Попередні розділи за адресою: http://www.gak.com.ua/authors/1791
9.
Не те, щоб Славко встиг набути такого вже великого життєвого досвіду щодо того, як правильно себе поводити при жіночих істериках. На своє щастя, бачив їх здебільшого по телевізору й не надто переймався тим, що ж повинні чинити в таких випадках супер-герої.
Та безпомилковий інстинкт навіть не пошепки підказував, а волав над самим вухом: якщо жінка аж заходиться хлипанням і увесь час твердить, що у всіх нещастях винна лише вона, й до того ж цілком при цьому щира, а не грає на публіку… Тоді ти останній йолоп, що не встиг вчасно забратися кудись подалі. Бо пройде немало часу, поки тобі спаде на думку щось дійсно варте уваги, аби хоч трохи її вгамувати. І байдуже чи та жінка вже зовсім доросла, чи ще не встигла піти до школи.
Певно, те, що він видав у наступну мить було страшною дурницею. Та, принаймні, не набагато гірше, ніж невдала спроба Кирила нагримати на дівчисько і хоч якось вгамувати тим гіркі хлипання.
- Ну, гаразд. Може, ти й справді винна. Тільки глянь-но сюди. Бачиш он ті-і зірки? Звісно, вони зараз уже бліді, але посеред ночі – дуже яскраві. Так-от, то – сузір’я Псів-гончаків.
Кирило не без здивування глянув на щойно перейменований Пояс Оріона і ледь не визнав, що вчителі-таки мали рацію: Славкові варто час від часу з’являтися на уроках. Але збита з пантелику Лялька (до чого тут якесь сузір’я, коли все так погано і ніколи не стане кращим?) на кілька секунд стихла, тож він вирішив за краще змовчати. Врешті-решт, не на заліку з астрономії знаходяться.
- А знаєш, чому в нього така дивна назва? – це прозвучало майже по-змовницьки, і Лялька слухняно, хоч і без натяку на справжнє зацікавлення хитнула головою: розумію, що ти хочеш як краще, але навіщо це все?
- Бо рай знаходиться саме там. Але не звичайний, а рай для цуценят.
«Приїхали», - навіть без особливого здивування відзначив Кирило, і, користуючись тим, що дівчинка звела-таки голову до неба, трохи змінив позу. Так, щоб коли казка закінчиться і вона повернеться на землю, їй було неможливо розгледіти невеличкий пакунок, старанно загорнутий у підібрану газету. Непомітно підсунувши подалі під лаву, те, що зовсім недавно було цуценям, хлопець щиро сподівався, що вдома знайдеться шматок мила. Дуже великий шматок і, до того ж, нікому не потрібний. Так, щоб можна було милити долоні, аж поки вони почервоніють і навіть в уяві перестануть відгонити собачатиною, а залишок непомітно викинути на смітник.
- Мама казала, що раю для цуценят немає, - тоном дуже старої і досвідченої особи заперечила мала.
- Та ні, Олю, ти все переплутала, - палко, ніби його аж обурило таке недбале ставлення до істини, заперечив Славко. – Певно, твоя мама казала, що в раю немає місця для цуценят. Так?
Лялька розгублено розширила очі й відразу міцно стулила повіки. Від сліз вони припухли так, що й зайвий раз кліпнути було боляче.
- А це – зовсім різні речі. Дорослим здається, що в раю цуценятам нема чого робити, тому їх там і немає. Але на світі багато гарних цуценят, значно більше, ніж… лю…е-е… - Славко змовк, вчасно похопившись, і на ходу вигадав інше закінчення ризикованому порівнянню. – То я й кажу, значно більше гарних цуценят, ніж поганих. Тому цілком справедливо, що для цуценят існує свій рай, де вони нікому не заважають. Ну, й їм ніхто теж… Перестань ти терти очі руками. У тебе що, носовичка немає? – не змінюючи тону, поцікавився оповідач.
