Пан Зонг жив один у невеликому будинку, на даху якого було око. Так, спеціально втановлене хазяїном око – величезне, метрів два в диаметрі. Через це око пан Зонг спостерігав Усесвіт малий і великий: як булькає суп на плиті сусідки й із ним майже синхронно стаються періодичні виверження вулкану на Червоно-Синій Планеті. Пан Зонг не любив порівнянь, не варив супу і не був схильний до філософствувань. Проте, дочкавшись, доки розжарена лава заллє чималу долину біля підніжжя вулкану, він вимикав око і йшов до сусідки ділитися останніми новинами з життя Червоно-Синьої Планети і їсти щойно зварений суп.
Пан Зонг млів од важкувато-ніжних звуків віолончелі й страждав від надмірної гостинності. Двері його будинку взагалі-то мало коли зачинялися, а тим паче після того, як він придбав віолончель марки «Медзір» і повісив на паркані табличку: «Ласкаво прошу всіх музикантів-віолончелістів, їхніх шанувальників, слухачів, родичів, сусідів і знайомих.......!» Пан Зонг щедро частував усіх віолончеллю, сам же зазвичай сидів у кріслі, примруживши очі, й спостерігав, як черговий музика вправно витягугвав нитки звуків. Траплялися такі майстри, за якими вже близько півночі панові Зонгу доводилося бігати по кімнаті й розмотувати з коконів своїх гостей. Але час від часу ставалося дивне: розмотавши черговий кокон, пан Зонг нащупував під нитками лише порожнечу – деякі з гостей безслідно зникали. Після п’яти таких випадків протягом двох місяців пан Зонг висунув теорію про деструктивний вплив музики на певного типу людей: всі зниклі гості приносили в очах плеса притишеної самотньої надії. Висновок аж вистрибував сам собою з цих спостережень – звуки віолончелі розчиняли в собі занадто близьких за природою істот. А те, що навіть після п’яти таких загадкових зникнень ніхто не звернувся до пана Зонга в пошуках загубленого родича чи друга, цементувало в ньому впевненість у цій теорії.
Пан Зонг взявся переклеювати шпалери у вітальні. Довго підбирав малюнок, намагаючись поєднати потяг до абстракції та чітку геометрію, кольори мильних бульбашок із непереможною безпорадністю німого кіно та всяке різне з чим попало. Коли він нарешті завершив, кімната була ні на що не схожа. Пан Зонг присів посеред нової вітальні просто на підлогу, витер лоба рукавом і полегшено зітхнув. Кімната зиркнула на нього і присунулася ближче, ніби збиралася поговорити про наболіле. Так і було. Кімната довго розказувала панові Зонгу по порядку про всіх своїх колишніх мешканців і гостей, пікантні подробиці й останні плітки про сусідній із нею туалет, про хронічне порипування дошки за два кроки від порогу, й навіть про речі цілком інтимні для кожної порядної кімнати - немиті закутки й павутиння під пахвами. Пан Зонг встигав лише підтакувати й скрушно похитувати головою на знак розуміння й співпереживання. А коли кімната виговорилася, пан Зонг мав необачність висловити своє незадоволення її балакучістю. Вітальня насупила карнизи і замовкла. Пан Зонг пішов укладатися спати – година вже була пізня, до того ж ці кімнатні теревені його добряче втомили.
На ранок, йдучі до туалету, він побачив, що вітальня зникла... Пан Зонг протер очі й плюнув на порожнє тепер місце в будинку. Далекі родичі доносили потім до нього чутки про мандрівну кімнату, що її бачили на базарі серед яток та кіосків, а потім ще у різних салонах меблів, де вона, очевидно, займалася крадіжками елементів інтер’єру. На місці вітальні пан Зонг розбив садок із грушами та черешнями, щоб норовливій кімнаті хоч і гикалося, проте хоча б солодко.
Якось увечері пан Зонг увімкнув око на даху свого будинку і побачив крізь нього душу перехожого. Перехожим був звичайний осінній хлопчина з сумкою через плече, як у листоноші. Він ішов собі, мугикав простеньку пісеньку, підігруючи пальцями на кишенях джинсів. Хлопчина перестрибував через калюжі, що траплялися на дорозі й виглядав щасливою людиною.
Пан Зонг підкрутив колесико на оці й спробував краще розгледіти душу перехожого. Хлопець тим часом минув будинок пана Зонга і вже наближався до рогу, за яким була кондитерська. Пан Зонг зрозумів, що тут нема чого більше виглядати, й вимкнув око. Саме в цей час хлопчина перестрибнув через найширшу калюжу, вправно вимахуючи в повітрі ногами в зефірних кедах, і полетів геть – понад закоцюблими деревами й будинками з вологими черепичними спинами.
Пан Зонг присів у крісло, зітхнув, поворушив пальцями в тісноті теплих капців і подумав про душу перехожого. Пан Зонг давно так щиро не посміхався.
Того ж вечора він розібрав око на деталі, з яких потім зробив дві кавомолки, акваріум, драбину, люстру в стилі хай-тек і пару десятків механічних іграшок-стрибунців.
Залишивши себе без щоденних спостережень за життям Червоно-Синьої Планети, пан Зонг взявся за дослідження надр. Почав з підвалу. Перші ж експедиції виявили чималі запаси суничного желе й консервованих помідорів, дещо глибше містилися поклади напівзотлілих книжок та іграшок. Пробивши останній шар пластмасових кубиків, гумових звірів різних видів і пупсів, пан Зонг натрапив на дзеркальце. З ним не було пов’язано жодних дитячих спогадів чи згадок про колишніх дівчат. Пан Зонг подивився у дзеркальце і побачив поважного дядька, в очах якого стрибали гумові зайчики. Він сховав знахідку до кишені й вирішив завершити на тому дослідження надр.
Якось узимку пан Зонг спроектував і побудував за проектом будинок з кольорового льоду, в якому можна було комфортно жити. Зрештою, під Новий рік він і перебрався туди. Розраховував прожити в тому домі до середини березня, а потім переплавити всю споруду на бурульки для дітей.
Чи діждали діти Зонгових ласощів, достеменно не відомо, але яскраві фото, на яких зображено дивний льодовий будинок, досі прикрашають вітрини й стіни кондитерських у всьому місті.
