"Померла? Слава Богу, відмучилася... Земля їй пухом"- люди зніяковіло реагували на звістку про смерть Стефи. Мали б сказати – хай спочиває з Богом, але пані Стефа на старості років пішла до свідків Єгови, а в них і Бог по іншому називається, і похорон по-іншому відправляється... Тож сусіди-греко-католики і не знали, як толком відповідати на таку новину...
Як вона відмучилась – то направду, одному Богу відомо. Бо стратила пам’ять ось уже два з половиною роки, щось без кінця говорила, кудись ішла, збиралася, все хотіла робити порядки у хаті – а сил вистачало, аби тільки вигорнути усе із шаф...
Наймолодший син, який залишився жити із мамою, доглядав її затьмарену безпамятством неміч з тихо стиснутими зубами. Стара Стефа мала велику сім’ю, всіх дітей оженила та повіддавала заміж. Але жити з нею зміг лише наймолодший Ігорко, та й то лишень тому, що залишився врешті сам – і без дружини, і без дітей. Мамуся допомогла невістці зрозуміти, що та ніколи не зробить нічого до ладу, нічого не вміє і не вмітиме, а хоч би і трісла... І внуки – тілки дратували прикру стару. Чого кричать, чого порозкидали, чого поламали, чого насмітили.
Невістка із сином та малими дітьми спочатку хотіли бути незалежими, помикались-посмикались по чужих людях жити – але від безгрошів’я повернулися до Ігоркової хати. Наче спочатку все більш-менш ладилося – а потім стара як розчогокалась – і пішло-поїхало. Леся (так звали Ігоркову дружину), не знайшовши підтримки у чоловікові, зібрала манатки та дітей – і повернулася до своєї мами, у далеку Херсонщину... Таки треба було добряче допекти, аби молода жінка зважилася на таке...
Ігорко став самотнім вовком... Чому вовком? Бо вити хотілося йому з туги за дітьми, за жінкою, яку любив. Любив. Усе, що стосувалося сім’ї, тепер звучало у минулому часі. "Колєги"– хлопці, з якими товаришував ще зі школи, не давали йому закиснути, витягували у вихідні на природу. А може, то скорше він їх витягував, бо страшно було у неділю сидіти самому в хаті? І коли вони брали дітей, дивитися, як ділахи щось просять у мами, про щось питають тата, вмощуються на коліна та хитро поглядають, як би то яку шкоду витворити – о, тоді Ігоркова душа вужем скручувалася і тихо відповзала у тінь високих смерек – аби не боліло так гірко...
Стефа на те казала : "Не пощастило мому Ігоркові. Добрий хлопець, а дивіться, як з жінкою не пощастило" Вона і далі була свято перконана, що все робила для того, аби в хаті був порядок і всіх того порядку мусила навчити. Отак вони жили – стара мати, син та купа незроблених порядків. Вявилося що без невістки все робити самій тяжко, син цілий день на роботі – не має ні часу, ні можливості щось помагати мамі.
Спочатку вона дивувала сина своїми "терміновими роботАми" – посеред білого дня стара падала синові на голову несподівано, як мокра шмата з балкону: " Ходи, покосиш мені під парканом в саду!" Ігорко не раз спересердя аж сплюнув – отак все кидай, і клієнтів, які чекають, і хлопців, які помагають, бо мамі припекло в цю мить іти косити траву під парканом. Ігорко займався ремонтом автомобілів, робота тяжка, брудна, а ще й до того часто невдячна. Бо кожен клієнт по-своєму рахує витрати праці, а Ігорко цінував себе теж не дешево. Мама уміла потрапляти саме в найприкріші моменти, тож додавала емоцій, як невеликий землетрус.
Далі щоразу частіше у неї виникали дивні бажання. Часто вона не пам’ятала, хто до них приходив, що сталося останніми днями. Щораз – пам’ять тратила все більше і більше. Довелося її закривати у хаті, аби не загубилася десь на вулиці.
Але ж у хаті – вона господиня. Мала четверо дітей – то бралася готувати на всіх страву. І як не старався Ігор сховати усе небезпечне їй з-під рук – вона таки знаходила з дивовижною спритністю і хитрістю.
...В роботу придався рулон туалетного паперу, старі пластмасові бігуді та розірване намисто в круглому пуделку. Стара акуратно розривала папір на короткі шматки, загортала в нього бігуді та насипала кілька кульок-намистинок – готувала... голубці.
Наступного разу Ігорко ледь устиг врятувати її від нового кулінарного шедевру – Стефа дотяглася до схованого далеко під ванну "Доместосу" і ... зробила салат із...прищепок і ... так, так, полила його "Доместосом " і вже кілька прищепок намагалася запхати собі до рота....