Після тривалих пошуків носовичок знайшовся-таки у задній кишені Кирилових джинсів. Не інакше, матір сунула колись сину хустинку з напучуванням, що доста йому поводитися як якійсь шпані. Треба хоч трохи почати слідкувати за манерами, он, вимахав такий, що хоч завтра жени, аби в голові вітер не свистів. А він, поспішаючи, сунув кудись нав’язану ганчірку і швиденько забув про ганебний епізод. І от, диви-но, тепер знадобилося. На щастя, копирсання по кишеням трохи відвернуло увагу Ляльки від розповіді. Принаймні, настільки, що вона так і не поцікавилася: а звідки ж на тому світі набирається так багато навіть не собак – гарних цуценят, що для них варто обладнувати окремий рай?
- Тільки рай у них не такий, як показують по телевізору у всяких передачах про недільні школи. Сама подумай: ну, нащо цуценятам арфи? Та й любителів яблук серед них небагато…
- А крила? – здається недовірливу Ляльку таки потроху захопила розповідь. Очі дівчинки блищали, на блідих щічках спалахнув рум’янець. Кирило навіть встиг скептично хмикнути: от малеча, тільки-но ледь не вмерти хотіла, переймалася так, ніби аж справжнє лихо трапилося, а за мить вже ладна казки слухати. Та раптом перехопив стривожений погляд Славка: тому чомусь не вельми сподобалися такі зміни.
- Крила? Певно, ні. Ну, сама подумай, нащо цуценяті крила? Навіть якщо він янгол, - та почувши розчароване зітхання, Славко легко поступився позицією: - А може, і є у них крила. Якщо чесно, я сам ніколи не бачив жодного янгола, навіть янгола-цуценя. Лише читав про усе це. В дуже розумній книзі. Такій розумній, що навіть не все зміг збагнути, - поспіхом уточнив він, аби якось аргументувати свою розповідь.
- Воно й видно, - не зміг втриматися Кирило. Та Славкові було не до дурних жартів.
- Тож крила, може і є, а що, гарно так виглядає: звичайний песик, але з крильцями. Шкода тільки, що ці крильця заважають їм ганятися за кошенятами.
- Кошенята? У раю для цуциків?! – Кирило ледь втримався, аби не покрутити пальцем біля скроні. Похопився, лише збагнувши, що критикує дурну, на ходу вигадану байку так, ніби мова йде про серйозну історію.
- Звісно, - Славко глянув на товариша так, ніби той запитував, чи певен оповідач, що земля кругла, а не трикутна. – ти що, можеш уявити собі рай для цуценят, де не буде котів, за якими можна ганятися?! Що ж то за рай такий?
- А кошеня як же? Вони бояться? – стиха спитала Лялька. Не схоже було, що вона всерйоз сприйняла версію про спецрай для чотириногих, та мимоволі скорилася звичній для всіх слухачів спокусі: поки хтось поряд говорить, можна нічого не робити, просто слухати. А от коли всі слова вже будуть промовлені і запанує напружена тиша, саме тоді настане час щось вирішувати.
«А для кошенят – це пекло. А що, досить економно – в одному флаконі», - подумки прокоментував Кирило. Чорт, чого його увесь час тягне підколоти приятеля? І так усе склалося по-дурному, гірше й не вигадаєш, так він ще й на сварку напрошується.
- Та чого тим кошенятам боятися? – Славко раптом всміхнувся, зовсім щиро, так, ніби не вскочив у халепу після безсонної ночі й плів чортзна-що, аби не мовчати, а справді вірив у янголистих цуциків, у яких одна проблема – крильця заважають ганяти котів. У Ляльки мимоволі сіпнулися кутики вуст. Ні, втрималася, не посміхнулася. Певно, вперше дівчина змогла встояти проти його трохи бешкетливої, трохи сумної посмішки. Можливо, за інших умов і аби дівчисько було дорослішим, Кирило навіть відчув би до нього щось схоже на повагу.
