Ця історія народилась одного осіннього дня між рядками майже буденної розмови. Тоді я чи не вперше побачила світ чужими особливими очима і мені страшенно закортіло комусь показати світ, який я побачила,але,на жаль чи на щастя, я не вмію малювати. Отак у мене з’явилась маленька теорія про світогляд, доповнена дотиками до скла,снігу, вітру, щастя…
Я спробувала намалювати картину словами. Звісно все це написано не зовсім дотримуючись всіх літературних стандартів, але можливо то й на краще, та це вже вам вирішувати
Отже, почалось все це одного зимового морозного ранку…* * *
Падав білий пухнастий сніг… По штучній вуличці загримованого міста йшла така ж, на перший погляд, несправжня жінка років тридцяти. Здавалось, все своє життя вона несла у ранці за плечима, хоча у її броцаку була лише ціла купа уже непотрібних спогадів дбайливо записаних на папір… А колись...=)
Одного чимось схожого на цей зимового ранку вулицею йшла дівчинка з такими справжніми-справжніми очима, які так любили цей світ ,сніг, небо,ці вулички і цих лукавих, самозакоханих і егоїстичних створінь,яких хтось назвав людьми. На її щоках блищала замерзла сльоза¬ ― це був останній день її кольорового життя. Завтра їй ставитимуть лінзи…Через погану екологію всі підлітки її віку мусили їх носити,а потім лінзи вростали в око, і зняти їх ставало неможливо,а ще в них стиралась межа між кольорами і життя ставало сирим…=(
Так от Соня йшла людною вуличкою,стараючись запам’ятати її, щоб потім могти уявити цей прекрасний (на її думку) світ.
Крок,два,три… під ноги падає такий білосніжний сніг *** з такого бездонного неба…. Шкода,що в неї не було крил ― вона б навчилася літати ! Дивне воно якесь життя в когось їх аж дві пари,а він жодною до пуття не вміє скористатись,а комусь треба лише дві пір’їни,щоб відірватись від землі…
Що вона бачила між декораціями загримованого міста? Дерева, посмішки,сліди? Ні, Соня спостерігала за душами того, що її оточувало. Адже чого варта оболонка? Вона як обгортка з-під цукерки. Ми навіть не завжди читаємо, що там написано,перед тим як викинути,а присмак того, що всередині ми ще довго пам’ятатимемо. Так от, душі… Вони бувають різні.
Бездонні, як у того старенького дідка,якому давно вже пора було б відпочити, але він знає забагато істин і змушений перед тим як віддати Богу душу з кимось ними поділитись, але ніхто його не розуміє( нажаль чи на щастя)…
Іноді вони блукають десь між запитаннями і відповідями,як у того високого брюнета очі якого так нагадують море.
А в когось, як у того симпатичного хлопця, який сидів на краю засніженої лавочки біля фонтану, незбагненні,..ну цікаві…якісь такі…=)Чомусь вона так непристойно довго дивилася на нього,що за цей час у її голові встигло промайнути безліч думок,але це не так важливо. Головне – вона зрозуміла,що перш ніж «осліпнути» мусить заглянути в його душу, інакше світ для неї буде не повний…її світ=).
За інших обставин вона,можливо, пішла б далі…
Завтра все це могло не мати ніякого значення, але сьогодні…сьогодні було важливо все,навіть те, якого кольору осінь…
-Здоров, я – Соня―проторохтіла вона і простягнула руку незнайомцеві.
―А-а-а …―він зміряв її недовірливим поглядом. Цікаво які думки прошмигнули в його голові… Одначе, судячи з чималенької паузи, їх було таки чимало. ―А я - Ромко, або Дощ, тобто дехто, ну багато хто мене так називає…
―А я люблю дощ ― додала вона скоріше для себе, ніж для нього.
Соня ненароком поглянула в його очі ― вони і справді були ніби наповнені водою і здавались їй бездонними.
―А в тебе є якийсь нік?
―Та ні, поки-шо немає…Ніяк не вигадаю шось красиве.
―А я…я можу тобі допомогти.―У нього булла особлива посмішка…не така, як у всіх…інша…Та й сам Ромко ніколи не був сірою мишкою. У нього було довге темне волосся і шарф,чорний плащ і потерті джинси. Все це, безумовно, йому дуже личило,і повністю передавало сутність його недбалого Я. ―правда мені треба з тобою троха поспідкуватись…Шо то на це скажеш=)?
―Скажу, якшо то зараз не дуже зайнятий,-то давай повештаємось кудись.
―Ні, ―посміхнувся Дощ, ―ми побредемо кудись=).
―От і добре. Ато завтра …―вона зупинилась, бо вирішила нерозказувати про операцію ― не хотіла, щоб її жаліли, хотіла бути сильною. ― Ну то куди ми підемо?
Дощ заглянув в Сонині очі і вирішив, що йому не варто допитуватись про завтра…Зрозумів лише. Що сьогодні особливий день і такого більше ніколи не буде.
―Знаєш що, а ходімо до парку. Там зараз дуже красиво…
Дощ і маленьке сонечко покрокували по одній з вуличок людного, заклопотаного містечка, якому не було до них ніякого діла…
―А в тебе є якесь хобі?
―Ну, я ― художник. Іноді псую трохи своїм пензликом папір. А ти?
―А я? Та що там я? Та так, трохи рву струни срипки, люблю читати і робити висновки а ще слухати музику …так якось легше.
―І то правда!А ще ти вмієш красиво говорити…
―Може…Любиш сніг?
―Та ніяк не можу зрозуміти його сутність. Він не вода, не лід, не дощ…Холодніший, мокріший, чи сухіший? Я ще про це не думав,тому не знаю що тобі сказати…
―Скажи: сніг=). Для мене це не просто щось твердіше за воду, але м’якіше за лід. Це щось особливе. Ну як тобі пояснити? О !..Торкнись до повітря. ―Вона зловила його руку і спробувала нею торкнутись до чогось невидимого. ―Скла…дерева…снігу ***. Дотик до чого запам’ятався тобі найбільше?
―Снігу?!
― За це я його і люблю! То мокрий… то сухий… брудний… чистий…невловимий…байдуже який…Головне ― незабутній. От =)А мені зараз дуже важливо пам’яти ―вже тихше додала Соня.
Ось вони вже йшли засніженим парком на зустріч мріям, які їм обом так кортіло зловити, їй – рукою, а йому – кінчиком пензлика… Але все це буде потім…
А зараз було байдуже куди йти і навіщо,хотілось просто крокувати разом…=)