Ігорко промивав і прополіскував їй рот, вона пручалася і сварилася з ним.
Дякувати Богу, тоді усе обійшлося. До них перестали заходити сусіди – стара стала боятися людей, гарно реагувала лише на одне – їй треба іти до лікарні. Усе життя була міцною і здоровою, ніколи не хворіла, а до лікарні потрапляла лише коли приходив час народжувати. І ось потаємна мрія почала тепер вириватися нагору – треба іти лікуватися! Добре, що сусід, який випадково зайшов, кинув недбало фразу: "Та лікарня на ремонті!" На якийсь час Ігорко був урятований – бо нестримні мамині бажання вислуховувати та по кільканадцять разів на день гамувати – то було дуже тяжко.
Біда постукалася серед ночі – тихим гуркотом , потім дзенькіт, брязкіт розбитого скла. Мама у сні ... впала з ліжка, зачепила настільну лампу... І, як потім виявилося, зламала руку. Травматологія, нарешті омріяна лікарня! Наклали гіпс. Але як тільки вони повернулися до хати, Стефа стала здирати отой білий панцир, від якого їй так боліла рука! Ніякі намовляння і прохання Ігорка не діяли. Вона з таким несамовитим зусиллям дерла із себе пов’язку і гіпс, що зупинити її було неможливо. А потім зі сльозами в очах ходила за Ігорком і все питала – а чого у мене так болить рука?
Ігор вколов їй заспокійливе і знову повіз у травматологію... Історія повторилася – у лікарні була налякана і присмирена, а вдома стала знову здирати гіпс. Ігорко залишив її у спокої. Колов обезболююче та снодійне, щоб хоч вночі могла спати...
Коли трохи оклигала, вже не могла робити порядки. Назбирана стосами "підривна література", як називав Ігорко нескінченну кількість журналів "Пробудись", тепер стала її втіхою. Стефа витягала чергову купкуу на стіл і акуратно... рвала на дрібні шматочки. Те, чому віддалася наприкінці життя, стало для неї манією навіть у такому стані. Книжки у шафі не рухала. Мабуть, були затяжкі для зламаної руки....
Правду кажуть, що старе як мале. Мама щораз більше дитиніла, і отою дитиною ставала все меншою і меншою, все менше щось могла робити, все більше потребувала догляду...
Давніше, ще до маминої хвороби, Ігорко будував плани про те, що варто поїхати в Італію на заробітки. Люди, які поверталися, були з якимось капіталом, про розмір якого ніхто не повідомляв, лише посмикування плечима та скромне:"Та трохи призбиралося..."
Коли одна його знайома почала палко переконувати Ігора, що Італія – то пекло, і ніхто ніколи не розкаже, яких зазнав бід та принижень – хто ж таким буде хвалитися? – тоді Ігор і не думав, що дізнається про всі особливості та нюанси роботи по догляду – суто італійської роботи! – у своєму власному домі. Мама ставала все більше немічна, переставала себе контролювати. І коли вона вночі "ловила рибу" – доводилося мити, перевдягати, міняти постіль, прати... І їсти варити, і порядок у хаті робити... Отакий собі став підприємець-доглядальниця... Наймати когось – не було грошей, та й маму було жаль. Мама...
Останні кілька місяців вона вже не мала сили вставати. Ігорко щоранку садовив її на крісло, годував з ложечки. Вона, як мала дитина, намагалася повторити рух його руки з ложкою... Садив на горшок, перевдягав – і знову біг до роботи. Годував обідом, вечерею... А тепер вона вже зовсім не хотіла їсти.
Лежала на подушці, мов забута стара лялька, дивилася вицвілими блакитними очима у стелю – або спала день і ніч. Тепер вона безперестанку спала, наче тренувалася – а як то – спати вічно...
Знову телефонувала давня знайома, питала, як справи, а він у відповідь – похорон триває... Мама застрягла помежи двома світами. І не йшла – бо ще не кликали, і жити вже не мала змоги. І він, її син, ходив, як з хреста знятий...
Покликав сестру, братів, щоб прийшли, поглянули, попрощалися. Понаводили порядок у хаті та коло хати – треба бути готовим. Не нині то завтра. Розуміли, що то вже останні години.
У ніч із суботи на неділю метеорологи знову обіцяли магнітні бурі. Люди погано себе почувають в такий час. А їй стало уже добре. Зовсім добре. Бо пішла. Тихо, у зоряну ніч, у повен місяць, посеред магнітних бур – пішла до Бога, який не питав ані про конфесію, ані про те, як вона його називала. Лише тихо покликав та обійняв її душу теплими світлом. Настала друга неділя травня. Починався святковий день, свято, яке відновили українці з давніх часів своєї історії.
Настав День Матері.