- Вони ж не дурні і чудово розуміють, що це – просто гра. Аби не приїдалося вилежуватися на сонці, розривати клумби у пошуках захованих там колись кісточок (і ніхто не забороняє їм це робити!), у річці купатися…
- Кошенята не вміють плавати, - цілком серйозно заперечила Лялька.
- Ще й як вміють! Просто не знають по це, - запевнив Славко, автоматично сунув руку до кишені джинсів та вчасно згадав, що цигарки закінчилися. Залишалося втішатися згадками про мудрі настанови Мінздраву, надрукованими на кожній пачці. Крім того, дворові тітки на лавках, що галасували, аби хлопці не палили поряд із малечею, певно, таки мали рацію. Куди цю ще димом обкурювати? Он тремтить, незважаючи на безрозмірну куртку, дивно, ніч, ніби, й не дуже холодна, Славко й в одному светрі не холодно. Ой, треба якось швиденько завершити історію і, поки не встигла знову зарюмсати, довести додому. Аби там хоч хто із дорослих був, а то така ж малолітня дурка за старшу! Чим їхня матінка думає? Хоч, зрештою, він у няньки теж не наймався. Боронь Боже хтось із компанії дізнається – затюкати спробують. Хоча… Не в інтересах Кирила приставати до таких жартів, сам влип в історію по самісінькі вуха. З іншими ж якось впораються.
- Не віриш? Та щоб я… зі школи завтра ж вилетів, якщо збрехав, ну, хоч на стілечки! – аж надто щиро присягнув Славко. Кирило лише хитнув головою, здається, саме до цього і йдеться. Та Лялька сприйняла клятву цілком серйозно. Навіть в очах з’явився деякий сумнів: а може, не зовсім вигадка?
- І знаєш, усе ти зробила правильно, і круглик спрацював. Чи ти колись чула, щоб він не зробив, як треба? Просто ти побажала, щоб усе було добре. А для Малого, мабуть, якраз найкраще було потрапити просто до раю. Є такі… серед цуценят… для яких потрапити до раю – це найкраще. Звісно, деякі цуценята навіть не мріють по той рай, їм і на землі добре. Та що поробиш, якщо твій Малий був не з таких? От жив би він тут, може, навіть до господаря якогось потрапив, а насправді б довго-довго чекав, коли ж нарешті втрапить до своїх приятелів із раю. Теж нічого гарного…
- А треба ж було на світанку…
- Ну цікаво, звідки малі таких дурниць набралися?! – Славко кинув швидкий погляд на товариша, закликаючи того у свідки. Потім знову повернувся до Ляльки: - перед світанком, перед, чуєш? а не тоді, коли вже з’явиться сонце. Як у вас взагалі в кого щось збувалося, коли ви й найпростішого не знаєте, того, що усім відомо?!
Кирило визнав за краще не втручатися у розмову. Хоч подумки відзначив: якщо малеча справді вирішить скористатися таким мудрим доповненням до старого рецепту, то такі ночів погулянки стануть звичними для їх двору. І рано чи пізно до «знавця традицій» завітають розгнівані батьки. Певно, тоді й справді допоможе лише диво, хоч вже зараз Славкові того нещасного кружлика починай шукати.
- Ти от думаєш, що ніколи його не забудеш? Так це добре. Хай і нелегко для тебе. Тільки якщо за кимось, хай і цуценям, хоч одна людина не сумує, то він і до раю не попаде… Що є, що нема… за що такого до раю?
Лялька мовчала, та й що тут скажеш? Добре ще, що перестала хлипати. Скоцюбилася на тій напізламаній лаві, щільніше закуталася у Славкову вітрівку, дивилася на співрозмовника нещасними очима.
- Ходімо додому, Олю, - обережно, але настійливо запропонував Славко. – Чесне слово, як ти застудишся, то цим не зможеш допомогти своєму Малому, тільки матір і сестру засмутиш.
