба назавжди зачинити сі двері. – наказує Чет і Солдат робить вибух. С терикону сходить ціла лавина, яка засипає двері. – Тепер можна і додому.
У лісі все чекає Владюша. Він вже задоволений, бо лікарі сказали, що Біла Вбивця буде жити.
- Вони повертаються! – каже віце-прем’єр.
- З перемогою! Чет знайшов Міру! – радіє Владюша.
- Але він же допоможе нам? – питає віце-прем’єр.
- Не знаю.
- Це важливо для України. Невже ви не патріоти?
- Коли мені кажуть про патріотизм – то хочуть обдурити. Я давно виробив для себе це правило. – каже Чет.
- Ні!
- Так.
- Слухай, якщо він не допоможе, то ти не отримаєш міністерського портфеля!
- А він мені і не потрібен. – сміється Владюша. – Я вигадав, наче мрію про портфель, щоб ти мені повірив! Але я не раб влади та грошей! – гордо каже Владюша.
- Дурню! – дратується віце-прем’єр. – Ти не раб, бо в тебе ніколи не було ані влади, ані грошей!
- Можливо. – хмуриться Владюша. – Не було і не треба.
- І ти не хочеш змінити своє життя? Стати з невдахи успішним?
- Я не невдаха! Я письменник! Видавництва становляться у чергу за моїми творами!
- Все це тобі написав він! А невже ти не хочеш досягти чогось сам?
- Він лише написав, що я письменник, а всі свої твори я писав сам! Сам!
- Ти хоч розумієш, що таки бути міністром? А ми ж зможемо запропонувати тобі і посаду віце-прем’єра! В твоєму відання буде не тільки культура, а й телебачення, кіно! Знаєш, що це за влада?
- Мабуть, знаю і тому кажу, що мені цього не треба.
- Ти – слабак.
- Скоріше за все – так.
Владюша хоче піти, бо не любить сперечатися, коли невпевнений.
- Стій! – кричить віце-прем’єр. – Ти хоч розумієш, що якщо він не схоче по-хорошому, то ми будемо вимушені діяти по-поганому! І ніякі там летючі супермени і солдати у шинелях йому не допоможуть!
- Невже ви ще не зрозуміли, що по-поганому з Четом діяти небезпечно?
- А невже ти не розумієш, що в нас немає іншого виходу? На карту поставлено забагато, то ми будемо битися до останнього.
- Он і Чет! – Владюша тікає від неприємної розмови. На галявину сідає Сірко. З ним Солдат, Чет та Міра. Чет несе її лікарям, бо вона дуже слабка і час від часу непритомніє. Потім кличе Владюшу. Каже, що треба поговорити. Віце-прем’єр дивиться на Владюшу, наче хоче спалити його поглядом. Владюша опускає очі. З Четом уходять по стежині, зупиняються.
- Я не знаю, що робити далі. – каже Чет. – Спочатку я хотів написати, що того, що я вигадав, не було. Але ж можливо і Міри не було. А без неї я не можу.
- В мене є інший варіант. – посміхається Владюша.
- Який?
- Ти напишеш, що усі забули про твій Дар. Зараз головна проблема в тому, що люди намагатимуться використати тебе, використати твій Дар. А якщо всі забудуть, то всі забудуть! Ніхто більше не чіпатиме ані тебе, ані Міру. Ані мене.
Чет думає.
- Непоганий вихід.
- Так, я поганого не пораджу, ти знаєш. – посміхається Владюша. – Слухай, а ти можеш написати, що Біла Вбивця, покохала мене.
- Що?
- Я просто божеволію від неї! Вона така жінка! Я хочу бути з нею. Піклуватися, допомагати, поки вона не одужає. Зробиш? – Владюша посміхається, бо впевнений у відповіді.
- Ні. – зненацька каже Чет.
- Чому? Чому ні?
- Бо я вирішив більше нічого не писати. – каже Чет і слова його здаються Владюші наче громом.
- Як це, не писати?
- Я пообіцяв собі. Коли бився у темряві, коли шукав Міру на самому дні Лжедонецьку, я пообіцяв, що більше не буду писати. Цей мій дар, розумієш, він неправильний. Людина не повинна бути за Бога. Бо людина не витримає і наробить помилок. Я не буду писати.
