Мене завше приваблювали маленькі містечка. Вони повні певного неповторного провінційного чару. Певно, що одними з найцікавіших є містечка галицькі, бо вмістили в собі симбіоз давньої історії, культур завойовників і автохтонів, будівель різного штибу, стилю, століття і цінності. Вони наповнені запахами цвілі, домашнього варива і печива, шурхотом автомобілів, скрипом возів, гавкотом собак, безнадією, лишками колишньої величі і пихи, а також милозвучним для мене говором, дивним міксом української мови, полонізмів, русизмів, слів запозичених у австрійців, а іноді шкрябаючою лайкою.
Городок – мале, але рухливе місто. Жителів – всього тисяч дев’ятнадцять, але положення сприяє розвитку, поселення сірою стрічкою прорізає дорога до Шегині. Городок злегка ображений Львовом, який, будучи молодшим на кілька десятків років (Львів засновано 1256 року, а Городок 1213 року, вірніше це дати перших згадок про міста в Галицько-Волинському літописі), забрав привілеї головного в усіх ділянках. Але довгі століття Городок виконував роль такого собі готелю для торгівців, які боячись не встигнути до закриття львівських брам і хвірток, звично користувалися гостьовими дворами, корчмами і трактирами недалекого містечка, що власне лишало кусник зарібку і в кишенях городівчан. Назва говорить сама за себе, походить від давньої назви міста «город», але в применшу вальній формі, тому і Городок. По-іншому його називали, а іноді і нині вживають цю назву, поляки – «Грудек Ягеллонські», бо далекої весни 1434 року тут згинув князь литовський і король польський Владислав ІІ Ягайло від застуди, тому й дістав Городок приставку Ягеллонський.
Моя подорож була спонтанною. В надвечір’я останнього різдвяного свята на Городоцькій вулиці (назва зрозуміла, бо веде до Городка) міста Львова вирушили автобусом на прогулянку. Дорога близька – всього півгодини і вигулькне придорожня табличка, яка повідомить про в’їзд в Городок. Але не варто поспішати до виходу, бо ще кілометрів зо три тягнутимуться приміські села. Найкраще вийти біля обласної ради, де монумент і меморіальна таблиця сповістять про події 1932 року. В той час ця будівля була поштовим відділком, на яке вчинили напад дванадцять бойовиків ОУН з метою вилучити гроші для потреб організації. В часі операції загинули Володимир Старик і Юрій Березинський, а двоє юнаків, чин яких став легендою, втікають з грошима, маючи намір добратися до станції. Це були Василь Білас і Дмитро Данилишин, які зловлені польською поліцією, вже перед стратою виголосили, що їхнє життя – для Батьківщини, тому не жалують за ним.
Пройшовши кільканадцять метрів мої очі вихопили з темряви віконце, яке нагадувало повновидий місяць. Далі вже зринула будівля одного з найстаріших костелів України – Воздвиження Чесного Хреста, спорудження якого розпочалося на початку ХV століття, але було завершене не одразу, потривало досить довго. Чувся спів, отже саме була відправа римо-католицької громади. Нажаль, всередині оздоби фактично не залишилося, роки, а особливо роки радянські знищили внутрішній інтер’єр. Мені завше імпонував римо-католицький обряд своєю близькістю до людей, оскільки можна сидіти на зручних лавочках, встаючи лише час-до-часу в особливо урочисті моменти служби. Люду в храмі було небагато, під гру органу співала жінка. Це створювало приємну атмосферу спокою і роздумів. Навпроти церкви зведений монумент жертвам сталінських репресій.
Головна площа міста дещо різниться від типово галицьких. Можливо це пов’язано з тим, що воно зазнало руйнацій під час двох світових воєн. Ратуша (в ній працює міська рада, зазвичай будівля з годинниковою вежею, назва походить від німецького «Rathaus») знаходиться за невеликим парком, який вміщає кілька пам’ятників, зокрема і звичний – Тарасу Шевченку і кілька маленьких – найцікавішим для мене виявилося погруддя Володимиру Великому зі сніговою шапкою поверх корони.
Звернувши в одну з бічних вуличок, почули приглушену музику. З розвагами в малих містах – тяжко, але тут навіть знайшовся свій клуб «Павук», біля його дверей постійно гуртувалася молодь. За кілька кроків – стара будівля, яка мені через загратовані вікна нагадала тюрму, але як виявилося пізніше – це старий млин (початок XVI століття!). Він розміщений в абсолютній близькості до справжньої перлини – Святопреображенського монастиря УГКЦ студійського уставу. В монастиря і церкви при ньому не легкий шлях -
Спершу це був монастир францисканців, з приходом австрійців перетворений на казарми для війська, в часи ІІ Світової німці тримали тут французьких військовополонених, за радянського періоду тут квартирувалося НКВС, а потім розмістили склад «Кінескопу», але врешті 1994 року будівля перейшла до монахів-студитів. Існують легенди, що від монастирської будівлі тягнуться потаємні ходи за межі міста, а може й до самого Львова.
Нажаль, через темряву і пізню годину не вдалося побачити місцевого цвинтаря, а також легендарну Могилу Ката, про яку ходять різні чутки і перекази, Портаховий міст, овіяний таємничістю дивних випадків і отуманення розуму на ньому, ну і лікарню, на якій є меморіальна дошка Георгу Траклю – неоднозначній особистості, австрійському поету, який в час І Світової працював у військовому госпіталі поблизу Городка і навіть написав вірш про це місто (переклад – Т.Гавриліва):
«Увечері бряжчать ліси осінні
Зброєю смерти, злочені рівнини
Й блакитяні озера, зверху сонце
Хмурніше котиться; вгортає ніч
Вмирущих воїв, дикий зойк
Їх уст калічних.
Та тихо збирається на верболознім тлі
Червоне хмар’я, де гнівливий бог,
Пролита кров, схолода місяцева;
Усі шляхи ведуть у чорний тлін.
Під злоченим гіллям зірок і ночі
Сестрина тінь іде німотним гаєм
Звитяжців духи, їх криваві глави вітати;
І зглушено звучать в очеретах флояри осени.
О гордший смутку! Крицевий олтаре,
Днесь живить біль огненний пломінь духу,
Ненароджених онуків.»