Дівчинка сьорбнула носом – ох, мабуть не «якщо застудишся», а вже застудилася, - але не стала заперечувати. Славко вирішив скористатися старовинною приказкою про мовчання як знак згоди і повернувся до Кирила: хай подзвонить Вадиму, а той вже відкриє кляті двері під’їзду. Звісно, навіть такому завзятому фанату комп’ютерних ігор не варто телефонувати пізно, чи то вже й так рано, як не хочеш нарватися на півгодинну лекцію про свої розумові здібності. Та все ж, це – найпростіший вихід.
- А з ним що буде? – Лялька кивнула на газетний згорток, засунутий під лаву. Вона вже здалася, втомившись так, як ще ніколи у своєму коротенькому житті. Та й не була дурною і добре розуміла: на її вмовляння і так витратили чимало часу. Малого – не повернути. А Славко, здається, таки не брехав.
- Поховаємо. По-людськи, - Славко стиснув плечима, бо не любив пояснювати очевидне: невже можна вчинити інакше? Хоч що візьмеш із такої дрібноти?
Кирило голосно ковтнув слину і навіть ледь зблід. Вже навіть розкрив рота, аби твердо повідомити, що в гробаря Славко може гратися сам, а от він не має жодного наміру паскудити руки… І змовчав: ще вирішать, що він боїться. Добре б один славко, а то ще маля може потім щось не те бовкнути.
- Попрощатися хочеш?
Лялька не боялася, ні трішечки. Обережно торкнулася густої шерсті Малого, із сплеском надії глянула на славка: а може? Той відвів очі.
Кирило демонстративно витяг мобільний: скільки можна чортзна-чим займатися? От зараз зателефонує Вадиму…
У цю мить у двір із гуркотом звернула машина. Тільки зараз хлопці збагнули, що вже встигли звикнути до тиші та темряви: звичні, врешті, для міста звуки вдарили по вухах, а сяйво фар і зовсім засліпило. Лялька так та і взагалі міцно заплющила очі і навіть зіщулилася.
- От чорт, - за мить Кирило збагнув, що реакція дівчинки була найбільш правильною. Це скидалося на поганий фільм: у найнапруженіший момент, коли героям і так погано, трапляється щось і зовсім гидке. Нічна машина належала Мирону Васильовичу.
«Славко, хапай малу – і до під’їзду. Ще не вистачало, щоб ти з цим… тут зчепився. Я прикрию», - хотів сказати Кирило. І не сказав: певно, лише у фільмах говорять такі-от благородні дурниці. І вже точно не звичайні підлітки посеред безлюдного двору. Тож він обмежився тим, що непомітно ступив на крок ближче до Славка і ще раз набрав Вадима. Це ж як же треба спати, щоб не прокинутися від славнозвісного шлягеру «Рамштайна»?! Чи той бовдур вирішив вчора поміняти мелодію мобільного на колискову?!
Врешті, той Мирон хоч і псих, не буде лізти першим до дітлашні. Нащо воно йому здалося? Та й Славко повинен би змовчати: не псих же він? Ну, принаймні, не на стільки… Он, говорять, що деякі дорослі змушені виходити з дому на роботу ще вдосвіта. Невже таких немає у їхньому дворі?...
- Не будь дурною, Ольцю, - голос Славка був тихим і дуже-дуже спокійним. – Знайшла, кого боятися. Глянь, я ж поряд – і не боюся.
Ніхто й ніколи не зважився б назвати Кирила боягузом. По-перше, собі дорожче. По-друге, й підстав для цього не було. Звісно, ідіотом він теж не був, а лише ті, хто несповна розуму, не прагнуть інколи уникнути небезпек.
Та зараз по спині хлопця сипонуло морозом: раптом згадався дурний дитячий сон, гірший від будь-якого кошмару після фільму жахів чи страшних історій, почутих від приятелів.
Там, у сні, він йде довгою безлюдною вулицею, та це нічого, поруч – приятель. Вони про щось по-дружньому сперечаються, на якусь секунду Кирило озирається, бо здається, що хтось до нього гукнув. Вулиця порожня. Він потискає плечима: от, примариться ж. а замість звичного супутника, що його знаєш як облупленого, поруч – незнайомець, від якого можна чекати чого завгодно.
Славка і зараз у дворі інколи звали новеньким, бо з’явився тут не так уже й давно. Та він з тих, яких після півгодинної розмови, здається, знають як облуплених. Й або беруть до компанії і вважають за свого, переконані, що на нього можна покластися, або ж безжально лупцюють. Останнє, на щастя, траплялося значно рідше: боєць, якщо чесно, із Славка був не дуже.
І вже точно ніколи приятель не видавався Кирилу зовсім дорослим і по-справжньому небезпечним.
10.
Іншого разу все якось могло б і владнатися саме собою. Хоч Мирон Васильович після якихсь загадкових нічних клопотів і був у не найліпшому настрої, та не став би він звертати увагу на всіляку дітлашню, що метушиться під ногами. Певно, кинув би презирливий погляд, ще раз, перевіряючи сигналізацію, клацнув ключами від машини й попрямував додому чи до кутового цілодобового магазина, що весело підморгував вивіскою: «Міні-маркетик. Ми раді вам о будь-якій годині!». Та вже такою видалася ця ніч, щоб усе йшло не так, як слід.
Лялька спробувала було затулити ти від швидкого недоброго погляду Малого, хоч, здавалося б, нащо тепер? Та не встигла. Дорослий вгледів цуцика, ще не розуміючи, що відбувається, чортихнувся:
- От чорт, таки залишилася ця проява у дворі. А я думав, що і він разом з іншими там… Ці це знову псарню встигли завести? - вгледівшись, він затнувся, потім вилаявся ще раз, уже тихіше. Кирило з усіх сил наступив Славкові на ногу. Той, аби не вилаятися і собі, стиха зашипів крізь зуби, так і не встигнувши видати сентенцію про недоречність лайки при дітлахах.
- М-малий тепер не у дворі. Славко каже, в-він у раю для цуценят… - видала Лялька, трохи запинаючись від хвилювання. Ця сенсаційна новина була зустріта цілковитою тишею. – А М-мишко каже, що й інші Найдині цуценята теж мабуть в раю…
- Більше слухай того Мишка. На нього лише глянеш – зразу видно: дурень дурнем, - із глибоким переконанням запевнив Славко, що й за велику винагороду не взявся б відрізнити Мишка від його ровесників. – Живі - здорові брати твого Малого.
- Та звідки, та що ти мелеш?.. – Мирон Васильович затнувся, вгледівся у підлітка, певно пригадав нещодавню розмову.
Та в цю мить у справу втрутився Кирило: йому пощастило-таки додзвонитися до Вадима і досить сумбурно викласти тому основні події ночі. Зазвичай, Вадько був схильний до базікання, але тут його реакція видалася на диво лаконічною:
- Ви - справжні психи, - із щирим захватом повідомив він. – За вами психіатрична плаче, - потім пролунали короткі гудки відбою. І, майже відразу, короткі високі сигнали відчиненої двері.
- Ходімо, швидко!
На щастя, Славко не став витрачати час на звичні заяви про те, де він бачив усяких командирів. Згріб Ляльку в оберемок, мимохідь торкнувшись тоненької дівчачої руки й, неприємно вражений відчуттям: на мить здалося, що його пальці тримають щось неприємно вологе й холодне, ледь не крижане, попоштував до під’їзду. Залишалося сподіватися, що дівчисько живе не на п’ятому поверсі: звичайно, важити такий горобець повинен небагато. Але у Славка не така статура, щоб грати у супермена, котрий тягає статурних білявок безкінечними сходами хмарочосів і нітрохи не втомлюється.