- А чим ти будеш займатися? Що ти вмієш, окрім як писати?
- Чимось буду. Я не старий, здоровий, я знайду чим заробити собі на життя.
- Слухай, я поважаю твоє рішення, воно мужнє і відповідальне, але тобі ж все одно доведеться написати про те, що всі забули. То перед цим напиши коротке речення: «І закохалась Біла Вбивця у Владюшу». А потім уже нічого не пиши.
- Ні.
- Ну чого ти вперся! Я ж кохаю її! Я хочу бути з нею! І нам буде добре разом!
- Закохай її сам.
- Як я її закохаю, якщо вона – професійна вбивця, а я всього лише письменник! Вона звикла до гострих вражень, а я тільки і роблю, що сиджу за комп’ютером!
- Владюша, вибач, але ні.
- Слухай, Чете, а це ж не дуже правильно! – дратується Владюша, аж ногами перебирає. – Ти ж ось вигадав собі Міру, зробив, щоб вона закохалася. Тобто тобі можна, а мені – ні?
Чет зітхає.
- Я дам Мірі свободу.
- Що?
- Напишу, що закоханості немає і ми, навіть, не знайомі. Потім спробую познайомитися. Якщо все вдасться – добре, якщо ні – я хочу, щоб все було по-чесному.
- Ну ти дурень! – Владюша аж захлинається від емоцій. – Ну ти дурило! Ти що не розумієш, що будеш плазувати і стогнати, будеш в огні горіти, якщо вона тебе не покохає! Не розумієш?
- Розумію. – киває Чет. - Все розумію, але буде так. Я кохаю її і хочу дати їй свободу.
Владюша аж стогне, б’є себе долонями по голові.
- Слухай, Чете, якщо ти так вирішив – нехай. Ти сильна людина, в тебе Дар. Але ж я – червак! Клоп якийсь! В мене немає такої сили волі! Я збожеволію, якщо вона не буде зі мною! Зроби мені пільгу! Будь ласка! Я все ж багато тобі допомагав, ризикував! Будь ласка!
- Ні.
- Перепиши оте, що мною зацікавилися видавництва! Перепиши, щоб було, як раніше, ніхто не цікавиться! А замість того, нехай Біла Вбивця мене покохає. Це не буде порушенням твоєї обіцянки! Проста заміна!
- Слухай, ти ж так мріяв про видавництва!
- Я не знав, про що мріяв! Дурень був! А тепер знаю! Мені потрібна вона! Потрібна!
- Ні.
Владюша сідає на пісок стежини, важко дихає.
- Ти ж мене без ножа ріжеш, Чете! Вбиваєш мене прямо!
- Мені і самому не легко. Але так буде правильно.
- Звідки ти знаєш, як правильно?
- Я заприсягся Богу і я виконаю те, що пообіцяв.
- Ти що, з Богом розмовляв?
- Ні, я просто пообіцяв йому.
- А якщо він не почув?
- Він чує все.
Чет присідає поруч, дістає з кишені кілька папірців і ручку, починає писати. Владюша дивиться на нього. На легкий біг ручки. Стискає руки. Потім гепає ними по піску.
- Що? – питає Чет.
- Я от зараз дивився на тебе і вбити хотів! – каже Владюша. – А ти ж мене друг! Товариш!
- Нічого, зараз допишу і ти все забудеш.
- Слухай, напиши тоді, щоб я і Білу Вбивцю забув. Будь ласка.
- Чому?
- Не хочу мучитися, я збожеволію через неї.
- Ну добре, напишу.
Чет швидко заповнює один аркуш, пише ще на іншому, потім ставить крапку.
- Все. Пішли.
Повертаються на галявину. Там стоять трохи здивовані Сірко, Солдат і віце-прем’єр.
- А що ми тут робимо? – питають у Чета.
- Нічого, просто відпочивали, а зараз по домам. Бувай, Солдате.
- Бувай Чет.
- Бувай Сірко.
- Бувай Чет.