- Не займайте… оце: зараз повернемося – приберемо, - раптово для самого себе майже тоном наказу кинув Кирило, кивнувши на сяк-так скручений газетний згорток. Дивно, але він зовсім не відчував звичного побоювання перед тим дорослим психом: ох, певно, Вадько має рацію.
- Та щоб я руки паскудив, - пролунало йому в спину, і Кирила пересмикнуло, коли він ніби озвучили його власні думки. – А от той рудий… - важкі двері під’їзду клацнули, надійно відтинаючи подальшу думку Мирона Васильовича. Натомість стало чути голос Ляльки:
- А мама каже, що Мишко – начитаний і завжди все знає…
- Значить, він - начитаний дурень, який завжди все знає, - не став сперечатися Славко, здається він таки встиг трохи захекатися. – Такі – найгірші, повір моєму досвіду… Чорт, ти що, застудитися здумала? Що значить «ні», у кого нежить, у мене, чи що?
Кирило лише хитнув головою, дивуючись, як у приятеля ще вистачає сил на якісь емоції і поплентався вгору сходами, що раптом видалися надто стрімкими і довгими…
11.
- Слухай, хоч ти не рюмсай! Он, доросла вже майже дівчина, певно, однокласники заглядаються, а туди ж, як менша сестра! – сердито прошепотів Кирило й сам дивуючись, чого це його теж потягло гратися у вихователя: невже Славка не досить?
- Та не треба мені ті однокласники! – Галька ще раз хлипнула, але все ж сяк-так втерла носа і покрадьки кинула погляд у дзеркало в передпокої. У склі відбилися почервонілий ніс і заплакані очі, тож дівчинка мужньо спробувала припинити пхикати.
- Не треба, то й не треба, інші знайдуться, - поступливо підхопив Славко, не надто переймаючись тим, про що йде мова. В руках хлопця був термометр і судячи із виразу його обличчя, те, що він бачив на шкалі, не вельми радувало хлопця.
Опинившись удома, Лялька раптом розпхикалася, як зовсім мала дитина. Та й взагалі виглядала такою зблідлою, зніченою і нещасною, що Славко рішуче урвав сварку, що спробувала було влаштувати молодшій сестриці Галька і відправив старшеньку на кухню кип’ятити чайник. Сам же відшукав термометр, сунув його Ляльці, і от тепер виглядав справді стурбовано.
- Галю, чим вас матір лікує, коли щось не так?
- Ну, коли живіт…
- Без живота, здається, поки що обійшлося. Чим коли застудитесь? – з півхвилини уважно поспостерігав за напруженими роздумами Гальки, тяжко зітхнув, мовляв, зрозуміло і пішов ритися в аптечці. Повернувся геть похмурим і пристав до Кирила: хай зателефонує додому, все одно вже гірше не буде. Чи хоч згадає, що його матір п’є, коли їй погано?
- Умгу, тільки й залишилося малу снодійним напхати, - не стримався той. – Ти от сам що робиш, коли застудишся?
- П’ю гарячий чай з варенням, коли є, звісно, - відрапортував Славко, не вельми здивувавшись попередній репліці приятеля чи, принаймні, залишивши її без коментарію. І більше не наполягав на втручанні матері друга. – Ну, а потім, коли трохи краще стає, починаю кричати, що вже здоровий і хай мене відпускають на волю. Звісно, коли є кому кричати…
Кирило хитнув головою, теж не ставши висловлювати свої думки з приводу такого рецепту. Повернулася розгублена Галька: Лялька скаржилася, що їй боляче ковтати і не хотіла пити чаю.
- Мама от написала назву ліків, що треба пити від застуди. І гроші залишила на всяк випадок.
Славко ледь звів брову, глянувши на суму:
- Цього повинно вистачити? – Галька винувато похнюпилася. І так було зрозуміло, що спочатку НЗ повинен був бути соліднішим. Та що ж тепер…
- У Ляльки дуже висока температура, так? – пошепки запитала вона. Славко махнув рукою:
- Ну, не швидку ж викликати?
Тут вже Галька злякалася по-справжньому. Її гарячкові заперечення зводилися до того, що от їй недавно викликали швидку, як живіт болів, так потім вона потрапила до лікарні, а там дуже погано. І лікар лаяв маму, бо та забула захопити із собою якісь папірці. Кирило втрутився, нагадавши, що тоді потрібні документи, та й не дуже охоче лікарі приїдуть за викликом підлітків, ще за дурні жарти сприймуть. Та й взагалі, може, не варто так, кардинально?
Підбадьорена Галька розповіла про тьотю Машу: сусідка, певно, допоможе. Тільки до неї не можна звертатися уночі, бо її чоловік приходить з роботи пізно й дуже втомленим, зразу лягає спати і якщо його збудити, то дуже лається й інколи навіть б’є свої дітей ременем.
Та Ляльці погано було вже зараз. Тож Славко тяжко зітхнув, натягаючи врешті свою пожмакану вітрівку і суючи нещасний папірець в кишеню. Де знаходиться цілодобова аптека він знав. Гроші? Що ж, докладе своїх. На хліб залишку повинно вистачити, якісь харчі вдома є, тож ласти з голоду не склеїть. Цигарки, певно доведеться циганити у знайомих. Мне надто приємна справа, та, може, воно й на краще: щось він останнім часом курити почав так, що скоро зможе співати лише на кшталт Висоцького. Що й казати, і в того є непогані пісні. Але ж не переписувати через захриплу горлянку свої власні твори?
- Я скоро, - кинув уже зі сходів. Ще встиг мимохідь поспівчувати собі: ні, щоб не пхатися нікуди вчора ввечері, а лягти спати раніше чи й справді уроки поробити, чи що. Неприємностей точно було б менше. Та відразу урвав себе, уявивши, як він спокійно сидить вдома перед телевізором, і нема чого брехати, що дотримувався б режиму чи й справді возився з біологією. А там, у дворі, скулилася на лавці зовсім самотня маленька постать, до якої б точно ніхто не підійшов: не так багато у цих будинків ідіотів, щоб вдосвіта пертися за кілька кварталів до аптеки хтозна заради чого. То що, виходить, він вчинив правильно?
- Чекай, а Мирон, ну той, Васильович? – Кирило без особливо ентузіазму почав зашнуровувати кросівки. Славко якось байдуже повідомив, що Мирон може забиратися… у цьому місці хлопець глянув на Гальку і обмежився нейтральним: «куди подалі». Не стане ж дорослий дядько сидіти у засідці, чекаючи на підлітка? Це ж не американський фільм про маніяків.
Така точка зору, здається, відповідала істині. Та Славко, сам того не бажаючи, відразу зіпсував приятелю настрій, запропонувавши поки зарити нещасного Малого: ще не вистачало, щоб вранці дітлахи влаштували цирк, колективно ревучи так, що чути на всю околицю,дізнавшись по долю цуцика.
Кирило доволі швидко зміг змиритися зі своєю долею. Довелося прохати у зблідлої Гальки, що, на щастя, вирішила триматися мужньо і не ревти, лопату, якщо є, і якусь коробку з-під взуття. Сам хлопець, спіймавши себе на тому, що напружено вслухається у нерівне дихання Ляльки, що здається, забулася в дитячій кімнаті важкою дрімотою, вирішив за краще зачекати на сходах.
Спустився на кілька сходинок, глянув у вікно, яке вело на двір, дивуючись справді безкінечній ночі: і де той світанок, врешті? І аж здригнувся від різкого звуку: спершу здалося, що десь поряд вибухнула бомба, як те показують по телевізору. Потім осяяло6 із таким звуком б’ється міцне скло, але чому так голосно, скільки ж його треба було розбити? Майже в ту ж мить із двору пролунав відчайдушний рев сирени тяжко скривдженої, а то й скаліченої машини. Усе ще не вірячи собі, злетів ще на кілька східців, припав до брудного скла, не замислюючись над тим, що вимащує долоні й рукава майже нової курточки. І якось відразу розгледів, хоч та клята машина – звісно, іномарка Мирона Васильовича, стояла трохи навскоси, що в ній нема жодного цілого скла.
Навіть якщо цей йолоп … Та ні, усе ж Славко не дурень, ну, не настільки дурень… Він просто не встиг би, за секунду, певно, стільки скла не переб’єш… І як це довести? Дивно, чому ніхто не висовується на східці? Що, усім байдуже, хай навіть справді будинок підривають? А може, дзвін був не такий уже й голосний, як йому видаося? Та як же вони примудрилися?
Здається, останню думку він висловив вголос. Принаймні, відразу отримав відповідь на запитання:
- Я… я не хотіла так, - Галька притулила якусь куценьку, хоч і ледь меншу за неї зростом лопату до стіни – дитячу, чи що? Та, ще вже, здається, не важливо… Біля ніг дівчинка примостила коробку від фірмових туфель. Певно, вибрала найгарнішу, яка була вдома, із неї визирав білий клапоть – видно, затрималася,коли мостила останню постіль для Малого. Губи Галі сіпали непролиті сльози.
- Я не хотіла так, думала дочекатися світанку, а тоді побажати, щоб Лялька швиденько одужала, поки мама приїде… А зараз же ще не світанок…
Кирило спробував промовити щось на зразок: «що ти верзеш?». Та губи зціпило так, що хлопець ледь видушив: «навіщо?»
- Я просто подумала, щоб йому було погано. Ти ж сам казав, що поки той з іномаркою своєю не приїхав, Лялька не виглядала хворою, тому ви її не відтягли додому раніше. Значить, він винуватий… Я просто запнулася, коли поріг переступала, а в руці круглик… Я випадково стиснула долоню і от… - дівчинка продемонструвала свіжу подряпину, що дуже скидалася на ту, яка «прикрашала» руку Ляльки. – По-дурному, вийшло так… краще б я весь час бажала, щоб Лялька одужала…
Галя врешті не втрималася, схлипнула. Потім запитливо глянула на Кирила:
- А в тебе кружлика зовсім не знайдеться? Бачиш, як гарно сьогодні працює… Мишко казав буває так, що діє повільно, а сьогодні відразу… Ти не думай, я знайду і відразу віддам, чесно… Коли дарують, він потім все одно працює, правда… Чи, може, ти сам побажаєш, га?
- Нема в мене кружлика! –Кирило ледь стримався, аби не вигукнути це істерично, на весь під’їзд. Від ледь не позадкував від дівчинки, раптом згадавши нещодавню дурну розмову із Славком про можливий сценарій трилеру. Хай тобі, знайшли двоє тему! Нема про що інше балакати, чи що?!
Та галька зовсім не скидалася на героїню фільмів жахів. Ні, перед ним стояло напівдоросле світлокосе дівча, в натягнутому поверх рожевої нічної сорочечки старому домашньому платтячку. В Гальчиних очах згас гарячковий блиск надії. Вона тяжко зітхнула:
- Я і забула, що у твоєму віці у це вже не вірять, - якось дуже по-дорослому зітнула вона: - Може, хоч ти поп’єш чаю? А то теж дуже блідий, мабуть, застудився, як і Лялька. А вона вже прокинулася і знову не хоче пити, то, може за компанію теплого поп’є, - тоном малої господині додала вона. –Треба ж її якось лікувати.
Потикатися зараз на вулицю, певно, просто у лапи до розлюченого Мирона Васильовича, міг лише відвертий самогубець. Кирило відліпився від підвіконня і поплентався пити чай «за компанію» із хворою дрібнотою, час від часу із відвертим острахом поглядаючи на Гальку.