Вони тиснуть руку один одному, потім Солдат кудись уходить, а Сірко улітає, прихопивши з собою мікроавтобус, в якому лікарі, поранена Біла Вбивця і ще слабка Міра. Віднесе їх аж у лікарню.
- Ну що, пішли. – каже Чет Владюші.
- Пішли.
Вони уходять.
- А я? – кричить віце-прем’єр.
- Тобі туди! – показує Чет на ледь помітну лісову стежину.
Віце-прем’єр йде нею, йде довго, аж поки не виходить на дорогу, на якій бачить свій «мерс». Водій спить на передньому сидінні. Чиновник будить і наказує їхати в Київ. Не пам’ятає, що робив у лісі. Взагалі дивується, коли дізнається, що провів там більше доби. У нього відбувається важка розмова з президентом, яка дуже розгнівана, що у такий відповідальний момент віце-прем’єр, надійна людина і права рука, кудись зник. Віце-прем’єр щось вже вигадав, якусь більш-менш правдиву версію, яка б виправдовувала його відсутність.
- Ладно, мені не треба слів, мені потрібні справи! – кричить президентка. – Зараз очолиш комісію по ліквідації корпорації S.S.A., яка збанкрутувала. У них багато активів і ми повинні прибрати їх до рук. Попереду вибору і гроші знадобляться. Дій!
Віце-прем’єр діє, діє успішно, як завжди, і скоро вже найбільш привабливі активи S.S.A. йдуть з молотка.
Тим часом Владюша бігає по видавництвам, хоч зустрічі він і пропустив, але зацікавленість у його творах є, то потроху підписує контракти. Вже за місяць виходить перша книга. «Сто чудовиськ України», над якими Владюша працював кілька років. Майже у той же день до нього телефонує Пантагрюель Ивченко, який пропонує очолити напрям чудовиськ у програмі «Життя по-справжньому!», яка тоді гримить на всю країну. Владюша погоджується, бо давно мріяв про телевізор. За кілька місяців в програмі показують сюжет про те, як міліція дізналася, що в одній з київських лікарень лежить Біла Вбивця, найвідоміша кілерша України, на рахунку якої кілька десятків вбивств. Мабуть, під час одного з завдань її важко поранили, що примусило її лягти на лікування. Міліція влаштовує штурм лікарні, але Білій Вбивці дивом вдається втекти, перевдягнувшись у медсестру. По телевізору показують її фотографію, Владюша бачить і розуміє, що серце його розбите. Він починає дізнаватися про Білу Вбивцю, хоче зробити з неї інтерв’ю, хоча це і не його спеціалізація, бо ж він мусить займатися чудовиськами. Але він хоче зустрітися з нею, нарешті йому вдається узяти в неї інтерв’ю. Воно має величезні рейтинги, проти Владюші порушують кримінальну справу, яку так і не доводять до суду. Потім він загине, коли намагатиметься врятувати поранену Білу Вбивцю. Вона врятується і зникне на кілька років. А потім несподівано з’явиться і загину у офісі групи «Примат», коли намагатиметься вбити її керівника. За кілька місяців будівля офісу буде висаджена невідомими, кажуть, що конкурентами групи.
У Чета з Мірою так нічого і не вийде. Вона повернеться на телебачення, простою журналісткою. Чет познайомиться з нею, але зовсім не вразить. І Міри з’явиться багатий коханець, заступник міністра, і їй буде не до Чета. Він важко це переживатиме, навіть збиратиметься топитися у Дніпрі, але на берегу зустріне Іру, яка їздила там на велосипеді. Здається, вона зрозуміла, що може робити людина з таким сумним обличчям на березі ріки, то повела Чета пити чай. Він там так і залишився. Нічого не писав. Працював спочатку охоронцем на базарі, а потім Владюша влаштував його на «Життя по-справжньому!». Простим електриком, бо ніяких талантів у Чета не було. Ну і так жив непогано, діти у них з Ірою пішли. Розповідав їм казки, але завжди усно, ніколи не записував. І взагалі нічого не писав. Навіть кросворди не розгадував. І комп’ютер в хаті не тримав, щоб не було спокуси.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9818959236145 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …